Історія юридичної психології.

Спочатку розвиток юридичної психології здійснювався як розвиток кримінальної та судової психології.

В першій половині ХІХ ст. з’явилося багато публікацій про злочинність і особистість злочинця, що спиралися на досягнення природничих наук (анатомії, фізіології, біології, психіатрії). Особливо велику популярність отримала френологічна теорія австрійського лікаря-анатома Франца Галля (1758-1828). Френологія – вчення про локалізацію в різних ділянках мозку окремих психічних особливостей, які можна діагностувати шляхом обмацування зовнішнього рельєфу черепа. На думку Галля в мозку можна визначити місця, звідки йдуть спонукання до вбивства, крадіжок. Ці місця можна визначити по формі черепа, наявності певних шишок, впадин тощо. Послідовники Галля намагались створити “френологічні карти” для ідентифікації типів злочинців. В Росії його ідеї підтримував професор Х.Р.Штельцер, який започаткував у 1806-1812 р. в Московському університеті курс “Кримінальної психології” по Ф. Галлю.

Середина і друга половина ХІХ ст. відзначилася значним посилення інтересу в Європі до кримінальної психології, що пов’язане з появою антропологічного підходу, заснованого італійським ученим Чезаре Ломброзо (1835-1909) – автор преславутого вчення про вродженого злочинця, та його послідовниками Енріко Феррі та Рафаело Гарофало.

Книга Чезаре Ломброзо “Злочинна людина” мала – декілька видань в яких погляди вченого еволюціонували, зокрема під впливом його співвітчизника Енріко Феррі. Вважав, що злочинець – особливий антропологічний тип людини, швидше хворий, аніж винний, який має ряд фізичних та психічних рис, що наближають його до дикунів, первісних людей або навіть тварин. Ввів поняття “вроджений злочинець” – окремий вид, який відстає в своєму розвитку відносно більш продвинутого виду – гомо сапієнс. Говорив, що типового злочинця можна вирахувати за конкретними характеристиками (форма лобу, крупне підборіддя, надмірне оволодіння, нечутливість до болю тощо). Ломброзо вважав, що вродженого злочинця в силу атавістичних рис не можна виправити і злочинну поведінку розглядав як різновидність психопатології. Прийнявши класифікацію злочинців Е.Феррі (душевнохворі, природжені, звичні, випадкові, злочинці за пристрастю) перестав розглядати всіх злочинців як вроджених. Потім визнав, що не обов’язково вроджений злочинець повинен вчинити злочин. За сприятливих зовнішніх обставин, соціальних факторів злочинні нахили можуть і не реалізуватися протягом усього його життя. Однак провідними факторами злочинності вважав біологічні.

Значення досліджень Ломброзо можна оцінювати по-різному, однак його вплив на розвиток досліджень спрямованих на вивчення зв”язку між генетикою та особистістю злочинця безумовне.

На відміну від Ломброзо Є. Феррі був значно послідовнішим, його погляди не зазнавали радикальних змін. Злочинність він розглядав як продукт трьох факторів: антропологічних, фізичних, соціальних). Фізичні фактори (клімат, погода) впливають на усіх злочинців майже однаково, антропологічні переважають в злочинній діяльності вроджених злочинців, душевнохворих, за пристрастю, а соціальні (рід занять, місце народження, класовий стан, освіта, виховання) особливо помітно впливають на випадкових злочинців і злочинців за звичкою. Феррі в праці “Кримінальна соціологія” сформулював поняття “небезпечного стану”, яке містило ломброзіанську ідею схильності злочинної особи до злочину з моменту народження. Суб’єкта, що мав цю схильність він назвав “злочинним типом”.

Гарофало “Кримінологія” доповнили перелік біологічних факторів злочинності соціологічними, однак не відійшли далі позицій антропологічної школи.

