Основні автобіографічні відомості Т.П.Свиридюк

Дата	Подія, що відбулася
5 січня 1940 року	Народилась Тетяна Павлівна Свиридюк.
1956 рік	Вступила до Глухівського державного педагогічного інституту
1966 рік	Вступила в заочну аспірантуру при НДІ дефектології СРСР
1974 рік	Запросили на роботу в лабораторію тифлопедагогіки НДІ педагогіки УРСР старшим науковим співробітником.
1976 рік	Захистила кандидатську дисертацію.
1989 рік	Обрана за конкурсом на посаду доцента кафедри олігофренопедагогіки і психопатології дефектологічного факультету КДПІ імені О.М.Горького.
1997 рік	Під науковим керівництвом Т.П.Свиридюкпідготовлена і успішно захищена С.В.Федоренко кандидатська дисертація.
2001 рік	За власним бажанням у зв’язку із виходом на наукову пенсію звільнена з роботи.

Основні наукові праці Т.П.Свиридюк:

1. Из опыта работы по использованию фонохрестоматии на уроках чтения в школах слабовидящих (3 класс).// Тезисы докладов Научной конференции по техническим средствам обучения, воспитания, коррекции и компенсации нарушенных функций у слепых и слабовидящих детей. - М., 1969.- С.89-91.

2. Развитие творческих возможностей слабовидящих школьников.// Дефектология., №2., 1970.- С.64-70.

3. Познавательные интересы слабовидящих дошкольников 6-7 лет в сравнении с нормой.// VІ научная сессия по дефектологии. Тезисы докладов.- М., 1970. – 435с.

4. Робота в дошкольных группах в школе-интернате для слабовидящих детей. // Всесоюзные педагогические чтения.-М.: Педагогика, 1970.

5. Воспитание интереса к изучению русского языка в младших школьников.// Дефектология, №5, 1972.-С.52-58.

6. Программа по русскому языку для подготовительного и первого классов школ слабовидящих детей.- Киев, 1971.

7. Программы по математике для подготовительного и первого классов школ слабовидящих детей.-К., 1971.

8. Программа для второго класса по русскому языку школ слабовидящих.-К, 1971.

9. Опыт использования игр для организации познавательной деятельности слабовидящих детей дошкольного возраста (на укр.яз.)./ Методические разработки вопросов обучения, воспитания и коррекционной работы в специальных школах.-К., 1972.-С.219-221.

10. Из опыта работы в подготовительных группах школ слабовидящих (на укр.яз.)./ Питання дефектології.-К.: Радянська школа, 1973.-С.74-79.

11. Формирование навыков культурного поведения (на укр. яз.).// Початкова школа, №6, 1973.-С.5-10.

12. Изучение темы «Великий Октябрь» в 3 классе (на укр.яз.).// Початкова школа, №10, 1973.-С.16-20.

13. Программа по русскому языку для подготовительного – третьего классов.-К., 1973.

14. Программы по математике для подготовительного – третьего классов школ слабовидящих.-К., 1973.

15. Красивое и некрасивое в поведении человека (на укр.яз.).// Початкова школа, №5, 1974.

16. Педагогические указания к проведению уроков в букварный период в школах для слабовидящих детей. Методическое письмо (на укр.яз.).-К., 1974.

17. Воспитаниепознавательногоинтереса к русскому языку у слаюовидящих детей подготовительных классов./ Седьмая научная сессия по дефектологии.-М., 1975.

18. Коллективизм начинается в семье. // Призыв, №1, 1975.

19. Как стать наблюдательным (на укр.яз.).// Школяр, №10, 1975.

20. Изучение познавательной деятельности слепых и слабовидящих дошкольников./ Методические рекомендации к исследованию проблем коррекционной работы в специальных школах.-К., 1975.

21. Обычная ученица.// Призыв, №9, 1978.

22. Об интересах.// Школяр, №10, 1976.

23. Подготовка детей с патологией зрения к обучению в школе./ Некоторые вопросы воспитания и лечения детей дошкольного возраста с патологией зрения.-К., 1977.-95с.

24. Психолого-педагогическое изучение детей дошкольного возраста с патологией зрения./ Методические рекомендации по организации коррекционно-воспитательного процесса в дошкольных учреждениях для детей с патологией зрения.-К., 1977.

