Еволюція застосування нетарифних засобів країнами-членами СОТ

Нетарифні засоби	Питома вага, %
1994 рік	2004 рік
Паратарифні заходи (тарифні квоти і т.ін.)	5,8	0,3
Заходи з контролю за цінами	7,1	1,8
Фінансові заходи	2,0	1,5
Автоматичне ліцензування імпорту	2,8	1,7
Кількісні обмеження імпорту	49,2	34,8
Заходи по боротьбі з монополізмом	1,3	1,5
Технічні бар'єри	31,9	58,5
Разом	100,0	100,0

 

На сучасному етапі серед нетарифних засобів регулювання перевага віддається адміністративним засобам, котрі діють не підвищуючи ціну на товар, а безпосередньо обмежуючи доступ імпортних товарів на внутрішній ринок, тоді як власне економічні нетарифні засоби регулювання нині представлені переважно антидемпінговими та антисубсидійними розслідуваннями, котрі, незважаючи на досить широку практику їх використання, все-таки є лише короткотерміновим інструментом обмеження імпорту.

Серед адміністративних засобів регулювання все більшого поширення набувають "добровільні" обмеження експорту іноземними постачальниками певних видів товарів на підставі спеціальних угод. Практика такого обмеження активно використовується країнами Євросоюзу та США та, по суті, є примусовою, оскільки експортер погоджується на обмеження поставок під загрозою запровадження проти нього жорстких протекціоністських заходів у країні-імпортері. За допомогою "добровільного" обмеження експорту стримується постачання різноманітних товарів: текстилю, одягу, взуття, феросплавів, виробів із сталі, побутової електротехніки та електроніки, виробничого обладнання, транспортних засобів тощо. На теперішній час діють відповідні угоди про "добровільні обмеження експорту до ЄС товарів з Японії (бавовняні тканини, металообробні станки, кулькові підшипники, металеві столові прибори, телевізори, легкові автомобілі, мотоцикли тощо), Республіки Корея (взуття, радіоприймачі, телевізори, мікрохвильові печі та ін.), Сінгапуру (телевізори), Туреччини, країн Північної Африки та Латинської Америки (деякі види текстильних виробів і одягу). Сполучені Штати Америки уклали угоди, що примушують обмежувати експорт товарів з Японії (легкові автомобілі, високотехнологічне промислове обладнання, керамічні та порцелянові вироби) та республіки Корея (деякі види побутової електроніки, дорожнє обладнання, шкіра, вироби з каучуку, окуляри та оправи до них тощо) [62].

У міжнародній торговельній практиці використовують різні форми "добровільних" обмежень експорту – у вигляді встановлення глобальних експортних квот або індивідуальних квот з фіксованою кількістю, запровадження моніторингу постачання тих чи інших товарів, зобов'язання експортера щодо мінімальної ціни у поєднанні з кількісними обмеженнями тощо. При цьому експерти ЮНКТАД зазначають, що "добровільні" обмеження експорту не завжди є формалізованими у вигляді міжурядових угод і можуть ґрунтуватися на неофіційних домовленостях між підприємствами різних країн, а отже такі обмеження є непрозорими, їхнє запровадження важко передбачити, тому вони не відповідають принципам СОТ, а їхнє розповсюдження може бути пояснене неочевидністю таких обмежень, особливо за умов відсутності офіційних міжнародних домовленостей.

Останнім часом набувають все більшої актуальності такі приховані заходи щодо захисту ринку, як різноманітні технічні бар'єри, санітарні та фіто санітарні заходи, вимоги щодо стандартизації та сертифікації імпортованих товарів тощо. У деяких випадках технічні бар'єри повністю блокують доступ окремих товарів до ринків певних країн, оскільки вони висуваються з відверто заборонною метою, тобто виконати їх технічно не можливо. Прикладом таких бар'єрів є заборона імпорту до ЄС генетично модифікованою продукції, що стало на заваді ввезенню до Євросоюзу австралійської бавовни, котра є генетично модифікованою [62].