Розглядаючи вчення про біологічні фактори злочинності неможливо не згадати роботи німецького психіатра Еміля Кречмера (1925), який виділяв чотири типи тілобудови (пікнічний, атлетичний, астенісний, дисплазивний) і намагався пов”язати їх з певними мозковими порушеннями (див. Хрестоматія з юридичної психології). Схожу, однак уже більш складну теорію розробив в Сполучених Штатах Вільям Шелдон (1949). Він виділяв ендоморфний (тучний і м”який), ектоморфний (худий і слабкий), мезоморфний (м”язистий і сильний) типи тілобудови і повязував їх зі злочинністю. Правопорушники найчастіше проявляли мезоморфний тип, іноді з ознаками ендоморфності. Ектоморфний тип рідко зустрічався у правопорушників.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризуються соціологізацією кримінологічногознання. Соціологи подолали антропологічний підхід в поясненні природи злочинної поведінки, показавши залежність відхиляючої поведінки від соціальних умов існування суспільства. Було доведено за допомогою статистичного аналізу різних девіацій, що число аномалій в поведінці людей кожного разу неодмінно зростає в період війн, економічних криз, соціальних потрясінь, що переконливо спростовувало теорію “вродженого злочинця”, вказуючи на соціальні корені цього явища. (Е.Дюркгейм, М.Вебер). В цей час з’явився ряд фундаментальних робіт Ганс Гросс “Кримінальна психологія” (Австрія,1898), Ю.Фрідріх “Значення психології у боротьбі зі злочинністю”, Ф.Вульфен “Психологія злочинця”, П.Кауфман “Психологія злочинності”.

Однією з небагатьох спроб зі сторони психологів сформувати загальну, універсальну теорію кримінальної поведінки є теорія Ханса Айзенка. Айзенк розглядав злочин як результат впливу умов оточення на вроджені властивості нервової системи. Суть його теорії полягає у тому, що у індивідів з певним типом нервової системи (інтраверти)

Історія судової психології – це історія застосування в судових цілях спочатку знань загально житейської психології, а потім закономірностей психологічної науки.

Наприклад, в античному та середньовічному кримінальному процесі його учасники в своїх випробуваннях спирались на життєві, донаукові знання психології людини. Треба також відзначити, що в античному та середньовічному кримінальному праві основним доказом вини було особисте зізнання підозрюваного. Цього визнання досягали будь-якими шляхами, у т.ч. за допомогою фізичних та моральних катувань. Щоб заставити людину давати свідчення, спеціально створювалась шокова ситуація. Так, підозрюваного несподівано для нього вводили до слабо освітленої кімнати, де лежав труп убитого. Ця обстановка провокувала людину до прояву своїх почуттів, ставлення до події.

У древніх племен Південно-Східної Азії існував звичай давати підозрюваним в крадіжці зерна рису. Ті, у кого в роті рис залишався сухим (слюновиділення не відбувалося від страху перед викриттям) визнавались винними в здійсненій крадіжці.

Правдивість показів підозрюваних перевірялись також за допомогою осла. Попередньо пофарбувавши ослу хвіст сажею чи фарбою, його поміщали в затемнене приміщення. Підозрюваним потрібно було пройти в приміщення і погладити осла по хвосту. Перед випробуванням попереджали, що якщо людина винна, то осел закричить. Випробування ґрунтувалося на житейській психології, якщо людина винна, то її руки залишаться чистими.

В наш час уже ні в кого не викликає сумнівів, що сухість в роті, зміна ритму роботи серцево-судинної системи, почервоніння чи блідість шкіри можуть бути пов’язані із станом здоров’я, особливостями темпераменту, індивідуальними рисами характеру.

Перші наукові праці про використання психологічних знань в кримінальному судочинстві стали з’являтися в Німеччині в кінці ХУІІІ ст. Це роботи німецьких учених К. Екартсгаузена “Про необхідність психологічного аналізу кримінально-правових понять” та І.Шауманна “Думки про кримінальну психологію”.

В Росії подібні праці стали відомі значно пізніше, оскільки до судової реформи 1864 р. (поки суд не став гласним) особливої необхідності у використанні психологічних знань юристи не відчували, а тому й не цікавились працями в цій галузі. Судова реформа 60-х років ХІХ ст. створила об’єктивні умови подальшого розвитку судової психології. Перша монографія з судової психології вийшла в Казані у 1874 р. “Нариси судової психології”, автор А.Фрезе.

В першу чергу психологічному вивченню стали піддаватися покази свідків, роль яких в гласному судочинстві стала значно важливішою. В Росії враховувались ті психологічні дослідження, які проводились в Західній Європі з метою перевірити ступінь достовірності показів свідків. (Альфред Біне, Вільям Штерн). У 1902 році експерименти по визначенню достовірності показів свідків проводив німецький психолог Вільям Штерн. Вчений стверджував, що покази свідків є принципово недостовірними, оскільки “забування є правилом, а спогад – винятком”. Підсумки свого дослідження Штерн виклав на засіданні Берлінської психологічної спілки. Згодом Штерн створив персоналі стичну концепцію пам’яті, яка носила ідеалістичний характер. Згідно з цією концепцією пам’ять людини не є відображенням об’єктивної реальності, а виступає лише як її викривлення завдяки вузьким егоїстичним інтересам особистості. Виступ Штерна викликав бурхливу реакцію і російських дослідників.

