Закон «Заперечення заперечення»

Розвиток, що здійснюється повсюдно завдяки виникненню і розв'язанню суперечностей, являє собою процес, у ході якого відбувається оновлення предметів і явищ, що розвиваються. Оскільки розвиток є якісне оновлення систем, остільки він здійснюється як відмирання старого і народження нового; цей перехід якості до іншої і виступає як заперечення першого другим. Розвиток, отже, здійснюється як поступова зміна відмінних ступенів, зв'язаних один з одним так, що одна є запереченням другої.

Будь-який процес розвитку, однак, не вичерпується одним запереченням. Він скрізь здійснюється як ланцюг суперечностей, що йдуть одна за одною. Закономірний зв'язок між ними, як і загальний напрямок, результат розвитку і його форма, що мають своєю основою розв'язання суперечностей, виявляються саме в подвійному запереченні - запереченні заперечення. Сутність заперечення заперечення а найзагальнішому вигляді можна сформулювати так. Будь-яка система, явище, предмет, розвиваючись до кінця шляхом взаємодії кількісних і якісних змін, виникнення і розв'язання суперечностей, проходить ряд поступових етапів, що виражають нездоланність нового в процесі розвитку, його спіралеподібний характер, який виявляється в повторенні на вищій стадії розвитку деяких рис вихідного ступеня загального циклу змін. Діалектичне заперечення заперечення виражає а/ повторюваність у розвитку, але на новому, більш високому ріпні, б/ синтез того цінного, позитивного, що було набуто на попередніх стадіях розвитку; в/ ніби повернення до вихідного пункту.

Принцип "заперечення заперечення" характеризує, отже, загальну тенденцію, основну спрямованість процесу розвитку. Його необоротність. Він показує, що розвиток є процесом, у якому злиті і поступальність, і рух вперед, і відносна повторюваність. Єдність цих тенденцій дає змогу уявити загальну спрямованість процесу розвитку у вигляді складної кривої - спіралі, яка дає можливість висвітлити не тільки такі риси розвитку, як поступальність і повторюваність, а й такі, як циклічність, висхідний характер розвитку, ніби повернення до вихідного пункту.

50 Основні категорії діалектики.

51 Походження людини як філософська проблема.

Коли говорять про той чи інший тип особистості /особистість первісного суспільства, особистість конформіста, особистість суспільного діяча тощо/, розуміють всю сукупність загальних для цієї соціальної групи характеристик; коли ж говорять про конкретного живого індивіда, характеризуючи його як особистість певного типу, то головним чином бачать у ньому представника цієї групи, носія загальних для всієї групи рис, часто індивід може бути віднесений до різних типів особистості, якщо для аналізу застосовуються різні топології.

Особистість має бути індивідуальністю. Як відомо, "індивідуальність" невіддільна від неповторності, своєрідності, унікаль­ності. Але чи складають ці риси сутність людської індивідуальності? Очевидним є те, що неповторність індивіда можна розглядати на різних рівнях: з точки зору складу крові, малюнка шкіри на пальцях, низки здібностей і нахилів, характеру, особливостей внутрішнього світу, життєвого досвіду. На кожному рівні - біохімічному, фізіологічному, психологічному, "соціокультурному, ціннісному - виявляється багато неповторних рис, які до того ж в сукупності дають унікальну картину, що робить особистість єдиною у Всесвіті.

Як не існує в світі нічого абсолютно однакового /тотожного/, так немає і не може бути цілком однакових людей. Всі люди неповтор­ні. Чи виходить з цього те, що всі ми є індивідуальностями? Ще Гегель помітив: "Окремі душі відрізняються одна від одної безмежною кількістю випадкових модифікацій. Але ця безконечність являє собою рід дурної безконечності". Не варто подібній, зазначеній вище своєрідності надавати дуже великого значення. Формальні визнання неповторності не можуть бути основою визначення сутності людської індивідуальності, для цього погрібні інтегральні, узагальнені характеристики. До них слід віднести: самостійність існування, самовизначення індивіда в полі сучасної йому культури, в результаті чого виникає його суверенність /незалежність/, самодіяльність як спосіб життєдіяльності. Індивід, який перестав бути пасивним об’єктом зовнішніх обставин, впливів і дій, але який не став суб’єктом /творцем, організатором, ініціатором/ власної життєдіяльності, творчо перетворюючи себе і обставини, є особистість, яка набуває самобутності, індивідуального буття. В основі її життєдіяльності -активність, творчість, справжнє "авторство" власного життя.

