Естетичний зміст категорії «комічне». Види реалізації комічного

 

На відміну від естетичного феномена «трагічне», що проявляється лише в мистецтві (в театрі), феномен «комічне» має витоки ще на початках цивілізацій. З давніх часів життя людей супроводжувалося жартами, веселими обманами тощо.

Проте термін «комічне» має більш пізнє походження, що пов’язано з міфологічною культурою Стародавньої Греції. Згадуваний уже бог Діоніс був в Античній Греції символом і сумного, і радісного. Суть першого стану проявлялась у передчасній його смерті, що стала основою осмислення трагічного, а суть іншого стану – радісного, веселого – розкривалася під час його воскресіння. Цей стан переходу страждання в радість відобразивсь у народженні феномена комедії.

Етимологія ж цього слова визначилась особливостями культу Діоніса. Під час свят на честь бога радість з приводу його воскресіння висловлювали ряджені – веселі напідпитку чоловіки – «п’яні бражники». І «весела життєствердна пісня п’яних бражників» буквально відповідає змісту терміна «комедія» («комос» – п’яні бражники, «ода» – пісня).

Перше теоретичне осмислення естетичного феномена комічного було здійснене класиком античної філософії Аристотелем. Є свідчення, що в своєму відомому трактаті «Поетика» мислитель відвів йому цілий розділ. Проте цей розділ не зберігся (існують лише посилання на нього). Певні міркування Аристотеля про аналіз цього феномена є і в розділі, присвяченому трагедії.

Згідно з Аристотелем, комічне (філософ ототожнює його з насмішливим) є частиною потворного: «... смішне – це деяка помилка й потворне, що нікому не приносить страждання та ні для кого не є згубним...». У мистецтві воно має естетичний характер. Проте комічне пов’язане з потворним не абсолютно, адже це може спричинити лише відразу, а помірно, що викликає лише сміх.

Сьогодні є чітка відмінність між поняттями «комічне» та «смішне». Комічне базується на сміхові. Проте це різні поняття. Сміх є суто людською емоцією – в живому світі аналогу цьому феноменові немає (в емоційному світі тварин сміх відсутній). Крім цього, природа сміху досить складна. З одного боку, сміх є певною фізіологічною реакцією, що може виникати внаслідок подразнення певних нервових центрів, зокрема в новонародженої дитини, а також унаслідок лоскоту, психологічного стресу. З іншого боку, це результат свідомої реакції на певні зовнішні подразники.

Перша форма сміху свідчить про те, що людина не завжди є його господарем. Інколи вона неспроможна контролювати сміх. Унаслідок цього в житті трапляються ситуації неадекватної реакції на певні явища чи процеси, що викликає зовнішній осуд. Цей фактор в людській природі може бути використаний зовні, в результаті чого людина може стати об’єктом маніпуляції. І це робить людей підвладними. Такі прийоми дуже часто використовуються в сучасному кінематографі.

Інша форма сміху відображає суть більш складного людського феномена, хоча теж базується на особливостях фізіологічної реакції. Ця форма є суттю прояву комічного. Характеризується вона такими ознаками:

- це свідомий акт;

- він пов’язаний з міжособистісними стосунками;

- він вимагає відчуття ситуації.

Механізм дії комічного досягається:

- грою;

- гіперболізацією;

- раптовістю;

- протиставленням.

Комічне має два полюси (гумор і сатира), між якими вибудована ціла система відтінків, кожен з яких пов’язаний з мірою та глибиною висміювання, мірою критицизму, доброзичливістю, особливостями національного колориту, інтелектуального рівня тощо. Сьогодні ще не всі його грані відомі й досліджені. Проте визначимо найбільш відомі.

Гумор є найм’якшою формою комічного. Механізм дії досягається використанням засобів дотепності та гри слів. Відрізняється незлобливим ставленням до людських хиб або життєвих проблем.

Іронія (від грецьк. еіrопеа – удаване незнання) вважається найінтелектуальнішою формою сміху. Вона передбачає прихований сміх, замаскований у серйозне оформлення звучання. Іронія спрямована на вузьке коло людей, котрі ситуативно знають, про що йдеться.

Сарказм – форма комічного, що викликає дошкульний сміх і містить руйнівну оцінку різних негативних явищ у соціальному житті та людській поведінці. Він близький до іронії, проте відзначається більш в’їдливою, злою формою.

Гротеск (з франц. grotesque, походить від італ. grotta – печера) відрізняється гіпертрофією, особливим загостренням, фантастичним перебільшенням деяких негативних рис зображуваного персонажа чи явища при нівелюванні позитивних аспектів. У результаті гротескного висміювання виникають парадоксальні образи, що спричиняють не сміх, а відчуття різкої неприязні, відрази, іноді навіть страху. У культурі XX ст. в деяких авторів (сюрреалізм, театр абсурду, письменники-екзистенціалісти) гіперболізація та концентрація негативності досягла такого масштабу, що гротеск перетворився на абсурд.

