Типи інтерсуб’єктивності (несвідоме в інтерперсональному просторі України).

Виокремлюються просторова, індивідуальна і кодова інтерсуб’єктивність

Ключові слова: індивідуальна, просторова і кодова інтерсуб’єктивність, архетип Дому, захист, тривожність.

 

М. Еріксон казав, що його не дивує існування несвідомого, а скоріше він не впевнений в існуванні у людей свідомості. Ідея глибинного психічного потенціалу, що виникає на поверхні у вигляді імпульсів, є ровесницею перших філософських шкіл в історії культури і розквітла в Древній Греції. "Раціональне" та "ірраціональне" Платона, автономні і надчутливі частки душі Аристотеля, цілющі сили всередині людського духу Гіпократа… Таємниче і непізнане в психіці людини цікавило титанів Відродження: Леонардо да Вінчі, Фр.Пет­рарка, Е. Роттердамський, Дж.Вазарі були упевнені, що аж ніяк не повсякденний розум здатний накопичувати тонкі враження душі.. Перестрибнувши двісті років епохи надсерйозного Просвітництва, ми знову опиняємось разом із апологетами несвідомого – З.Фройдом, А.Фройд, А.Адлером, К.Г. Юнгом, Р.Асаджиолі, В.Райхом, Е.Фром­мом, А.Маслоу, В.Франклом, К.Роджерсом, М.Еріксоном та багатьма іншими.

Погоджуючись із тим, що глибоко під свідомістю знаходяться руйнівні, деструктивні і слаборегульовані інстинкти психічного, ми звертаємо увагу перш за все на те у несвідомому, що знаходиться дещо ближче до свідомості, править поведінкою, переживаннями, вражен­нями людини, але не завжди нею помічається. А тому не завжди людина здатна адекватно розцінити свої вчинки, відношення, дії. Не кажучи вже про упереджене формування тієї чи іншої ситуації за допомогою підключення архетипової (Юнг) або родової (Хеллінгер) складової власного психічного.

За переконанням К.Г.Юнга, будь-яка історія існує на двох рівнях, і тому розповідати її треба фактологічно й алегорично, що відповідає свідомості і несвідомому. Можна виділити два види несвідомого – несвідоме, яке можна пояснити, і несвідоме, яке не надається до пояс­нення. Ми звернемося до першого. І з метою більш чіткого розуміння проблеми ІС створимо його найпростішу типологію і звернемося до неї.

ІС простір ми поділяємо на просторовий ІС (ПІС), індивідуальний ІС (ІНІС) і кодовий ІС (КІС).

Інтерсуб’єктивний простір не є простим психосоціаальним феноменом і його сутність і динаміку не можна осягнути без діалектичної взаємодії цих трьох просторів, через багатошарову діалектиктичну структуру інтерактивних стосунків і відношень. Порушення балансу в цій структурі веде до глибоких криз і навіть фазових переходів. Тільки резонансний діалог між інтрапсихічною і інтерсуб’єктивною структурою попереджає або у всякому разі гальмує стагнацію розвитку особистості або соціму.

Просторова (польова) інтерсуб’єктивність (ІС). Характерис­тику інтерсуб’єктивного поля надавали у своїх роботах С.Л.Франк, В.В.Налімов, С.Гроф, К.Уілбер, З.Фройд, Ж.Лакан, К.Г.Юнг і численні послідовники глибинной психології.

Функціонування несвідомого трансцендентного ІС поля формує базисне інтерсуб’єктивне відношення – трансценденцію по відношен­ню до когось або чогось, яка у свою чергу переростає у психологічну феноменологію – колективні ставлення, оцінки, смаки, вподовання, настрої, самопочуття, МИ- і Я- переживання тощо.

Неусвідомлена ідентифікація суб’єктивності з повсякденням створює певний інтерсуб’єктивний простір – складну мережу міжсуб’єктних зв’язків і відношень, що створює певну структуру або психотип цього простору, який і є своєрідним (на кшталт психо­фракталу індивіда) механізмом відбору і впровадження, сприйняття і відторгнення, впорядкування і саморуйнування тощо.