Отже, шлях від індивіда до особистості й індивідуальності можна проілюструвати у такий спосіб: народжена дитина - людський індивід /хоч, суворо кажучи, він лише кандидат у індивіди, адже якщо він опиниться поза суспільством, поза людьми то залишиться твариною із зовнішніми ознаками людини/, але ще не особистість; опановуючи людським досвідом, культурою, вступаючи у відносини з іншими людьми, привласнюючи соціальні ролі, він стає особистістю /певного типу/, індивідуальність же стає лише в тому випадку, коли його життя буде продуктом його власної творчості, самодіяльністю

. Філософська концепція людини – основа наук про людину. Сутність людини.

Людина – це "суцільна" проблема будь-якого філософствування, адже той, хто зуміє відповісти на питання "що є людина взагалі?", зуміє відповісти й на питання "Що є я". Отже, зуміє більш ґрунтовно осмислити власне призначення в світі, смисл власного існування, розумно поставити життєві цілі і здійснити їх. Відповідь на це питання – одна з найважливіших передумов осмисленого, розумного життя. Визначити сутність людини, зрозуміти, що вона собою являє - означає знайти ті загальні, всім людям належні властивості, за якими на будь-якому етапі людської історії можна відрізнити їх /людей/ від не-людей, від тварин; знайти особливості життєдіяльності людських спільностей, які відрізняють їх від спільностей тварин.

Найправомірніше здасться хід аналізу сутності людини, який починається з аналізу себе. Логіка тут проста: "Я - людина, я - носій людських рис; пізнавши себе, я дізнаюсь і що є людина взагалі". Отже, найкоротший шлях до пізнання людської сутності - самопізнання? Не даремно ж ще Сократ повчав: "Пізнай самого себе". Але самопізнан­ня відразу ж натикається на непереборні перешкоди, адже я - дитина істотно відрізняються від я - дорослого, а тим більше від я - старого; потім, я - представник XX століття відрізняється від людей XI століття, а тим більше від людей доісторичної епохи. Що ж в такому випадку в усіх нас спільного, а отже, постійного, усталеного, повторюваного? А між тим, історичний аналіз показує: нічого незмінного немає, або, кажучи словами Геракліта, "все тече, все змінюється". Проблема пошуку в плинному, мінливому, рухливому людському бутті усталеного, постійного, незмінного, може бути розв'язана з позицій діалектичного підходу.

Отже, що ж являє собою родова /належна всім людям - людському роду/сутність людини? Яка та сукупність властивостей, яка більш чи менш властива людям в усіх формах суспільства? Головним у ній є передусім діяльність як специфічно людський спосіб існування. Саме вона та фундаментальна характеристика, яка дає можливість з'ясувати сутність людини. Філософський аналіз передбачає багатоманітність видів, форм діяльності /праця, пізнання, гра, спілкування, мистецтво тощо/ розглядати як єдиний, притаманний тільки людині спосіб буття, спосіб життєдіяльності. Тільки такий рівень спілкування дає можливість вирізнити сутнісні характеристики людської діяльності чи загальнолюдські характеристики. Ними є такі.

1. Предметність - діяльність людини завжди на щось спрямована, на якийсь предмет, який тут розуміється не тільки як річ /наприклад, праця - діяльність, спрямована на перетворенім природної речі/, але нематеріальний об'єкт /художній образ

- тоді це художня діяльність/; інша людина, чи культурна цінність /тоді це моральна діяльність/. До того ж предмет діяльності визначає особливість цієї діяльності. Як відомо, предмет мистецтва /музика, роман, вірш, картина тощо/ створює публіку, яка розуміє мистецтво й здатна насолоджуватися красою. У даному випадку здатність до естетичної діяльності, естетичних переживань визначається самим художнім твором, його естетичними характери стиками.

2. Соціальність, суспільність, колективність. Ця характеристика людської діяльності пов'язана з тим, що людина - істота колективна, і всі форми її життєдіяльності є результатом колективних: зусиль, починаючи з самих ранніх етапів розвитку. Передаючи з покоління в покоління, людські способи життєдіяльності, людство в цілому удосконалює їх; сприймаючи як естафетну паличку створені попередніми поколіннями способи діяльності, праці, пізнання, виховання тощо людство збагачує соціальний досвід, творить людину як людину. І як би не відрізнялися форми діяльності на різноманітних етапах історичного розвитку, вони завжди залишаються результатом колективних, суспільних зусиль.