Виникнення нотаріату в Західній Європі.

Вивчення історії виникнення нотаріату в Західній Європі має особливе значення, оскільки він представляє у теперішній час його класичну модель.

Органи, які виконували нотаріальні функції, ви­никли у Стародавньому Римі. Формалізм, що панував у стародавньоримській правовій системі, спричинив появу юридичних формул, дотримання яких було не­обхідним для всіх, хто звертався до судових установ. Редакція юридичних актів, значення яких залежало від точного дотримання таких формул, складала одну з функцій римських юрисконсультів.

У подальшому виникає й інший, нижчий клас обізнаних у юриспруденції осіб, обов'язком яких було механічне підведення даного правового випадку під ту чи іншу норму. До них належали насамперед багаточисленні писарі, які перебували на державній службі або на службі у приватних осіб.

Частково вони служили при посадових особах римського управління і суду. д0 їх обов'язків входили: підготовка публічних документів, ведення громадських рахунків, спостерігання за внесенням едиктів, складання процесуальних формул для осіб, що сперечаються. За часи Римської імперії такі писарі були об'єднані в окремі канцелярії при римських магістратах із складною бюрократичною організацією.

Крім того, за республіканських часів існувало чимало приватних писарів, які виконували функції власних юрисконсультів у приватних осіб. Вони були, як правило, рабами останніх, надавали їм допомогу своїми юридичними знаннями та технічною роботою — стенографуванням і записом угод, творів або промов. Існували вони і за часів Римської імперії.

Коли ж багаточисленний штат писарів став неспроможним задовольняти потребу римлян у допомозі осіб, спеціально обізнаних у сфері юриспруденції, виник особливий клас вільних людей — табеліонів — осіб, які, не перебуваючи на державній службі, займалися у вигляді вільного промислу складанням юридичних актів і цінних паперів під контролем держави для всіх, хто цього потребував, за встановлену законом винагороду. Поповнювати полк табеліонів мали право всі вільні особи без будь-яких обмежень, аби вони були обізнані з юриспруденцією. Свої обов'язки табеліони виконували в особливих конторах, що розміщувалися в певних публічних місцях. До складу такої контори крім самого табеліона входили ще його помічник та кілька учнів. Діяльність табеліонів постійно контролювалася з боку державної влади в особі певних органів і посадових осіб —дефензорів, які спостерігали за точним дотриманням табеліонами урядових приписів і, головним чином, за недопущенням складання ними різних протизаконних угод.

За своєю зовнішньою структурою інститут табеліонів мав дещо спільне із сучасним нотаріатом, проте ототожнювати їх не можна, оскільки, незважаючи на весь нагляд, що здійснювався державною владою за діяльністю табеліонів, вчинювані ними акти все ж таки не мали публічної довіри (на відміну від актів, що вносилися до судових протоколів) і жодної переваги порівняно із звичайними приватними документами Табеліони — тільки помічники у складанні документів, своєрідні юрисконсульти, і акти, складені ними, не мали законної сили.

Більш близьким до сучасного нотаріату за своїм значенням був інший інститут, що існував у римському праві, хоча і не дістав спочатку великого поширення. Це — явка табеліональних документів у суді із занесенням їх до протоколу. Явка ця стосувалася не тільки тих документів, що в силу самого закону мали бути внесені до протоколу під страхом їх недійсності (дарування на великі суми, судові заповіти, відкриття заповітів тощо), а й усіх інших документів і актів, якщо на то була воля сторін. Завдяки такому протоколюванню, документи, що посвідчу валися табеліонами, отримували силу публічних актів і ставали безспірними. Тоді вже йшлося не тільки про надання певної юридичної допомоги, а й про засвідчення приватних актів і документів, яке надає їм особливу силу і значення безспірних. Місцем вчинення явок були всі судові установи, деякі органи управління й кесарські намісники у провінціях. Особи, що бажали укласти угоду, зверталися до відповідного магістрату і просили про внесення до протоколу акта, який був ними записаний у табеліона. Після цього здійснювався допит цих осіб з метою встановлення їх особи та свободи волевиявлення, після чого акт записувався повністю в особливі книги, а контрагентам за їх бажанням видавалися особливі витяги, підписані магістратом і писарем.