В сучасній Україні, як і в більшості країнах світу, соціальні індивіди і групи не є ізольованими посудинами. Вони з’єднані через знайомих, родичів з їх знайомими і родичами, з іншими групами не тільки за посередництвом медіа, але й через системи обслуговування і взаємодії – в пробках, аеропортах, супермаркетах тощо. Будь-який рівень емоційного переживання в цілому вирівнюється і стає інтер­суб’єктивним. Якщо в одній групі стрес зашкалює, інші все одно його отримують, але не безпосередньо.

Колись Шпет стверджував, що в самому культурно-історичному змісті народного життя немає нічого психологічного. Психологічне інше – ставлення до продуктів і смислів культури[6]. І ми це бачимо на українському прикладі переживань, емоцій, конфліктів з мовного питання, з питань психологічних розбіжностей у нравах, звичках, політичних і релігійних міфах тощо. Причому в цих ускладнюючих атмосферу спільного українського простору чинниках набагато більше ірраціонального, несвідомого, того, що йде від серця, а не розуму. І якщо той же Шпет виокремлював приміром тип китайця, а радянська ідеологія змогла створити тип радянської людини і тип радянського простору, то сучасна культура або політика не можуть опертися на тип українця, бо його немає. Аби він був, можна було б сказати: українець любить працювати, українець віруючий, чемний, законослухняний, або ж навпаки… Про сучасного пересічного українця можна сказати, що він боїться завтрашнього дня, він невпевнений, почувається окраденим, обманутим, або цинічно розбещеним і брехливим, він вклоняється одному богу – грошам… Або є ще українець, що напружує свій інтелект, сили, моральні почуття і оранізаційний талант для допомоги пересічному українцю і Україні. Він вклоняється ІС простору різних політичних, соціальних і наукових дискурсів, йому цікаво зрозуміти сутність різких соціальних змін і тенденцій, він хоче переломити ситуацію своїм розумом… Цей українець когнітивно-мрійливий і наївно-оптимістичний… А ще є вагомий маргінальний шар українських дауншифтерів різного походження, які розбудовують своє власне позасоціальне життя як хто може. Усі ці українці з їх думками і діями, поведінкою і сподіваннями створюють властивості й емоційну атмосферу українського інтерсуб’єктивного простору.

Цей простір має свої властивості. По-перше, він став нервовим, напруженим і балансуючим на межі дистресу. Його внутрішня температура відтворює стрес від імітації бурхливої діяльності. Як відомо, бездіяльність або імітація діяльності призводить до величезної напруги в суспільстві. Начебто усі щось вирішують, рухаються, не випускаючи з рук мобільника, керма, комп’ютера, не зупиняючись, не встигаючи побачитися з друзями, поговорити з дітьми, подзвонити батькам… Усі начебто працюють, а бідність зростає, настрій від зробленого не підвищується, коло цінностей і можливостей звужується, навіть гроші не приносять задоволення… Люди встигають лише обмінятися якоюсь неспокійною енергією самовиснаженості, саморуйнування, перенапруги, невдоволення тим, що нічого не встигають. Бо соціальна реальність не співпадає з біологічним і психологічним ритмом нормального людського життя, і тому вона повільно руйнує тіло і душу людини.

Юнг стверджував, що реальність психічного знаходиться поміж ессенціями духа і матерії. Тобто психічне скоріше за тіло і культуру відтворює зміни у вигляді людських переживань. Здавалося б, куль­турна установка українця на оточуючу реальність – достатньо стійке психічне утворення, а ще стійкішим мав би бути ментальний габітус. Проте, як швидко з’ясувалося, нові умови затребували оновлених установок сприйняття, поведінки, мислення. Невизначеність у багатьох особистих і побутових питаннях породжує тривогу, котра у свою чергу потужно підвищує сприйнятливість до значущих і незначущих зовнішніх сигналів, а відтак зовнішню і внутрішню агресію. Людина більше налаштована на негативну, аніж позитивну інформацію, про що говорять хоча б соціологічні опитування і рейтинги телепрограм.

