Тема 1.Сутнісна характеристика витрат

ТЕМА 2.. Закономірності і та чинники формування витрат

2.1.Закономірності розвитку теорії витрат

2.2. Категорії витрат

2.3. Чинники формування витрат.

Закономірності розвитку теорії витрат

Науковим підґрунтям та поштовхом до розвитку знань про витрати стали праці класиків економічної думки А.Сміта та Д.Рікардо, які дали початок трудовій теорії вартості. Засновник англійської класичної школи політичної економії Сміт під витратами виробництва розглядав заробітну плату, прибуток і ренту, а також ввів поняття абсолютних витрат [10]. На відміну від нього, Д.Рікардо під витратами розумів тільки заробітну плату і прибуток [9,С.113]. Також він зазначав про необхідність врахування у вартості виробленої продукції витрат на засоби виробництва. Велика заслуга Д.Рікардо полягає і в розробці теорії порівняльних витрат.

Класичні доктрини А. Сміта і Д. Рікардо набули розвитку у працях економістів “нової хвилі” Сея, Мальтуса, Сеніора, Бастіа, Мілля та інших. Так, „чиста теорія трудових витрат” була витіснена теорією витрат виробництва, за якою праця є лише одним із чинників вартості. Французький економіст Ж.Б. Сей зазначав, що витратами виробництва продукту, крім затраченої праці, є також земля та капітал [5].

Марксистська економічна доктрина намагається визначити суть капіталістичного виробництва як боротьбу між двома класами (капіталістами і робітниками). Тому витрати виробництва – це те, скільки коштує товар капіталісту, тобто сума витрат на придбання засобів виробництва і робочої сили, які виступають, відповідно, постійним і змінним капіталом [4].

Австрійська школа (маржиналісти) розглядала витрати як корисність. Зокрема, Ф.Візер трактував витрати як корисність, що приноситься у жертву [13,С.355].

В кінці ХІХ ст. формувачем неокласичного напрямку економічної теорії була кембриджська економічна школа, заснована А.Маршаллом, який прагнув поєднати класичну і маржинальну концепції. Маршалл у своїй синтетичній теорії сконцентрував основну увагу на розробці теорії цін. Під витратами виробництва він розумів витрати таких факторів виробництва, як земля, праця, капітал і підприємницькі здібності [7].

Подальший розвиток теорії витрат характеризується використанням математичних методів. Початок ХХ ст. ознаменувався формуванням неокласиками виробничої функції. В її основу покладено ідею того, що економіка функціонує за принципом порівняння витрат і результатів. Теорія виробництва виникла у 30-х роках ХХ ст. на основі досліджень залежностей між витрачанням виробничих ресурсів і кількістю виготовлення продукції, затраченими та виготовленими благами, визначенні ефективних точок виробництва за певних технологічних умов та формуванні виробничих взаємозалежностей за допомогою виробничих функцій. У зв’язку з різноманітністю варіантів організації і технології виробництва у спеціальній літературі запропоновано ряд виробничих функцій: класична виробнича функція (закон доходу), неокласична виробнича функція (Кобба-Дугласа), виробничі функції Леонтьєва, Гутенберга, Хайнена, Клока та ін. [11]. Ці функції описують взаємозв’язки між затратами факторів виробництва (виробничих ресурсів) та обсягами кінцевої продукції і дають можливість визначити, за якої комбінації факторів виробництва отримується максимальна кількість продукції. Якщо ж певний обсяг продукції може виготовлятися при різних комбінаціях одних і тих же факторів, то виробничі функції не дозволяють встановити, яка з можливих комбінацій є для підприємства найефективнішою, тобто забезпечує мінімальні витрати і максимальний прибуток.

Тому теорія виробництва була доповнена теорією витрат, в рамках якої теоретико-виробничі закономірності (виробничі функції) використовуються для постановки і вирішення економічних задач. Методологічною основою теорії витрат є взаємозв’язок між моделями виробництва та моделями витрат.

