Платонівська концепція творчості

Платон вважав роль художника механічною, тобто художник є посередньою ланкою між Абсолютною Ідеєю (Богом) і людиною. Він – пророк (vales).

Вибір художника, за Платоном, – механічний. Він є божественною еманацією. Художник еманує божественне начало – вищу ідею.

Продовжили платонівську ідею еманації Бога неоплатонік Плотін і філософ-теолог Августин Блаженний.

Аристотелівська теорія творчості

Згідно з Аристотелем, творчість – це раціональна дія. Полягає вона в осмисленому наслідуванні явищ об’єктивної дійсності, природи, людини. З огляду на це, Аристотель ужив поняття «мімезис» (наслідування), що є основною характеристикою творчого процесу в мистецтві.

При цьому філософ відвів належне місце в своїй теорії творчості вродженим таланту, фантазії та натхненню в процесі народження твору мистецтва і ролі послідовного виховання художника.

Підтримав і розвинув ідеї Аристотеля Теофраст.

Від Платона й Аристотеля в історії теорії творчості так і розмежувалися дві протилежні тенденції в поясненні феномена творчості. Одні відмовилися від наукового пояснення природи таланту, а відстоювали вони ідею «божественної еманації», «божественного дару» як рушійної сили творчого процесу. Друга когорта мислителів прагнули максимально використати досягнення конкретних наук і за допомогою них пояснити феномен творчості.

Підсумовуючи історію теорій творчості, зазначимо, що проблема творчості не достатньо була актуальною в колі філо- софів і науковців. За тривалий період (аж до другої половини XIX ст.) можна згадати лише деяких мислителів, які вивчали цю проблему – Л. да Вінчі, А. Дюрер, I. Кант, Г. Гегель, М. Монтень, Д. Дідро, Г.-Е. Лессінг.

І лише в другій половині XIX ст. проблема творчості стає об’єктом наукового аналізу, а цей феномен розглядається як патологія в людській діяльності.

Теорія Чезаре Ломброзо

Відомий італійський професійний психолог-криміналіст Чезаре Ломброзо (праці «Геніальність і божевілля», «Любов у божевільних», «Новітні успіхи науки про злочинця») висунув ідею якісної тотожності так званої «негативної» обдарованості, тобто «обдарованості» злочинця, та «позитивної» обдарованості – обдарованості художника або вченого, яка проявляється у фізіологічному прагненні до чогось нового, раніше невідомого, що є свідченням психічної ненормальності особистості.

Чезаре Ломброзо вивів зв’язок психічної хвороби з художньою творчістю.

У роботі «Геніальність і божевілля» він описав результати власних досліджень, здійснених у лікувальному психіатричному закладі, де було виявлено, що значна частка душевнохворих з різним діагнозом (слабоумні, параноїки з галюцинаціями, морально-помішані, епілептики) – 46 із 107 – займалися творчістю в різних мистецтвах (поезія, різьблення, скульптура, музика, архітектура). Професійних художників, які б займалися одним з видів мистецтва до того, як захворіли на психічну хворобу, було значно менше (лише 18). Тож він дійшов висновку, що душевна хвороба стимулює творчу активність людини.

Теорія Г. Россолімо

Психолог Г. Россолімо запропонував дещо протилежну до Ч. Ломброзо ідею: не лише природна особливість творчої особистості є психопатологією, а й до психопатології може призвести безпосередньо творчість.

Згідно з мислителем, творчі люди, обдаровані від природи, мають досить тонку нервову організацію, що спричиняє різноманітні захворювання. При цьому виявляються професійні захворювання митців: співаки, драматичні артисти схильні до істерії; живописці – до «нав’язливих страхів», «комплексу іпохондрії» тощо.

Теорія Івана Франка

Український письменник, мислитель, громадський діяч І. Франко досліджував специфіку складної системи відчуттів людини та їх уплив на формування естетичного відчуття, звернувся до проблеми психології художньої творчості («Із секретів поетичної творчості»).

Мислитель вису нув ідею «психологічної» естетики. Випереджаючи 3. Фрейда, висловив ідею подвійної структури людської свідомості, в якій виділяє «нижній» і «верхній» рівні свідомості, тобто суть несвідомого та свідомого рівнів людської психіки. Кожен з цих рівнів по-своєму впливає на творчий процес.

Творчий процес, за І. Франком, стимулюється «нижньою» свідомістю. Грунтується вона на вроджених племенних спогадах. Це суть «осідання» надлишкової інформації «верхнього» рівня свідомості, результат активної взаємодії художника з навколишнім світом.