Все це формує подібний до людського стану ІС простір, який не є природнім середовищем для людини. Українська людина все ж таки консервативна за ментальністю, і тому їй в такому просторі незатишно, бо в ньому не вистачає повільного ритму, розуму і любові.

Український ІС простір формується із сімбіозу людини міфічної і людини прагматичної. Якщо міфічній людині достатньо емоцій, фантазій і переживань, то прагматична відчуває величезну втрату чогось дуже значущого, що необхідно поновити, повернути, і вона таки не тільки переживає втрату, але й діє саме в цьому напрямку.

На ІС полі існують декілька суб’єктів – політична влада з її власним ІС простором, міфічна і прагматична частина мешканців зі своїми інтрапсихічними реаліями. Інтрапсихічні рівні різні, а простір - один. Між цими рівнями виникають інтерсуб’єктивні відношення, що означає зв’язок і взаємообмін між ними. Інтрапсихічне – це для себе, а інтерсуб’єктивне – це питання усіх трьох суб’єктів “а що мені від них треба", "а що вони очікують від мене", "чим я можу допомогти ситуації, щоб розвернути її на добрий шлях" тощо. Відповіді, які вони дають собі на ці питання, формують динаміку інтерсуб’єктивного простору. Інтерсуб’єктивність постулює, що іншого треба зрозуміти, щоб зрозуміти себе. Сама парадигма інтерсуб’єктивності націлена на зміну спільної атмосфери стосунків. Немає пальців – є стосунки між ними!

Отже, просторова ІС (ПІС)– це спільний простір, в якому відбувається психосоціальне життя членів певної спільноти. На відміну від більш-менш стійких рис національної або взагалі соцієтальної ментальності (котрі існують в текстах у вигляді ідеї) ПІС має у своєму образі не тільки змісти колективного несвідомого, не тільки кон­центрований вираз характерних психічних станів, властивостей і процесів, але й реальні, свідомі, динамічні, ситуативні реакції та почуття людей, що в ньому перебувають. Образ ПІС може бути особистісного або публічного походження. Якщо особистому образу притаманні риси споглядального, конкретного характеру, то публічному – міфологічні властивості. Останній містить в собі міфічний досвід спілкування з часом, історичний досвід, одні й ті самі змісти якого різні соціальні групи сприймають і переживають по-своєму, майже містично або навіть медитативно.

М.Еліаде помітив якось, що завдяки парадоксу ритуалу будь-який священний простір (а саме таким є публічний простір інтер­суб’єктивності – О.Д.) співпадає із Центром Світу, так само, як і час будь-якого ритуалу співпадає з міфічним часом "начал". Такий простір є Простором Центру Світу у свідомості тих, хто в ньому перебуває. А таке відчуття Центру Світу є механізмом народної пам'яті, який діє в наш час у вигляді трансформацій історичних подій в ідеологічні категорії і політичні лозунги, а характеристик історичних особистостей – в архетипові зразки лідерів-героїв. В результаті на прикладі різних за відчуттям Центру Світу регіональних спільнот в Україні ми бачимо іноді протилежні зразки героїв і суперечливі політичні лозунги, що не сприяє знаходженню необхідного взаєморозуміння між ними. Оскільки у міфі частина дорівнює цілому, а ціле – частині, образ, а тим більше, тип бажаного всеукраїнського інтерсуб’єктивного цілого не вимальовується.