25. Изучение личностной готовности к обучению в школе детей с нарушениями зрения./ Изучение личности аномального ребенка.-М., 1977.

26. Коррекционная направленность воспитательной работы в специализированном дошкольном учреждении для детей с патологией зрения./ Республиканская научно-практическая конференция по тифлологии.-К., 1977.

27. Изучение готовности детей дошкольного возраста с дефектами зрения к коллективной деятельности (на укр.яз.)./ Проблеми дальшого розвитку педагогічних і психологічних наук в світі рішень ХХІ з’їзду КПРС.-К., 1977.

28. О готовности детей с нарушениями зрения к школьному обучению./ Обучение и воспитание дошкольников с нарушениями зрения.-М., 1978.

29. Преемственност в работе специальных дошкольных учреждений для детей с дефектами зрения и младших классов школ слабовидящих. Методичні рекомендації вчителю про особливості виховання в процесі вивчення основ наук в спеціальних школах.-Л., 1978.

30. Больше внимания детям с дефектами зрения.// Початкова школа, №4, 1979.

31. Воспитание готовности к школе.// Призыв, №6, 1979.

32. Высокий нравственный потенциал.// Призыв, №12, 1979.

33. Развитие познавательной самостоятельности слепых и слабовидящих для детей дошкольногозовраста. Методичні рекомендації вчителю та вихователю спеціальних шкіл про шляхи дальшого поліпшення якості навчання і виховання аномальних дітей.-К., 1979.

34. Формирование коллективистской направленности у слабовидящих детей дошкольного возраста./ Воспитание учащихся специальных школ в процессеовладения основами наук, Ч 1.-М., 1979.

35. Наши цветы.// Мистецтво, 1985.

36. Формирование интереса к знаниям у слабовидящих школьников.-К.: Радянська школа, 1985.-136с.

37. Коррекционно-воспитательная работа со слабовидящими детьми (методические рекомендации).-К., 1984.

 

Онуфрій Миколайович Смалюга У післявоєнні роки (1946 рік) у складі Київського педагогічного інституту імені О.М. Горького було поновлено(єдиний в Україні) дефектологічний факультет, який готував учителів-дефектологів для спеціальних шкіл України. Деканом факультету було призначено Онуфрія Миколайовича Смалюгу (1892–1957), українського дефектолога, ім’я якого, його тернистий життєвий шлях, науково-педагогічна діяльність на превеликий жаль залишились в сутінках минулих років та подій, на наш погляд, не достатньо висвітлені у науковій літературі. Нинішні викладачі, студенти Інституту корекційної педагогіки та психології НПУ імені М.П. Драгоманова мають знати більше про людей, які стояли біля витоків вищої дефектологічної освіти в Україні.

На північному заході України, на Поліссі, серед численних озер, живописних лісів і полів, у краю, де ще витав дух стихії гайдамацького руху, який увійшов в історію як Коліївщина, в с. Матов Горохівського району (із 1939 р. Волинська область) у 1892 р. (точна дата невідома), у родині хлібороба-чорнороба народився Онуфрій Миколайович Смалюга – майбутній український дефектолог, методист і організатор вищої дефектологічної освіти в Україні [4, с. 443].

Онуфрій Миколайович у автобіографії пише, що на момент його народження родина складалася із п’яти осіб і знаходилася в страшенних злиднях. Батько працював у поміщика трачем і від непомірно тяжкої праці рано помер. Мати теж тривалий час працювала в наймах. Усі діти з раннього дитинства у різний спосіб заробляли на хліб. Старша сестра з братами – пастухами, мати з Онуфрієм подалася до Житомира, де обоє влаштувалися на чорну роботу до сирітського притулку. Згодом за старанність й сумлінне ставлення до праці матір перевели кухаркою, а Онуфрія − вихователем-доглядачем за дітьми з вадами розвитку. З цього часу починається його нове життя, поступово формується інтерес до педагогічного ремесла. Йому вкрай не вистачало елементарної освіти. Тому, вже з 1911 по 1917 рр. він навчається у Двокласній школі м. Житомира, де здобуває освіту вчителя школи грамоти. Теоретичні знання, які здобувалися в школі, поєднувалися з практикою роботи з дітьми, оскільки він продовжував працювати доглядачем у сирітському притулку, де його увагу привернули особливості роботи з аномальними, важковиховуваними дітьми. До О.М.Смалюги прийшло усвідомлення необхідності продовжувати навчання з метою професійного зростання.