Згідно німецького економіста Г.Фанделя, теорія витрат вивчає питання їх з’ясування і формування [11,С.287]. З’ясувальна функція теорії витрат полягає у виявленні чинників, які визначають їх рівень. Ці чинники необхідно систематизувати і засувати, як вони впливають на величину витрат. Такий вплив може мати як кількісну, так і вартісну форми залежно від того, стосується він величини затрат факторів чи їх цін. Дослідження залежності рівня витрат від різних чинників здійснюється на основі функцій витрат.

Функція формування витрат, яку розглядає дана теорія, полягає в такому визначенні та поєднанні чинників впливу на витрати факторів, за яких певний обсяг продукції виготовляється з мінімальними витратами. При цьому велике значення мають ціни на ресурси як чинник впливу на витрати. Від них залежить, які ресурси, в якій кількості та в якому вигляді використовуються у виробничому процесі. За допомогою цін зіставляються затрати різних факторів виробництва в одному грошовому вимірі. Тільки після цього можна ставити задачу вибору: як виготовити продукцію певних видів та обсягу з мінімальними витратами. Ця задача є головною для функції формування витрат.

Категорії витрат

Г.Фандель початком розвитку теорії витрат підприємства вважає їх поділ Шмалєнбахом у 1925 році на постійні та змінні, а також систематизацію ним чинників, що визначають рівень витрат і впливають на нього [11,С.328]. Він розглядав зайнятість (або рівень зайнятості) як єдиний чинник впливу на витрати, а інші чинники вважав другорядними. Категорія зайнятості означала кількість виготовленої продукції за певний час. Таким чином, постійні витрати не залежать від зайнятості і є необхідними для підтримки виробничої готовності підприємства у певному періоді. А змінні витрати – це витрати, які залежать від зайнятості. Шмалєнбах вперше запропонував для аналізу таку категорію як величина (показник) покриття, яка є актуальною і на сьогодні та використовується для визначення оптимальної виробничої програми. Величина покриття – це різниця між виручкою та змінними витратами на продукцію. Така новація того часу була зумовлена складністю точного розрахунку питомих постійних витрат для багатопродуктового підприємства внаслідок неоднорідності продукції. Тому даний дослідник вніс пропозицію щодо вилучення постійних витрат з калькуляційної та цінової політики підприємства, а щодо окремих видів продукції – обмежитися показником покриття.

Шмалєнбах також виділяє 5 категорій витрат, враховуючи ступінь їхньої залежності від зайнятості (тобто, обсягу виробництва):

1. постійні витрати (ділянка І на рис. 1, С – витрати, Q – обсяг виробництва, зайнятість);

2. дигресивні витрати – це такі, які у процентному відношенні змінються менше, ніж зайнятість (ділянка ІІ на рис. 1);

3. пропорційні витрати – ті, які змінюються на стільки ж процентів, на скільки змінюється і зайнятість (ділянка ІІІ);

4. прогресивні витрати – проявляються тоді, коли зміна зайнятості на певний процент зумовлює більшу процентну зміну витрат (ділянка ІV);

5. регресивні витрати – такі, які зменшуються при збільшенні випуску продукції (у звичайній виробничій практиці таких витрат немає; як приклад таких витрат часто наводять витрати на опалення в кінотеатрах) (рис. 2).

 

Q

Рис. 1 Графічна інтерпретація категорій витрат Шмалєнбаха

 

С

Q

 

Рис. 2 Регресивні витрати

 

На думку Шмалєнбаха, при внутрізаводських вартісних обчисленнях слід керуватися вартістю факторів з урахуваннях їхньої дефіцитності. Це співзвучно з врахуванням цін факторів виробництва при аналізі витрат підприємства.

Результати досліджень даного вченого мають суттєве значення для практичного застосування теорії витрат передусім на однопродуктовому виробництві. Для багатопродуктових підприємств, які виробляються декілька видів продукції, дана теорія стикається з деякими труднощами.

Чинники формування витрат

Тому на другому етапі розвитку теорії витрат підприємства велика увага звертається на дослідження чинників формування витрат, їх виявлення та систематизацію, а також кількісне вираження впливу на витрати. Цим зайнялися такі економісти, як Руммель та Гутенберг. Вони приділяли увагу не лише зайнятості як основному чиннику формування витрат (згідно Шмалєнбаха), а вивели систему таких чинників. Ці вчені працювали незалежно один від одного, проте їх роботи з’явилися майже в один і той самий час – відповідно 1949 та 1951 роки [11,С.332]. Різниця у виділенні чинників витрат зумовлена різними цілями дослідження даних економістів.