З огляду на те, що живиться комічне буденним життям людини, то, відповідно, очевидно – його природним середовищем є образотворчі мистецтва (живопис, театр, кіно, література). Зазначимо, що мова йде, переважно, про реалістичне мистецтво. В архітектурі ж, зокрема, не може втілитися комічне. Музика лише в деяких жанрах здатна розкрити комічне, та й то в тих, де вона тісно корелює з відповідними комічними словесними текстами.

Говорячи про мистецтва, де можливе досягнення комічного, необхідно звернути увагу, що механізм його дії досягається через протиставлення трагічному. Тож ідеться, переважно, про трагікомічне.

Творити комічне – це великий дар художника. Йому повинно бути притаманне випереджальне мислення, щоб зуміти спро- гнозувати майбутнє, аби його творіння не втратило актуальності. Найбільшими досягненнями комічного можна назвати роботи В. Маяковського «Клоп», «Баня».

Працюючи в комічному, перед художником також стоїть велике завдання – не порушити етики митця. Ще раз пригадаємо Аристотеля, який зазначав, що «комічне перебуває на межі з потворним, перейшовши яку можна викликати не сміх, а відразу». Сміх може бути також аморальним (ним можна образити людину). Тож художник у сфері комічного повинен бути гуманістом.

 

Тема 14. ЕСТЕТИЧНИЙ ФЕНОМЕН МИСТЕЦТВА

 

Предмет мистецтва

 

Від XVIII-XIX століть в естетичній думці та людській свідомості усталилася думка про тотожність предмета мистецтва та науки. Зводився він до дійсності. Цю ідею пропагували марксисти. Єдине, в чому визнавалася відмінність мистецтва від науки, метод пізнання дійсності: наука має теоретичну, абстрактно-логічну форму пізнання, а мистецтво – образну; конкретно-чуттєву. Тож допускалося називати мистецтво наукою. Зокрема, російський мислитель В. Бєлінський називав мистецтво та науку «рідними сестрами».

Така позиція у визначенні предмета мистецтва мала негативні наслідки. Мистецтво почали вважати приреченим на відмирання, бо воно як метод образного пізнання дійсності, порівняно з наукою, є недосконалим. Саме тому свого часу А. Баумгартен вважав мистецтво «смутним», а Г. Гегель – приреченим на відмирання на найвищому етапі історії культури.

Нині ми чітко усвідомлюємо відмінність предмета мистецтва та науки. Спільним для них є лише об’єкт, а саме – дійсність у всіх її проявах (природа, людина, суспільне життя). Щодо предмета, то потрібно визначити принципову відмінність предмета мистецтва й науки:

1) предметом науки є об’єктивна реальність, об’єктивні закони буття;

2) предметом мистецтва є ціннісні сенси втягненої в культуру реальності.

Це означає, що, на відміну від науковця, котрого цікавить буття таким, яке воно є, художник зображає власні переживання, емоції від споглядання дійсності.

Засобами зображення ціннісних сенсів дійсності в мистецтві є порівняння, метафори, уособлення, гіперболи. Наука ж у пізнанні дійсності цього не допускає.

 

Функції мистецтва

 

Мистецтво виконує функції, котрі можна розподілити за сферами.

1) Стосовно людини: виховна функція – забезпечує розвиток її духовного потенціалу, спілкування з минулими поколіннями й іншими культурами.

2) Щодо суспільства: естетична функція – надає естетичної привабливості та поетичності буденному життю; функція соціалізації – забезпечує духовне долучення індивіда до соціуму.

3) Стосовно природи: перетворювальна – перетворює природу для підвищення її естетичного потенціалу; естетична – прикрашення природи.

4) Усфері культури: функція самосвідомості – надає інформацію про внутрішній стан культури; комунікативна функція – забезпечення спілкування з іншими культурами.

5) Для власних потреб: функція саморегуляції – впливає на художній розвиток мистецтва, на творчість сучасників через авторитет класики та засвоєння досвіду попередніх періодів у розвитку мистецтва й різних національних шкіл, художніх течій, опановуючи наявний професійний досвід.

Отже, мистецтво визначається розмаїтістю функцій.

Однак, як зазначає М. Каган, у кожній галузі художньої діяльності, виді, роді та жанрі мистецтва співвідношення різних функцій складається по-різному (зокрема зелена архітектура виконує основну функцію стосовно природи – її естетизація; гімн як музичний жанр – щодо суспільства; поезія – стосовно людини).