Поряд зі світським інститутом табеліонів, який з часом дістав великого поширення та суворої організації, у християнській Церкві виникає аналогічна йому установа — нотаріат. Уже на початку III ст. при єпископах під час їх бесід з народом були присутні особи, до обов'язків яких входило записувати такі бесіди і складати протоколи. У подальшому такі «нотаріуси» зустрічаються не тільки в папських, патріарших і єпископських канцеляріях, а й при абатах та інших нижчих церковних владах, причому їм властива корпоративна побудова бюрократичного характеру. Користуючись великим впливом на правове життя всієї держави, Церква не обмежилася організацією нотаріату виключно для потреб церковного управління: з плином часу почала вводити цей інститут і у світське життя шляхом призначення для мирян особливих нотаріусів, які конкурували з табеліонами й публічними писарями римського права. У VIII ст. утворений Церквою світський нотаріат зводиться у ступінь державної посади, що затверджується духовною владою, внаслідок чого отримує те велике значення у правовому житті держави, яке дозволило йому вплинути на розвиток у середні віки нотаріального інституту взагалі.

Інститут табеліонату, що розвинувся у Римській імперії, зберігся і після навали варварів. Так, уже едикт Ротарі (643 р.) вимагав письмових форм для договорів купівлі-продажу та відпущення на волю рабів. За за­коном Ліутпранда (713—735 рр.), низку угод вимага­лося укладати тільки письмово, при цьому документам, що вчинюються у нотаріуса, надається все більше правового значення. Як за формою, так і за змістом ці документи мало відрізняються від римських табеліо- нальних актів імператорського періоду та свідчать про рецепцію римського права, яка розпочалася в ті часи.

Разом з постановами про документи в цих законах зазначаються й особи, які їх вчинюють (так звані канцелярії). Вони присутні в судових засіданнях, ведуть протоколи, складають судові рішення та документи про найважливіші договори, що вчинялися перед народними зборами. Канцелярії керувалися формулами, напрацьованими ще за часів Римської імперії, і цим підготували ґрунт для остаточної рецепції римського права.

Поряд з такими писарями розвивається інститут особливих королівських нотаріусів, про які вперше йдеться в едикті Ротарі. На відміну від нотаріусів римських імператорів, їм належало не тільки право вчинення документів для приватних осіб, а й деяка судова влада. Крім того, при вирішенні судових спорів самим королем вони складали протоколи та рішення. Ці документи, подібно табеліональним, не мали публічної сили і нічим не відрізнялися від звичайних приватних документів.

Набагато більшого значення набули такі нотаріуси у франкських королів, які заснували особливу королівську канцелярію, що складалася з певного числа нотаріусів, на чолі яких спочатку перебувало кілька- рефендаріїв, а в подальшому один канцлер. Крім того, за часів Каролінгів було засновано особливу канцелярію при вищому судовому місці — гофгеріхті, члени якої (нотаріуси) були підпорядковані королівському судді — пфальцграфу. Ця канцелярія засвідчувала при­ватні документи, після чого вони набували характеру публічних актів. Значення останніх було настільки ве­ликим, що їх оспорювання заборонялося під страхом страти. Документи ці стосувалися, наприклад, таких угод, як передача нерухомого майна іноземцю, повне вивільнення раба, призначення загального представника в суді тощо.

Разом з розвитком нотаріальної діяльності у королівській канцелярії як у вищій судовій установі провінційні нотаріуси, що перебували при окремих судових та адміністративних місцях, також почали набувати все більшої самостійності, займаючись нотаріальною діяльністю подібно колишнім публічним писарям. Велике значення у цьому відношенні мав капітулярій 803 р., що покладав на зендграфів обов'язок затвердження нотаріусів, які обиралися певним числом для кожної місцевості з публічних писарів. Про кожного обраного нотаріуса зендграф, у силу цього капітулярія, мав доповідати імператорові, після чого нотаріус вносився до списків імператорської канцелярії. Таким чином, провінційний нотаріат з вільної професії поступово перетворювався на державну посаду, яка отримувала повноваження від імператора і перебувала у безпосередньому зв'язку з його власною канцелярією. До обов'язків таких нотаріусів входило викладення судових рішень тих місць, при яких вони перебували, і складання приватних актів і документів, аналогічно тому, як це робилося в імператорській (королівській) канцелярії. Такі документи, складені у присутності графа та нотаріуса, мали значення публічних актів, а тому користувалися перевагами порівняно з приватними документами. Було встановлено особливу таксу для винагороди нотаріусів (едикт Лотаря 843 р.).