Проте на передній план виступають риси і властивості нисхідного ПІС, котрі можна розглядати як наслідки політичного і в цілому соціального постмодернізму в українському житті: невпевненість в собі та інших (ому), розчарування, депресія; відповідне цим конструктам неадекватне сприйняття навколишнього світу; прагнення до постійного комфорту, уникання процесів осмислення реальних конфліктів і стресів тощо; нездатність побачити перспективи, що мають місце за рамками цього комфорту (мінімальний рівень добробуту, мінімальний рівень стресу, мінімальний рівень пошукової активності при максимальному уникненні проблем інтерсуб’єктивного гатунку призводить до суттєвого скорочення ІС копінг-ресурсів, але не інформаційно-наукових, наприклад); в широкому, соцієтальному, ІС просторі – це відсутність нових талановитих сюжетів в кіно і літературі, музиці, банальність політичного життя, відсутність державної і навіть світової еліти, формальні досягнення в науці без усякої надії на прорив, махрова інтелектофобія у ЗМІ й Інтернеті, демонстраційна нав’яз­ливість дорогого гламуру та його дешевих представників; неможливе стратегування і планування; безпорадність у ситуації кризи; щастя в незнанні, небаченні, уникненні; соціально-психологічний дисонанс як дешевий фарс: в умовах нисхідної ІС намагання жити по-висхідному.[7]

Важливим елементом ПІС є архетип просторової організації. Знову звертаємося до архетипів тому, що вся архетипова феноменологія трансперсональна і міжособистісна за своєю сутністю, а тому інтерсуб’єктивна.

Проблема просторової ІС лежить у площині відродження політеїстичного, язичницького, плюралістичного діалогу. Традиції недостатньо, щоб зберігалася або формувалася просторова ІС, яка влаштовувала б усіх її мешканців, країни, наприклад. Це означає наявність структурованого громадянського суспільства, кожний елемент якого (громада, спільнота, організація) буде мати рівні можливості для уречевлення соціального простору і потребу демонструвати гнучке взаєморозуміння при власних суб’єктних позиціях, довірі і спільному інтересі. Традиційна для Українського простору зона недовіри має своїм джерелом певну якість інтерсуб’єктивного простору. Той простір, в якому ми мешкаємо і який намагаємось осмислити, є, за Бурд’є, соціально означеним і скон­струйованим, а в ієрархізованому суспільстві він відтворює існуючу ієрархію, соціальну логіку і дистанцію. І, додамо – психологічну розстановку з її почуттями і настроями, відносинами і ставленнями.

Наприклад, простір Києва, як і простір Парижу, про який говорить Бурдьє, незважаючи на економічні і культурні розбіжності, має багато інших, вторинних (малоусвідомлених) символічних ознак. Так, помітна опозиція правого і лівого берегу символізує не тільки розподіл поля влади, але й дистанцію соціальних статусів людей, їх можливостей, способу і стилю життя тощо. Дистанцію статусів, цінностей, смаків, можливостей підкреслюють різна просторова організація життя. Високостатусні мешканці мають можливість скористатися такими архетипами просторової організації простору (що опираються на теорію самоорганізації і фрактальну геометрію), які знищують грань між природними і математично розрахованими формами. Архітектоніка сучасного життєвого середовища українців розділилася на типову, механічно сплановану (від planum – площина), неживу, стереотипну, тобто типову і живу, творчу і дуже коштовну. Просторі, в некласичному стилі, почасти неправильні криві й еліптичні лінії архітектурних конструкцій і нових матеріалів справляють на їх мешканців величезний позитивний емоційний вплив, який в тисячу разів перебільшує силу впорядкованого впливу горизонтальних і перпендикулярних ліній. Тому що різні за енергетикою і духовною спрямованістю архетипи просторової організації простору лежать в основі дизайну символічної і типової архітектури[8].

Малоусвідомленим є факт існування різних смислів, тобто способів впливу на психологічні стани людей, в усіх реальних об’єктах, що їх оточують. А тому зустріч-побачення серед типових стереотипних неживих форм приречена бути зовсім не такою яскравою, якою могла б стати у символічному просторі, насиченому архетиповою енергетикою. Мабуть, про це думав Гуссерль, коли визначав поняття інтерсуб’єктивності як структури суб’єкта, що відповідає факту індивідуальної множинності суб’єктів і виступає основою їх спільності і комунікації. Щоб зустріч двох людей набула сенсу і якості трансцендентальної інтерсуб’єктивності Гуссерля, повинен виникнути діалог, який у сучасному його розумінні немож­ливий без розкриття і водночас збереження індивідуальних світів. А для цього потрібен певний, унікальний для учасників діалогу, простір.

