Особливості сімейного життєконструювання в цивільних взаєминах та офіційному шлюбі

 

Проаналізовано основні соціально-конструктивістські положення стосовно процесу життєконструювання: розгортання в міжособистісній взаємодії, значу-щість культурного простору, мовна обумовленість. Виділено одинадцять квазіфунк-цій ненаративних компонентів в сімейних наративах: каузальне рефлексування, каналізація негативних почуттів, міжособистісна атракція та ін. Визначено, що в цивільних взаєминах життєконструювання відбувається в позитивному середовищі, але невпевнено та недостатньо відповідально, а в офіційному шлюбі воно набуває більшої цілеспрямованості та діалогічності, проте втрачається легкість.

Ключові слова: наратив, сімейне життєконструювання, квазіфункції, ненаративні компоненти, цивільні взаємини, офіційний шлюб.

Проблема. Сімейні стосунки завжди привертали увагу дослідників, оскільки сім’я – це не тільки значуща для особистості цінність, але й один з соціальних інститутів, який забезпечує умови для особистісної самореалізації кожного партнера та створює сприятливе середовище для всебічного розвитку дітей. Останнім часом сімейна сфера зазнає значних змін – збільшуються показники розлучень та неповних сімей, шлюб укладається дедалі пізніше, скорочується народжуваність, кількість дітей в сім’ї. Тому дослідження ролі особистості в побудові сімейних стосунків стає особливо актуальним на сьогоднішній день, адже характер сімейної взаємодії залежить як від зовнішніх обставин, так і від індивідуальних особливостей чоловіка і жінки, до яких належить і конструювання особистістю життєвої історії – своєї власної та спільної, сімейної.

Метою статті є аналіз особливостей конструювання сімейного життя в цивільних взаєминах та офіційному шлюбі.

Розвиток положень стосовно особистісного життєконструювання активно відбувається в межах соціально-конструктивістської парадиг-ми. В одному з них наголошується на тому, що як внутрішній, так і зовнішній життєві простори особистості створюються шляхом процесу побудови стосунків, за допомогою яких вона здатна реконструювати власний світ [1]. За Стівенсоном та Везерелом, мислення людини формується через інтеріоризацію соціального контексту [2, с. 359]. Життєві погляди, цінності, сприйняття навколишнього світу, ставлення до минулого і теперішнього, очікування стосовно майбутнього значно залежать від характеру спілкування особистості з іншими людьми, від їхніх поглядів, здатності переконувати та нав’язувати власну точку зору, тобто навіть думки особистості є продуктом синтезу ідей та міркувань оточуючих. Інакше кажучи, кожна людина є своєрідним посередником між тією інформацією, яку вона отримує від інших людей в процесі міжособистісної взаємодії, і новими взаєминами, в яких ця інформація використовується та трансформується. Особистість будує життя, спираючись на погляди оточуючих і, таким чином, частково переносить їхнє сприйняття світу у своє власне. Саме це перенесення допомагає їй розширити світобачення, вийти за межі власних уявлень, активізувати процес самовдосконалення.

Але конструювання життя особистості відбувається не тільки в навколишньому середовищі. Згідно з Т. М. Титаренко, площину жит-тєвого світу можна уявити як поєднання індивідуального, соціального та особистісного просторів. Людина будує власне життя, перебуваючи в соціальному середовищі, та при цьому відбувається діалогічна взаємодія між нею та особистісним виміром, тобто психологічний простір формується під впливом соціального простору, всередині нього, водночас змінюючи певні його характеристики [3, с. 64].

Цікавим також є виділення певних ритмів особистісного життє-конструювання. Особистість постійно перебуває у різних подієвих ланцюгах, в тому числі і сімейних, і кожна така низка подій має власне співвідношення періодів хаосу і порядку [4, с. 32]. Тобто, відносно статичні життєві періоди можуть змінюватися на періоди трансфор-маційні, набувати більшої динаміки [5, с. 91]. Відповідно до цього, можна припустити, що в періоди особистісного спокою, рівноваги партнерів стосунки в сім’ї стають більш стабільними, а під час хаотичного життєконструювання чоловіка і жінки – будуються більш спонтанно, творчо.

Інше положення стосовно процесу життєконструювання тісно пов’язане з попереднім, але дещо ширше. У ньому підкреслюється, що особистість з її цінностями, інтересами, ідеалами формується лише в межах культурного простору, часткою якого вона є [1]. Культура є своєрідним середовищем, насиченим певними звичаями і традиціями, в якому і відбувається життєконструювання. Відповідно, культурний простір виступає сферою розвитку та збагачення життєвого світу особистості і, таким чином, процес конструювання життя набуває нових елементів, трансформується та розширюється.