Так, Руммель намагався встановити закономірності між чинниками, які впливають на витрати, та величиною витрат. Для досягнення цього він ділив загальні витрати на групи, величина кожної з яких пропорційно залежить від певного фактора. Тобто, принцип обумовленості, або пропорційності, Руммель вважав основним при визначенні витрат. У зв’язку з цим він цікавився переважно чинниками, вплив яких на витрати підприємства можна виразити лінійно:

С = а₁е₁ +...+ а_nе_n (1),

де е_1,..., е_n – чинники, що впливають на витрати лінійно;

а₁,..., а_n – константи.

Постійні витрати Руммель також розглядав як пропорційні щодо тривалості певного періоду виробництва, не дивлячись на те, що вони не залежать від обсягів продукції.

Руммель класифікував чинники витрат виробництва на наступні:

- затрати факторів;

- рівень зайнятості;

- ціни затрачених факторів;

- інтенсивність роботи (рівень продуктивності робітників та машин);

- величина замовлень на продукцію;

- встановлені перерви у роботі підприємства.

Математичне вираження факторів витрат підприємства, подане у формулі (1), було простим для калькулювання, але не відображало загальної картини. В той же час функції витрат, побудовані на основі виробничої функції Гутенберга, показують нелінійну їх динаміку і не обмежуються лише лінійною залежністю витрат від певних чинників.

Розробляючи класифікатор факторів витрат, Гутенберг цікавився не стільки їхньою залежністю від витрат, скільки необхідністю вираження загального впливу на витрати обмеженої кількості показників підприємства, що розглядаються як змінні.

Система чинників витрат Гутенберга включає:

- виробничу програму;

- зайнятість;

- ціни факторів;

- якість факторів;

- організацію виробництва;

- величину підприємства.

Зазначені дослідження були важливими для розгортання третього етапу розвитку теорії витрат. При цьому такий чинник витрат як якість факторів виробництва у виробничих моделях почали поділяти за певними ознаками. Наприклад, щодо якості робочої сили, кваліфікований та допоміжний робітники будуть різними факторами, щодо якості верстатів – однотипні верстати різної продуктивності – теж вважаються різними факторами. Пропорції факторів у виробничій функції виражаються через їхні затрати, при цьому співвідношення затрат відповідає комбінації мінімальних витрат. Якщо затрати факторів виразити у грошовій формі за допомогою цін, то одержаться витрати на певний обсяг продукції. Це означає, що на основі кожної виробничої функції можна побудувати функцію витрат, яка показує їх залежність від обсягу продукції, тобто від рівня зайнятості. Такий зв’язок моделей виробництва та витрат (відповідно, і їх функцій) на сьогодні є методологічною основою теорії витрат. Таким чином, відповідні функції витрат будуються за зразками виробничих функцій.

Свого історичного розвитку отримали також особливості визначення витрат у сумісному виробництві. Сумісним виробництвом вважається виробництво, у якому з однієї і тієї ж сировини і в результаті одного і того ж технологічного процесу виготовляється декілька видів продуктів (наприклад, виробництво кислот, соди, мінеральних добрив, лаків, фарб, кольорових металів тощо). Одним із перших, хто займався дослідженням витрат у сумісних виробництвах, був Штакельберг (1932 р.), який запропонував використати методи, що застосовуються у простих виробництвах, тобто таких, у яких виготовлення різних продуктів між собою не пов’язане. Розвиваючи цю ідею, тільки у 1970 році вчений Рібель удосконалив дану схему калькулювання таким чином, що метод визначення величини покриття для подібних груп продуктів (пакетів), які виготовляються у різних сумісних процесах, може застосовуватися в різних типах сумісних виробництв. Для вирішення методичних і практичних труднощів, які при цьому виникали, даними дослідженнями у 70-х рр. ХХ ст. займалися також такі вчені, як Кільгер, Крушвіц, Бітхан. Поставали проблеми щодо визначення покриття для окремих продуктів у межах їх пакетів через складності поділу витрат. Оскільки функції витрат орієнтовані на відокремлене виготовлення певної продукції, то вони суперечать суті сумісного виробництва. Тому при формуванні витрат у сумісному виробництві стали пропонувати орієнтуватися не лише на окремі продукти, а й на відокремлені процеси.

