Тема кримінальна психологія. Особистість злочинця та злочинна поведінка – 2 год.

Співвідношення понять злочин, злочинна поведінка, девіантна поведінка, агресивна поведінка.

Механізм злочинної поведінки. Зарубіжні та вітчизняні теорії злочинної поведінки.

Поняття особистості злочинця. Типологія особистості злочинця. Загальний тип злочинця. Особистість злочинця певної категорії. Особистість злочинця певного виду. Соціально-демографічні ознаки особи злочинця. Соціально-психологічні ознаки особи злочинця. Психофізіологічні ознаки особи злочинця.

Особливості формування агресивності як риси особистості.

Особистість неповнолітнього злочинця.

 

 

Кримінальна психологія досліджує психологічні закономірності злочинної і протиправної поведінки, поняття особистості злочинця та злочинних груп, типологію злочинця, мотиви злочинної поведінки, фактори формування особистості злочинця та груп правопорушників.

 

1. Співвідношення понять злочин, злочинна поведінка, девіантна поведінка, агресивна поведінка.

Необхідно розрізняти кримінально-правове поняття злочину і кримінологічне поняття злочинної поведінки. Злочинна поведінка поняття більш широке. Воно включає не тільки злочин як акт, а й його джерела: виникнення мотивів, постановка завдань, прийняття суб’єктом майбутнього злочину різних рішень. Вказане поняття використовується не для визначення підстав для кримінальної відповідальності, а головним чином для розкриття причин індивідуального злочинного акта.

Звертаємо увагу на те, що слід розрізняти такі поняття, як злочинна поведінка, девіантна поведінка та агресивна поведінка.

Девіантна поведінка (відхиляюча поведінка)– вчинки, діяльність людей, соціальних груп, які не відповідають встановленим у даному суспільстві нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. Спрямованість порушень може бути різною. Вони можуть охоплювати як корисні відхилення від норми, так і дезорганізуючі вчинки, злочини. Щодо критеріїв визначення девіантної поведінки, то вони є неоднозначними і часто викликають суперечності. Наприклад захоплення чеченськими бойовиками лікарні в Будьоновстку для більшості Росіян – злочин, тобто девіація, а з точки зору чеченців, які вели війну на своїй території з російськими військами – акт відплати і мужній вчинок. Майдан – влада спочатку розглядала його як прояв девіації.

Агресивна поведінка – поведінка, що суперечить нормам співіснування людей в суспільстві, пов”язана з прагненням завдати фізичної, майнової чи психологічної шкоди іншій людині, групі людей, суспільству. Конкретний акт агресивної поведінки може бути детермінований різними механізмами: особистою установкою на агресивний вихід з конфліктної ситуації; афективним станом; обставинами, які спровокували стан фрустрації; належністю до групи, яка приймає насильство як групову цінність; психічними аномаліями (фобії, неврози, психопатії істеричного та збуджувального кола), акцентуаціями характеру, емоційною нестійкістю. Всі ці фактори викликають агресивну поведінку далеко не у всіх, а тільки у певної частини людей.

Можна говорити також про агресивність як стійку рису особистості, до цієї проблеми звернемося пізніше при розгляді типології злочинця.

Злочин – це суспільно небезпечне винне діяння суб’єкта, що здатний нести кримінальну відповідальність.

Обов’язкові юридичні ознаки злочину:

- суспільна небезпечність (полягає в завданні істотної шкоди об’єктові злочину в матеріальній, фізичній, психологічній формах;

- протиправність діяння (передбачення його в переліку злочинів, установлених КК і відповідної кримінальної відповідальності;

- винність діяння (скоєння його свідомо та волекеровано у формі умислу чи необережності);

- караність діяння (за його вчинення КК передбачено кримінальне покарання).

Про злочин можна говорити лише тоді, коли є склад злочину. Склад злочину містить чотири елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.

Об’єкт злочину – те, на що спрямоване злочинне діяння.

Об’єктивна сторона – власне саме діяння у його зовнішньому активному чи пасивному проявах, а також місце, час, засоби та наслідки вчинення.

Суб’єкт – фізична особа, яка досягла віку, що передбачає кримінальну відповідальність. Осудність встановлюється за допомогою юридичного та медичного критеріїв.

Суб’єктивна сторона – психічне ставлення суб’єкта до скоєного (вина: умисел чи необережність), а також мотив та мету злочину.

Як би не тиснули на людину зовнішні обставини, вибір вчинку, прийняття рішення завжди залишаються за людиною. У тих випадках, коли суб’єкт був позбавлений вибору (під дією непереборної сили, крайньої необхідності, ситуації необхідної оборони) немає вини й відповідальності.

 

2. Механізм злочинної поведінки.