В Росії на початку ХХ століття вийшла значна кількість праць, присвячених психології показів свідків. Це роботи Г.Р. Португалова “Про показання свідків” (1903), Є.Кулішера “Психологія показань свідків і судове слідство” (1904), А.Єлістратова і А.Завадського “До питання про достовірність показань свідків” У 20- х роках вийшли праці М.Гродзинського про одноманітність помилок у показаннях свідків, Я.Канторовича про психологію і показання свідків тощо.

Велику роль в застосуванні і розвитку в юридичній психології експериментальних досліджень відіграв відомий психолог і, психіатр Володимир Михайлович Бехтєрєв (1857-1927). У 1902 р. він опублікував працю “Про експериментальне психологічне вивчення злочинців”, а через 10 р. “Об’єктивно-психологічний метод у застосуванні до вивчення злочинності”. У 1907 р. з ініціативи Бехтерева у Санки-Петербурзі був створений Психоневрологічний інститут, який займався розробкою проблем судової психології (працювала кримінологічна секція). Учений був великим прихильником введення в судочинство психологічних експертиз.

Значний вклад в розвиток юрид. психології вніс відомий юрист Анатолій Федорович Коні, який відомий як блискучий судовий оратор. Його праці “Свідки на суді” (1909), “Пам’ять і увага” (1922), “Достоєвський як криміналіст”, читав курс лекцій “Про злочинні типи”. Найбільше уваги Коні надавав психології судової діяльності, психології свідків, потерпілих, їх свідченням.

Однак незважаючи на наявність цілого ряду досліджень в Росії у дореволюційний час такої самостійної галузі як судова психологія не існувало, як і не існувало самого терміна – судова психологія. В найбільш розгорнутому вигляді термін судова психологія з’явився в роботах О.Брусиловського “Судово-психологічна експертиза” (1929 р.) Він писав, що слід розрізняти кримінальну та судову психологію. Під кримінальною він розумів ту, яка вивчає злочин і особу злочинця після винесення йому судового вироку. До судової психології, на його думку, слід включати психологію показів свідків, психологію звинуваченого, психологію усіх учасників кримінального процесу, психологія судової роботи та ряд ін проблем. В радянський період судово-психологічні дослідження в основному проводились в інститутах та кабінетах по вивченню особистості злочинця та злочинності, які почали організовувати з 1923 року.

Серед російських вчених ХУІІІ ст. достатньо плідні в психологічному аспекті погляди містились в роботах Івана Тихоновича Посошкова (1652-1726). Відомою є його праця “Книга про жадобу і багатство (1725), після публікації якої Посошков був арештований. Учений доводив: 1) актуальність розробки класифікації злочинців за “ступенем зіпсованості”, рекомендував диференційовано утримувати ув’язнених з метою попередження шкідливого впливу гірших на менш зіпсованих; 2) обґрунтовував психологічно ефективні способи допиту свідків і обвинувачених.

У 1925 р. була видана робота М.Гернета “В тюрмі”.

Про заборону юридичної психології.

 

 

Правило вибірковості і цілеспрямованості рекомендує уважно ставитися до визначення задач спостереження в кожному конкретному випадку, користуватися рекомендаціями по складанню психологічного портрета.

Взагалі кримінально-процесуальне законодавство та інші нормативні документи безпосередньо не регламентують діяльність по складанню психологічного портрета. Психологічний портрет та його використання не є доказами у справі, але може успішно застосовуватись під час пошуку доказів, при оперативних і слідчих діях по викриттю винних, поведінкові портрети представників кримінального середовища, що займають різні позиції в ієрархічній структурі, можуть бути використані співробітниками МВД при розробці “сценарію” для “втілення”.

