Філософія Стародавнього Китаю.

Умовно історію філософії Стародавнього Китаю можна розділити на два періоди. Перший— передфілософія—пов'язаний з написанням п'яти стародавніх книг: «Книга пісень», «Книги історії», «Книги перемін», «Книги обрядів» та літописної книги. Другий—період відділення філософії від міфології. Це період протиборства різних шкіл, основними з яких є конфуціанство, моїсти, даосисти, законники.

У першому періоді найцікавіші з філософської точки зору проблеми, висунуті у «Книзі перемін». В основі створення світу лежать дві протилежні сили — ян та інь. Ян ототожнюється з поняттями сонця, дня, неба, чоловічого роду, твердості, сили; інь — з поняттями місяця, землі, ночі, жінки, слабості, м'якості. Протистояння, взаємозалежність і взаємодія цих сил і є причиною виникнення світу, його безперервного розвитку через від-мирання одного і народження іншого.

Серед різноманітних шкіл другого періоду виділяється конфуціанство. Засновник школи Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) вважав, що в основі будь-якої філософської концепції повинні лежати етичні норми поведінки. У повсякденному житті він дотриму-вався принципу «золотої середини». Це містка категорія, що включає в себе поняття міри, рівноваги, прагнення до компромісу, розв'язання суперечностей, а не їх загострення.

У поглядах на людину, її місце і роль у навколишньому світі Конфуцій стояв на позиціях фаталізму. Небо для нього — це найвища Божа влада, якій потрібно підкоритися, від якої залежить життя і смерть на землі. Водночас Конфуцій не принижував і діяльної сутності людини. Він підкреслював, що спочатку треба служити людям, а потім духам, спочатку людина повинна пізнати життя, а потім смерть. Суперечності в його висловлю-ваннях зумовлені тим, що він, з одного боку, хотів дотримуватися традицій, а з іншого — дуже високо ставив людину, бачив у ній творця своєї волі.

Роздвоєність позиції Конфуція проявляється в його теорії пізнання. Він визнає наявність знань з моменту народження людини. Ці знання приходять апріорно, тобто до будь-якого досвіду. Іншу частину знань людина отримує в процесі пізнання. Критерієм пізнання, на думку Конфуція, є поведінка людини. «Я слухаю слова людей, а дивлюся на їх дії»,— любив повторювати Конфуцій. Людинолюбство, правдивість, великодушність повинні бути притаманними кожній людині, а передусім—правителям. Конфуцій вважав, що ці риси даються людині небом. З часом люди їх забувають, відходячи від них. Поверну-тися до них, на думку Конфуція, можна на основі «виправлення імен», тобто за допомогою вживання загальних імен. Суперечності в мові, хибні поняття безпосередньо впливають на дійсність, змінюють її в гірший бік. Девіз Конфуція: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі» загалом виражає суть філософської концепції великого мислителя.

На відміну від конфуціанства школа моїстів відкидала залежність людини від неба. Її засновник Мо-Дзи вбачав у самому небі ідеал, на який всі повинні рівнятися. Людина вільна у своєму виборі, але якщо вона відходить від волі неба, її неминуче спіткають страждання.

Моїсти вважали, що небо прагне до об'єднання, рівності, добра. У суспільстві ж спостерігається розподіл на чужих і своїх, багатих, бідних тощо. Виходячи з цього, моїзм висуває тезу «об'єднання па противагу роз'єднанню» і виводить з неї принципи своєї філософії — любов до дальнього, заборона війн, вибір правителів за мудрістю і діловими рисами.

Паралельно з конфуціанством і моїзмом у Китаї розвивається філософська школа легізму (законників). Не відкидаючи моральні норми, легізм на перший план висуває

- 1 -

правові закони і на основі права будує свою систему відносин у суспільстві: рівність всіх перед законом.

Своєрідним запереченням ідей попередніх шкіл була філософія даосизму, яка виникла в 1 тис. до н. е. У даосизмі доля людини залежить від «дао» — всесвітнього зако-ну. «Дао» не фатальне, воно дає повну свободу людині. Засновник даосизму Лао-Цзи підкреслював, що «дао» не втручається в розвиток природи і суспільства, бо воно постійно перебуває у бездіяльності.