Революційні змагання на українських землях, зокрема діяльність Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, їхні заходи з реформування системи освіти в Україні вплинули на формування національної свідомості О.М. Смалюги та в якійсь мірі створили сприятливі умови для подальшого вдосконалення його освіти. Із 1917 по 1920 рр. навчався в учительській семінарії м. Житомира, після закінчення якої здобув освіту вчителя трудової школи. Уже на третьому році навчання він знайшов вільний час і влаштувався працювати вихователем дитячої хати. Спілкування з дітьми, надання їм допомоги стало основоположним принципом життєдіяльності О.М. Смалюги.

Установлення Радянської влади в Україні створило нові перспективи молодим людям, оскільки доступ до вищої освіти став вільним і при цьому для більшості з них – безкоштовним. Необхідно було мати тільки одне – бажання вчитися. У жовтні 1919 р. у Поліському краї відкривається педагогічний інститут, перший вищий навчальний заклад. Спочатку він називався Волинським педагогічним інститутом, з 1920 р. – Інститутом народної освіти, пізніше – Житомирським педагогічним інститутом. У 1920-ті рр. діяльність інституту позначилася пошуками нових форм організації і методів навчання. Це зумовлювалося тим, що основною ланкою освіти в той час була семирічна школа. Тому Уряд України прийняв постанову про факультети соціального виховання (соцвих) для підготовки вчителів семирічок і працівників дитячих закладів. Перебудова торкнулась і змісту та форм навчання: у програмах різко зменшувалася кількість лекцій, зростала питома вага лабораторних робіт, семінарів, екскурсій. Багато уваги приділялося педагогічній практиці й вивченню студентами школи. Один день тижня відводився для проведення практики. Хоча названі новації сприяли зміцненню зв’язків інституту зі школою, як стверджують історики педагогіки, скорочення теоретичних курсів, упровадження так званих лабораторно-дослідних методів негативно позначилися на загальноосвітній і теоретичній підготовці педагогічних кадрів. Проте через великий дефіцит педагогічних кадрів у республіці керівництвом Народного комісаріата освіти УРСР, ректоратом інституту стимулювалася педагогічна діяльність студентів особливо в сільських школах, тобто започатковувалася форма навчання на зразок робітників факультетів, а пізніше – заочного навчання. Тому 28-річного О.М. Смалюгу лише за результатами співбесіди зараховують до цього навчального закладу на факультет соціального виховання з чотирирічним терміном навчання, після закінчення якого він отримав кваліфікацію педагога-організатора.

Громадянська війна, голод, розруха, масове безробіття, які охопили майже всі території України, спричинили появу у суспільстві великої кількості дітей-сиріт, хворих, безпритульних, з фізичними і психічними порушеннями, які потребували особливої опіки держави, посиленої уваги з боку суспільства. Тому радянським Урядом вживалися заходи щодо створення спеціальних навчально-виховних закладів для подібної категорії дітей, серед яких були так звані дитячі комуни. О.М. Смалюгу як людину з педагогічним досвідом уже в 1923 р. призначають завідувачем педагогічної частини дитячої комуни м. Житомира, де проявляються його здібності не тільки до навчання і виховання дітей, а й до організаторської роботи.

Високі організаторські здібності, педагогічну витримку і толерантність О.М. Смалюги помічають керівники відділу народної освіти і в 1925 р. направляють працювати завідувачем семирічної школи с. Смоківки Житомирської області, а в 1927 р. призначають завідувачем дитячої комуни м. Житомира. Робота в комуні стала справжнім випробуванням його професійного рівня, адже категорія дітей у подібних закладах відрізнялася строкатістю. Крім безпритульних дітей, які внаслідок своєрідного образу життя набували особливі риси характеру і поведінки, в закладі виховувалися й діти з фізичною і психічною дефективністю, моральною дефективністю, що проявлялася в порушенні норм поведінки, антисоціальності, злочиності та інших соціальних пороках.

Прагнення до нових знань, педагогічних експериментів спонукає О.М. Смалюгу до наукової діяльності. У 1929 р. він пише і успішно захищає свою першу наукову працю на тему „Самоврядування в дитячому будинку-інтернаті (до питання про організацію дитячого колективу)”, що стало підставою для зарахування його до аспірантури.

