Особливості динаміки витрат у короткостроковому і довгостроковому періодах

Динаміка витрат суттєво відрізняється у коротко- і довгостро­ковому періодах. У зв'язку з цим визначення цих понять має тео­ретичне і практичне значення.

В економічній теорії короткостроковим вважається період, упродовж якого фактори виробництва і відповідні їм витрати стабільні, тобто незмінні. При цьому йдеться передусім про фак­тори виробництва, що беруть участь у ряді операційних процесів, зміна яких потребує тривалого часу і суттєвих разових витрат. Це засоби виробництва (машини, устаткування) і робоча сила. Конк­ретніше, в економічному сенсі короткостроковим є період, про­тягом якого виробнича, організаційна структура підприємства і його виробнича потужність незмінні.

Довгостроковим вважається період, у якому жодний фактор виробництва не є незмінним. Змінюються не лише витрати на ма­теріали, оплату праці, а й засоби виробництва. У довгостроково­му періоді реалізуються інвестиційні проекти, змінюється вироб­нича й організаційна структура підприємства, його величина, технологія виробництва.

Як зазначалося, у короткостроковому періоді витрати факто­рів виробництва стабільні. За цих умов залежність між обсягом виробництва і витратами залишається стабільною, і останні мож­на досить чітко поділити на змінні та постійні. Змінні є функцією обсягу виробництва, а постійні — функцією часу.

Формальна залежність витрат від обсягу виробництва у корот­костроковому періоді може бути виражена так:

С = С_ЗО * N + С_П,

Ссо=С₃₀ + ,

де С — сукупні витрати за певний період;

СЗО— змінні витрати на одиницю продукції;

N — обсяг виробництва продукції у натуральному вимірі;

С_П — постійні витрати за розрахунковий період;

Ссо — сукупні витрати на одиницю продукції (собівартість продукції).

Графічну інтерпретацію цих залежностей показано на рис. 1.1 і 1.2. Як бачимо, сукупні змінні витрати (Сз) мають лінійну зале­жність від обсягу виробництва (рис. 1.1). З формули (1.2) і рис. 1.2 видно, що зі зростанням обсягу виробництва повні середні витрати на одиницю продукції знижуються і наближаються до змінних витрат (). Це є наслідком наявності постійних витрат, які розподіляючись на зростаючий обсяг виробництва, різко зменшуються на одиницю продукції. Тому збільшення обсягу ви­робництва є важливим чинником зниження собівартості продукції.

Ск

Рис. 1.1. Динаміка сукупних витрат: С_п — постійних; Сз — змінних

 

Рис. 1.2. Динаміка витрат на одиницю продукції: Сзо — змінних; Спо — постійних;

Ссо — сукупних

Фактично динаміка змінних середніх витрат здебільшого складніша. Ці витрати у більшості випадків знижуються із під­вищенням використання виробничої потужності, а за максималь­ного її завантаження (к₃ > 0,9) можуть зростати, як це показано на рис. 1.3

с

Рис. 1.3. Динаміка змінних середніх витрат із зростанням завантаження виробничої потужності

Деяке зниження витрат на початкових етапах зростання обся­гу виробництва (ділянка ON, на рис. 1.3) пояснюється підвищен­ням продуктивності праці внаслідок збільшення серійності виробів. У подальшому рівень витрат стабілізується (лінія N_{N₂), і на ділянці N₂N₃ певною мірою зростає. Справа в тому, що максимізація виробництва супро­воджується зростанням інтенсивності роботи за межі оптимальних її режимів і додатковими витратами (електроенергії, інструмен­тів, зарплати у формі доплат та ін.). Тому у короткостроковому періоді слід мінімізувати змінні витрати як комплектуванням оп­тимальних партій (серій) виробів, так і оптимальною адаптацією роботи устаткування до певного обсягу виробництва.

У довгостроковому періоді всі витрати змінюються, включаю­чи й ті, що належать до постійних. Останні змінюються стрибко­подібно через релевантні інтервали, тобто через проміжки корот­кострокових періодів. На рис. 1.4 і 1.5 ці інтервали розділяють обсяги виробництва , , .

 

 

 

0

N

Рис. 1.4. Динаміка сукупних постійних витрат у довгостроковому періоді.

 

N

Рис. 1.5. Динаміка середніх постійних витрат у довгостроковому періоді

Відносні витрати (собівартість продукції) регулюються комбі­нацією факторів виробництва в процесі визначення виробничої, організаційної структури підприємства, його виробничої потуж­ності. Передусім мається на увазі величина підприємства. Остан­ня вважається оптимальною за мінімальних середніх сукупних витрат, тобто за мінімальної повної собівартості продукції.

 

 

Функції витрат

У системі управління витратами важливе значення має побудова і використання функцій витрат.

Функ­ція витрат — це кількісний вираз залежності витрат від їх чин­ників. Такі формалізовані залежності у вигляді функцій полег­шують процеси прогнозування і планування витрат, використо­вуються в аналізі й оцінювати роботи центрів відповідальності та в інших сферах діяльності підприємства.