Загалом філософія Стародавнього Китаю розробляла політичні, правові та моральні норми поведінки в суспільстві, виступала певним ідеалом і орієнтиром в повсякденній діяльності людини.

8 Стихійна діалектика давньогрецької філософії. Особливості Мілетської

філософської школи.

Поряд з розвитком філософської думки в країнах Сходу виникла і розвивалась філософська думка в античній Греції. Античність представлена плеядою видатних мислителів. З-поміж них – Геракліт, Сократ, Платон, Демокріт, Епікур, Арістотель та ін. Філософська думка у давній Греції виникла наприкінці VII - VI ст. до н. е. Одна з перших філософських шкіл – мілетська. Центром її було місто Мілет. Представниками мілетської школи були Фалес, Анаксимен. Як і філософи країн давнього Сходу, мілетські мислителі ставили питання про те, як звести багатоманітність предметів і явищ світу до єдиного, тобто, що ж є основою, первосутністю світу. Філес вважав такою первосутністю воду, Анаксимен – повітря, а анаксимандр – апейрон, під яким розуміють щось безмежне. Таким чином, мілетські філософи прагнули знайти матеріальну первооснову світу. Для них зарактерним був реалістичний погляд на оточуючий світ. Разом з тим мілетські мислителі були видатними природодослідниками. Так, Фалес був відомим в античні часи математиком, астрономом, міг передбачити сонячні затемнення. Уже це показує, що філософська думка в епоху античності зароджувалася одночасно з наукою, формуванням наукової картини світу. Розвиток філософської думки давньої Греції ознаменувався розробкою понятійного апарату, постановкою задач, розв’язання яких стало можливим лише в наступні епохи.

У центрі уваги філософських шкіл давньої Греції аж до Сократа були питання, пов’язані з аналізом сутностібуття, первооснови світу, питання улаштування всесвіту. Сократ (у ст. до н. е.)здійснює крутий поворот у давньогрецькій філософії. Він вперше головною філософською проблемою вважає проблему людини. Звернення до людини, її внутрішнього світу, заклали до самопізнання людини стали рсновою сократовського вчення. «Пізнай самого себе» - це висловення дельфійських оракулів стало визначальним при підході Сократа до аналізу природи людини. Питання моральності, морального вдосконалення особи визначали зміст вчення Сократа, яке він викладав у ході бесід з своїми учнями, а також у дискусіях з опонентами. Не збереглося жодної книги, написаної Сократом, адже Сократ їх ні коли не писав. Він закликав не тільки до самопізнання, а й до пізнання оточуючого людинусвіту. Його закликали до пізнання, засудженням ним неуцтва звучать актуально і тепер. Про себе Сократ говорив: «Я знаю, що я нічого не знаю, але інші навіть цього не знають». Сократ вплинув на формування поглядів одного з видатних давньогрецьких мислителів – Платона, учитилем якого він був.

Серед філософів V ст. до н. е., які відчутно вплинули на розвиток філософської думки, а також науки, був Демокріт – основоположник атомістичного матеріалізму. На думку Демокріта, існують атоми і поржнеча. Порожнеча простору є ніби вмістилищем, у якому рухається у різних напрямках величезна кількість атомів, які Демокріт вважав неподільними. Значним внеском у розвиток наукових знань були погляди Демокріта про походження світів, Всесвіту. На його думку, слід розрізняти вічність у часі і безкінечність у просторі Всесвіту і обмеженість у часі і просторі багаттьох світів, що знаходяться у Всесвіті. При цьому Демокріт і його послідовник Епікур висловлють гіпотезу про те, що у Всесвіті знаходять світи, які неоднакові за віком. Одні світи зароджуються, інші перебувають у стані розквіту, а ще інші – занепаду. Демокрітом і Епікуром фактично була висловлена думка про те, що у Всесвіті відбувається безперервнийпроцес зародження, розвитку і розпаду зоряних накопичень, що було підтверджено відкриттями в науці ХХ ст.. Гіпотеза Депокріта про атомістичну будову речовини, яка справила величезний вплив на подальший розвиток природознавства в ХІХ ст.

9 Вчення Демокріта про атоми.

10 Філософські ідеї Сократа.

11 Філософське вчення Платона.

12 Філософія Аристотеля.

13 Характерні риси філософії епохи Середньовіччя.

14 Філософія А. Аврелія, Ф. Аквінськоого та М. Кузанського.