Здійснення оцінки витрат та побудова їх функції має важливе значення в діяльності підприємства, оскільки полегшує прогнозування майбутніх витрат. Оцінка витрат – це процес обчислення динаміки витрат, тобто встановлення кількісного взаємозв’язку між витратами і різними факторами на підставі дослідження діяльності. Функція витрат – це математичний опис взаємозв’язку між витратами та їх факторами. Звичайно, на практиці витрати мають кілька факторів витрат, але для побудови функції витрат на сучасному етапі для прийняття управлінських рішень здебільшого вибирають один чи два найвпливовіших фактори. У спрощеному вигляді, враховуючи модель (1), функцію витрат можна описати так:

Y = a + bx (2),

де Y – загальні витрати;

а – загальні постійні витрати;

b – змінні витрати на одиницю діяльності;

х – значення фактора витрат.

Наявність змішаних витрат у частині змінних та постійних витрат ускладнює побудову функції витрат. Тому для визначення функції витрат застосовуються різні методи, такі як [1]: технологічний аналіз; аналіз рахунків; метод вищої – нижчої точки (аналіз діапазону обсягів діяльності); метод візуального пристосування (діаграма розсіювання); регресійний аналіз; спрощений статистичний аналіз.

Технологічний аналіз – системний аналіз функції діяльності з метою визначення технологічного взаємозв’язку між витратами ресурсів та результатом діяльності [1, С.77]. такий аналіз потребує детального вивчення всіх операцій, їх доцільності, визначення найнеобхідніший операцій, потреби ресурсів та оцінки адекватності їх використання. Це представляє собою своєрідний функціонально-вартісний аналіз діяльності. Перевагою цього аналізу є те, що він зорієнтований на майбутні операції, а не на вивчення минулої діяльності. Проте він потребує значних витрат часу та коштів.

Метод аналізу розрахунків – метод визначення функції витрат шляхом розподілу їх на змінні та постійні щодо відповідного чинника на підставі вивчення даних рахунків бухгалтерського обліку. Тобто, для побудови моделі (2) спочатку сумують усі постійні витрати, потім підсумовують усі змінні витрати і визначають їх величину на одиницю продукції. Далі ці данні записують у вигляді відповідної функції. Цей метод є досить широко застосовуваним на практиці. Проте, він значною мірою базується на досвіді та інтуїції менеджера й аналізі минулих подій. Тому до його недоліків слід віднести певну суб’єктивність та можливість суттєвих відмінностей між минулими та майбутніми умовами діяльності. Ці негативні впливи можна зменшити за допомогою серії спостережень та застосування математичних методів.

Метод вищої – нижчої точки – це метод визначення функції витрат на підставі припущення, що змінні витрати є різницею між загальними витратами за найвищого та найнижчого рівнів діяльності. Тобто, спочатку визначають величину, що дорівнює різниці між загальними витратами при максимальному та мінімальному рівнями виробництва. Ця величина приймається за величину змінних витрат. Для знаходження змінних витрат на одиницю діяльності їх величина ділиться на різницю максимального і мінімального рівнів виробництва. Далі слід визначити постійні витрати і всі ці дані підставити у модель типу (2). Визначення таким чином функції витрат графічно зображено на рис. 3.

Графічне зображення функції витрат дає змогу уникнути ризику помилки, пов’язаного із застосуванням методу вищої – нижчої точки. Так, при використанні цього методу проводиться лінія функції витрат через вищу і нижчу точку графіка, ігноруючи інші точки. Але якщо інші точки не мають тісного взаємозв’язку з вищою і нижчою точками (відповідно точки А і В на рис. 4), то функція витрат не відображатиме реальної залежності між витратами та їхнім фактором, як це вказано нижче.

витрати

 

.В

..

...

.

..

А.

 

фактор витрат

Рис. 3 Лінія функції витрат, визначена методом вищої – нижчої точки

витрати

 

.