Перетворення вільного нотаріату на державну посаду все ж не скасувало повністю існування колишніх писарів і нотаріусів. Писемність, що розвилася у ці часи, та необхідність викладення всіх значущих актів у письмовій формі зумовили той факт, що прості, не затверджені верховною владою нотаріуси продовжували існувати ще довгий час поряд з новим інститутом офіційного нотаріату, зберігаючи колишню корпоративну побудову. Але значні привілеї нотаріусів, що обиралися зендграфами з кола нотаріальної корпорації, спонукували й інших її членів отримати так звану авторизацію, тобто повноваження від державної влади. Намагання ці відповідали і бажанням самого уряду, для якого було досить важливим шляхом делегування повноважень якомога більшій кількості нотаріусів досягти організації їх в єдину державну установу, що перебувала б під безпосереднім контролем державної влади. Тому протягом IX—X сторіч число таких «авторизованих» нотаріусів в Італії все більше зростало. У першій половині XI ст. авторизація стала основним принципом в організації нотаріату.

Що стосується компетенції Нотаріусів, то головним їх обов'язком, окрім участі в засіданнях судових та адміністративних місць як секретарів і протоколістів було складання різних актів і документів, а для приватних осіб — ще й видача копій з нотаріальних актів. Остання процедура залежала від того, чи намагалися сторони надати їй повного документального значення або ж отримати тільки копію для пам'яті. У першому випадку копія могла бути видана лише за участю судді, який остаточно підтверджував тотожність її з протоколом, у другому — видавалася самим нотаріусом. Деякі документи нотаріус подавав до міської канцелярії або в особливу установу, де їх вносили до книги регістрів, після того як була встановлена правильність і законність їх вчинення.

Таким чином, в Італії IX—XI сторіч публічна сила, а отже, і якість безспірності всіх вчинюваних у нотаріусів документів поступово і все тісніше пов'язуються з фактом авторизації, тобто наділення нотаріусів офіційними державними повноваженнями шляхом затвердження їх на посаді представниками верховної влади.

З Італії нотаріат поширився у Францію (XII ст.) та Німеччину (XIV ст.). У Франції інститут італійського нотаріату, сприйнятий уже в XII ст., досить швидко зазнав значних змін. Тут вчинення офіційних актів було поєднано із судовими функціями і здійснювалося різними органами судової влади — як одноособовими, так і колегіальними. Внаслідок цього такі вчинювані офіційним шляхом документи набували такої ж сили, що й справжні судові рішення, тому їх можна було безпосередньо примусово виконувати без порушення власне цивільного процесу.

Першу реформу у французькому нотаріаті провів Людовик IX, який 1270 року затвердив у Парижі 60 нотаріусів, цілком незалежних від голови вищого суду, і тим поклав підґрунтя відокремлення судової влади від нотаріату та спірної юрисдикції від безспірної. Ці нотаріуси мали записувати акти завжди вдвох і потім представляти їх зберігачеві судової печатки для прикладення такої. 1302 р. Филип Красивий затвердив нотаріусів (відокремлених від судової влади) в усіх королівських володіннях, причому суддям було заборонено користуватися своїми писарями як нотаріусами.

Виключно великий вплив на розвиток нотаріального інституту у Франції мало розпорядження Филипа Красивого 1304 р., яке вимагало, щоб усі нотаріуси при вчиненні ними актів складали особливий документ, що вносився до книги протоколів, і потім видавали сторонам докладну виписку. Було встановлено, що всі нотаріуси затверджуються у своєму званні королем та обираються з осіб бездоганних і здібних. Однак паризькі нотаріуси далеко не одразу підкорилися цим вимогам і досить довгий час іще продовжували видавати особам, що до них зверталися, прості копії без складання належного акта. Тому у 1437, 1539 та 1541 роках було видано королівські ордонанси, які підтверджували розпорядження 1304 р., разом з тим для досягнення суворого виконання цих правил було засновано особливу посаду табеліонів, внаслідок чого всі нотаріуси Франції розділилися на три класи. Перший складали нотаріуси у вузькому розумінні цього слова, які не мали права видавати сторонам жодних витягів, а повинні були обмежуватися складанням чорнового акта; до другого належали табеліони, яким нотаріуси мали передавати ці документи для виготов­лення формального акта; третій клас нотаріусів складався з тих, хто володів правами, і простих нотаріусів і табеліонів. У їх розпорядженні перебувало, як правило, кілька писарів у різних місцевостях їхнього округу, які складали для контрагентів первісні документи, які представлялися потім принципалу для вчинення остаточного акта.