Із 1930 по 1933 рр. О.М. Смалюга навчався в аспірантурі Українського науково-дослідного інституту педагогіки (м. Київ), після закінчення якої отримав кваліфікацію викладача вищого навчального закладу, педагога-дефектолога.

Як уже зазначалося, у період розбудови УРСР заохочувалася практична діяльність студентів, аспірантів на виробництві. О.М. Смалюзі було вже тридцять вісім років, і крім проведення дисертаційних досліджень, необхідно було забезпечувати матеріальні потреби своєї сім’ї. Цю дилему він вирішив у Київській дослідно-педагогічній станції, до складу якої входили кабінети індивідуальної педагогіки та соціальної педагогіки, де організовувалося підвищення кваліфікації, перепідготовка, проводилися педагогічні експерименти. Починаючи з 1931 р., він працює науковим співробітником кабінету індивідуальної педагогіки, де проводить дослідницьку роботу з педагогічних проблем, вивчає індивідуально-психологічні особливості нормальних і аномальних дітей, консультує батьків, які мають дітей з вадами розвитку.

На початку 1930-х рр. в Україні все більш очевидно визнавалася незадоволеність роботою дитячих спеціальних закладів. Їх організація, зміст, методи виховання дітей суперечили принципам роботи і завданням спеціальних шкіл, які ставилися Урядом перед органами освіти. Ураховуючи значний педагогічний досвід роботи у спеціальних закладах, прагнення до науково-дослідної діяльності, позитивні особистісні риси, керівництво Київського міського відділу народної освіти призначає О.М. Смалюгу інспектором-методистом спеціальних шкіл м. Києва. Регулярні відвідування спеціальних дитячих закладів, інтерес до вивчення індивідуальних психологічних особливостей дітей, теоретичних пошуків спонукали до написання наукових статей. Так, у 1935 р. у науково-методичному журналі „Радянська школа” виходить його стаття „Учні, які закінчили допоміжні школи, на виробництві”, в якій автор піднімає важливу на той час проблему, що не втратила своєї актуальності й сьогодні – місце випускників допоміжних шкіл на виробництві. Адже, основне завдання навчально-виховного закладу – дати елементарні знання, необхідні для життєдіяльності молодої людини, озброїти її початковими трудовими навичками. Проте, не менш важливим фактором успішної соціалізації дітей є готовність суспільства, трудового колективу виробничого підприємства прийняти таку молодь у своє середовище, забезпечити її належним соціально-педагогічним супроводом, зокрема, соціальним захистом, гідною заробітною платнею, житлом, медичним забезпеченням. За переконаннями О.М. Смалюги, саме соціалістична держава, якій властиві гуманістичні принципи побудови громадянського суспільства і яка проводить передову економічну політику (індустріалізацію, колективізацію, культурну революцію), зможе вирішити ці важливі державні завдання.

У цьому ж році в журналі „Жизнь глухонемых” виходить наукова стаття „Система освіти для глухонімих в УРСР”, в якій молодий учений показує великі здобутки державної політики уряду УРСР у розвитку дітей з вадами психофізичного розвитку, зокрема глухонімих; типи навчальних закладів; структуру і зміст навчально-виховного процесу.

У 1934 р. О.М. Смалюгу призначають інспектором-методистом Народного комісаріата освіти УРСР. Ця посада давала широкі можливості всебічно і масштабно вивчати проблеми спеціальних шкіл України, в певній мірі впливати на їх розвиток та вдосконалення. У кінці 1930-х рр. мережа спеціальних шкіл включала: 83 школи для глухонімих на 9 419 учнів, 17 шкіл для сліпих на 957 учнів, 27 шкіл для розумово відсталих на 3 019 учнів, одну школу для пізньоглухих на 182 учня, одну школу для слабозорих на 69 учнів, три школи для логопатів на 251 учня, чотири школи для дітей важковиховуваних на 578 учнів. Усіма школами було охоплено 14 475 учнів [1, с. 208]. Це був великий за обсягом „фронт” практичної діяльності в спеціальній школі.

О.М. Смалюга об’їздив майже всі школи, знав не за чутками наболілі проблеми системи спеціальної освіти, в тому числі проблеми відбору дітей до різних типів закладів, труднощі функціонування закладів при мізерному фінансуванні, складне становище з дефектологічними кадрами тощо. Як результат з’явилися його наукові статті „Диференціація закладів для дефективного дитинства” (1937), „Педологічне викривлення в практиці спеціальних шкіл” (1938), „Заклади для дефективних дітей в УРСР. Із досвіду роботи спецшкіл” (1939).

