Пряма мова, непряма і невласна пряма мова та розділові знаки при ній.

Пряма мова – дослівно відтворений чужий вислів, в якому збережені його лексичні, синтаксичні та інтонаційні особливості, супроводжується словами автора. Супроводжуючі слова: казати, подумати, вважати, уявити, вирішувати, обурювати. Слова автора, які вказують, кому належить дане висловлювання чи думка; використовуються також для характеристики самого мовлення, персонажів, обставин, за яких відбувається мовлення. Вони можуть стояти перед прямою мовою, після неї або всередині.

Руднєв: Пряма мова – один із видів складнопідрядних речень (безсполучникових), де слова автора - головне, а пряма мова – підрядне.

Б. Кулик: Пряма мова – це особливі безсполучникові конструкції із взаємозалежними частинами.

Пряма мова – речення, що виходить за межі синтаксису одного речення, мах наближені до безсполучникових складнопідрядних речень з підрядним з’ясувальним; якщо слова автора переривають пряму мову, то їх уже не назвеш безсполучниковими, це уже речення зі вставними компонентами: «Карпе, - промовив Лаврін, - а кого ти будеш оце сватати?».

Відповідно до місця прямої мови речення з нею можуть мати таке пунктуаційне оформлення (А, а — слова автора; П — пряма мова).
А: «П».
А: «П!»
А: «П?»
«П», — а.
«П!» — а.
«П?» — а.
«П,— а,— п».
«П? — а.— П!»
«П!— а,— П».
«П,— а.— П».

Варіантом прямої мови є діалог (полілог) – дослівне відтворення мови учасників спілкування. Розділові знаки при діалогах: діалог починається з абзацу, і перед реплікою ставиться тире; у драматичних творах діалог пишеться після назви дійової особи і крапки; в усіх випадках пряма мова починається з великої букви.

Непряма мова – чужа мова, введена в авторський текст як мова автора. Йде після слів автора і позбавляється індивідуальних особливостей – переказується зі згладженням. Поєднуться сполучниками: що, який, хто, де, коли, звідки тощо.

У по­рівнянні з прямою мовою не­пря­ма має свої граматичні ознаки:
1. Не є окремим висловленням чи реченням.
2. Як правило, входить у складне речення його підрядною частиною: Марія Іванівна попередила, щоб я не за­пі­з­ню­ва­в­ся на уроки.

3. Може бути частиною простого речення:
Мати сказали припнути теля. (Г. Тю­тю­н­ник)
4. Має інтонацію підрядності (підлеглості).
5. Характеризується наявністю особових за­йме­н­ни­ків та дієслів.

При перебудові прямої мови на непряму, речення з прямою мовою стає складнопідрядним, в якому головне речення утворюється із слів автора, а підрядне — з прямої мови; для зв'язку головної і підрядної частин вживаються сполучники що, щоб, чи, а також займенники та прислівники. При цьому:

а) у непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від якої тепер передається чуже висловлювання:«Я, коли виросту, теж садівником буду!» – не зводячи очей з дядька Степана, палко промовив Юрко (І. Цюпа). – Юрко, не зводячи очей з дядька Степана, палко промовив, що він, коли виросте, теж садівником буде;

б) у непрямій мові опускають вигуки, повторення, іноді – вставні слова, частки, а звертання або опускають, або роблять підметами чи додатками: «А так! – підтвердив дідусь. – Отам, на плесі, завжди качки є!» (Остап Вишня). – Дідусь підтвердив, що там, на плесі, завжди качки;

в) після непрямого запитання знак питання не ставиться: «Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого?» – допитувалась мати (С. Васильченко). – Мати допитувалась, чого його понесло в поле.

Невласне прямою мовою називається такий спосіб передачі чужої мови, який поєднує особливості прямої та непрямої мови. Це своєрідний проміжний тип, характерний лише для художнього та деяких жанрів газетно-публіцистичного стилю. Мова персонажа передається у вигляді авторської мови, (автор ніби ототожнюється з героєм), однак стилістично наближається до прямої мови, зберігаючи певною мірою й лексичні, синтаксичні особливості, інтонацію та емоційне забарвлення. Напр.: «А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен і хвален, як Морозенко» (П.Куліш).

Пунктуаційно невласне пряма мова ніяк не виділяється. Вона може виступати і як частина складного речення, і як окреме самостійне речення чи кілька речень. З непрямою мовою невласне пряму мову зближує й те, що в ній теж може змінюватися особа дієслова й займенники. Іноді буває досить важко встановити її межі. У таких випадках слід звертати увагу на характер і структуру розповіді, на її лексичні та синтаксичні особливості. На початку невласне прямої мови, як правило, стоїть сигнальне речення, що містить указівку на особу й часто називає дію, що супроводжує процес мислення або мовлення. Найхарактерніший тип невласне прямої мови — форма питальних та вигукових речень, що виділяються в емоційному та інтонаційному плані на тлі авторської розповіді, напр.: «Докторові Рудольфові хочеться вибігти і з жахом закричати на всю планету, стьобати її, плювати в неї, гризти її зубами. О ні! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батіг! Буде страх!
Але який? Холод? Вони, як птиці, на зиму переходитимуть у теплі краї. Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дітей і здобуванням трави. І будуть щасливі.

17. Типи складних речень:

Складне речення – це синтаксична одиниця-конструкція, утворена поєднанням за певною структурною схемою двох чи більше предикативних частин, між якими встановлюється семантико-синтаксичні відношення, оформлені синтаксичним зв’язком.

У новітній синтаксичні класиології за власне граматичним критерієм (характер синтаксичного зв’язку) складні речення поділяють на: а) складносурядні (сполучникові, безсполучникові), б) складнопідрядні (сполучникові і безсполучникові), в) З недиференційованим синтаксичним зв’язком.