Однак уже Франциск 1 розпорядився про призначення в усіх округах королівських судів табеліонів, яким було надано виключне право виготовлення копій для сторін. У кожному окрузі було засновано особливу посаду — гардес-нотес, до обов'язків яких входило прикладати до документів королівську печатку, зав­дяки чому останні набували виконавчої сили. 1543 р. було остаточно встановлено несумісність звань нотаріуса і табеліона і були більш детально визначені права та обов'язки як тих, так і інших. Патентом 12 груд­ня 1577 р. в особі паризьких нотаріусів було поєднано нотаріальні обов'язки з обов'язками гардес - нотес, причому ще раніше їм було надано також і права табеліонів. Велика кількість переваг такого об'єднання нотаріальних функцій примусила Генриха IV у травні 1597 р. поширити інститут паризького нотаріату на всю Францію, наслідком чого було створення посади нотаріуса-табеліона-гардес-нотес. Разом з тим король зробив посади нотаріуса спадковими і такими, що підлягали вільному розпорядженню осіб, які на них призначалися. У подальшому Людовик XIV у 1696 та 1706 роках остаточно скасував посаду гардес-нотес і надав кожному нотаріусу право мати свою печатку з королівським гербом, яку вони й повинні були прикладати до всіх вчинюваних у них актів.

У такому вигляді інститут французького нотаріату проіснував до Великої революції, коли 27 вересня — 6 жовтня 1791 р. конституційними зборами був оприлюднений закон, який разом із скасуванням феодальної системи позбавив сеньорів права призначати нота­ріусів, можливості спадкувати та продавати нотарі­альні посади та поєднав їх усіх під загальною назвою «нотаріус паблікс». Кількість нотаріусів була заздалегідь обмеженою, і діяльність їх була дозволена тільки в межах того департаменту, в якому вони мешкали.

Проте після набрання цим законом чинності було визнано необхідність нових реформ в цьому напрямку. Це спричинило появу відомого закону 16 березня 1803 р., або 25 Вентоза XI р. Цим законом введено інститут нотаріату в тому вигляді, в якому він зберігся з незначними змінами до початку першої світової війни.

У силу цього закону нотаріуси стали публічними посадовими особами, що призначалися представником виконавчої влади (президентом) за клопотанням попередника пожиттєво. Кожний нотаріус повинен жити у місці, призначеному для нього урядом. Нотаріуси розподілялися на три класи — при судових палатах, судах першої інстанції та мирових суддях. Перші діяли у межах округу палати, другі — району суду, треті — у межах мирової дільниці. Нотаріусам суворо заборонялося здійснювати свої посадові обов'язки поза межами свого району. Порушення цієї заборони тягнуло лише каральні наслідки для нотаріуса, але жодного разу не незначність цих дій з точки зору закону. Кількість нотаріусів у кожній місцевості визначалася самим урядом і могла бути скорочена лише при дотриманні особливих, зазначених у законі умов.

Усі акти безспірної юрисдикції підлягали веденню нотаріусів. На останніх покладалося складання опису майна, проведення прилюдних торгів, видача різного роду свідоцтв, шлюбні угоди, акти про усиновлення дітей, встановлення іпотек тощо.

Порядок вчинення нотаріальних актів передбачав присутність двох нотаріусів або одного нотаріуса та двох свідків — грамотних французьких громадян, що мешкають у тому ж адміністративному окрузі. Сторони, які складають акт, мають бути особисто відомі нотаріусу; у противному разі їх особа має бути посвідчена не менш ніж двома свідками, що характеризуються усіма вищевказаними якостями.

Кожний акт повинен був містити вказівку на час і місце його вчинення, імена та звання осіб, що його вчинюють, а також присутніх при цьому свідків і самого нотаріуса. Будь-які виправлення та підчистки в тексті акта мають бути обов'язково обговорені наприкінці його. Підписаний акт повинен був зберігатися у нотаріуса, сторони ж отримували копії або особливі виписки, що містили застереження про їх виконання у такій самій формі, як і судові рішення. Усі вчинювані нотаріусом акти вносилися до особливих реєстрів, форму яких було встановлено декретом 28 березня 1810 р.

Усі нотаріальні акти вважалися повним доказом і підлягали негайному виконанню на всій території французької держави, як і судові рішення. Зупинення їх виконання здійснювалося лише за постановою карного суду у разі порушення обвинувачення у підробці (ст. 1319 Кодексу Наполеона).