Так, автори підручника О.М.Бандурка до основних параметрів поведінкового портрета включають:

- окремі особливості зовнішнього вигляду, що мають значення для характеристики людини, за якою ведеться спостереження (стиль одягу, зачіска, прагнення своїм зовнішнім виглядом “бути таким як усі” чи привертати до себе увагу; байдужість до свого зовнішнього вигляду)

- пантоміміка (осанка, особливості ходи, жестикуляція, загальна скутість чи навпаки розкутість, характерні індивідуальні пози)

- міміка

- мовна поведінка, приклади характерних індивідуальних вербальних штампів. (З а змістом висловлювань можна судити про погляди, переконання, цілі, плани, потреби, ціннісні орієнтації, інтереси людини тощо;

за словесний запасом, граматичною конструкцією мови, видом мови (діалогічна чи монологічна) можна судити про освіченість, культуру, професійну приналежність, розумовий розвиток, правову усвідомленість, криміналізованість тощо. Обмеженість словникового запасу, часте вживання жаргонних слів і виразів, недостатнє оволодіння навиками монологічної мови можуть слугувати показниками низького культурного рівня, приналежність до осіб з антисоціальною поведінкою.

Примітивність граматичних конструкцій, невиразність, монотонність інтонації можуть свідчити про розумову відсталість чи інтелектуальну обмеженість. Вживання слів-професіоналізмів,

за вимовою, акцентом, вживанням діалектних слів з великим ступенем ймовірності дозволяють визначити місце народження та проживання людини, національні особливості;

за темпом мови, інтонаціями, експресивністю мови можна оцінювати тип темпераменту, емоційну врівноваженість, вміння володіти собою, силу волі. Так, людина з холеричним темпераментом має стійкий швидкий темп мови, виразну міміку, така людина нестримана, нетерпляча. Нерішуча, сором’язлива людина говорить відповідним чином – відводить очі, затинається, червоніє. Деякі ознаки мовної поведінки можуть слугувати показниками емоційного стану обвинуваченого: сильна нервова напруга іноді викликає заторможеність мовної діяльності, що зовні виражається в забуванні добре відомих слів, нав’язливому повторенні одних і тих самих виразів, помилки в вимові тощо.

Люди з дефектами слуху говорять голосно. Для літніх та огрядних людей властиві специфічні паузи, викликані задухою.

- поведінка по відношенню до інших людей

- поведінка в психологічно значимих ситуаціях (конфлікт, виконання завдання)

- поведінка в основній діяльності (роботі)

- ставлення до самого себе

- наявність протиріч в поведінці.

Правило комплексності попереджає про недопустимість категоричних психологічних оцінок на основі одиничної фіксації якихось ознак. Необхідно пере провіряти інформацію, посилювати спостереження за їх повторними проявами.

Правило врахування соціально-психологічних ефектів, що знижують достовірність психологічного спостереження. До них належать ефекти першого враження, ефект ореолу, ефект поблажливості. Ефект ореолу – вплив загального враження про людину на сприйняття і оцінку окремих властивостей її особистості. Якщо загальне враження про людину сприятливе, то її позитивні якості переоцінюються, а негативні – не помічаються або виправдовуються. І навпаки. Ефект первісності – при оцінці незнайомця домінує перше враження, усі інші відомості накладаються на цю інформацію. Ефект поблажливості – надлишок позитивного ставлення при сприйманні іншої людини; спостерігається. Коли суб’єкт дістає значну емоційну підтримку з боку оточуючих (зірка естради).

Отже, в умовах правоохоронної діяльності особливо сильно і негативно впливає попередня інформація у співробітника про людину. Вона автоматично формує у нього установку на пошук, сприйняття у зовнішніх даних, поведінці людини того, що підтверджує цю інформацію, отриману від інших осіб чи з документів. Правило вимагає бути завжди об’єктивним, не підпадати під перші враження, судити про людину тільки по перевіреним фактам, перевіряти свої враження, критично їх оцінювати.

Працівник правоохоронних органів повинен володіти деякими важливими прийомами спостереження: прийомами виявлення в спостереженні окремих якостей особистості, прийомами виявлення та оцінки психічного стану людини, прийомами виявлення в спостереженні кримінально значимих ознак, прийомами виявлення ознак особи, що займається злочинною діяльністю

Прийом виявлення та оцінки психічного стану людини. Зовнішніми ознаками психічних станів слугують: інтонації голосу; вираз очей та спрямованість погляду; колір обличчя та виступання поту; жести, (пальці рук дрижать чи напружено зжаті в кулак, постукування пальцем); поза; маніпулювання предметами (коли людина хвилюється вона бере щось в руки, починає вертіти, прискорює вертіння)

Правило контролю за змінами психічного стану. Заспокоєння чи виникнення тривоги, страху, підвищення напруженості, спітніння в деякі моменти зустрічі чи розмови говорять про значимість моменту, його небезпеку чи навпаки.