Складносурядне речення – це такий різновид складного речення, в якому предикативні частини об’єднуються в структурно-семантичне та інтонаційне ціле за допомогою сурядного синтаксичного зв’язку.

Сурядність (паратаксис) – це синтаксичний зв'язок між синтаксично рівнофункціональними предикативними частинами складного речення, який реалізуться інтонацією, сурядними сполучниками, та іншими граматичними та лексичними засобами. Диференційною ознакою сурядності є відсутність граматичної залежності між предикативними частинами.

Складносурядні речення за будовою поділяються на відкриті та закриті (Бєлошапкова). Відкрита структура – незамкнений ряд предикативних одиниць (дві і більше роедикативні частини), вони однаково відносяться до цілого, є фіксованими або нефіксованими. Це власне єднальні (і, та, ані, а) і розділові (або…або, чи то…чи то, чи…чи, то…то) семантико-синтаксичні відношення.

Закрита структура – лище дві предикативні одиниці, утворюють замкнений ряд. Це: зіставні (а), протиставні (а, але, проте, зате, та, так, лише), єднальні, що передають зіставлення, протиставлення, наслідок, висновок, причину, результат (і, та, й), розділові зі значенням вибірковості (або, чи), приєднувальні (та, й, і, а + тим більше, навіть, отже), градаційні (не тільки…але й, не тільки…а й, не лише…але й).

Складнопідрядні речення – речення, в яких частини перебувають у відношеннях залежності і поєднані сполучниками підрядності чи сполучними словами.

Підрядність (гіпотаксис) – це синтаксичний зв'язок, який поєднує дві синтаксично нерівноправні (різнофункціональні) предикативні частини, одна з яких (підрядна) синтаксично залежить від іншої (головної). Засобами його вираження є: сполучники підрядності та сполучні (відносні) слова в підрядній частині, співвідносні (вказівні) слова в головній частині, порядок розташування предикативних частин, співвідношення форм присудків, почасти – лексико-граматичні засоби (дієслова, прислівники, частки). Цей зв'язок є односпрямованим і закритим. При підрядності сполучний засіб є «формальною належністю» підрядної частини. Зміна порядку частин може спричинити зміну семантичних відношень.

За формальними засобами реалізації зв’язку розмежовують два типи підпорядкування підрядної частини головній (Пєшковський): сполучникове (за доп сполучників), відносне (за допомогою сполучних слів).

За характером поєднання предикативних частин виділяють такі типи підрядного синтаксичного зв’язку: прислівний та його різновид – прислівно-кореляційний; детермінантний або реченнєвий та його різновид – детермінантно-кореляційний.

Підрядний прислівний (власне прислівний) зв'язок – підрядна частина не тільки приєднується до головної, за допомогою сполучного засобу чи безсполучниково, але й розкриває значення опорного слова (або сполуки слів) головної частини. Засоби – багатозначні сполучники, сполучні слова. А сьогодні передавали, що у Греції випав сніг. Є охайні люди, у яких усе акуратно припасовано, підстрижено, підібрано…

У реченнях з прислівно-кореляційним зв’язком залежність від головної передається за допомогою спвіввідношення (кореляції) між засобом зв’язку – сполучниками чи сполучним словом підрядної частини та анафоричним елементом – співвідносне слово, що міститься в головній частині (той-хто, той-що, туди-куди, там-де)

Детермінантний (власне детермінантний) підрядний зв’язок наявний у реченні з інформативно достатньою головною частиною, тому він є непередбачуваним і необов’язковим. Для цього мені не потрібно заплющувати очей, адже тіло моє й так наполовину спить.

Детермінантно-кореляційний зв'язок: тут є анафоричний елемент (сполучне слово що в різних відмінкових формах), який міститься в підрядній частині й семантично співвідносиься зі змістом усієї головної частини. Скроні вже срібні, асам ще стрункий, свіжий, смаглюватий, від чого сивина на скронях віддає ще більше.

Недиференційовані речення – безсполучникові конструкції. Більшість таких конструкцій співвідносні з сполучниковими. Сюди може входити більше, ніж 2 компоненти. Теоретичне осмислення не диференційованого синт зв’язку в складних конструкціях, які не мають у своїй структурі формально-граматичних засобів поєднання предикативних частин і відповідно показників сурядності та підрядності започаткував Пєшковський. За ним, роль сполучників і сполучних слів виконує інтонація, яка може співвідноситись із сурядним чи підрядним зв’язком (3 типи – причинова, пояснювальна, єднальна).

Пєшковський: речення наближені до сполучникових, за інтонацією – вони сурядні і підрядні.

Поспєлов: особливий тип речень, які поділив на: безсполучникові з однорідними синтаксичними частинами, з неоднорідними синтаксичними частинами.

Вихованець: недиф синт зв'язок – периферійний і розглядає його в більшості різновидів безсполучникового складного речення, в яких протиставлення сурядності й підрядності нейтралізується.

Семантико-синтаксичні характеристики таких речень пов’язані з інтонаційним оформленням, конкретним лексичним наповненням, позиційною фіксованість або не фіксованістю предикативних частин,взаємодією модально-часових і способових форм дієслів-присудків.

Недиференційованим типом синтаксичного зв’язку можуть бути оформлені зіставні, протиставні, часові, причинові, наслідкові, умовні, допустові, цільові, пояснювальні семантико-синтаксичні відношення: Бджоли раді цвіту – люди літу. Перемелиться лихо – добро буде. Не кидай іскри в попіл: і мама згорить, і село спалить. Обережний чоловік: з ним воду можна нести і не розхлюпати.

Речення з недиференційованим синтаксичним зв’язком є закритими за структурою.