Таким чином, можна назвати найбільш характерні риси французького нотаріату: 1) повне відокремлення спірної юрисдикції від безспірної з передачею останньої до виключного відання нотаріату; 2) надання нотаріальним актам сили судових рішень так, щоби примусове їх виконання могло здійснюватися без участі у цьому судової влади; 3) надання нотаріусам права рекомендувати собі наступника, що тягло за собою можливість продажу нотаріальних місць, на відміну від усіх інших посад публічного характеру; 4) довічне призначення на посаду нотаріусів.

У Німеччині нотаріуси італійського типу з'явилися у XIV ст. До цього вони перебували при різних присутніх місцях у ролі офіційних писарів. Спочатку призначення нотаріусів, як і італійських, залежало від Папи та імператора, оскільки надані їм повноваження, за загальним принципом, вважалися дійсними повсюди. З часом право такого призначення перейшло до німецьких імператорів, які здійснювали його разом з Папою й не втратили своїх привілеїв і пізніше. З появою у Німеччині особливих пфальцграфів імператори почали делегувати їм також і право призначення нотаріусів, що у XV ст. зробилося їх виключним привілеєм.

Через зловживання, які спостерігалися у нотаріальній діяльності, а головне — з досить частими призначеннями з боку гофпфальцграфів нотаріусами осіб, абсолютно не обізнаних в юриспруденції, незабаром після рецепції італійського нотаріату в Німеччині почала відчуватися нагальна потреба у докладнішому й точнішому законодавчому врегулюванні нотаріальної справи. Виданий імператором Максиміліаном І 1512 р. перший нотаріальний устав хоча й регламентував діяльність нотаріусів щодо складання та посвідчення приватних документів, але не вніс якихось суттєвих, значних змін у діяльність нотаріального інституту. Подальший його розвиток відбувався, з одного боку, на ґрунті впорядкування канцелярії при рейхс - камер - геріхт, що регулював цілий ряд законів XVI—XVII ст. (1521, 1548, 1555, 1557 та інші роки), а з іншого — шляхом видання окремих партикулярних законів для різних місцевостей Німецької імперії, яка в ті часи була роздробленою державою.

Поряд з розвитком партикулярного законодавства ще одне явище мало великий вплив на розвиток нота­ріального інституту в Німеччині — це рецепція фран­цузького права в багатьох німецьких державах на початку XIX ст. Принципи французького нотаріату, що мали багато переваг порівняно з німецьким законодав­ством XVn та XVIII ст., спричинили дуже великий вплив на подальший розвиток нотаріального інституту в німецьких державах. У Німеччині почали поступово з'являтися різні законодавчі акти, які видавалися на зразок французького закону 1803 р. і більш чи менш вдало його рецепіювали. Найхарактернішою відмінністю цих законодавчих актів від французьких слід вважати встановлення нагляду в особі судових установ. Крім того, ніде у Німеччині не була відокремлена спірна юрисдикція від безспірної так різко й виразно, як це було зроблено у Франції, внаслідок чого діяльність нотаріусів виявлялася в багатьох аспектах такою, що конкурувала з діяльністю судових місць.

З часу укладання Північно-Німецького союзу та заснування Німецької імперії все гостріше поставало питання про необхідність нотаріального інституту в Німеччині та видання одного загального нотаріального уставу. Найбільш значущим кроком у цьому напря­мі були імперський закон від 17 травня 1898 р. про безспірну юрисдикцію та пруський закон від 21 верес­ня 1898 р., що поєднали нотаріальні установи всієї Прусії в один інститут, підпорядкований одним нормам. За цими законодавчими актами, право вчинення та засвідчення різних приватноправових документів у Німеччині стало належати рівною мірою і нотаріусам, і нижчим, одноособовим судовим місцям. Вчинення акту відбувалося складанням у присутності нотаріуса, контрагентів і свідків особливого протоколу, який зачитувався вголос і підписувався всіма присутніми особами; потім, за вимогою сторін, останнім може бути видана посвідчена виписка з протоколу. Судове або нотаріальне посвідчення здійснювалося тільки в разі, якщо підпис було зроблено або визнано у присутності нотаріуса чи судді (ст. 126 Цивільного укладення Німецької імперії).