Формально ці вимоги стосуються як вітчизняних, так і імпортних товарів, однак на практиці використання технічних бар'єрів стає на захисті інтересів вітчизняних товаровиробників, продукція яких є більш відповідною висунутим технічним нормам, ніж імпортна. Хоча треба визнати, що технічні бар'єри не завжди є суто протекціоністським засобом регулювання, зазвичай вони встановлюються з метою з дотримання безпеки здоров'я споживачів, охорони довкілля, запобігання поширенню хвороб тощо.

Прикладами ефективного протекціоністського використання технічних вимог та стандартів можуть слугувати торговельні практики таких країн, як США, Японія, країни Євросоюзу тощо. Зокрема, складна система стандартизації та сертифікації, прийнята в Японії, ускладнює експорт до неї медичного обладнання, вимірювальних приладів, електротоварів, обладнання зв'язку та ін. І хоча нині Японія поступово спрощує свої технічні стандарти, аби привести їх у відповідність до вимог Угоди про технічні бар'єри, прийнятої в рамках СОТ, подібні умови продовжують ускладнювати доступ іноземних товарів до японських ринків.

Серед галузей, де технічні бар'єри використовуються дуже широко, треба назвати фармацевтичну промисловість, виробництво товарів для дітей, автомобілебудування тощо. Остання галузь стала предметом пильного дослідження американських економістів, оскільки технічні бар'єри, котрі висуваються у сфері автомобілебудування різними країнами світу, суттєво ускладнили експорт американських автомобілів. Зокрема, Бразилія забороняє імпорт автомобілів з дизельними двигунами з метою зменшення забруднення довкілля; закраїни ЄС вимагають висувають особливі вимоги до процесів ремонту автомобілів та їх утилізації, Південна Корея запровадила особливу процедуру оформлення сертифікатів відповідності для імпортованих деталей автомобілів тощо.

Ефективним протекціоністським заходом у деяких секторах світової торгівлі виступають різні вимоги до пакування та маркування. Ці вимоги стосуються. Передусім, продовольчих продуктів напоїв, фармацевтичних, парфумерних, косметичних товарів, побутової хімії, товарів для дітей тощо. Зокрема, в різних країнах висуваються різні вимоги щодо матеріалів, котрі можуть застосовуватися до пакування тих чи інших товарів, до стандартних розмірів упаковок, до кількісних параметрів розфасування упакованих товарів тощо.

Серед інструментів протекціонізму, притаманного сучасним країнам, протекціоністські наміри яких суттєво обмежуються правилами та нормами СОТ, все більшого розповсюдження набувають антидемпінгові заходи. Протягом останнього десятиліття внаслідок проведення антидемпінгових розслідувань та застосування антидемпінгових мит практично повністю були закриті світові ринки хімічної продукції, чорних металів, виробів з пластмас та полімерних матеріалів тощо. Правила СОТ передбачають, що антидемпінгове розслідування проводиться країною самостійно, і вона сама приймає рішення щодо запровадження антидемпінгових заходів, їх характеру та обсягів. Становленню антидемпінгового мита передують розслідування, що проводяться уповноваженими органом країни, котра вважає себе постраждалою від демпінгу. І саме по собі ініціювання антидемпінгового розслідування можна вважати захисним заходом, оскільки, по-перше, участь у такому розслідуванні відповідача є доволі витратною, а, по-друге, за даними СОТ, більшість антидемпінгових розслідувань, особливо тих, що запроваджені розвиненими країнами проти країн, що не є членами СОТ, закінчуються встановленням антидемпінгових мит. Хоча щодо останніх правилами СОТ встановлено обмеження на рівні "демпінгової різниці", на практиці зазвичай антидемпінгові мита встановлюються у розмірах, котрі перевищують таку різницю, а отже представникам обвинувачуваної сторони вигідніше припинити експортувати товари за демпінговими цінами ще на стадії антидемпінгового розслідування, не очікуючи на введення відповідних санкцій.

Іншим розповсюдженим протекціоністських заходом, котрий не втратив своєї значущості в нинішніх умовах формування глобальної торговельної системи та зростання лібералізованості світової торгівлі, є субсидіювання, котре, як вже вказувалося у попередньому розділі, за певних обмовок дозволяється правилами СОТ. Зважаючи на класифікацію субсидій за "скриньками", прийняту СОТ, все більшого поширення набувають приховані види субсидій. Практика субсидіювання застосовується у сільському господарстві, окремих галузях легкої промисловості, деяких високотехнологічних галузях тощо.

Субсидіювання можна розглядати як своєрідний демпінг, оскільки собівартість субсидованої продукції знижується і вона експортується за дискримінаційно заниженою ціною. Широко використовуються субсидії у зовнішньоторговельній практиці багатьох країн світу. Наприклад, США на початку ХХІ ст. надавало виробникам бавовни близько 4 млрд. дол. на рік. В результаті такого субсидіювання ціни на бавовну знизилися приблизно на 25 %, що призвело до суттєвих втрат багатьох західно-африканських країн, де бавовна є однією з основних статей експорту. У той же час уряди постраждалих від американського субсидіювання країн-експортерів бавовни – Буркіна-Фасо, Малі та ін. – не мали достатніх фінансових ресурсів для субсидіювання власного виробництва у порівнянних обсягах.

Аналогічним чином субсидіювання вирощування кукурудзи в США вплинуло на сільське господарство Мексики, котра була неспроможна надавати своїм сільгоспвиробникам належної фінансової допомоги, аби вони могли успішно конкурувати з американськими. А належність Мексики та США до одного регіонального інтеграційного угруповання – НАФТА – стає на заваді проведенню Мексикою відповідного антисубсидійного розслідування та встановленню компенсаційного мита.

Наведені приклади доводять, що аграрний протекціонізм є однією з характерних рис сучасної світової економіки. Основним його інструментом є державна субсидія, котра, хоча і вважається за правилами СОТ антиконкурентним заходом, проте завдання щодо повної відмови від субсидіювання не входить до порядку денного багатосторонніх торговельних переговорів.

У сучасному світі вже практично сформувалася система наддержавного регулювання міжнародної торгівлі на глобальному рівні, основною інституцією якої є СОТ. Основними принципами діяльності цієї організації є недискримінація, прозорість та передбачуваність у торговельних відносинах. Але це не стало на заваді намаганням багатьох країн світу захиститися від зовнішній загроз економічної кризи шляхом підвищення торговельних бар'єрів. З цієї причини лідери Групи Двадцяти (G-20) 15 листопада 2008 р. підписали заяву, у якій зобов'язалися уникати протекціоністських заходів. Однак, до кінця 2008 р. низка країн, у тому числі 17 країн з числа тих, що підписалися під цією заявою, запровадили 47 заходів, спрямованих на обмеження торгівлі за рахунок інших країн.

Хоча ця тенденція і викликала занепокоєння світової спільноти та таких впливових міжнародних економічних організацій, як СОТ та Світовий Банк, але вказані заходи, за оцінками експертів мали тільки незначний вплив на торгівлю. Очевидно, що скорочення обсягів світової торгівлі протягом останніх місяців 2008 р. є наслідком не протекціоністських заходів, а глобального спаду та реакції на нього фінансової сфери, що проявилася швидким зростанням вартості обмежених обсягів коштів для фінансування торгівлі. Разом з тим, оновлення протекціоністських тенденцій у торговельній політиці багатьох країн світу зростає, що уповільнює прояву кризових явищ та дещо зменшує їхній вплив.

Від початку фінансової кризи уряди різних країн запропонували близько 78 нових торговельних обмежень (без урахування антидемпінгових та компенсаційних справ), з них 66 заходів передбачали обмеження торгівлі, і 47 з запропонованих заходів були імплементовані урядами країн, незважаючи на застереження з боку СОТ (рис. 9.1).

Рис. 9.1. Протекціоністські тенденції у зовнішньоторговельній політиці країн світу, 2008 рік

 

Вплив цих заходів важко оцінити через переважання нетарифних бар'єрів, субсидій та захисних заходів, що залежать від конкретних обставин. Поки що вплив цих заходів, ймовірно, є невеликим відносно розмірів ринків, що не зазнали їхнього впливу, але має істотне значення для певних експортерів, не допущених до ринків, на які поширилися заходи захисту.