 

.

.

..

...

.

 

 

фактор витрат

Рис. 4 Пастка методу вищої – нижчої точки

 

Метод візуального пристосування – це графічний підхід до визначення функції витрат, за якого аналітик візуально проводить пряму лінію, беручи до уваги всі точки витрат (приклад наведено на рис. 5).

витрати

 

.

..

...

.

..

.

 

фактор витрат

Рис. 5 Лінія функції витрат, визначена шляхом візуального пристосування

 

Вже після графічного нанесення точок та проведення лінії витрат визначають графічно величину постійних, загальних, змінних та питомих змінних витрат, заносячи відповідно отримані дані до рівняння типу (2).Даний метод дає змогу уникнути вад методу вищої – нижчої точки, проте не позбавлений суб’єктивності, оскільки результати розрахунків суттєво залежать від точності ока та несхибності руки аналітика.

Регресійний аналіз – це статистична модель, яку використовують для визначення зміни середнього значення залежної змінної величини під впливом зміни значення однієї або кількох незалежних змінних величин. При цьому для визначення функції витрат загальні витрати розглядають як змінну величину, залежну від певного чинника (обсягу виробництва, кількості замовлень тощо), який виступає як незалежна величина. Модель, яка використовує тільки одну незалежну змінну величину для визначення незалежної змінної величини, називають простим регресійним аналізом, і вона має вигляд моделі (2). Якщо ж використовується декілька незалежних змінних величин для визначення залежної змінної величини, то аналіз називається множинним регресійним, а модель матиме наступний вигляд:

Y = a + b₁x₁ + b₂x₂ + … + b_nx_n (3)

 

На відміну від попередніх прийомів, регресійний аналіз враховує всі дані спостереження для визначення функції витрат. Крім того, регресійний аналіз уможливлює уникнення вад візуального підходу, оскільки передбачає застосування методу найменших квадратів, який дає змогу розрахувати елементи функції витрат так, що сума квадратів відстані від усіх точок сукупності, що вивчається, до лінії регресії є найменшою.

Спрощений статистичний аналіз запропонував український вчений М.Г.Чумаченко [12], який визначає функцію витрат через розподіл показників на дві групи, виходячи зі зростання значення x, та розрахунок постійних витрат на основі середніх значень x i y. Тобто, спочатку значення фактору витрат ділили на дві групи. До першої входили половина менших значень фактору витрат, до другої – інша половина, значення якої перевищували значення першої групи. Потім визначалися середні величини у двох групах фактору витрат (x₁ та x₂) i середні величини витрат (y₁ i y₂). Постійні витрати визначаються за формулою:

a = (y₁x₂ – y₂x₁) / (x₂ – x₁) (4)

Наступним кроком визначають змінні витрати на одиницю (знаючи середні показники загальних витрат та фактору витрат у двох вище сформованих групах). Таким чином, стають відомим усі необхідні константи для визначення функції витрат – постійні витрати та питомі змінні витрати.

Звісно, що застосування різних методів для визначення функції витрат даватиме різні результати. Тому для прийняття управлінських рішень слід обрати найрелевантнішу функцію витрат. Основними критеріями такого вибору виступають:

· Економічна правдоподібність – тобто, взаємозв’язок між залежною змінною (загальними витратами) та незалежною змінною (фактором витрат) має бути економічно доцільним.

· Хороша пристосованість – тобто, взаємозв’язок між витратами та певним фактором (факторами) має бути максимально точним.

· Значимість незалежних змінних величин – коливання незалежної величини повинно суттєво впивати на суму загальних витрат.

Для визначення міри надійності функції витрат використовують коефіцієнт детермінації, стандартну помилку обчислення і стандартну помилку коефіцієнта [1, С.85]. Надійність функції витрат ґрунтується на розмірі відхилень фактичного спостереження (Y_a) від розрахункової величини на лінії регресії (Y_e).

Коефіцієнт детермінації характеризує питому вагу суми відхилень Y, що визначається незалежною змінною x у сумі загального відхилення і обчислюється за формулою:

R² = 1-s_r² / s² (5)

 

де R² – коефіцієнт детермінації;

s_r² – залишкова дисперсія;

s² – загальна дисперсія.

