Гуманізм і натурфілософія епохи Відродження.

 

Епоха Відродження (ХV-ХVІ ст.) приходить на зміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій і становлення буржуазного суспільства.

Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замінює «теоцентричний» тип світогляду, притаманний середнім вікам, на «антропоцентричний», тобто світогляд, орієнтований на людину. На цій основі формується нова гуманістична філософська антропологія. І хоча мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога. Людина — це не «тварь», а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського начала, закладено в ній Богом.

В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості.

В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше, уявлення про безмежні можливості вдосконалення людської природи, яка розглядається не як раз і назавжди дана, а як така, що постійно вдосконалюється завдяки зусиллям самої людини. Бог лише закладає в людину певні можливості (задатки), а їх реалізація і розвиток залежить від самої людини. По-друге, уявлення про те, що людина, яка має вільну волю, сама приймає рішення стосовно своєї поведінки і тим самим сама визначає свій життєвий шлях. Індивід — творець свого життя.

Отже, якщо в епоху середньовіччя вважалося, що лише Бог має повну свободу і тільки він визначає людське життя, гуманісти Відродження стверджують: людина теж володіє свободою.

Відродження поставило у центр філософії людину, а не Бога. Внаслідок цього у філософську та й культурну загалом проблематику органічно вплітається питання про шляхи вдосконалення людини, виховання у неї справжніх чеснот: адже людина істота вільна, і вона повинна вміти правильно користуватися своєю свободою.

Вагоме місце в філософії Ренесансу належить пантеїстичній натурфілософії.

Спільними рисами натурфілософських концепцій Відродження були:

1. Всі вони є пантеїстичними вченнями, згідно з якими Бог є іманентним природі та

її законом;

2. В цих системах світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею

(гілозоїзм);

3. В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність, співпадання

протилежностей.

4. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має

ідентичні їй властивості.

Відомими представниками філософії цих концепцій епохи Відродження були Микола Кузанський, Дж. Бруно, Галілео Галілей.

16 Філсофоські ідеї М. Коперника, Дж. Бруно та г. Галілея.

Філсофоські ідеї М. Коперника, Дж. Бруно та г. Галілея.

Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що

забезпечується праосновою всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як

самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил.

Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що

сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В

У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і

рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні

матерія пронизана "універсальною діючою причиною — розумом — першою і

головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття

Єдиного". Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть

проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм

основним принципом. "Матерія не може існувати без форми, і навпаки,

форма виявляє себе як внутрішній бік матерії, вона не може бути чимось

привнесеним ззовні, надбаним".

Теза про нескінченність всесвіту має фундаментальне значення для

космогонії Бруно. Космос розглядається ним як порожнеча, яка повністю

заповнена нескінченним розмаїттям матеріальних утворень.

У своїй теорії пізнання Бруно використовує гіпотезу, згідно з якою через

людську душу діє вселенська світова душа, яка не відокремлюється від

душевної матерії (тобто усе має форму). Однак душі відрізняються одна

від одної. Людська душа відмінна від душі тварин своєю особливою

конфігурацією, яка залежить від будови тіла. Пізнання починається з

чуттєвого сприйняття, потім утворюються уявлення, потім здоровий глузд і

розум. Чуттєвого пізнання недостатньо для появи глузду та розуму, тому

Бруно визнає два етапи процесу. На першому утворюються уявлення під дією

органів чуттів, а на другому, частково незалежному від першого

змістовно, виникають судження, думки, ідеї.

 

Коперник

Всі твори Коперника базуються на єдиному принципі відносності механічних рухів, згідно якому всякий рух відносно: поняття руху не має сенсу, якщо не вибрана система відліку (система координат), в якій воно розглядається. Про розміри видимої частини Всесвіту Коперник писав: "...Небо невимірний велике в порівнянні із Землею і представляє нескінченно велику величину; за оцінкою наших відчуттів Земля по відношенню до нього як крапка до тіла, а по величині як кінцеве до нескінченного...". Проте при цьому походження світу і його розвиток Коперник пояснював діяльністю божественних сил. Тільки геліоцентрична система Світу по Копернику просто пояснює, чому величина прямого і позаднього руху у Сатурну щодо зірок менше, ніж у Юпітера, а у Юпітера менше, ніж у Марса, але на один оборот число змін прямих рухів на позадні у Сатурну більше, ніж у Юпітера, а у Юпітера більше, ніж у Марса. Якщо Сонце і Місяць завжди рухаються в одному напрямі серед зірок із заходу на схід, то планети іноді рухаються і у зворотному напрямі. Коперник із цього приводу говорив, що Земля в своєму русі навколо Сонця наздоганяє і обгонить зовнішні планети (Марс, Юпітер, Сатурн, і відкриті пізніше Уран, Нептун, Плутон), а сама також стає такою, що обгониться внутрішніми планетами (Венерою і Меркурієм), оскільки всі вони мають різні кутові швидкості руху щодо Сонця. Концепція Коперника не відразу піддалася гонінням церкви, оскільки його трактат міг зрозуміти тільки високоосвіченими людьми, що уміють розбиратися в математичних побудовах.

Галілея

В отношении философии природы Галилей был убеждённым рационалистом. Он считал, что законы природы постижимы для человеческого разума. В «Диалоге о двух системах мира» он писал:[67]

 

Я утверждаю, что человеческий разум познаёт некоторые истины столь совершенно и с такой абсолютной достоверностью, какую имеет сама природа; таковы чистые математические науки, геометрия и арифметика; хотя Божественный разум знает в них бесконечно больше истин… но в тех немногих, которые постиг человеческий разум, я думаю, его познание по объективной достоверности равно Божественному, ибо оно приходит к пониманию их необходимости, а высшей степени достоверности не существует.

Разум у Галилея — сам себе судья; в случае конфликта с любым другим авторитетом, даже религиозным, он не должен уступать:

Галилей считается одним из основателей механицизма. Этот научный подход рассматривает Вселенную как гигантский механизм, а сложные природные процессы — как комбинации простейших причин, главная из которых — механическое движение. Анализ механического движения лежит в основе работ Галилея.

Опыт Галилей рассматривал не как простое наблюдение, а как осмысленный и продуманный вопрос, заданный природе. Он допускал и мысленные эксперименты, если их результаты не вызывают сомнений. При этом он ясно представлял, что сам по себе опыт не даёт достоверного знания, и полученный от природы ответ должен подвергнуться анализу, результат которого может привести к переделке исходной модели или даже к замене её на другую. Таким образом, эффективный путь познания, по мнению Галилея, состоит в сочетании синтетического (в его терминологии, композитивный метод) и аналитического (резолютивный метод), чувственного и абстрактного.[74] Эта позиция, поддержанная Декартом, с этого момента утвердилась в науке. Тем самым наука получила свой метод, собственный критерий истины и светский характер.