У першій статті автор аргументовано описує особливості розвитку аномальних дітей, специфіку роботи педагогічних кадрів та необхідність диференціації навчально-виховних закладів відповідно до категорії дітей. Увага акцентується на необхідності глибокого вивчення дітей лікарями, педагогами, психологами перед розподілом їх у спеціальні заклади. Друга стаття, на наш погляд, на ті часи була досить актуальною і сміливою. Вона була продовженням першої і торкалася деяких викривлень педологічної науки, які негативно відобразилися на функціонуванні допоміжної школи. Автор, аналізуючи теорію педології, зокрема патологічної педології, прийшов до висновку, що попри гострої необхідності такі питання як природа розумової відсталості, причини її виникнення, на жаль, ігнорувалися педологами. Це негативно відображалося на практиці комплектування спеціальних шкіл для розумово відсталих дітей. Зокрема, відбір дітей до допоміжних шкіл здійснювався за обов’язковою участю педологів (лікаря-педолога і шкільного педолога), а оскільки їхні уявлення про те, що розумова відсталість є нібито лише наслідком низької обдарованості, яка передавалася від батьків, ця робота у багатьох випадках не давала об’єктивних результатів обстеження дітей, що призводило до серйозних помилок у розподілі дітей до навчально-виховних закладів. Третя стаття описувала досягнення Радянської влади в питаннях розбудови системи спеціальної освіти в УРСР. Автор акцентував увагу на те, що незважаючи на труднощі у створенні відповідного навчально-методичного забезпечення, фінансування потреб спеціальних закладів, дефіцит педагогічних кадрів, мережа спеціальних шкіл в Україні поступово розширювалася, а навчально-виховний процес удосконалювався.

У 1936 р. Київська дослідно-педагогічна станція була реорганізована в Центральний науково-методичний кабінет спеціальних шкіл м. Києва, директором якого було призначено О.М. Смалюгу. Надання науково-методичної допомоги працівникам спеціальних шкіл, підвищення кваліфікації дефектологічних кадрів стало основним змістом роботи кабінету. За короткий термін працівниками кабінету було видано до друку декілька навчальних посібників, зокрема, „Фізичне виховання в школі сліпих. Обмін педагогічним досвідом” (М.І. Гольдфайн), „Навчання грамоти глухонімих у школах дорослих” (К.С. Кірічек) та чимало збірок методичних матеріалів. У бібліотечних фондах збереглися деякі з них: „Резолюції Республіканської наради робітників допоміжних шкіл та проект плану роботи методичного кабінету на 1939 рік” (1939); „Інструктивні матеріали до проведення іспитів у школах сліпих у 1939 р. та методичні матеріали з досвіду роботи шкіл сліпих УРСР” (1939); „Методичні матеріали до серпневих учительських нарад шкіл глухонімих” (1939); „Методичні матеріали для шкіл дорослих сліпих” (1941). Усі збірки методичних матеріалів виходили за редакцією О.М. Смалюги, який із 1938 по 1941 рр. працював ще й за сумісництвом завідувачем відділом видавництва „Радянська школа”.

Важливим є той факт, що з метою більш активного просування і вирішення наболілих проблем спеціальної школи О.М. Смалюга брав активну участь у громадському і політичному житті м. Києва. Завдяки професійним якостям, особистістним рисам, бездоганному ставленню до педагогічної праці в 1939 р. його було обрано депутатом Київської міської ради.

Як і для всіх громадян України Велика Вітчизняна війна була трагічною сторінкою в житті О.М. Смалюги. Через граничний вік (на момент початку війни йому виповнилося 49 років) він не підлягав призову до лав Червоної армії, а за спрямованістю професії – евакуації у союзні республіки, віддалені від лінії фронту, тому залишався в окупації за місцем проживання, у м. Києві.

