ТОП 10:

Держава як суб’єкт права інтелектуальної власності.



Суб'єктом права інтелектуальної власності може стати держава та її відповідні органи. Держава може стати суб'єктом цього права у випадках, коли сплив строк правової охорони того чи іншого об'єкта інтелектуальної власності, або в порядку спадкування. Держава може стати спадкоємцем як за законом, так і за заповітом. Держава може стати суб'єктом права інтелектуальної власності І на підставі відповідних цивільних правочинів — дарування, безоплатної передачі державі своїх прав їх володільцем тощо. На таких же підставах суб'єктами права інтелектуальної власності можуть стати й інші державні органи та органи самоврядування. Проте ні ЦК, ні інше чинне законодавство України про Інтелектуальну власність не містять норм, які регулювали б порядок переходу права інтелектуальної власності до держави чи її органів у зазначених випадках.

 

12. Джерела права інтелектуальної власності в Україні(те, що для законодавства)

Майнові теорії права інтелектуальної власності

Особистісні теорії права інтелектуальної власності

подальший розвиток права інтелектуальної власності виявляв усе більше й більше відмінностей та суперечливостей між правом власності та правами на результати інтелектуальної діяльності. З часом з’явилися філософські концепції, які розглядали авторське право як продовження та відображення особистості самого автора, основоположником яких став І. Кант. Саме на цих концепціях була пізніше побудована теорія особистих прав. Її розробники вважали, що авторське право належить до категорії особистих, та не розрізняли майнові права, а вважали, що всі авторські права є особистими, тому що пов’язані безпосередньо з автором. Саме внаслідок цього у романо-германській правовій системі виокремилася група особистих немайнових прав.

 

Крім того, існувала ще й інша концепція – концепція інтелектуальних прав, яка була вперше сформульована Є. Пікаром. Зокрема, він стверджував, що права інтелектуальної власності істотним чином відрізняються від права власності на речі, а тому є правом особливого роду, чого не передбачає традиційний поділ прав на речові, особисті та зобов’язальні. Треба відзначити, що багато прихильників цієї концепції взагалі виступають проти використання самого терміна „інтелектуальна власність”, пропонуючи використовувати термін – „інтелектуальні права”, які пізніше лягли в основу теорії „виключних прав” [3, 18– 23].

 

Розроблені теорії щодо природи прав на результати творчої діяльності відображали об’єктивні процеси, які проходили з уведенням їх у цивільний обіг та отримуваним ефектом. Суб’єктивно ж ці теорії відображали загальний стан науки та розуміння сутності прав на результати творчої діяльності. Це стосувалося проблеми встановлення природи прав, які виникають із факту створення результатів творчої діяльності та визначення їх місця серед інших правових категорій. Тому ця проблема й спричинила тривалі дискусії, що ведуться дотепер.

 

Як слушно зазначає проф. Р. Б. Шишка, “якщо проаналізувати загалом наведені у літературі класифікації, то можна визначити, що вони проводяться на підставі ознаки публічно-правового або приватноправового підходу до прав на результати творчості”. Виходячи із запропонованої ним схеми поділу цих теорій, до публічно-правових можна віднести такі теорії: а) виключних прав, головним положенням якої є можливість законодавчо наділити виключними правами автора чи його правонаступника як певним привілеєм за створення результату творчої діяльності; б) праці чи творчості як особливого внеску в суспільне надбання гідної винагороди; в) виявлення або збагачення. В основі захисту прав автора чи іншого володільця визнається не сама творча праця, а її результати у вигляді виявлення інтелектуальної думки чи досягнення, завдяки чому збагачується суспільне надбання. Приватноправовими теоріями відповідно вважаються такі: а) концепція інтелектуальної власності (пропрієтарний підхід, який виходить із визнання прав на витвори мистецтва, літератури і технічні новинки різновидом прав речової власності (права власності на нематеріальні об’єкти); б) концепція особистості, що виходить із визнання права на результати творчості невід’ємною частиною особистості її автора; в) концепція привілею, що виходить із надання такого права на певний термін за виявлене старання при створенні результату творчої діяльності [4, 123– 128].