 

s_r² = S(Y_a – Y_e)² / n ( 6)

 

s² = S(Y_a -`Y_a)² / n (7)

 

де Y_a – середні фактичні витрати;

n – кількість спостережень.

 

Якщо R² ³ 0,30, то функція витрат вважається достатньо надійною. Коефіцієнт детермінації свідчить про надійність оцінки загальних витрат, ґрунтованої на рівнянні регресії, але він не показує абсолютного розміру ймовірного відхилення від лінії регресії. Таку інформацію можна отримати, розрахувавши стандартну помилку обчислення:

 

S_e= (8)

 

Дільник у формулі (8) називається ступенем свободи і складає n-2, оскільки дві змінні величини моделі (2) – a i b – отримані шляхом дослідження вибірки. Теорія статистики свідчить, що розподіл точок навколо лінії регресії є нормальним у разі наявності щонайменше 30 спостережень. Якщо ж кількість спостережень є меншою, то необхідно скоригувати стандартну помилку обчислення за допомогою спеціальної статистичної таблиці значень t- коефіцієнтів із заданням бажаного ступеня імовірності.

Стандартна помилка коефіцієнтів – це показник, що відображає вплив випадкових чинників на величину коефіцієнта b у моделі (1.3) та розраховується наступним чином:

S_b = S_e / (9)

 

При цьому, якщо співвідношення b/S_b >2, то імовірність впливу випадкових факторів на коефіцієнт b незначна.

В цілому, можна виділити такі основні етапи формування і оцінювання функції витрат [2, С.900]:

1. вибір залежної змінної (витрат), яку необхідно спрогнозувати;

2. вибір потенційних чинників витрат;

3. збір даних про залежну змінну та чинники витрат;

4. нанесення результатів спостереження на графік;

5. визначення рівняння функції витрат;

6. тестування функції на достовірність.

Якщо діяльність підприємства систематично повторюється, то при побудові функції витрат доцільно враховувати ефект кривої досвіду (ефект кривої навчання), сутність якого полягає в тому, що при повторному виконанні операцій працівники починають краще розуміти зміст завдань і тому витрачають менше часу на виготовлення наступної одиниці продукції [8, С.47].

Крива досвіду може бути виражена формулою:

 

Y_x = m * X^k (10)

де Y_x – середній час на одиницю всієї виготовленої продукції при кумулятивному обсязі виробництва Х одиниць;

m – час, необхідний для виробництва першої одиниці продукції;

k – частка від ділення значення логарифму відносної швидкості навчання (набуття досвіду) на логарифм від числа два.

 

Як правило, показник відносної швидкості навчання працівників в різних галузях коливається в межах 70-90% [2, С.903]. При побудові функцій витрат необхідно враховувати фактор невизначеності, який впливає на поведінку витрат та їхніх чинників. Невизначеність пов’язана із відсутністю достатньої інформації про зміну витрат та зумовлює ризик, який характеризує імовірність відхилення фактичних результатів від очікуваних. Імовірність може бути рівна одиниці (Р=1), що характерна для достовірних подій, рівна нулю (Р=0) – для неможливих подій, та більша за нуль і менша одиниці (0<Р<1) – для випадкових подій. Імовірність настання випадкових подій в управлінні витратами можна визначити на основі статистичних даних, математичних розрахунків чи експертних шляхом. За наявності невизначеності обчислюють очікувані величини витрат множенням значення величини витрат на імовірність настання такого значення витрат.

Отже, дані про види, обсяги і поведінку витрат необхідні для обґрунтованого прийняття більшості фінансових та управлінських рішень, зокрема, щодо оцінювання чинників рентабельності, формування портфеля замовлень та інвестиційного портфеля, планування напрямків і обсягів діяльності, ціноутворення, управління обмеженими запасами тощо.

 

Тема 3.Управління витратами

Вивчаючи тему, особливу увагу слід приділити таким питанням: склад і характеристика елементів системи управління витратами, зв’язки між ними, управлінський і фінансовий аспекти формування витрат підприємства.

1. Функції і побудова системи управління витратами.