Не мали права брати участь у складанні акта як судді, нотаріуси, писарі чи свідки: а) особи, які укладали акт; б) їхні родичі; в) особи, на користь яких вчинювався акт. Що стосується питання про силу і значення нотаріальних актів, то він вирішується у § 794—880 загальнонімецького Уставу цивільного судочинства в редакції від 20 травня 1898 р., який визнає, що вчине­ні законно німецькими нотаріусами документи підлягають примусовому виконанню без подальшої участі судової влади, причому виконавчий лист видається самим нотаріусом, який зберігає цей документ; те саме стосується і документів, вчинених за участю суду.

З огляду німецьких законодавчих актів кінця XIX — початку XX сторіч, що регулюють діяльність нотаріату, випливає, що вони здебільшого сприйняли основні принципи французького нотаріату (здатність нотаріальних документів до безпосереднього примусового виконання, довічний характер нотаріальної посади тощо). Разом з тим спостерігається відсутність суворої межі між спірною та безспірною юрисдикціями, наслідком чого є підкорення нотаріусів нагляду судових місць і надання останнім деяких нотаріальних функцій, покладених французьким законодавством виключно на нотаріуса. Так, І. С. Вольман 1915 р. пи­сав, що нотаріат в Німеччині так само тісно пов'язаний із судовими установами, як і у нас, якщо ще не більше. Судді в Німеччині у сфері нотаріату відігра­ють досить велику активну роль, конкуруючи з нотаріусами, а в деяких випадках виключаючи діяльність нотаріусів. Отже, для вчинення нотаріальних дій у Німеччині покликані як нотаріуси, так і судді.

Що стосується організації нотаріату в Англії та США, слід зазначити, що нотаріату у західноєвропейському розумінні і як особливої системи там не було. За загальним правилом, для дійсності угод особливої форми не потребувалося (ст. 821 Саксонського цивільного укладення)1.

Нотаріальні дії доручаються, головним чином, суд­дям і судовим урядовцям. Наприклад, в Уставі цивіль­ного судочинства Каліфорнії великий розділ присвячений правилам провадження в охоронному суді, яким вважається в кожному повіті вищий суд. Аналогічні суди були у штатах Нью-Йорк, Іллінойс, Массачусетс. Але фактично існували й нотаріуси, коло дій яких полягало у вчиненні за бажанням осіб, що звернулися до них, різного роду актів цивільного права, зберігання оригіналів актів, засвідчення дат.

Таким чином, уся історія нотаріату підтверджує, що розвивався він на відміну від судової юрисдикції як безспірна публічна юрисдикція.

 

2. Виникнення та розвиток нотаріату в Україні

Встановлення та організація вітчизняного нотаріату має свою історію. В історії вітчизняного права, на відміну від розглянутих законодавств західноєвропейських держав, участь органів урядової влади у вчинен­ні приватноправових юридичних актів і документів відзначається набагато раніше і вплив на розвиток інституту нотаріату вони також мали більший. Так, міг у XII ст. складання таких актів перейшло до рук даків та піддячих, які у досить великій кількості перебували при різних присутніх місцях. У XIII ст. дяків стали називати писарями. Спочатку це були особи вільної професії, потім вони представляли первісний склад приказів, що виникли у XV ст., а в подальшому (XVII ст.), у період повного розвитку приказної системи, перетворилися на обов'язкових членів приказів, що вчиняли великий вплив на здійснення всіх судо­вих і адміністративних справ у державі.

Основна діяльність дяків так само, як їх найближ­чих помічників (піддячих), полягала в тому, що вони відали усією письмовою частиною тієї урядової устано­ви, при якій перебували: складання грамот, їх редак­ція та викладення на письмі, підписання грамот, вида­ча прохачам оригіналів, копій і довідок — усе це входило до обов'язків дяків. Вони ж відали нотаріаль­ними функціями приказів, переданими їм у XVI ст. Паралельно з приказними дяками у XVI ст. з'являєть­ся особливий клас майданних піддячих, в обов'язок яких входило складання письмових актів у містах. Майданні піддячі, на думку багатьох правознавців, є зачатком того органу публічної діяльності, який у по­дальшому вилився у форму нотаріату. Це були свого роду табеліони.