 

Хоча й необхідно відзначити теоретичну цінність наведеної вище класифікації, слід сказати, що використання критерію поділу ознаки публічно-правового або приватноправового характеру, однак, повною мірою не відображає, яким чином відповідна доктрина визначає місце прав на результати творчої діяльності в системі цивільних прав. Так, наприклад, теорія праці й теорія збагачення лише відображають соціально-економічні причини виникнення цих прав. Тобто вони можуть розглядатись як певне доповнення до доктрини виключних прав, але ж не пояснюють юридичну природу прав на результати творчості. Тому кращим, на думку того ж Р. Б. Шишки, є поділ згаданих вище теорій на певні групи суб’єктивних прав: 1) теорія виключних прав, яка базується на ідеї прав автора як виключно суб’єктивних, що надають йому можливість використовувати будь-яким не забороненим законом способом результат інтелектуальної діяльності, які розглядаються у тісному зв’язку з специфічними особистими немайновими правами; 2) концепція інтелектуальної власності, що заснована на віднесенні майнових та немайнових прав до речових; 3) теорія особистості, яка заснована на віднесені згаданих прав до особистих; 4) теорія інтелектуальних прав, що виходить із віднесення авторських та патентних прав до прав особливого роду, які розміщені поза межами класичного поділу цивільних прав на речові, зобов’язальні й особові.

 

Необхідно сказати, що англо-американська система більш схильна розглядати право інтелектуальної власності як право власності, а в романо-германській системі більшого поширення набуло визнання його специфічним правом на об’єкт інтелектуальної праці, який охоплює майнові та особисті немайнові права. У Російській Федерації достатньо сильною є традиція визнання прав інтелектуальної власності особливими, виключними правами.

 

Сьогодні в Україні щодо цієї проблеми домінують дві основні концепції: виключних прав і пропрієтарний підхід. Серед українських учених-юристів не існує єдиної думки з приводу розуміння прав інтелектуальної власності. Так, одні науковці розглядають права на результати інтелектуальної діяльності як право власності, інші ж вважають, що термін „інтелектуальна власність” є не більш ніж логічною абстракцією щодо сукупності виняткових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, а також прирівняних до них засобів індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт і послуг.

 

Співавторство та його види.

Ст.. 436 ЦКУ

 

Якщо твір створюється творчою працею двох або кількох авторів (співавторів), то така сумісна творча праця по створенню спільного твору називається співавторством. ЦК розрізняє (як і цивільно-правова теорія) нероздільне, неподільне співавторство і роздільне, подільне співтовариство. Нероздільним визнається таке співавторство, за яким виділити частину твору, написану конкретним співавтором, неможливо. Твір є єдиним цілим. При роздільному співавторстві та чи інша частина твору, написана будь-яким конкретним співавтором, чітко визначена. Кожна з таких частин твору може бути використана окремо як самостійний твір, вона має самостійне значення, не зв'язана з іншими частинами такого спільного твору нерозривно.

При нерозривному співавторстві спільний твір, створений спільно творчою працею кількох співавторів, використовується ними за згодою усіх співавторів. При відсутності такої згоди спір розв'язується судом. При роздільному співавторстві кожен із співавторів має право використовувати свою частину твору самостійно на свій розсуд, якщо інше не передбачено угодою між співавторами.

Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить всім співавторам незалежно від того, чи утворює такий твір одне нерозривне ціле або складається із частин, кожна із яких має самостійне значення. Право опублікування та іншого використання такого твору в цілому належить всім співавторам.

Якщо твір, створений у співавторстві, утворює одне нерозривне ціле, то жоден із співавторів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на опублікування, інше використання або зміну твору.

Співавторство може виникати за таких умов: наявність угоди (письмової чи усної) про спільну співпрацю над створенням твору; зазначена співпраця має носити творчий характер. Надання автору будь-якої технічної допомоги (передрук на друкарській машині твору чи його набір на комп'ютері, надання іншої допомоги) співавторством не визнається; спільна співпраця над твором має бути творчою; співавторство має бути добровільним.

Відносини між співавторами визначаються угодою між ними. Співавторством визнається також дача і запис інтерв'ю. Співавторами інтерв'ю є особа, яка дає інтерв'ю, та особа, яка його взяла. Авторське право на інтерв'ю виникає в кожного з них. Опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою зазначених осіб.

Винагорода за використання твору, створеного в співавторстві, належить співавторам у рівних частках, якщо в угоді між ними не передбачається інше. Якщо твір, створений у співавторстві, є одним нерозривним цілим і частка кожного із співавторів не може бути виділена, винагорода співавторам належить у рівних частках. При роздільному співавторстві винагорода за використання твору визначається угодою між ними. Якщо такої угоди немає, то розмір винагороди визначається відповідно до частки твору, створеного конкретним співавтором. Проте співавтори можуть домовитися й про інший розподіл винагороди за використання твору, створеного спільною творчою працею.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.226.243.226 (0.004 с.)