Слід відрізняти функції сукупних (абсолютних) витрат під­приємства або його підрозділів, окремих статей чи елементів (на­приклад, загальновиробничих витрат, витрат на утримання та експлуатацію машин та устаткування) і функції витрат на одини­цю продукції (собівартості продукції).

Основною проблемою під час побудови функцій витрат є вста­новлення причинно-наслідкових зв'язків між чинниками і витрата­ми. Чинники витрат виражаються певними показниками, які впли­вають на витрати і мають кількісну оцінку. Вони визначаються в процесі аналізу і емпіричної перевірки зв'язку з витратами і в пода­льшому розглядаються як змінні параметри функції витрат.

Залежно від форми зв'язку змінних параметрів з витратами розрізняють лінійні та нелінійні функції.

Лінійні функції витрат, коли пряма витрат однозначно визначаться двома точками, є найбільш прийнятними для практичного використання. Такі функ­ції легкі в побудові та використанні.

Нелінійні функції не можна достатньо точно визначити виміряною кількістю точок, що й є головною складністю їх застосування.

У теорії і практиці управління витратами застосовуються різні методи дослідження причинно-наслідкових зв'язків між витрата­ми і їх чинниками та побудови відповідних функцій. Серед них передусім виокремлюють методи:

Інженерний метод ґрунтується на аналізі взаємозв'язків між витратами ресурсів і результатами. При цьому ресурси диферен­ціюються за видами залежно від того, які чинники і як впливають на їх витрати (сировина, основні, допоміжні матеріали за видами, інструмент, основні засоби, праця і т. д.). На основі досліджень і обчислень розробляються нормативи витрат на окремі ресурси стосовно певних показників (драйверів): кількість виробів, ма­шино-години роботи устаткування, людино-години роботи пра­цівників та ін. Нормативи встановлюються з урахуванням особ­ливостей технологічного процесу і режимів роботи устаткування. В подальшому вони можуть інтегруватись в нормативи на один виріб для спрощеної формалізації залежності витрат від кінцево­го результату — обсягу виробництва.

Інженерний метод забезпечує досить точні обчислення витрат, він враховує технологічні та організаційні можливості викорис­тання ресурсів, орієнтує на передові методи роботи та досягнення науково-технічного прогресу. Але основний його недолік — складність і трудомісткість оцінки витрат і розробки їх норм.

Бухгалтерський метод, який ще називають методом аналізу ра­хунків, передбачає побудову моделі поведінки витрат на основі ма­теріалів бухгалтерського обліку. За даними бухгалтерських рахун­ків аналізуються витрати і їх носії (драйвери). В процесі такого аналізу всі витрати або певна група їх, наприклад, загальновиробничі витрати, розподіляються на змінні та постійні. Фактичні витра­ти за минулий період коригуються з урахуванням реальних умов ді­яльності підприємства (ціни, тарифи), визначаються змінні витрати на одиницю їх носія і формулюється лінійна функція витрат.

Згідно з мінімаксним методом залежність витрат від обсягу діяльності визначається на основі двох рівнів (точок) останньої — мінімального й максимального. Мається на увазі, що обсяг діяль­ності (виробництва) в межах діапазону релевантності різний. Пряма, що з'єднує точки витрат, які відповідають мінімальному і максимальному обсягу діяльності, виражає функцію витрат.

Метод побудови функцій витрат за двома екстремальними точ­ками приваблює своєю простотою, але він не дає точних резуль­татів. Мінімальний і максимальний обсяги діяльності можуть іс­тотно відрізнятися від середніх, нормальних її умов і не забезпе­чувати належної репрезентативності даних для побудови функції. Тому мінімаксний метод доцільно модифікувати, вибираючи не екстремальні рівні обсягів діяльності, а типові із нижчих та вищих.

Метод регресійного аналізу встановлює взаємозв'язок між ви­тратами і показниками, що на них впливають, на основі статис­тичної обробки репрезентативного масиву інформації. В процесі регресійного аналізу може досліджуватися залежність витрат від одного чинника (показника) або від більшої їх кількості. В пер­шому випадку будують однофакторні рівняння регресії, в друго­му — багатофакторні.

Функція витрат (рівняння регресії) визначається відомим ме­тодом найменших квадратів, який дозволяє встановити величини а і в, максимально наближені до емпіричних даних.

Регресійний аналіз дає точніші результати, ніж мінімаксний метод, оскільки в ньому враховуються дані усіх спостережень, а не лише їх крайні величини. Разом з тим, як і попередні методи, він базується на досвіді минулої діяльності, що не завжди адекват­ний майбутнім умовам.

Слід зазначити, що регресійний аналіз застосовується також для визначення собівартості продукції. Це стосується продукції, схожої в конструктивно-технологічному відношенні, та виробів, що становлять параметричні ряди (машини певного призначення, верстати, електродвигуни та ін.). Виведені за фактичними даними рівняння регресії дозволяють прогнозувати собівартість нових виробів на етапі їх розробки і таким чином більш обґрунтовано вести цінову і товарну політику підприємства.