Управління витратами як процес цілеспрямованого формування витрат за їх видами, місцями і носіями за постійного контролю їх рівня та стимулювання зниження. Важливість обґрунтування рівня витрат і контролю формування їх за центрами відповідальності. Функціональний аспект системи управління витратами: нормування, планування, облік, аналіз витрат, стимулювання їх зниження. Організаційна система управління витратами на підприємствах.

2. Формування планових і фактичних витрат.

Особливості обчислення планових і фактичних витрат, його роль в управлінні підприємством та обґрунтуванні господарських рішень. Управлінський і фінансовий (фіскальний) аспекти формування витрат. Зміст і порядок розроблення плану витрат, його нормативна база. Порядок обліку витрат і вдосконалення його згідно з міжнародними стандартами бухгалтерського обліку.

3. Витрати як база ціни і фактор прибутковості.

Об’єктивна умова виробництва — відшкодування витрат виробника шляхом продажу продукції на ринку. Собівартість продукції як база ціни та її нижня межа. Особливості нижньої межі ціни у короткостроковому і довгостроковому періодах. Залежність прибутку від рівня витрат. Особливості впливу змінних і постійних витрат на величину прибутку. Мінімізація витрат, пов’язаних з основною
діяльністю підприємства, — важливий фактор забезпечення його прибутковості. Внутрішньофірмові ціни та їх роль у формуванні витрат і прибутку підрозділів.

1. Функції і побудова системи управління витратами.

Управління витратами на підприємстві можна визначити як взаємопов’язаний комплекс робіт, які формують коригуючі впливи на процес здійснення витрат під час господарської діяльності підприємства, спрямовані на досягнення оптимального рівня
(в межах допустимих відхилень) витрат в усіх підсистемах підприємства за виконання в них будь-яких робіт. Зрозуміло, що критерієм оптимізації у такому разі є мінімальні витрати.
Усі витрати підприємства можуть бути ідентифіковані за їх видом, місцем виникнення і носієм. Ці три параметри відображають об’єктивні властивості процесу витрачання господарських ресурсів, є вузловими елементами його структури (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Схема здійснення витрат

Відповідно до цього цілеспрямоване формування витрат
на підприємстві, тобто управління витратами, відбувається за їх видами, місцями і носіями.
Очевидно, що управління витратами передбачає виконання всіх дій, які реалізуються під час управління будь-яким об’єктом, тобто розроблення і реалізацію рішень, а також контроль за їх виконанням. Такі дії реалізуються через елементи управлінського циклу: прогнозування, планування, організацію, мотивацію, облік та аналіз.
Загальну схему управління витратами наведено на рис. 2.2.
У контурі циклу управління витратами функцію оберненого зв’язку виконує контроль.
Система управління витратами (СУВ), як і будь-яка система управління, складається з двох підсистем: тієї, яка управляє, і тієї, якою управляють (об’єкта управління).
Управління витратами на підприємстві здійснюється свідомо суб’єктами управління, якими є керівники, фахівці підприємства та його структурних підрозділів (цехів, відділів, дільниць тощо). Об’єк­том управління в СУВ є процеси, операції, явища, які виникають на підприємстві під час його господарської діяльності, що розглядаються з точки зору здійснення витрат, тобто витрачання ресурсів.

Рис. 2.2. Загальна схема управління витратами на підприємстві

У СУВ вирізняють аспекти: функціональний, організаційний та мотиваційний.
Функціональний аспект є первинним. У контурі загального циклу управління витратами його сутність характеризують функ­ціональні підсистеми (блоки 1.1, 1.2, 2.1, 3.1, 3.2, рис. 2.2). Схему функціонального аспекту системи управління витратами (ФАСУВ) на підприємстві (виокремлений варіант) наведено на рис. 2.3.

Рис. 2.3. Загальна схема функціонального аспекту системи управління витратами на підприємстві

2. Формування планових і фактичних витрат.

