Поняття про синтаксичне ускладнення простого речення, семантичне та формальне ускладнення, типи формального ускладнення. ст. 105-107

УСКЛАДНЕНЕ РЕЧЕННЯ – це просте речення, у якому є додаткова предикативність, крім тієї, що створена предикативною основою речення.

У науковій і навчальній літературі до структур, що визначають характер і, зрештою, статус простого ускладненого речення, традиційно відносять відокремлені члени речення, однорідні члени речення, вставні і вставлені конструкції, звертання. Це досить різні за семантико-граматичною організацією структури. Просте ускладнене речення поєднує в собі ознаки і простого, і складного речень: будучи простим за структурою, за функціональним характером воно наближається до складного. Ускладнення в простому реченні має багатоаспектну природу. Якщо формально елементарне речення, крім предикативного ядра, може мати лише прислівні поширювачі, то в структурі ускладненого речення наявні порівняно самостійні синтаксичні позиції, представлені і окремими словами, і цілими виразами.

 

Семантичне ускладнення речення пов’язане з поняттям пропозиції. Пропозиція може співвідноситися з власне предикативним вираженням: Минула ніч (В. Симоненко). А мені аж у очах стемніло (Марко Вовчок) та в поліпропозитивних синтаксичних одиницях, де, крім основної позиції предикативного центру, маємо також самостійні синтаксичні позиції, — з додатковою предикативністю: Серце болить дивитися на нього (Леся Українка), порівняймо Подивишся на нього, і болить серце; Посередині стояв довгий стіл, накритий білою скатертю (І. Нечуй-Левицький) — Посередині стояв довгий стіл, який був накритий білою скатертю. Таким чином, ускладненість речення з семантичного погляду полягає в тому, що в його змісті відображена більш ніж одна ситуація.

 

Формальне ускладнення. За характером синтаксичних відношень можна виділити такі основні типи ускладнень: 1) ускладнення, що характеризуються додатковою предикативністю; 2) ускладнення, що характеризуються внутрішньорядними відношеннями; 3) ускладнення синкретичного характеру, що передбачає а) функціонування компонентів з додатковою предикативністю в межах однорядності; б) однорядність усередині того чи іншого напівпредикативного звороту.

 

Додаткова предикативність завжди передбачає наявність “основної” предикативності, тому не є реченнєвотвірною категорією. На відміну від власне предикативності, категорія додаткової предикативності свідчить про наявність внутрішньореченнєвої структури, співвідносної з предикативною, але такої, що не являє собою самостійного речення. Напів- предикативність у системі простого речення представлена прикметниковими та дієприкметниковими зворотами, одиничними прикметниками та дієприкметниками. Додаткова дієслівна предикативність передається за допомогою форм дієприслівника та інфінітива.

 

Внутрішньорядними відношеннями в системі простого речення охоплені конструкції з однорідними членами, неоднорідними членами, які однак перебувають у сурядному зв’язку, конструкції з пояснювальними, уточнювальними компонентами, компонентами- включеннями тощо. Ряди бувають відкриті і закриті.

 

60. багатокомпонентні складні речення на основі кількох видів зв’язку або з неодноразовим повторенням одного виду зв’язку. {з інтернета все}

Складними багатокомпонентними (ускладненими) вважаються речення, що складаються з трьох і більше предикативних частин. Ними можуть бути складносурядні, складнопідрядні, безсполучникові та комбіновані (з різними типами зв'язку) конструкції. Речення з різними типами зв'язку в мовознавчій літературі ще називають складними синтаксичними конструкціями.

 

Ознаки багатокомпонентних складних речень:

а) наявність трьох і більше предикативних частин;

б) наявність у їхньому складі мінімум двох сполучників (для сполучникових речень);

в) специфіка порядку розміщення частин для різних типів.

 

I. Предикативні частини багатокомпонентних складносурядних речень поєднуються в одне ціле сурядними сполучниками єднальними та розділовими: / щось відмирає, і час заколисує рани, і все ж таки щось не вмира (Б. Олійник); Ми збирали з сином жолуді дубові, і про день майбутній я казав синкові, і пливли багрові хмари в вишині і співала осінь весняні пісні (М. Рильський); То вітрець дихне по ниві, то коник в житі засюрчить, то радісно бджола з добутком, злетівши з квітки, задзижчить (Л. Глібов).

 

Складносурядні речення, предикативні частини яких поєднуються протиставними сполучниками, належать до речень закритої структури, тобто вони лише двочленні. Проте протиставні сполучники можуть входити до складу багаточленного складносурядного речення, в якому є й інші сполучники: Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо, і серце моє затремтіло, і пісня моя залунала, а ти, моя владарко горда, втішалася піснею бранки, і очі твої променіли вогнем переможним, і вабив мене той огонь, і про все заставляв забувати (Леся Українка).