З XIV ст. почали з'являтися особливі форми закріплення юридичних актів, що надавали їм силу та значення. Так, уже у Псковській судній грамоті згадується, що для повної достовірності деяких актів вимагалося, щоб копію акта було зроблено у Соборі Святої Троїці[1]. За Су­дебниками Іоанна III та Іоанна IV вступ вільних осіб до холопства й відпуск на волю холопів мали вчинятися не інакше, як через затвердження урядом, що реєструвалося в особливих книгах. З 1558 р. особи, що приймали новохрещених на службу, записували вчинювані на них кріпості у скарбників. 15 лютого 1597 р., після закріплення селян послідував указ царя Федора Іоанновича, яким було приписано: «Подлинные докладные и купчие и всякие крепости и кабалы записывати в Холопьем Приказе в книги, а тем всяким холопьим крепостям людским книгам быти за дьячею рукою большаго для укрепления». Таким чином, кінцеве закріплення деяких актів було передано до рук вищого урядового місця — приказу, що дозволяє визнати його першою уста­новою нотаріального характеру.

Епоху в розвитку нотаріального інституту утворило Укладення царя Олексія Михайловича 1649 р., яке не тільки впорядкувало і систематизувало діючі до його появи окремі укази, а й створило передумови та під­ставу того складного порядку закріплення прав на майно, який в подальшому був прийнятий у Зводі Законів 1832 р. і довгий час зберігав свою силу. На думку Л. Б. Мандельштама, Укладення 1649 р. хоча і не створює органу публічної діяльності з якоюсь більш або менш суворою організацією, але встановлює відмінності у силі й значенні актів (або кріпостей, як вони тоді звалися) домашніх від вчинених у площадних піддячих, які, вочевидь, отримують особливу публічну силу і є безспірними1.

Укладені ти підписані дяками кріпості користувалися більшою повагою й довірою і вважалися безспірними доказами у цивільному процесі. Оспорювання їх справжності не тільки не допускалося, але навіть супроводжувалося суворими покараннями для особи, яка «учнет ту крепость на суде лживить».

За часів Петра І та його послідовників роботи в галузі порядку вчинення актів велися з 1693 по 1761 роки. Головним перетворенням, що мало безумовний вплив на носі» подальший розвиток нотаріату, слід вважати нстннонлоння суворого нагляду за площадними піддячими та безпосоредньої їх залежності від органів урядової влади.

Нагляд за діяльністю площадних піддячих доручався в різні часи різним органам (наприклад, Оружейній Палаті — 1701 р., особливому наказу кріпосних справ — 1702 р., Московській ратуші — 1703 р., губернаторам — 1708 р. та Юстиць - Колегії, утвореній 1819 р.). Врешті- решт, за часів Катерини II разом зі скасуванням 1755 р. Юстиць - Колегії, вчинення кріпосних актів було передано палаті цивільного суду, яка являла собою поєднаний Департамент Юстиць - Колегії та Вотчинної Колегії. При кожній палаті цивільного суду, а також при повітових судах були засновані відділення кріпосних справ, які існували до введення у дію Нотаріального Положення 1866 р.

Встановлювалася обов'язковість вчинення всіх письмових угод у належній установі — «у кріпосних справ». Проте усе подальше законодавство наступників Петра І було спрямовано на пом'якшення вимог, що пред'являлися при вчиненні актів кріпосним порядком. Саме цим пояснюється поява тих численних виключень із загального принципу, які часто зустрічаються в усіх подальших законодавчих актах. Але, звільняючи певні види актів від обов'язкового вчинення їх у кріпосних справ, законодавство не передбачало виключення їх повністю з-під нагляду урядової влади. Внаслідок цього було засновано новий спосіб вчинення таких документів, який був перехідним від кріпосного домашнього — це так званий явочний порядок вчинення актів, за якого вчинений домашнім порядком акт надається до певного присутнього місця тільки для засвідчення. Залежно від місця засвідчення акта виділялися явочний кріпосний та явочний нотаріальний види вчинення актів.

Так, до кола актів, які обов'язково вчинювалися кріпосним порядком, під страхом їх повної недійсності, належали за Зводом Законів 1832 р.: а) акт про звільнення селян від кріпосної залежності; б) будь-які акти, спрямовані на перехід або обмеження права власності на нерухоме майно; в) документ про відчу­ження кріпосних людей; г) акти про переуступку рекрутських квитанцій. Деякі акти, що вчинювалися не кріпосним порядком, мали бути вчинені (явлені) у будь-якій з установ кріпосних справ на розсуд сторін незалежно від суми самого акта. До таких належали: а) запродажні написи на нерухоме майно; б) духовні заповіти; в) угоди про найм майна; г) довіреності та деякі інші.