Коротко охарактеризуємо окремі підсистеми ФАСУВ. Планування витрат здійснюється за розроблення плану діяльності підприємства. Обчислення планових витрат потрібне для обґрунтування і прийняття господарських рішень, фіксації рівня витрат, який досягатиметься у разі реалізації прийнятих до виконання рішень. Розрізняють перспективне (довгострокове) і поточне планування. Довгострокове планування витрат пов’язане із розробленням довгострокових господарських заходів. Воно має невеликий ступінь точності та ймовірний характер. Поточні плани підприємства конкретизують реалізацію його довгострокових цілей. Вони також мають імовірний характер, хоча і в значно меншій мірі, ніж довгострокові плани. Ця обставина зумовлює потребу оперативного коригування планових витрат у разі зміни факторів їх формування.
Визначення витрат під час планування діяльності підприємства — складне завдання. У розв’язанні його важливим фактором є формування на підприємстві системи норм витрачання всіх ресурсів: основних, допоміжних, матеріалів, енергії, праці тощо. Норми мають бути обґрунтованими. Необхідність забезпечення мінімальних витрат на виробництво продукції потребує оптимізації режимів використання ресурсів з урахуванням конкретних умов виконання виробничих завдань (строки, обсяг), особливостей техніко-технологічної бази підприємства. Досягнення передового рівня використання ресурсів неможливе без постійних змін у техніко-технологічній базі підприємства відповідно до новітніх результатів науково-технічного прогресу.
Вивчаючи питання щодо методичних основ планування показників витрат підприємства, характеристик і принципів формування нормативної бази витрачання ресурсів варто звернутися до [4, розд. 4, 6], а також до [8, гл. 4].
Функція регулювання в управлінні витратами полягає в здійсненні оперативних заходів з усунення небажаних відхилень у виконанні планових завдань.
Контроль витрат формує механізм оберненого зв’язку. Його складовими є підсистеми обліку та аналізу (блоки 3, 4, див. рис. 2.3). Функція обліку витрат полягає у спостереженні, ідентифікації, вимірюванні та реєстрації фактів витрачання ресурсів у процесі господарської діяльності підприємства. За даними обліку проводиться аналіз виконання планових завдань. Проміжний аналіз спрямований на поточне регулювання процесу виконання плану витрат. Досягнуті результати порівнюються з планом, фіксуються відхилення, на які слід звернути увагу, робляться певні висновки з прийняттям за ними відповідних заходів. Підсумковий аналіз пов’язаний з оцінюванням реалізації планових завдань у цілому. За результатами цього аналізу розробляються глобальні заходи з удосконалення СУВ. У формуванні витрат підприємства вирізняють управлінський і фінансовий аспекти. Управлінський аспект пов’язаний із внутрішніми потребами підприємства щодо планування, обліку та регулювання витрат у процесі господарської діяльності. Його зміст має конфіденційний характер.
Фінансовий аспект стосується потреби переважно зовнішніх щодо підприємства агентів (державних установ, банків, акціонерів), хоча його інформація може використовуватися й працівниками управлінського персоналу даного підприємства. Отже, зміст фінансового аспекту формування витрат є відкритим, публічним. Порівняльну характеристику щойно зазначених аспектів формування витрат наведено в [2, розд. 1.2; 3, розд. 1.1].

Організаційний аспект системи управління витратами (ОАСУВ) пов’язаний із визначенням місць формування витрат і центрів відповідальності за їх дотримання та розробленням ієрархічної системи лінійних і функціональних зв’язків працівників, які виконують комплекс робіт ФАСУВ. Організаційна побудова управління витратами залежить від специфіки підприємства і передусім від його величини. На великих і середніх за величиною підприємствах окремі функції управління витратами виконують певні функціональні підрозділи (відділ нормування, плановий відділ, бухгалтерія), на малих підприємствах ця робота може виконуватись одним працівником (бухгалтером-економістом).
Мотиваційний аспект системи управління витратами (МАСУВ) полягає у спонуканні працівників до дотримання ними встановлених планом витрат і пошуку шляхів до їх зниження. Вибір факторів спонукання потребує певної обачливості. Як справедливо зауважують з цього приводу фахівці [8], не можна замість винагороди за дотримання і зниження витрат використовувати покарання за перевитрати, оскільки за такого підходу працівники спрямовуватимуть свої зусилля не на виконання плану витрат і пошук шляхів їх зниження, а на тому, щоб охоронити себе від можливих небажаних подій через завищення рівня витра