 

II. У багаточленних складнопідрядних реченнях об'єднується кілька підрядних частин.

Серед них розрізняють такі типи:

1) конструкції з супідрядністю;

2) конструкції з послідовною підрядністю;

3) конструкції з послідовною підрядністю і супідрядністю.

 

1. Конструкції з супідрядністю. Супідрядність - це вид підпорядкування, коли підрядні частини (дві й більше) безпосередньо залежать від тієї самої головної частини. Супідрядність буває однорідна й неоднорідна. Однорідною супідрядністю називається такий вид підпорядкування, коли кілька підрядних частин одного типу пояснюють головну частину чи якийсь її член. Отже, такі підрядні частини завжди виконують однакову синтаксичну функцію і є однорідними: Розкажи, як за горою сонечко сідає, яку Дніпра веселочка воду позичає (Т. Шевченко); Молися Богу за Вкраїну, молися, сину мій! Щоб підняв її з руїни, щоб дав він волю їй! Щоб сонце правди і свободи над нею сяло день і ніч; щоб всякі свари і незгоди повік втікли від неїпріч!.. (С. Бердяєв). Підрядні частини в однорідних супідрядних реченнях зазвичай приєднуються до головної частини за допомоги однакових сполучників, що повторюються, як у наведених вище реченнях. Однак зустрічається вживання й різних сполучників, але підрядні частини відповідатимуть на однакові питання й пояснюватимуть головну частину чи її член в одному плані, в одному відношенні: Невинна біль змінилась в гордий пурпур на тій калині, що тебе квітчала, де соловей співав пісні весільні (Леся Українка). Повторюваний підрядний сполучник, що приєднує першу підрядну частину, перед іншими підрядними частинами може опускатися, а зв'язок між підрядними частинами в таких, випадках виражається або за допомоги сполучників сурядності, або безсполучниково: Минули тії часи, коли в грізній Січі гарцювало тут славне козацтво і земля дрижала під копитами коней (М. Олійник). Сурядний зв'язок між однорідними супідрядними реченнями нерідко виявляється в тому, що поряд зі сполучником підрядності вживається сполучник сурядності: Забула, мабуть, доля злая, відкіль наш рід і що за птиці ми (Л. Глібов).

 

Неоднорідною супідрядністю називається такий вид підпорядкування, коли кілька підрядних частин різних типів стосуються або одного якогось члена головної частини, даючи йому різнопланову характеристику, або різних його членів. Пояснюючи один і той самий член головної частини, неоднорідні супідрядні відповідають на різні питання: Коли Черниш підходив до поста, його увагу привернув кремезний, плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками (О. Гончар); Він не міг уявити, що це дійсно так, бо не знав цього (Н. Рибак). Неоднорідна супідрядність, за якої підрядні частини пояснюють різні члени головної частини, називається різночленною: Найголовнішою темою нових творів М. Рильського, який чуйно прислухається до настроїв, дум і почуттів людей, є тема боротьби за мир, що за післявоєнні роки охопила всіх трудящих людей світу (О. Білецький). Неоднорідна супідрядність може бути й одночленною - тоді, коли дві й більше підрядних частин пояснюють те ж саме слово головної або й усю головну частину, відповідаючи на різні питання: Донеччино моя... Ти з піснею мене, коли гули гармати, послала, щоб тебе прославив я в піснях (В. Сосюра). Окремо виділяються складнопідрядні речення з кількома підрядними, в яких маємо як однорідну, так і неоднорідну супідрядність. Це змішаний тип складнопідрядних речень з кількома підрядними: Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та сріблом сонячне марево, то вся її кучерява долина здається буйними зеленими прозорими хвилями, що десь набігли з моря (І. Нечуй-Левицький).

 

2. Конструкції з послідовною підрядністю. Послідовна, або ступенева, підрядність характеризується тим, що одна підрядна частина залежить від головної частини (підрядна частина І ступеня), а кожна наступна - від попередньої щодо неї підрядної частини (підрядні частини II, Ш і т. д. ступенів). Кожна підрядна частина стосовно наступної підрядної виступає в ролі головної, й усі вони становлять своєрідний блок підрядних частин: Треба глибоко розуміти, що мова тільки та невичерпно багата й гарна, яка живиться із народних джерел, що ніколи не замулюються (П. Панч). Отже, за послідовного підпорядкування існує ланцюгова залежність підрядних частин. Найпоширенішим різновидом складнопідрядних речень з послідовною підрядністю є такі, в яких першою виступає головна частина, а далі послідовно розмішуються підрядні частини. У мовленні вживаються й інші різновиди: ланцюг підрядних частин передує головній частині: Коли в один прекрасний день помічаєш, що якась частина твоїх надій раптом проростає в душі твого сина, який з власних порухів стає близьким тобі в твоєму ремеслі, - серце виповнюється невимовною радістю (В. Сухомлинський).