В.Н. Кудрявцев дає таке визначення механізму злочинної поведінки: це зв’язок і взаємодія зовнішніх факторів об’єктивної дійсності і внутрішніх психічних процесів і станів, що детермінують рішення здійснити злочин. До зовнішніх факторів детермінації злочину належать: конкретна життєва ситуація, предмет злочинного посягання, умови вчинення суспільно-небезпечного діяння. Сукупність внутрішніх факторів детермінації злочину складає його мотивацію.

Як би не тиснули на людину зовнішні обставини, вибір вчинку, прийняття рішення завжди залишаються за людиною. У тих випадках, коли суб’єкт був позбавлений вибору (під дією непереборної сили, крайньої необхідності, ситуації необхідної оборони) немає вини й відповідальності.

Мотивація злочину є завжди негативним за своїм змістом явищем, навіть якщо до її складу входять суспільно-нейтральні або навіть суспільно-позитивні мотиви, оскільки вона реалізується забороненими законом способами, завдаючи шкоду у сфері охоронюваних суспільних відносин.

В ЮП використовується наступна класифікація способів прийняття злочинної цілі:

- вибір з числа альтернативних способів задоволення потреби чи поведінки в проблемній (конфліктній) ситуації (правомірний, правопорушуючий, злочинний спосіб, відмова від задоволення потреби).

- безальтернативна орієнтація на використання суспільно небезпечних дій, до яких суб”єкт особистісно прихильний.

- вирішальний зовнішній вплив на суб”єкта чи внаслідок його ідентифікації з поведінкою інших осіб у складі референтної групи (наслідування, психологічне взаємозараження, конформна поведінка).

Встановлення мотивів злочину при провадженні кримінальної справи необхідна для вирішення ряду правових завдань: кваліфікації злочину, визначення покарання тощо.

Взагалі уявлення про мотиви в психології та кримінальному праві не зовсім співпадають. Крим право оперує такими поняттями як помста, користь, хуліганські спонукання, низькі спонукання, ревнощі, неприязні стосунки. Однак ці поняття можуть включати в себе різноманітні психологічні мотиви. Користь може бути мотивована прагненням до збагачення, потребою в самоствердженні, заздрістю, потребою в задоволенні таких потягів як алкоголізм,...)

 

Проблема кваліфікації мотивів в юридичній психології.

1. Медведєв пропонує розглядати мотиви кримінальні і криміногенні.

Про кримінальне забарвлення мотиву можна вести мову ймовірно від моменту виникнення мети і достовірно – від моменту вибору способу її досягнення. Іншими словами кримінальний характер мотиву встановлюється з’ясуванням соціальної прийнятності мети мотиву та способу її досягнення.

Криміногенні мотиви – це мотиви, реалізація яких законним способом ускладнена з суб’єктивних та об’єктивних причин.

криміногенні мотиви за класифікацією Столяренка:

1. Мотиви, породжені гіпертрофованими аморальними потягами ( алкоголізм, наркоманія, гра на гроші, пристрасть до бійок, систематичні розваги аморального характеру, статева розпущеність тощо).

2. Мотиви, породжені гіпертрофованими потребами,(тобтоїх рівень не відповідає індивідуальним чи соціальним можливостям їх правомірного задоволення та явно перевищує соціально середній чи життєво необхідний рівень):

- неадекватно завищені домаганняматеріального характеру в забезпеченні матеріального достатку, придбанні дорогого майна, послуг, в дорогих розвагах та ін.;

- гіпертрофована потреба володарювати над іншими людьми, домінування в міжособистісних відносинах, деспотизм, надмірна підозрілість, ворожість);

- неадекватно завищені домагання в досягненні престижного статуса в групі чи певній спільноті (впливовість, популярність), в самовираженні (переживання самозадоволення від звернення уваги на себе інших людей, їх заздрості, побоювання,захоплення.

3. Спонукання, обумовлені нуждою в розрядці стійких негативних емоційних станів суб”єкта ( почуття відчуженості, тривоги, неповноцінності, образи, заздрощів, агресивності). Такі переживання можуть породжуватися та фіксуватися в результаті постійної незадоволеності елементарних соціальних потреб, перш за все в фізичній та моральній захищеності, в емоційно близьких міжособистісних стосунках, а також в результаті несприятливого впливу осіб із найближчого оточення. В результаті вчинення неправомірних дій відбувається тимчасова розрядка переживань, компенсація чи задоволення депривованої потреби. В якості психологічних властивостей, що обумовлюють такі емоційно-мотиваційні переживання виступають відповідні акцентуації характеру.

4. Гостре переживання негативного почуття відносно певних соціальних суб”єктів ( ті чи інші люди, соціальні групи, державні та суспільні інститути) та об”єктів, що виступають як правоохоронювані цінності.

5. Мотиви, що породжені потребами в соціально-відчуженому способі життя, належності до групи протиправної спрямованості, набуття авторитету серед осіб, що скоюють злочини. Такі мотиви найчастіше виникають у осіб, що значну частину свого життя провели в місцях позбавлення волі.