Явочним порядком могли бути вчинені всі акти, окрім тих, для яких було встановлено кріпосний порядок вчинення або явка у кріпосних справ. Згідно зі ст. 529 Зводу Законів, «места и лица, у коих является пкт к свидетельству, обязаны: а) удостовериться в под­линности его; б) рассмотреть, не противен ли он зако­нам; взыскать установленный сбор; в) записать акт в книгу; г) засвидетельствовать оный, возвратить его просителю».

З наведеного короткого огляду правил про порядок закріплення прав на майно і вчинення нотаріальних актів, що містилися у Зводі Законів, видно, що в ньому не було чіткого розмежування актів домашніх, нотаріальних і кріпосних. Крім того, жодного слова ані про порядок обрання та призначення нотаріусів, ані про знання, що від них вимагалися, ані про порядок посвідчення справжності актів та осіб сторін, що вимагали вчинення цих актів. Також не були вказані всі умови, необхідні для надання вчиненому в нотаріуса акта законного значення. Внаслідок покладення нотаріальних обов'язків на судові місця не було чіткого розподілу провадження по вчиненню актів і провадження по спірних питаннях, що вимагали судового вирішення.

Характерною рисою діяльності кріпосних нотаріальних установ за Зводом Законів 1832 р. була відсутність суворої та однакової їх організації. Паралельно з колишніми відділеннями кріпосних справ, що перебували у безпосередній підпорядкованості й залежності від судових місць, існувало багато інших установ (почасти самостійного характеру, почасти пов'язаних з різними адміністративними присутніми місцями), наділених такими самими правами й повноваженнями.

Так, Звід Законів передбачав порядок, за яким право вчинення кріпосних актів належало головним чином відділенням кріпосних справ, заснованим при палатах цивільного та кримінального суду (при повітових судах — на суму не більшу за 200 крб.). На чолі таких відділень для завідування ними призначалися особливі доглядачі, які керували цілим штатом чиновників — кріпосних писарів. Усі службовці були підпорядковані нагляду членів і секретаря цивільної палати.

Але паралельно кріпосні акти дозволялося складати у ряді інших урядових установ (наприклад, в обласному правлінні Кавказької області та ін.). У повітах право вчинення кріпосних актів, що належало повітовим судам, було поступово поширене на багато інших місцевих установ (магістрати та ратуші, поліцейські та повітові управління тощо).

Внаслідок роз'єднаності та децентралізації нотаріальної справи, а також відсутності правильного й добре організованого нагляду за нотаріальними установами відчувалася нагальна потреба у серйозній реформі всього інституту, спрямованій на об'єднання його в одну цілісну урядову установу, вільну від стороннього впливу інших присутніх місць адміністративного й судового відомств. Це завдання покликане було вирішити Положення про нотаріальну частину 1866 р.

Головною ідеєю цього Положення було відокремлення нотаріальної частини від судової. Вирішено було виключити з ведення судових установ нотаріальні функції щодо вчинення актів та інших несудових дій. У містах були засновані посади нотаріусів, коло яких було обмеженим. Вони призначалися старшим головою судової палати з осіб, які витримали іспит та внесли доволі значну заставу, що поповнювалася з часом із винагороди, отримуваної нотаріусом. Державна Рада вважала, що доручити судовим місцям засвідчення актів є незручним, оскільки завідування кріпосною частиною відволікало б членів судових місць від властивих їм судових занять у спірних справах; тому зручніше за все доручити закріплення актів на нерухоме майно шляхом внесення їх до кріпосних книг старшим нотаріусам, які очолюють нотаріальні архіви при окружних судах, тобто вчинення подібних актів доручити іншим нотаріусам. Вчинення актів щодо нерухомого майна також було виключено з ведення мирових суддів.

Автономізація нотаріату потягла необхідність належного визначення статусу нотаріуса, що відзначався двома найважливішими моментами: з одного боку, нотаріуси визнавалися такими, що не перебували на державній службі і не мали права присвоєння чинів і отримання пенсій, а з другого — їх діяльності було надано статус приватної юридичної практики. Таким чином, нотаріус був одночасно і посадовою особою, що дозволяло піддавати його дисциплінарним стягненням за порушення посадових обов'язків, і представником вільної юридичної професії.

Положення про нотаріальну частину 1866 р. регу­лювало діяльність нотаріату до 1917 p. у період 1918—1920 pp. Організації та діяльності нотаріату в колишній УPCP приділялося мало уваги. Нотаріальна компетенція у цей час нормативно не була визначена. Цивільний обіг був вкрай незначним. Зобов'язальні відносини зводилися до аліментних,