Процес життєконструювання розгортається за допомогою мови, і саме тому в суспільстві немає кінцевої переваги стосовно істини, адже "світ не відповідає за те, у що ми його перетворюємо" [1, с. 33]. Мова набуває здатності до конструювання в процесі міжособистісної взаємо-дії, а слово виступає своєрідною "цеглиною" в будівництві оточуючого світу. Навколишнє середовище та його елементи є реальними тільки тому, що про них говорять, їх описують, і вони постійно перебувають у сфері комунікації [6]. Коли мова організується в дискурси, вона починає чинити вплив на спосіб сприйняття та переживання людьми особливостей навколишнього світу, взаємодії з ним [7]. Уявлення особистості про власне оточення трансформуються та перетворюються в процесі взаємодії, вона починає сприймати його скрізь своєрідну дискурсивну призму, яка створюється в ході міжособистісного діалогу. Взагалі, як відмічають соціальні конструктивісти, суттєва частина життя людини полягає в мовленнєвій соціальній взаємодії, тобто виникає новий текстуальний науковий жанр [8, с. 29]. Соціальне середовище конструюється в оповідях, переінтерпретаціях та тлума-ченнях подій, що дає змогу особистості не лише сприймати та усвідомлювати, а й переосмислювати набутий досвід, будувати реальність у розповіді, діалозі з іншими людьми [9; 10]. Життя набуває оповідальної форми, складається з індивідуальних, насичених подіями історій з певним сюжетом, або наративів.

За Н. В. Чепелєвою, наратив – це "замкнена оповідальна структура, яка надає життєвим подіям послідовність та завершеність, організує їх у хронологічному, або іншому, підпорядкованому якійсь єдиній логіці, порядку" [9, с. 271]. При цьому виділяється центральна тема або декілька тем, які є головними в наративі і на яких робить акцент автор. Окрім розповідача, або наратора, існує слухач, який не просто сприймає сюжет історії, а і виступає його активним спів-автором, тобто процес створення наративу є діалогічним [11, с. 18].

У межах психології сім’ї поняття наративу недостатньо вивчено. В класичному розумінні сімейний наратив містить певні елементи багатопоколінного досвіду. Він може включати в себе повчальні оповіді, ритуальні послання, прямі вказівки на належне і засуджуване в поведінці, а також частки великої наративної сімейної культури (казки, приказки тощо) [12]. Через сімейні тексти члени сім’ї згуртовуються, усвідомлюють себе як єдине ціле, формують почуття "ми". Оскільки родовідна розповідь частіше за все ведеться одним оповідачем, і при цьому містить колективну пам'ять родинної групи як суб’єкта, її можна назвати автобіографією, тому сімейний життєпис має відкритий фінал [13], і сюжет сімейного наративу завжди залишається недописаним.

Як і індивідуальна історія, сімейний наратив розглядається в динамічному аспекті. Його процесуальність пов’язана з тим, що коли оповідь передається з покоління в покоління, вона з кожним етапом збагачується сімейним досвідом проживання життя [14, с. 146-147]. Кожен член сім'ї вносить свої елементи до спільного тексту, перетворює його відповідно до власних поглядів, тому сімейна історія поступово трансформується, набуває нового змісту

Сімейний наратив як метод також активно застосовується в психологічній практиці. За допомогою сімейної історії чоловік і жінка вчаться краще розуміти один одного, бути уважнішими до потреб, інтересів, цінностей, бажань партнера, бачити його внутрішній світ. Переінтерпретація світогляду відбувається в процесі створення сімейних історій, які, проектуючи почуття та переживання в текст, допомагають партнерам аналізувати взаємини між собою. І таким чином, сімейна оповідь сприяє більш налагодженому розвитку сто-сунків, їхньому покращенню та переосмисленню.

На відміну від традиційних поглядів на сімейний наратив, в нашому постнекласично орієнтованому дослідженні ми розглядаємо його як спільно створювану чоловіком і жінкою історію, починаючи з моменту знайомства і продовжуючи планами на майбутнє. Така оповідь вибудовується разом обома партнерами в процесі діалогу, об’єднує їхні уявлення про партнерські взаємини, втілює шлюбно-сімейні домагання, цінності та очікування, допомагає переусвідомити спільний досвід, змінити сприймання подружнього життя, і таким чином, може виступати засобом конструювання сімейних стосунків.

Для вивчення особливостей сімейного життєконструювання було залучено дані з дослідження, в якому взяли участь 50 подружніх пар (25 пар в цивільних взаєминах і 25 – в офіційному шлюбі) з терміном спільного життя від 1 до 5 років. Члени подружжя створювали разом сімейні наративи, які потім аналізувалися в п’ять етапів. На одному з етапів у спільних оповідях було виділено ненаративні компоненти та означено їхні квазіфункції, які не передбачають жорсткої структури, але позначають певні текстуальні контексти. Такі квазіфункції були виявлені в подружніх історіях обох типів сімей (табл. 1). У зазначених показниках відображуються основні моменти, які партнери прагнули виділити, підкреслити в своїх оповідях. Результати представлені у відсотках.

Перша квазіфункція, яку виконують у спільних історіях ненара-тивні компоненти, – це каузальне рефлексування, в якому відображено усвідомлення партнерами причин власних вчинків, виникнення труднощів. Завдяки цьому фрагментові партнери мають можливість поміркувати разом над причинами дій, джерелами виникнення труд-нощів і спробувати змінити ситуацію на краще. В офіційному шлюбі цей показник майже вдвічі вищий, ніж у цивільних взаєминах. Це може говорити про більшу кількість життєвих складнощів, які подолали члени подружжя разом і, відповідно до цього, – про ретельніше налагоджений діалог між ними, здатність організовувати та нала-годжувати сімейне життєконструювання. В громадянських взаєминах у партнерів дещо гірше узгоджена міжособистісна комунікація, їм важче прийти до єдиної думки. Але, виходячи з наведених даних, вони все ж намагаються усвідомити причини спільних труднощів і будують сто-сунки в ретельній взаємній праці.

Таблиця 1.