Підвищення тарифів складає тільки близько половини цих заходів, переважно ці заходи вжито країнами, що розвиваються. Натомість розвинені країни переважно застосовують субсидії та інші заходи підтримки вітчизняних товаровиробників, що цілком відповідає традиційним формам протекціонізму у країнах з різним рівнем економічного розвитку. Загалом на частку розвинених країн припадає 12 імплементованих захисних заходів з усіх, прийнятих у світі, тоді як решта (35 заходів) застосовані у транзитивних країнах та країнах, що розвиваються.

 

Наприклад, Еквадор підвищив імпортні тарифи більше, ніж на 900 товарних позицій; Аргентина запровадила вимоги щодо неавтоматичного ліцензування для запасних частин автомобілів, текстильних виробів, телевізорів, іграшок, взуття, товари зі шкіри тощо; Індонезія висунула вимоги про те, що лише п'ять морських портів та певні міжнародні аеропорти можуть бути пунктами ввезення певних об'єктів імпорту (у тому числі предметів одягу, взуття, іграшок, електроніки, продовольчих товарів та напоїв). У деяких країнах підвищення вимог щодо дотримання технічних стандартів спричинило зменшення обсягів імпорту. Зокрема, Індія запровадила заборону на імпорт іграшок з Китаю, а Китай висунув заборону на імпорт свинини з Ірландії та відмовився від деяких видів шоколаду з Бельгії, від бренді з Італії, соусів промислового виробництва з Великої Британії, курячих яєць з Нідерландів та молочних продуктів з Іспанії.

Антикризові експортні субсидії мають особливо виражений характер та суперечать за своєю сутністю правилам СОТ. Однак, суперечливість основним "модальності" (спільним принципам) Доського раунду не завадили Європейському Союзу наприкінці 2008 р. запровадити нові експортні дотації виробникам вершкового масла, сирів та сухого молоко. Китай та Індія також запровадили антикризовий механізм відшкодування експортерам за системою зворотного мита що за деяких обмовок, може вважатися дотаційним заходом, особливо зважаючи на загальноекономічну ситуацію під час запровадження такого заходу.

Широкого розповсюдження набули субсидії автомобільній промисловості, досягнувши загального обсягу у 48 млрд. дол. США, з яких 42,7 млрд. дол. були витрачені на субсидії країнами з високим рівнем доходу. Після запровадження додаткової прямої субсидії, виділеної США у розмірі 17,4 млрд. дол. на адресу трьох національних товаровиробників у цій галузі, інші країни світи також почали застосовувати цей інструмент. Так, Аргентина, Бразилія, Велика Британія, Італія, Канада, Китай, Німеччина, Франція і Швеція також надали прямі або непрямі субсидії підприємствам автомобілебудування; Австралія запровадила фінансову підтримку автомобільним дилерам, а Південна Корея та Португалія започаткували надання фінансової допомоги постачальникам комплектуючих та запасних частин до автомобілів.

Загалом автомобільна галузь характеризується надлишковими виробничими потужностям, а тому запровадження експортних субсидій та інших видів державних дотацій перешкоджає виходу з бізнесу та затримують його адаптацію до функціонування в умовах економічної кризи. Крім того, надання таких субсидій товаровиробникам дозволяє їм зберегти зайнятість у своїх країнах за рахунок скорочення числа працюючих у країнах, де розташовані філії компаній, тобто переважно у країнах, що розвиваються, Більше того, запровадження державних субсидій змушує сусідні країни запроваджувати аналогічні практики аби зберегти на своїй території виробничі потужності компаній, котрі отримали субсидії в інших країнах. Зокрема, це стосується Канади, котра змушена була наприкінці 2008 р. запровадити дотування автомобілебудівної галузі з причини надання США субсидій власним автомобілевиробникам..

Причина тому, що навіть в період економічної кризи розвинені країни віддають перевагу фінансовим інструментам підтримки експортерів, а не захисним торговельним бар'єрам, полягає у значно вищому потенціалі їхніх державних бюджетів у порівнянні з країнами, що розвиваються, та країнами з перехідною економікою. Однак за умов подальшого поглиблення кризових явищ в економіці, навіть ці країни потребуватимуть скорочення бюджетного дефіциту, тому можна очікувати на переорієнтацію протекціоністської політики розвинених країн від стимулюючих заходів до обмежувальних, спрямованих на ізоляцію від торговельної конкуренції.

Світова економічна криза вплинула й на кількість антидемпінгових розслідувань започаткованих різними країнами світу. Після деякого скорочення кількості таких розслідувань, що спостерігалася у 2004-2007 рр., наприкінці 2008 р. кількість започаткованих антидемпінгових розслідувань зросла на 15 %, а кількість запроваджених антидемпінгових мит, встановлених за результатами розслідувань, збільшилася на 22 %. Однак, кількість мит, запроваджених за результатами антидемпінгових розслідувань розвиненими країнами переважає кількість мит, запроваджених іншими країнами, а отже практичний досвід, набутий провідними країнами, дається ознаки, роблячи їхні антидемпінгові розслідування, що провадяться за умов економічної кризи, більш ефективними, ніж в країнах, досвід яких у цій справі є незначним.

Серед країн, що розвиваються, найактивніше щодо проведення антидемпінгових розслідувань, наприкінці 2008 р. поводилася Індія, на яку припадає 29 % усіх розпочатих у світі розслідувань Тільки у грудні 2008 р. нею було розпочато антидемпінгові розслідування, пов'язані з демпінговим експортом на індійський ринок гаряче- та холоднокатаного прокату з 19 країн світу. Ці розслідування були спрямовані, серед інших країн, проти Японії та трьох країн, що розвиваються – Китаю, Південно-Африканської республік і Таїланду. У цей же період найактивніше запроваджували антидемпінгові мита США та Європейські Співтовариства. Зокрема, у грудні 2008 р. Євросоюз запровадив антидемпінгові мита на консервовані фрукти з Китаю, а також на імпорт зварних труб зі сталі або нелегованої сталі походженням з Білорусі, Китаю та Росії.

Щодо підтримки сільгоспвиробників, то тут правилами СОТ встановлень автоматичне збільшення субсидій зі зменшенням цін на сільськогосподарську продукцію на світових ринках, тому захист сільського господарства не може вимагати нових заходів, пов'язаних зі світовою економічної кризою. На практиці багато програм аграрного протекціонізму в рамках, дозволених СОТ, пов'язані з підтримкою цін, в зв'язку з чим якщо ціна та такі товари знижуються, то відповідно зростають прямі виплати їх виробникам. Це стосується державних програм аграрного протекціонізму, котрі запроваджені у Європейському Союзі, США, Японії, Південній Кореї та багатьох інших країнах. Наприклад, за оцінками фахівців Секретаріату СОТ, загальний обсяг прямих субсидій сільгоспвиробникам у США становив близько 8,1 млрд дол. у 2008 р. та має тенденцію до подальшого зростання. Однак, подібні субсидії змінюють умови торгівлі та накладають необхідність пристосовуватися до таких умов товаровиробників сільськогосподарської продукції з країн Африки, Азії та Латинської Америки, уряди яких не мають достатньої кількості фінансових ресурсів на субсидії, потреба у яких сягає обсягів, що відповідають масштабам субсидіювання в більш розвинених країнах.

Останнім часом активізувалося й використання таких засобів неопротекціонізму, як вимоги до національного вмісту та політика державних закупівель. Зокрема, у Сполучених Штатах Америки наприкінці 2008 р. було законодавчо забезпечено 25-% конкурентну перевагу вітчизняним виробникам заліза та сталі при участі у державних закупівлях, але із зауваженням, що таке положення може бути розповсюджене на усіх товаровиробників у відповідності із зобов'язаннями США за міжнародними угодами. Тобто, це звільняє від обмежень 27 країн – членів ЄС та ще 12 країн, котрі підписали Угоду СОТ про державні закупівлі, та країни, з якими США уклали Угоди про вільну торгівлю. Однак, на частку усіх цих країн припадає лише 25 % усього імпорту заліза та сталі до США, а отже решта 75 % імпорту будуть поставлені у заздалегідь нерівні умови, що призведе до спотворення умов конкуренції на ринку США. Серед постачальників, котрі зазнають впливу обмежень, перебувають експортери заліза та сталі з Китаю, Індії та Росії, тобто тих країн, котрі найчастіше стають об'єктами антидемпінгових розслідувань, а отже конкурентоспроможність їх товарів на ринках США ще більше знизиться.