Сутність філософії позитивізму, неопозитивізму та постпозитивізму

Позитивізм (фр. positivisme, від лат. Positivus - позитивний) - філософське вчення і напрям у методології науки, що визначає єдиним джерелом істинного, дійсногознання емпіричні дослідження і заперечує пізнавальну цінність філософськогодослідження. Позитивізм - основна теза: все справжнє (позитивне) знання - сукупнийрезультат спеціальних наук. Позитивісти об'єднали логічний та емпіричний методи в єдиний науковий метод.Сутність єдиного для всіх наук методу, що забезпечує надійним і достовірним знанням закономірностей природи, була виражена в маніфесті «Віденського гуртка», опублікованого в 1929 р.: «Ми охарактеризували наукове світорозуміння в основному за допомогою двох визначальних моментів. По-перше, воно є емпірістской і позитивістським: існує тільки дослідне пізнання, яке грунтується на тому, що нам безпосередньо дано (das unmittelbar Gegebene). Тим самим встановлюється межа для утримання легітимною науки. По-друге, для наукового світорозуміння характерно застосування певного методу, а саме методу логічного аналізу»[1].
Основна мета позитивізму - отримання об'єктивного знання.
Позитивізм вплинув на методологію природничих та суспільних наук (особливо другої половини XIX століття).
Позитивізм критикував натурфілософські побудови, які нав'язували науці неадекватні умоглядні образи досліджуваних нею об'єктів і процесів. Однак цю критику позитивісти перенесли на всю філософію в цілому. Так виникла ідея очищення науки від метафізики [2]. Сутність позитивістської концепції співвідношення філософії та науки відбивається у фразі О. Конта: «Наука - сама собі філософія».

Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами. Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою. Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з’ясовані лише адекватними їм методами пізнання такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний і історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного – з допомогою діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення. Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму. Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму. Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо наукових знань, як гіпотеза. Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо.

У 1960-1970 рр. під впливом ідей Карла Поппера (1902-1994) склалась течія постпозитивізму. Характерними є проблеми фальсифікації: правдоподібності наукових теорій; раціональності; розуміння. Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм (Поппер, Агассі): наукові теорії і закони не мають описових хар-к,виражають прагнення відділити сферу раціональності (науку) від псевдонауки. Критичний раціоналізм утворює сукупність концепцій, спрямованих на вирішення конкретних проблем соціального життя, проте в його рамках не було сформульовано програми переходу від закритого суспільства до відкритого.

42. Концепція істини в прагматизмі розглядається в ході компаративістського аналізу теоретико-пізнавальних поглядів двох найвизначніших представників цієї школи: Ч. С. Пірса і В. Джеймса.
З точки зору засновника прагматизму, Ч. Пірса, поняття істини характеризує тільки результат пізнавальної діяльності, а не пізнавальний процес; воно не стосується також ні методу пізнання, ні його призначення. У «Словнику з філософії та психології» він пише, що істина має «логічний» характер і може бути визначена як «згоду якогось абстрактного висловлювання з ідеальним межею, до якого дослідження прагне, ніколи не досягаючи його, для того, щоб провести наукове вірування» [2, с. 565]. Як приклад він наводить нескінченний процес уточнення значення числа п: «Те, що ми називаємо п, це ідеальний межа, яку не може виразити за досконалої істин © Криворучко І. С., 2008 ністю ніяка числова величина» [2, с. 565]. А наступний за цим інший приклад, уявлення про свободу волі: «... хоч би тривалими не були дискусії і наскільки б досконалим не ставав характер наших методів, ніколи не настане такий час, коли ми зможемо стати повністю впевненими, або коли питання це не буде мати значення, чи коли той чи інший запропонований відповідь пояснить факти остаточно; інакше кажучи, щодо цього питання, очевидно, немає істини»[2, с. 565].
Інший видатний представник прагматизму В. Джемс в цілому згоден з Пірсом в тому плані, що «істина є властивість наших ідей», і що полягає ця властивість в «згоді» з реальністю, і навіть багато разів повторює, що така посилка для прагматизму сама собою зрозуміло, але при цьому дає таке тлумачення цих тез, яке фактично перетворює поняття істини з гносеологічного в екзистенціалістські-бихевиористское. Втім, вище ми могли переконатися, що основа такого тлумачення закладена і у Пірса. Джемс прагне «уточнити» поняття істини, що існує в побуті і трактує істинні ідеї «як копії відповідних реальностей» [1, с. 143]. Хоча, обмовляється Джемс, іноді таке тлумачення і безперечно (наприклад, подивившись на стінний годинник і закривши потім очі, ми можемо уявити становище їх стрілок), проте воно явно неповно. Якщо продовжувати приклад з годинником, то вже ідея «ходу годинника» не може бути витлумачена як «копія речі». Ще в меншій мірі в якості подібної «копії» можна розцінити поняття «пружності пружини». Джемс вважає, що такого роду «невідповідності» негайно зникають в прагматістской трактуванні істини.
Оцінюючи міркування прагматизму щодо істини, було б помилково розглядати їх як якесь термінологічно невдале виклад важливого гносеологічного відносини. На ділі в них представлена ​​автентична метафізична змістовність.

Що ж стосується відповіді на загальне питання, розміщений на початку статті в контексті актуальності, то слід, очевидно, визнати, що ця відповідь далеко неоднозначний. Треба взагалі відмітити, що українські історики філософії мало цікавилися прагматизмом, і не випадково відомий дніпропетровський філософ, Г. А. Заїченко, розробивши Програму дослідження співвідношення філософії та історії філософії як реалізацію проекту створення теоретичної філософії, метафізики кінця ХХ ст. (2000 р.), прагнучи при цьому заповнити наявні теоретико-методологічні «прогалини», пов'язував свій подальший науковий пошук саме зі спадщиною Ч. С. Пірса. На жаль, відхід з життя відомого українського вченого перервав роботу над здійсненням задуманого. Так чи інакше, подальше змістовне насичення концептуального складу і розширення методологічного арсеналу сучасної української філософії може і повинно здійснюватися в руслі все більш повного і різнобічного освоєння досягнень філософської неокласики, в тому числі і прагматизму.