Класифікації речень у синтаксисі. Типи речень за метою висловлювання. Типи речень за експресією. Типи речень за структурою. Прості речення двоскладні / односкладні, непоширені / поширені.

У першу чергу речення поділяють за структурою на прості і складні: прості речення є моно предикативними одиницями, оскільки характеризуються наявністю одного предикативного (граматичного) центру; складні речення, маючи у своєму складі дві чи більше предикативні основи, є одиницями полі предикативними.

Прості речення поділяють на типи:

· за метою висловлювання – розповідні, питальні, спонукальні та бажальні (оптативні) речення;

· за емоційним забарвленням (експресією) – окличні (емоційно забарвлені) та неокличні (емоційно нейтральні);

· за способом вираження змісту – стверджувальні і заперечні речення;

· за здатністю / нездатністю членуватися – членовані, нечленовані;

· за складом граматичної основи (за головними членами речення) – двоскладні та односкладні;

· за другорядними членами речення – поширені і непоширені;

· за наявністю / відсутністю необхідних членів – повні та неповні.

Структурно-семантична класифікація складнопідрядних речень.

При структурно-семантичній класифікації розрізняють дві групи складнопідрядних речень:

1. Складнопідрядні речення, підрядна частина яких тісно пов’язана з конкретним опорним словом головної частини. Вихованець називає їх реченнями з прислівними підрядними частинами.

За характером підрядного синтаксичного зв’язку виокремлюють займенниково-співвідносні речення (з прислівно-кореляційним зв’язком) і речення з прислівною підрядною частиною (з власне прислівним зв’язком).

2. Складнопідрядні речення, в яких підрядна частина співвідноситься зі змістом головної частини в цілому. Вихованець називає їх реченнями з детермінантними підрядними частинами.

За характером підрядного синтаксичного зв’язку і сполучних засобів розрізняють: а) детермінантні речення часу, місця, зумовленості (з власне детермінантним зв’язком) і б) речення із супровідними підрядними частинами (з детермінантно-кореляційним зв’язком).

Повні і неповні речення. Різновиди неповних речень за складом. Роль неповних речень у діалогічному та монологічному мовленні.

Залежно від того, чи всі члени речення наявні у ньому, чи якийсь пропущений, речення поділяються на повні і неповні. Повними є речення, в яких наявні всі члени речення, а неповними – ті, у яких пропущений один або кілька членів, які можна встановити з попереднього речення чи з ситуації:

По тім боці – моя доля, по сім боці – горе. (Шевч.)

Пропущеним може бути будь-який член речення, але найбільше відчувається відсутність присудки чи підмета. На місці пропущеного члена речення ставиться тире, а інтонаційна пауза вказує на відсутній компонент.

Неповнота речення як формально-граматична ознака постає тільки у зіставленні з його повним граматичним і семантичним варіантом, адже неповні речення формуються під впливом відповідних повних.

Синтаксична категорія неповноти тісно пов’язана із комунікативним аспектом речення, його темно-ремним членуванням і свідчить про єдність усіх факторів у розбудові речення: семантичних, формально-граматичних та комунікативних. Вдаючись до неповноти, ми висловлюємось лаконічно, а найголовніше, нове в повідомленні, те, що стосується реми, постає на видноті: Кінь гуляє по волі, козак – по неволі. (Н. тв.).

Умови, за яких можлива неповнота, і визначають три типи неповних речень: неповні контекстуально, неповні ситуативно і традиційно неповні, так звані еліптичні.

Контекстуально неповним називаємо речення, відсутні елементи якого містяться в ширшому відрізку письмового чи усного мовлення, тобто в контексті, наприклад: Я скверни людської гортав скаменілі томи натрудженим серцем, бо їх неможливо – руками. Пропущене слово в тотожній чи іншій граматичній формі обов’язково міститься в ширшому відрізку тексту. Контекстуально неповні становлять помітну більшість серед усього масиву неповних речень у функціональних стилях, що обслуговують письмове мовлення.

Ситуативно неповне речення набуває реалізації завдяки потужному арсеналу екстралінгвістичних факторів, таких як жест, погляд, вираз обличчя тощо, і стає зрозумілим не у власне мовленнєвому, а в побутовому контексті – у ситуації. Наприклад, коли люди обідають, господиня запитує: Може ще? А ситуація підказує повний варіант: Може з’їси ще мисочку борщу? Ситуативно неповні речення поширені в діалозі, який і характеризують як ситуаційно зумовлене спілкування двох або кількох осіб.

Концептуально й ситуативно неповні структури стосуються власне текстуальної неповноти й не можуть бути зрозумілі за межами лінгвістичного контексту чи за межами побутового контексту – ситуації. Ці 2 типи неповних речень об’єднують на підставі спільних ознак: 1) неповноти формальної та 2) неповноти семантичної.