 

Речення з відокремленими членами, поняття, умови, відокремлення другорядних членів, типи і морфологічне вираження відокремлених членів - ст. 109-118. закономірності вияву порівняння у структурі простого речення.

ВІДОКРЕМЛЕННЯ – смислове та інтонаційне виділення в реченні непоширеного чи поширеного другорядного компонента, який внаслідок цього набуває більшої самостійності

сучасні мовознавці (Гюльванюк, Вихованець) звертають більше уваги на інтонаційну структуру вставних конструкцій та заперечують їх складність як речень; Загнітко: такі конструкції мають уточнювальну функцію, вони залежні від головного речення.

 

Існують умови відокремлення другорядних членів:

смислове навантаження відокремлюваного члена, порядок слів, непоширеність-поширеність, неможливість входжен­ ня у синтаксичне словосполучення, вимоги стилістичного порядку тощо. Деякі умови мають обов’язковий характер, інші — факультативний. Обов’язковим є відокремлення другорядних членів у разі неможливості входити в синтак­ сичне словосполучення. Це, зокрема, стосується означень і прикладок, що пояснюють особові займенники, напр.: І досі воно перед моїми очима, те незграбне будування з соснових дощок та обаполів — народний театр... (С. Ва­ сильченко); Вона, зігнут а і бліда, стріла його перелякани­ ми і сердитими очима (М. Коцюбинський).

 

Факультативними можуть бути порядок слів, смислове навантаження і поширеність другорядних членів. Ц і умо­ ви не завжди впливають на відокремлення членів речення. Зокрема, відокремленню більшою мірою сприяє пост­ позиція другорядних членів, їх поширеність. Наявність додаткового смислового навантаження теж зумовлює ві­ докремлення, напр.; Задоволений хлопець посміхнувся і Задоволений, хлопець посміхнувся. У першому реченні на­ явні лише атрибутивні відношення, що виражаються озна­ ченням задоволений; у другому на них нашаровуються до­ даткові причинові семантико-синтаксичні відношення {Х лоп ец ь посміхнувся тому, що був задоволений).

 

узгоджені означення відокремлюються, якщо стоять після означуваного слова, яке вже має означення (Чепурна Ліза, самотня, печальна, стояла на вулиці); препозитивні означення відокремлюються, коли мають обставинний відтінок (Дезорганізований раптовістю атаки, ворог не міг чинити опір); означення відокремлюються, коли стосуються займенника (Він, веселий, щасливий, біг назустріч).

 

неузгоджені означення відокремлюються, якщо якісна характеристика містить предикативну ознаку – тобто якусь додаткову, але прямо не виражену дію (Дідусь, у білих штанях, з білою бородою, заглядає у вулик – розуміємо як Дідусь був вдягнений у білі штани, носив білу бороду і заглядав у вулик).

 

прикладка відокремлюється у пост-позиції (Таким був Антонич, - письменник, поет, добра людина, - таким він і залишився); якщо має обставинний характер – відокремлюється незалежно від місця у реченні (Як хороший вчитель, Андрій добре розумів дітей – розуміємо як Будучи хорошим вчителем, Андрій розумів дітей).

 

обставини: зазвичай відокремлюються одиничні дієприслівники чи дієприсл. звороти; дієприслівники НЕ відокремлюються, коли у пост-позиції і мають значення способу дії (тобто прислівникове значення): Співають ідучи дівчата.

 

додатки: відокремлюються у парі з прийменниками (крім, опріч, замість), прислівниками (часом, завжди, особливо), частками (хоч, навіть); мають значення заміщення основного додатка чи підмета в реченні (Там, замість жита, терен зацвів); НЕ відокремлюється додаток із словом «замість» у пост-позиції до присудка (Там терен зацвів замість жита).

 

відокремлені уточнення: конкретизують поняття, звужують його; можуть бути всіма членами речення, крім підмета, бо уточнення при підметі – це прикладка; приклад: Старий батько шукав щось там, внизу.

 

{ЗАГНІТКО ПРО ПОРІВНЯННЯ У ПРОСТОМУ РЕЧЕННІ} Теорія відокремлених членів речення безпосередньо пов’язана з особ­ливим різновидом ускладнення речення — порівняльними зворотами, які і сьогодні в синтаксичній науці іменують по-різному: синтаксична конструкція з порівняльною семантикою, порівняльна конструкція, порівняльний зворот тощо. Порівняльний зворот — це відокремлений член речення, який вжи­вається в реченні зі спеціальною семантико-синтаксичною функцією. Слід пам’ятати, що порівняльний зворот може бути виражений: 1) іменником: а) у називному відмінку: Дуб стоїть, як воїн: б) у не­прямому відмінку: Треба навчитися шанувати свою Батьківщину, як матір (А. Яна); 2) прикметником: Повітря тут у видолинку особливо прозоре, наче скляне (В. Пономаренко); 3) займенником: Волю першу твою виконаю, як мою: 4) дієприкметником: Микола раптово пішов, а Марія залишилась стояти, як вкопана (В. Підмогильний); 5) дієприслівником: До хати, наче рятуючись, вбіг Миколка (В. Підмогильний); 6) числівни­ком (комплетивним словосполученням): Всі, як один, вони повернулись до рідного села (3 газ.); 7) прислівником: Далекий ліс також видавався не сірим, якраніше. а бархатно-чорним (О. Десняк). Порівняльний зворот може виконувати різні синтаксичні функції: 1) порівняльного означення: Наче, зачарований, дивився Василько на вогонь, дивився не кліпаючи (В. Підмогильний); 2) порівняльної об­ставини: а) мети: У цей час, наче на сміх, зайшов до передпокою вітчим і щось почав розповідати… (А. Яна); б) часу: Танна була такою жструн- кою та привабливою, як колись (О. Донченко); в) місця: Рівний голос батька лунав з лісу, наче з якогось приймача (Ф. Маківчук); г) способу дії: Ліс трепетав, тривожився, як велика, стомлена людина (В. Чеме- рис); ґ) причини: Василина повільно, наче побоючись. повернулась до нього (І. Нечуй-Левицький); 3) порівняльної прикладки: а) до підмета: Справжнє почуття, воно, як наче золотавий промінь, завжди проб’є <)ушу своїм поривом (А. Яна); б) до присудка: Устина не плакала, але була сумна, наче хвора, й обличчя у неї все потемніло (І. Багряний); її) до означення: Іван поступово заглиблювався у високий, наче мокрий те від вранішньої роси, очерет (В. Підмогильний); г) до додатка: Липа­ми було обсаджено весь майдан, наче суиільним частоколом (Остап Виш­ня); ґ) до обставини: Раптом донісся до неї звідкись, наче здалеку, його такий милий і рідний голос (М. Івченко); 4) порівняльного присудка: Вийшовши з вулички, Гнат наче впірнив у море білого світла (М. Ко­цюбинський).

 

Не слід сплутувати порівняльний зворот у функції головного чи другорядного члена речення в його актуалізованій функції і порівняль­ний зворот у супровідній семантико-синтаксичній функції. У цьому випадку порівняльний зворот не виділяється комами: 3 від’їздом Романенка у Соні наче камінь спав з душі (М. Івченко). Інколи порівняння набуває смислу ідіоматичного прислівникового виразу: Дощ ллє наче з відра: Схожі наче дві краплі води: Все йде мов по маслу та ін. Порівняльний зворот ні в якому разі не слід ототожнювати з непов­ною підрядною частиною. Відмінність між ними міститься у струк­турному і суто смисловому планах. У структурному плані відмінність ця полягає в тому, що підрядний компонент крім власне-порівнюва- них величин містить додаткові, тобто він ускладнений власними струк­турними поширювачами, що зумовлюються різноманітними внутріш- ньореченнєвими чинниками. Смислова різниця між підрядною по­рівняльною частиною і порівняльним зворотом міститься у специфіці їх залежності. Підрядний порівняльний компонент порівнює, зістав­ляє перебіг дії головної і підрядної частин, а порівняльний зворот становить один із різновидів залежності від того чи іншого компонен­та реченнєвої структури і вступає з ним у відповідні смислові відно­шення: атрибутивні, об’єктні, обставинні тощо.

 

62. текст як лінгвістична категорія, основні одиниці тексту, складне синтаксичне ціле – як складова одиниця тексту, будова, функції. {Загнітко http://litmisto.org.ua/?p=915 }

Тривалий час найвищою синтаксичною одиницею вважалося речення. Але такий підхід не забезпечував ні повного теоретичного, ні практичного вивчення процесу мовного спілкування, не сприяв вико нанню практичних завдань підвищення культури мовлення. Останнім часом усе більшої ваги набуває дослідження цілісного мовлення як ок­ремої синтаксичної одиниці (пор. спроби лінгвістів ввести до системи синтаксичних одиниць пряму мову, текст, абзац тощо (Л. М. Лосева, Т. М. Ніколаєва, І. Р. Гальперін та ін.)). Рівень тексту у зв’язку із цим визнається найвищим ярусом синтаксису і всієї мовної системи. Виник­ла нова галузь мовознавства — лінгвістика тексту, яка набуває все більшого розвитку і розгалуження. В окремому акті мовленнєвої кому­нікації виділяються дві дійові фази — комунікативна діяльність відправника повідомлення і комунікативна діяльність адресата. Ці дві діяльності можуть витворювати окреме ціле завдяки наявності мовлен­нєвого витворення тексту, поза яким комунікація не може відбутися. У силу цього текст можна вважати повноцінним компонентом мовленнє­вої комунікації, який виступає проміжним (третім) компонентом.

 

До визначення тексту можна підходити з різних позицій. Одні лінгвісти вважають, що текстом може бути тільки писемне мовлення, інші вчені до уваги беруть передусім не форму мовлення, а структурно- семантичні ознаки. Існує кілька типологічно відмінних визначень тек­сту. У всіх дефініціях наявні також спільні оз­наки, які підкреслюються як суттєві для розуміння лінгвістичної при­роди тексту: 1) цілісність, 2) зв’язність, 3) структурна організованість, 2) завершеність. Під поняття тексту можна підвести найрізноманітніші висловлення, часто зовсім не співмірні за обсягом, побудовою тощо. Підтвердженням цього є і розгляд співвідношення тексту і речення, тексту й інших синтаксичних одиниць.

 

Текстова організація на лексичному рівні є специфічною, що особливо є помітним у функціональному статусі синсемантичної лексики (тобто неповнозначної). Займа­ючи в загальному словниковому фонді до одного відсотка слів, синсемантична лексика покриває майже половину всіх слововживань тексту. До таких частотних лексем належать займенники, прийменники (аналітичні синтаксичні морфеми), сполучники, частки тощо.

 

Найбільшою специфікою характеризується синтаксичний рівень тек­сту. Саме в структурі ре­чення, його завершеності/незавершеності, довжині міститься основна різниця між усним і писемним мовленням. Основними параметрами речення, які набувають додатко­вого навантаження, актуалізованого в межах художнього мовлення, виступають довжина, структура і пунктуаційне оформлення, що відоб­ражає його інтонаційний малюнок.

 

До чинників, які сприяють чітко визначеній організації тексту, на­лежать синтаксичні фігури. Останні так чи інакше торкаються поряд­ку слів у реченні і/або його складу. У сучасних художніх текстах рідко зустрічається силепс, анаколуф, хіазм, частотнішими виступають па­ралелізм, еліпс, інверсія, різноманітні види повторів. Основною функцією переважної більшості синтаксичних фігур є ви­сунення певної одиниці висловлення на передній план з метою її виді­лення.

 

У семантичному плані текст ділять на надфразні єдності. Поняття «Надфразна єдність» запровадив у вітчизняний науковий обіг український мовознавець Леонід Булаховський. Синонімічним до нього є термін «Складне синтаксичне ціле». Надфра́зна є́дність — відрізок мовлення, що формується з двох і більше речень, об'єднаних спільністю теми в композиційно-синтаксичну конструкцію, якій властива певна змістова завершеність і структурна єдність, що осягається лексичними, граматичними та інтонаційними засобами. У надфразній єдності розрізняють речення, які вводять тему, розвивають її і подають висновок. У першій частині відбувається знайомство з певним об’єктом, в останній — знову зу­стрічається об’єкт, але уже в іншому вимірі, оскільки його пізнання значно поглиблене комплексом даних, уміщених у середній частині. Не слід ототожнювати складне синтаксичне ціле з абзацом. Здебільшого надфразна єдність містить кілька абзаців, хоч інколи може збігатись з абзацом.

Речення у складному синтаксичному цілому поєднується за допомогою:

1) лексичних засобів (повторення окремих слів у різних реченнях, уживання особових чи

вказівних займенників тощо);

2) морфологічних засобів (співвідношення видочасових і способових форм дієслів);

3) синтаксичних засобів (порядок слів у реченнях і порядак самих речень, паралелізм

(однотиповість) побудови речень, неповнота окремих речень);

4) ритмомелодійних засобів в усному мовленні (паузи між реченнями короткі, підвищення голосу

на початку цілого і зниження наприкінці).