Людині підсвідомо хочеться, щоб спільний простір існування був надійним тут-і-тепер, структурованим, зрозумілим, тобто придатним як для ділового, так і душевно-духовного життя. Міф теплої інтерсуб’єктивності як ідеал штовхає людину в її пошуках. Більшість його знаходить у власних сім’ях, меншість – у різних братствах, а решта не знаходить його взагалі, в результаті чого стає маргінальною. Вся недосконалість життєвого світу передається через суб’єктивне сприйняття поневоленого мешканця даного простору, і в результаті в соціумі домінує суб’єктивна, а не інтерсуб’єктивна, модальність. Струк­туруватися аморфне ПІС може тільки завдяки і у відповідності до ІНІС – індивідуальної інтерсуб’єктивності.

Архетип Дому або індивідуальна ітерсуб’єктивність (ІНІС). ІНІС як об’єкт ситуаційного аналізу[9] – це сплав одиничного і загального, діахронічного та синхронічного, актуального і потенційного, сущого і належного. Під ІНІС ми розуміємо певний особистісний психосоціальний захисний механізм вибору, що забезпечує збереження стабільності у зміні, інструмент поєднання руху і спокою.

Активна захисна поведінка в інтерсуб’єктивному просторі має на меті позбавлення від стресора або зміну його інтенсивності. Пасивна захисна поведінка – це інтрасуб’єктивна підтримка-захист від прогнозованих індивідом стресорів, результатом якого є зниження емоційної напруги ще задовго до реальної зміни ситуації. Захисні ресурси у різних типів ІС також є різними. Психофрактал, Я-концепція, рівень емпатії, суб’єктивне сприйняття рівня "загрози" ситуації, локус контроля, мережеві комунікативні компенсатори, установка на ауто- або екстрапунітивні реакції, емпатія та афіліація, мотивація уникнення або подолання та ін. соціально-психологічні конструкти можна віднести до захисних ресурсів індивіда. Інтер­суб’єктивний стрес може долатися за допомогою різних комбінацій трьох класичних психоформ – інтелектуальної, емоційної та поведінкової. Ті чи інші комбінації захистів залежать, у свою чергу, від оцінки важливості загрозливої ситуації і ставлення до її співучасників. Вважається, що останнім часом до активних чинників резистентності до інтерсуб’єктивних стресів належать віртуальні соціальні мережі. Проте як обсяг мережевої участі дорослої людини, так і те, які саме захисні ресурси вона буде обирати в тій чи іншій ситуації, великою мірою залежить від ІНІС, що виступає архетипом власного Дому.

Певна якість ІНІС значною мірою базується також на спеціа­лізованій, сильній (за Юнгом) психічній функції, котра управляє всіма іншими елементами психофракталу, підказуючи людині те, з ким товаришувати, а кого обійти, яку книжку обрати серед сотен інших, не кажучи вже про те, в кого закохатися. Подібні внутрішні підказки повсякчасно врівноважують людину, якщо вона дійсно перебуває в діалозі зі своєю ІНІС.

У цьому сюжеті явно проглядається інший, що є вічним для людства, – сюжет із головною невидимою фігурою – Богом. Бога начебто ніхто не бачив, але він є найважливішою реальністю на світі. Молитва до Бога завжди містить у собі питання: як бути. Тут і міститься перший і визначальний паросток інтерсуб’єктивності. Адже душа потребує постійного обміну. Їй необхідно ставити питання і прислухатися до відповідей, вона може зупиняти, стримувати, гальмувати, підштовхувати, підганяти, дозволяти або забороняти тощо. Такі самі функції завжди виконував Бог. Людство забагато втратило, відколи з’явилася "діра у формі Бога" (Ж.П. Сартр).