Традиційно неповні реч.

Цей різновид неповних речень пов’язаний з загальномовною компетенцією учасників комунікації – для їхнього розуміння не потрібен ні контекст, ні ситуація. Такі речення часто номінують знакові ситуації в житті людини (вітання, побажання, здивування, радість тощо) і становлять необхідний спільний фонд знань комунікантів. Неповні речення цього типу називають еліптичними:

Еліптичними є такі неповні речення, в яких уявлення про неназваний член речення (або його частину) безпосередньо встановлюється з їх власного змісту і будови, насамперед із значення та форми синтаксично залежних членів (за підручником сулм за ред. Білодіда);

Еліптичними називають словосполучення, вислів, зворот, речення, конструкцію, де є пропуск якогось компонента (чи кількох компонентів), потенційно відновлюваного.

Традиційно неповні речення, незважаючи на формальну неповноту, не потребують конситуації чи ширшого контексту, отже, семантично вони видаються повними, але для етнічних носіїв мови, які добре засвоїли умови їх використання. У таких реченнях найчастіше відсутній підмет, присудок або частина присудка, або навіть підмет і присудок разом, наприклад: Посередині – стовбур літ, обабоки – крона. Посередині – вічний слід.( В. Стус).

У висловленнях часто опущено дієслівну зв’язку бути у формі теп.часу (є): Ти – філолог. (Д. Білоус)

 

 

66.У сучасній лінгвістиці відсутнє єдине розуміння терміна “пряма мова”. Більшість мовознавців, зокрема І. Білодід, М. Каранська, В. Кодухов, Г. Чумаков, К. Шульжук, вважають, що це засіб передачі чужого мовлення, яке передається дослівно, з повним збереженням лексичних, синтаксичних та інтонаційних особливостей.
М. Каранська зауважує: “Пряма мова – це не завжди сказане іншою особою, бо мовець у формі прямої мови іноді повідомляє висловлене ним самим, свої думки та розмову самого з собою”. Тобто за такої умови чуже мовлення перетворюється у власне, оскільки повідомлення, яке передається і передає, належить одній особі.
Питання про синтаксичний статус конструкцій із прямою мовою є дискусійним. На думку В. Кодухова, який досліджував пряму мову в російській лінгвістиці, коли авторське речення і речення прямої мови об’єднуються у складне речення, то виникає особливе складне безсполучникове речення, яке називається реченням із прямою мовою. І. Білодід виводить ці конструкції за межі синтаксису речення, повністю заперечуючи можливість їхнього функціонування у складі безсполучникових речень.

М. Каранська таки переконана, що певне семантико-функціональне взаємовідношення між частинами конструкцій прямої мови існує, незважаючи на те, що між ними немає синтаксичних зв’язків.
К. Шульжук розглядає такі утворення як конструкції з прямою мовою, аналізуючи окремо як речення пряму мову і слова автора. Якщо слова автора – це переважно просте речення, то пряма мова може становити будь-який тип простого і складного речення.
2. ПРЯМА МОВА. РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ ПРИ ПРЯМІЙ МОВІ.
Чуже мовлення може відтворюватися і передаватися іншим людям такими способами:

– пряма передача чужого мовлення (пряма мова, діалог, цитата);

– непряма мова (непряма і невласне пряма мова).
Точна, незмінна передача мови, зроблена мовцем від імені особи, яка її висловила, із збереженням лексичних, синтаксичних, інтонаційних та інших особливостей цієї мови, становить пряму мову.

(визначення з лекції!!! Пряма мова – дослівно відтворений чужий вислів в якому збережені його лексичні, синтаксичні, інтонаційні та інші особливості).

Сказала мати: «Ти здаш екзамен,доцю!»
Пряма мова звичайно супроводжується словами автора, що вказують, кому належить ця мова. Із синтаксичного боку слова автора можуть оформлятися як простим, так і складним реченням, що стоїть у препозиції, інтерпозиції або постпозиції:
Слова автора і речення, що безпосередньо відтворюють чуже мовлення, перебувають не у граматичному, а у загально-змістовому зв’язку. Змістовий зв’язок випливає насамперед з того, що у складі слів автора, як правило, наявні дієслова на позначення процесів мовлення або мислення, які потребують конкретизації свого значення. Це такі дієслова: говорити, казати, повідомляти, оголошувати, наказувати, покликати, вітати, розуміти, доводити, вирішувати, задумати, підкреслювати, зазначати і т.п.
Якщо автор передає чуже висловлювання від себе, розкриваючи тільки зміст чужої мови і не намагається зберегти всі індивідуальні властивості живої мови того, хто говорить, то маємо пряму мову: