Лекція 1. Поняття і суть професійного обов'язку в соціальній роботі

План лекції:

1. Деонтология як вчення про борг і належну поведінку

2. Місце і роль деонтологии в етичній системі і системі цінностей соціальної роботи

3. Основні поняття і категорії деонтологии соціальної роботи

 

Термін "деонтология" (від греч. deonthos - належний) був введений в науковий лексикон для позначення вчення про борг і належну поведінку, вчинки, образі дій ХVIII столітті англійським філософом-утилітаристом Ієремією Бентамом (1748-1832гг.). Досліджуючи місце і роль моралі в людському суспільстві, И. Бентам зробив висновок про те, що вона, як і законодавство, є способом регуляції людської поведінки з метою забезпечення щастя, благополуччя і користі найбільшому числу людейСпочатку И. Бентам вкладав в поняття "деонтология" досить вузький сенс, маючи на увазі передусім борг і обов'язки вірянина перед Богом, релігією, релігійною общиною, але потім спожив його для позначення теорії моралі в цілому. Незабаром термін "деонтология" почав застосовуватися декілька в іншому сенсі - він став використовуватися для позначення вчення про належну поведінку, вчинки і дії будь-якої особи або групи, а не тільки вірянина по відношенню до його релігійних обов'язків, і деонтология стала розрізнятися з аксіологією - вченням про цінності.

Нині термін "деонтология" використовується досить широко і в професійній етиці для позначення теорії про борг і належну поведінку фахівця в процесі виконання ним професійних обов'язків. Саме у цьому значенні він використовується і в професійній етиці соціальної роботи. В цілому змістовно деонтология є системою сенсів, понять, норм, встановлень і приписів про борг соціального працівника, колективу соціальної служби і сукупної професійної групи перед суспільством і державою, соціальною роботою як специфічним видом професійної соціальної діяльності і особливим соціальним інститутом, перед колегами, клієнтами і перед самим собою.

Практично кожна професія, що сформувала і кодифікувала власну професійно-етичну систему, осмислює одночасно з цим і зміст професійного обов'язку фахівця, але найчастіше при цьому не зачіпає місця і ролі деонтологии в професійно-етичному вченні, проблем співвідношення боргу і обов'язків. Ця проблема - місця деонтологии в професійно-етичному вченні - має бути вирішена в професійній етиці, оскільки зміст рішення визначається допустиму міру самостійності фахівця, способи контролю його діяльності, взаємну довіру фахівців і їх клієнтів і тому подібне

Місце і роль деонтологии в будь-якому етичному вченні, у тому числі і професійно-етичному, можуть бути визначені, виходячи з суті людини. Можна виділити три таких основних підходу до визначення природи людини і, відповідно до цього, з'ясувати місце і роль деонтологии.

Якщо людина сутнісно добра, спрямована до добра, прагне робити добро, то етичне вчення виступає в ролі керівництва, "путівника", джерела етичних знань. Людина, виходячи зі своєї природної спрямованості до добра, озброюється етичними знаннями, і цього вистачає для забезпечення належної поведінки в основному. Лише в окремих випадках, досить складних для аналізу, коли важко передбачати вибір і наслідки поведінки і зумовити необхідні дії особи, потрібний чіткий припис, що саме повинен зробити чоловік. У даному контексті передбачається, що регулюючий потенціал етики полягає в знаннях, аналізі з опорою на безумовну моральність самої особи. Необхідність вдатися до деонтологии для детерміації належної поведінки є украй окремий випадок, причому деонтология і борг виступають як щось зовнішнє по відношенню до особи. В цьому випадку правомірне часто вживане словосполучення "етика і деонтология", яке свідчить про розрізнення одного від іншого. Деонтология, на відміну від етики, не заповнює недолік знань, досвіду особи, а дає безпосередні вказівки, імперативно забезпечуючи необхідні дії.

Якщо ж людина спочатку спрямована до зла, "гріховна" і не здатна з урахуванням своєї природи на усвідомлених соціально цінні дії - тільки випадковим чином його егоїстичні спрямування можуть привести до громадського блага - регуляція його поведінки має бути іншою. В цьому випадку не можна покладатися на результати самостійного этико-аксиологического аналізу ситуації і її наслідків, проведених особою,: вони свідомо дадуть негативний для суспільства результат. Потрібні жорсткі обмеження особи, приписи, що гарантують суспільство від егоїстичного свавілля особи, нездатної розрізнити істинне добро і зло, орієнтири і рамки, які необхідно враховувати і зневага якими безумовно карано. В цьому випадку деонтология як би поглинає етику ("Деонтология, або наука про мораль" у И. Бентама) і примушує людину діяти всупереч власним спрямуванням, але на благо суспільства.

Очевидно, що обоє ці підходу є крайнощами. Людина не добра, і не зол від природи, а точніше, він і добрий, і зол одночасно. В деяких випадках він цілком кваліфіковано розрізнить добро і зло, в деяких - може виробити помилкову точку зору. Крім того, кожна людина як особа сформована в певному суспільстві, отримавши при цьому уявлення про добро і зло і засвоївши і присвоївши певні поведінкові стереотипи. У суспільстві як регулювальник людської поведінки існує не лише суспільна, групова і індивідуальна мораль - є законодавство, релігійні норми, звичаї і традиції. Людина може здійснювати соціально цінні вчинки, керуючись власними міркуваннями або цими регулятивами і не насилуючи своєї природи. В той же час він здатний, керуючись власними міркуваннями, поступати аморально, всупереч громадській користі, переслідуючи особисту вигоду.

Очевидно, що з урахуванням такої двоїстості природи людини не можна розділяти етику і деонтологию, також як невірним було б зливати їх воєдино і вважати аналогами. Відповідність поведінки уявленням про позитивне, соціально схвалюване визначається на підставі його аналізу і порівняння з критеріями громадського блага, причому незалежно від того, чи суперечить це громадське благо індивідуальному або співпадає з ним. Мабуть, ніж більшу соціальну значущість може мати поведінку і діяльність людини, тим більше надійною має бути гарантія нормативної поведінки. Тому деонтология - це ядро будь-якої етичної системи, оскільки належна поведінка гарантує виконання зовнішніх по відношенню до особи вимог незалежно від того, чи схвалені ці вимоги індивідуальною мораллю особи.

Деонтология в професійно-етичній системі також займає центральне місце, проте залежно від виду, зміст професійної діяльності "доля" формального долженствования може бути різною. Очевидно, що ніж більшу соціальну значущість мають результати професійної діяльності і чим більше вплив професійної діяльності на долю, благополуччя суспільства і конкретних осіб, тим більша частина поведінки, стосунків і діяльності фахівця може регулюватися за допомогою деонтологических принципів. В той же час вищесказане не означає, що та частина діяльності або та діяльність, які можуть регулюватися деонтологией, завжди суперечать інтересам, схильностям особи; вони можуть співпадати, і належна поведінка може не лише своїми підсумками, але і самим процесом доставляти осіб задоволення.

Основною категорією деонтологии є борг (греч. deon). Уперше поняття обов'язку розглядається Арістотелем, який трактує його як звичай, необхідність наслідування звичайної поведінки. Нині борг - це найважливіша етична категорія. Він є примусом поступати відповідно до вимог, що виходять з етичних цінностей, і будувати своє буття відповідно до цих вимогНалежна регуляція може мати місце не завжди, що виступає внутрішнім переживанням, а тоді лише, коли людина знаходиться в стані вибору між різними варіантами поведінки, дій, стосунків, вчинків. Борг є механізмом, що включає моральну свідомість особи безпосередньо в процес вибору вчинків, а також орієнтуючий людину на досягнення соціально і індивідуально значущих результатів.

У вимогах боргу знаходять віддзеркалення інтереси тієї або іншої групи або особи. Усвідомлення і переживання цих інтересів, виділення їх них загальних з особистими інтересами індивіда призводить до виникнення і свідомості почуття обов'язку. По суті справи свідомість і почуття обов'язку є констатація залежності людини від суспільства, групи, оскільки зміст боргу носить, як правило, зовнішній по відношенню до особи характер. Тому борг виступає як форма регуляції поведінки людини з боку суспільства або групи, форма моральної оцінки його поведінки і діяльності. Це, проте, не виключає тієї обставини, що належна поведінка для особи може стати звичною, відповідати її схильностям, установкам і тому подібне

Зміст морального боргу як ідеальне представлення формується як об'єктивне раціональне, іноді протилежне до чуттєвої схильності особи, її емоцій. Він містить в собі самопринуждение, оскільки об'єктивний, виникає із законів моралі і не завжди співпадає з установками особи і її схильностями. Належна поведінка, тобто поведінка відповідно до деонтологическими принципів, має місце, коли особа, зіставивши власні суб'єктивні потреби з об'єктивною необхідністю, робить вибір на користь останніх і реалізує свою активність для виконання обов'язку. Звідси витікає, що, базуючись на зовнішній по відношенню до особи, об'єктивної необхідності, належна поведінка зрештою детермінується внутрішньоособовими причинами. Інакше кажучи, борг містить в собі діалектичну єдність об'єктивної необхідності і суб'єктивної активності людини. Тому деонтическая або деонтологическая регуляція поведінки є глибшим пластом моральної свідомості, ніж моральні потреби.

Самопринуждение як механізм реалізації належної поведінки не означає, проте, що належна поведінка завжди супроводжується виключно негативними емоціями або іншими негативними відчуттями особи. По И. Бентаму, виконання обов'язку може стати одним з джерел задоволення ("почуття виконаного обов'язку", задоволеність), з точки зору результату промовця як фактична корисність процесу самопожертвування.

Відповідальність особи перед ким-небудь (у тому числі і перед собою) за результати її діяльності формується в процесі самої діяльності в результаті привласнення нею соціальних, професійних і групових цінностей. Відповідальність виражає відповідність моральної діяльності особі її боргу з точки зору її можливостей. Вона проявляється в здійсненні формального і неформального контролю за ходом діяльності, станом процесу або явища з метою забезпечення своєчасного коригуючого втручання. Зовнішній, формальний контроль особи за ходом процесу діяльності спрямований в основному на дотримання необхідних параметрів процесу, тоді як внутрішній, неформальний полягає в основному в саморегуляції його діяльності відповідно до почуття обов'язку. Ідентифікація особою себе як активного суб'єкта діяльності приводить до виникнення суб'єктивного почуття вирішальної залежності кінцевого результату діяльності від її індивідуальної активності, що спонукає особу знаходити додаткові кошти, створювати умови для досягнення наміченої мети, іноді всупереч здоровому глузду.

Борг є основною категорією деонтологии соціальної роботи. Сенс і зміст боргу фахівця, місце і роль деонтологии в професійно-етичній системі соціальної роботи складають один з основних напрямів в цій області. Саме у деонтологии яскраво виражена зв'язаність моральних і професійних компонентів в поведінці і діях фахівця. Введення поняття професійного обов'язку в соціальній роботі потрібне, оскільки від діяльності фахівця багато в чому залежить доля його клієнта, благополуччя його колег, професії, а також опосередковано - долі суспільства і держави. Крім того, далеко не усі обов'язки соціального працівника можуть бути для нього привабливими; фахівець ситуативно може бути не схильний виконувати той або інший вид роботи, спілкуватися з тим або іншим клієнтом і тому подібне. Очевидно, що ні клієнт, ні професія, ні колеги не повинні залежати від такого роду особливостей фахівця, його схильностей, настрою. Незалежно від цих і подібних причин взаємодія з клієнтом повинна організовуватися якісно і професійно. Значить, в певних ситуаціях фахівцеві необхідно змушувати себе до діяльності.

Борг як самопринуждение фахівця поступати відповідно до вимог професійно-етичної системи і будувати свою професійну діяльність, стосунки, що виступає внутрішнім переживанням, вчинки відповідно до цих вимог може забезпечити нормативну поведінку. Належна (деонтологическая або деонтическая) регуляція може мати місце не завжди, а тоді лише, коли фахівець знаходиться в стані вибору між різними варіантами поведінки, дій, стосунків, вчинків. Наприклад, емоції, схильності, інтереси пропонують варіант ненормативної поведінки, що обіцяє більше задоволення або менші індивідуально-емоційні переживання, тоді як інтереси справи вимагають, щоб фахівець підкорявся їм щоб то не було. В цьому відношенні борг є механізмом, що включає моральну свідомість фахівця безпосередньо в процес вибору вчинків і обумовлює таке рішення, яке є оптимальним з точки зору досягнення соціально і індивідуально значущих результатів.

У вимогах професійного обов'язку в соціальній роботі знаходять віддзеркалення інтереси різних суб'єктів. В першу чергу, це інтереси суспільства і держави, зацікавлених в тому, щоб соціальна робота як професія виконувала покладені на неї функції і досягала необхідного кінцевого результату. Група клієнтів також зацікавлена в тому, щоб фахівець сумлінно виконував свої обов'язки. Сукупна професійна група і професія в цілому також зацікавлені в ефективній діяльності фахівця. Нарешті, у вимогах боргу представлені інтереси самого фахівець. Усвідомлення і переживання цих інтересів, виділення їх них співпадаючих з особистими інтересами фахівця призводить до виникнення і свідомості почуття обов'язку. Борг виступає як форма регуляції поведінки фахівця з боку професійної групи, форма моральної оцінки його поведінки і діяльності. Борг - одна з найважливіших категорій професійно-етичної системи, оскільки вона виражає громадські і професійні зв'язки фахівця і є сукупність обов'язків перед державою, суспільством, колегами, професією, клієнтами, перед собою, виконання яких представляється обов'язковим для фахівця через внутрішні причини, і відповідальність перед ними. Свідомість свого боргу визначає поведінку фахівця, вибір ним серед безлічі певних норм моралі, які він наслідує у своїй повсякденній практичній діяльності. На відміну від професійних обов'язків, професійний обов'язок сприймається фахівцем не як щось, нав'язане ззовні, а як внутрішня моральна потреба, глибока переконаність в необхідності певних дій.

У категорії "борг" найяскравіше проявляється соціальний характер діяльності соціального працівника і гуманістичний характер професійно-етичної системи. Специфічний зміст і основні риси боргу соціального працівника визначаються тим, що він зайнятий конкретною специфічною соціальною діяльністю за рішенням проблем суспільства, соціальних груп і окремих індивідів, і витікають із змісту його професійної діяльності. Почуття обов'язку детермінує необхідність для соціального працівника порівнювати усі свої вчинки, дії і стосунки в конкретних ситуаціях з вимогами професійної моралі.

Борг як висока моральна необхідність, що стала внутрішньоособовим джерелом добровільного підпорядкування своєї волі завданням досягнення, збереження тих або інших моральних цінностей, внутрішньо закономірно пов'язаний з відповідальністю, що виражає відповідність моральної діяльності фахівця його боргу з точки зору його можливостей. Якщо борг фахівця полягає в тому, щоб в конкретній ситуації усвідомити і практично виконати вимоги професійної моралі, то відповідальність визначається з точки зору здійснимості боргу. Відповідальність фахівця характеризує його особу з точки зору моральних вимог, що пред'являються до неї в частині профессионально-квалификационных і особових якостей і діяльності. Відповідальність без боргу безпредметна, вона ніколи не виступає ізольовано, особливо якщо йдеться про відповідальність перед самим собою. Відповідальність фахівця за результати його діяльності формується в процесі самої соціальної роботи і виражається в здійсненні формального і неформального контролю за процесом діяльності, станом клієнта з метою забезпечення своєчасного коригуючого втручання. Ідентифікація соціальним працівником себе як активного суб'єкта діяльності приводить до виникнення суб'єктивного почуття вирішальної залежності кінцевого результату діяльності від її індивідуальної активності, що спонукає особу знаходити додаткові кошти, створювати умови для досягнення наміченої мети.

Керуючись у своїй поведінці і діяльності професійним і моральним обов'язком, соціальний працівник враховує і юридичні, і професійні вимоги, встановлені для нього суспільством, передбачає реакцію з боку суспільства, професійної групи і клієнта на виконання або невиконання ним свого боргу. В той же час, він поступає:

- - вільно, оскільки прийнята суспільством система морально-моральних нормативів не є універсальною і з усього різноманіття норм, які мають місце в суспільстві, - від групових до громадських - фахівець може вибирати ті, які найбільшою мірою відповідають його внутрішнім спрямуванням і уявленням про добро і благо;

- - свідомо, оскільки рішення поступити так чи інакше прийняте ним самостійно або в результаті консультацій з колегами і клієнтом через усвідомлену, ситуативно обумовлену необхідність, шляхом вибору зі значної кількості варіантів можливих рішень;

- - добровільно, оскільки почуття обов'язку стало його переконанням і що переважає мотиватором діяльності, і саме ця обставина

При цьому свідомий початок, регулюючий поведінку, вимоги до професійних і особових якостей соціального працівника і звичка до належної поведінки не суперечать один одному - навпроти, вони доповнюють один одного.

Деонтология соціальної роботи включає певні принципи:

* особистій відповідальності за доручену справу як в правовому, так і в моральному стосунках;

* професійній компетентності фахівця;

* раціонального, а не емоційного підходу до рішення поставлених завдань;

* відповідності повноважень і відповідальності;

* правовій регламентації діяльності;

* підзвітності;

* ініціативи і творчого підходу;

* організованості і дисципліни;

* контролю і перевірки виконання;

* критичного підходу до оцінки діяльності, можливостей своїх і клієнта;

* довіри і свободи дій як відносно клієнта, так і відносно колег;

* заохочення і покарання;

і інші.

Обов'язки фахівця в його повсякденній професійній практиці носять суб'єктивно-об'єктивний характер. Вони існують незалежно від того, визнає їх соціальний працівник або ні, оскільки витікають з самого факту включеності соціального працівника в професійну групу і професійну діяльність. Суб'єктивність компонента обов'язків фахівця визначається тим, що він визнає наявність цих обов'язків і добровільно покладає їх на себе. Зміст професійного обов'язку, таким чином, витікає з вимог, що пред'являються суспільством і професією до діяльності і поведінки людей, що виконують від імені суспільства певні функції і зайнятих в цій професійній сфері. Це зміст професійного обов'язку може бути документований більшою чи меншою мірою, але воно існує об'єктивно.

Усвідомлення соціальним працівником свого професійного обов'язку детермінує його поведінку в повсякденній професійній практиці і, через свою специфіку, сприяє підвищенню ефективності і якості діяльності. Цінність професійного обов'язку і належної поведінки, стосунків і дій витікає з функцій, які деонтологическая регуляція виконує. Вона гарантує:

високий профессионально-квалификационный рівень як гарант якості роботи;

чітке знання своїх професійних обов'язків, добросовісне і неухильне їх виконання;

професійну діяльність строго у рамках нормативно-правової бази;

глибоку переконаність в необхідності виконання своїх професійних обов'язків, оскільки цього вимагають інтереси суспільства, колективу установи соціального захисту і клієнта;

свідома і активна участь в професійній діяльності з метою досягнення блага суспільства, трудового колективу і клієнта;

зацікавленість в підвищенні ефективності роботи свого колективу і своєї індивідуальної роботи;

високу організованість і свідому дисципліну, звичку до належної поведінки;

наявність вольових якостей, необхідних для виконання свого професійного обов'язку;

прагнення постійне удосконалюватися в професії, освоювати нові знання, набувати досвіду практичної діяльності.

Таким чином, уявлення про належне, про зміст боргу і належної поведінки, сформовані фахівцем, можуть істотним чином вплинути на ефективність і якість соціальної роботи, а на цій підставі - і на благополуччя суспільства в цілому. Проте не усі уявлення про належне, будучи опредмеченными, дають позитивний результат. Тому слід розрізняти деонтологию - вчення про належне, яке формується із залученням наукових філософських і соціальних знань, знань про соціальну роботу, і деонтические представлення особи або групи, які можуть формуватися випадковим чином і не бути науково обгрунтованими (корінь в обох термінах походить від грецького deon - борг, проте в другому варіанті відсутній logos - вчення, наука). Це не означає, проте, що деонтологические і деонтические погляди на зміст боргу повинні суперечити один одному - вони можуть співпадати, оскільки інтуїтивно або шляхом логічних роздумів особа може знайти вірне рішення. Але вони можуть і суперечити один одному наприклад, в тих випадках, коли йдеться про дозвіл деонтологического або етичного конфлікту, внаслідок чого потрібне роз'яснення фахівцям суті і змісту професійного обов'язку перед суспільством і державою, перед клієнтами, колегами, професією і перед самим собою.