Крім цього, на кожному історичному етапі відбуваються зміни провідних функцій мистецтва (в традиційних культурах панівною є функція соціалізації індивіда; в культурі інноваційно-креативного типу, що розвивається на Заході в Новий час, – функція індивідуалізації; в культурі тоталітарних держав – соціально-організаційна).

Також в одну й ту ж епоху, і в межах однієї й тієї ж галузі мистецтва, співвідношення його функцій варіює залежно від ідейно-естетичних позицій, від творчого методу кожного художника.

 

Теорії походження мистецтва

 

Загалом існує близько 20 теорій виникнення мистецтва. Чому мислителі підняли цю проблему? Доведено, що вік людства й вік мистецтва не збігаються. Встановлена навіть їхня вікова різниця – вік людства та вік мистецтва різняться на 900 000 років. Перші твори мистецтва людство починає створювати в період Верхнього палеоліту – 40 000-20 000 pp. до н.е.

Такий факт поставив перед ученими задачу: яка ж причина цього? Проаналізуємо деякі теорії походження мистецтва.

1) Теорія надлишкової енергії Герберта Спенсера. Аналізуючи тваринний світ, Г. Спенсер за принципом аналогії переніс висновки й на людський світ. Ученого цікавили питання: чому котенята так активно граються; чому соловейко співає; чому пава розпускає хвіст? На перший погляд, ніби очевидно, що елементи ігрової діяльності наявні й у тваринному світі.

Пояснення Г. Спенсера: така поведінка тварин – це результат наявності в організмі тварин живої надлишкової енергії, що характерне й для організму людини. Звідки ж ця надлишкова енергія з’являється?

Спочатку людство в пошуках житла та їжі за умов постійної зовнішньої загрози використовувало всю природну енергію. І лише з часом, пройшовши шлях поступової адаптації, з полегшенням власного фізичного існування, вона не використовувала всієї енергії, що, відповідно, стала перетворюватися на надлишкову. Наслідком цього стало її тяжіння до неутилітарної зайнятості – гри і творчої діяльності.

Аргументом проти цієї концепції є те, що якщо до 80-х pp. XX ст. вважалося, що до епохи Верхнього палеоліту люди жили не більше за 30 років, то із середини 80-х pp. XX ст., як довела, наприклад, школа Герасимова, – пік високої активності життя людини є теж близько межі 30 років (23-35). Отож постає питання: чи подвоїла цивілізація вік людини, як це твердилося раніше (ніби вік людини подвоївся)? Цим заперечується теорія надлишкової енергії.

2) Теорія гри та розваг (Іоганн Гейзінга «Homo Ludens», Карл Бюхер «Робота і ритм», Ернст Гроссе «Походження мистецтва»). Автори цієї теорії теж обрали метод аналогії.

З початками людської цивілізації пов’язаний феномен гри. Гра – це методична людська діяльність, з якої формується мистецтво. З мистецтва народжується практика (гра-мистецтво-праця).

Аналізуючи вікові періоди в розвитку людини (дитина грається – юнак працює, граючи (безкорисно) – доросла людина працює), К. Бюхер і Е. Гроссе переносять ці висновки на розвиток людської історії: в період дитинства людства відбувається гра, дорослішаючи, людина переносить гру через мистецтво в працю.

Аргументами проти цієї концепції: 1) підведення загального до конкретного (філософська помилка); 2) на розвиток дитини впливає система виховання батьків, які дають можливість підійти до практики через гру, адже коли мова йде про людське, суспільство, то постає питання, хто чи що тут відіграє роль вихователя – батька (морально-психологічна помилка).

На виправдання сказаного К. Бюхер увів поняття «ритм» (практично всі трудові процеси підкоряються законам ритму), хоча багато вчених вважають, що ритм стосується лише певної практичної діяльності.

3) Теорія Чарльза Дарвіна («Походження людини і статевий добір»). Чарльз Дарвін наполягав на ролі чуттєвості в житті тварини, зокрема вважав, що відчуття краси є і у світі тварин (не є привілеєм лише людини). У цьому можна переконатися, спостерігаючи за світом природи. Наприклад, відчуття гармонії, що утворює основу прекрасного, притаманне пташці колібрі (можна звернути увагу на співвідношення об’єму її ваги до гнізда).

Згідно з Ч. Дарвіном, еволюція людства починається з тваринного існування і умовно вона проходить такі етапи: тваринний світ, доісторична епоха, рабовласницький лад, феодальний... Доісторична людина – це останній етап тваринного існування й перший етап у становленні людського єства, коли вже людина як істота підкорена соціальному закону. Людина отримує чуттєвість у спадок від тварин. Вона тільки збагачує його внутрішню структуру.

Аргументом проти такої теорії: 1) доведення про відсутність у тварин змінності інстинкту (не йде мова про дресерування); 2) проблема вибору та якісної оцінки характерна лише для людини.