Як патріот своєї Вітчизни Онуфрій Миколайович брав активну участь у захисті рідних земель, зокрема, в обороні Дніпра – був на окопних роботах поблизу Києва, Канева, Пирятина (з 10.07. по 10.11.1941 р.). У липні 1941 р. у зв’язку з непередбачуваним проривом ворога брав участь у боях з німецько-фашистськими загарбниками на р. Удай. Із 29.08 по 10.09.1941 р. був захоплений у полон, перебував у таборі (м. Пирятин), але був випущений як цивільний працівник [3, арк. 4]. Цей уразливий момент у біографії вченого був тяжкою згадкою упродовж життя та перепоною для діяльності, оскільки органи Комітету державної безпеки (КДБ) неодноразово перевіряли цей випадок і проявляли до нього відверту недовіру.

В окупаційному Києві О.М. Смалюга працював вихователем Київської школи-інтернату для сліпих дітей і робітником щіткової майстерні, яка функціонувала при школі для отримання практичних навичок сліпими учнями в оволодінні цим ремеслом (10.12.1941р. – 25.10.1943 р.).

Після звільнення м. Києва від окупантів О.М. Смалюгу спочатку призначили завідувачем педагогічною частиною Управління трудового резерву м. Києва (7.11. 1943 р. – 29.09.1944 р.), а з 5.01.1944 р. – заступником директора НДІ дефектології МО УРСР з наукової частини.

Із відбудовою народного господарства України поступово відновлюється мережа навчальних закладів і наукових установ, в тому числі й НДІ дефектології МО УРСР, директором якого призначено доктора педагогічних наук М.М. Грищенка. Це дозволило значно розширити наукові дослідження в галузі дефектології і суміжних з нею наук. За активної участі О.М. Смалюги починає виходити науково-методичний збірник „Вісник дефектології”, в якому публікувалися останні рішення Уряду УРСР щодо розвитку системи спеціальної освіти, розширення медичної, психологічної і педагогічної допомоги аномальним дітям, підготовки методичних рекомендацій вчителям спеціальних шкіл з організації виховної роботи і методик проведення навчальних занять; вивчався та поширювався передовий педагогічний досвід відбудованих спеціальних шкіл, кращих дефектологів, висвітлювалися доробки наукових співробітників інституту та вчителів-практиків, наприклад, „Науково-методичні матеріали для спеціальних шкіл” (1945); „Науково-методичний матеріал для учителів шкіл сліпих, глухонімих та допоміжних: доповіді та резолюції роботи секцій Республіканської наради директорів і учителів спеціальних шкіл” (1946); „Збірка науково-методичних матеріалів для спеціальних шкіл” (1947).

Серед наукових праць важливе значення мала стаття О.М. Смалюги „Підвищення ідейно-політичного та фахового рівня працівників спеціальних шкіл” (1945). Вивчаючи стан розвитку спеціальних шкіл в Україні, автор приходить до висновку, що навчально-виховний процес у закладах подібного типу неможливо поліпшити без активної участі педагогічних працівників, рівень освіченості яких на той час був дуже низьким. І дійсно, статистичні показники переконливо свідчать, що якщо в 1947/1948 навчальному році функціонувало 78 спеціальних шкіл (45 для глухонімих, 20 для розумово відсталих, 13 для сліпих дітей) із 721 педагогічним працівником [5, спр. 424, арк. 1–3], то відразу після війни вони були значно нижчими. Кількість педагогів, які мали спеціальну або вищу педагогічну освіту, вимірювалася одиницями. Тому першочерговим завданням, на думку вченого, було вдосконалення їхньої кваліфікації, особливо вивчення останніх досягнень психології і педагогіки, специфіки методик викладання предметів, тобто основ наукових знань фахової спрямованості.

Питання підготовки дефектологічних кадрів, удосконалення їхньої післядипломної освіти стали наріжним каменем діяльності О.М. Смалюги у цей період, тому 15. 09. 1945 р. йому пропонують посаду викладача кафедри спеціальної педагогіки і психопатології, а в 1946 р. призначають деканом дефектологічного факультету КПІ ім. О.М. Горького. У архівних фондах інституту збереглися протоколи засідань кафедри спеціальної педагогіки і психопатології 1947 р. [2], аналіз яких засвідчує про визначну роль Онуфрія Миколайовича у створенні і розбудові вищої дефектологічної освіти в Україні. У ці ж роки, керуючись нагальними потребами факультету, він видає такі наукові праці: «Розумово відсталі діти та навчально-виховна робота з ними (поради для батьків)» (1946); „Корекційно-виховна робота в допоміжній школі” (1946); „Організація навчально-виховної роботи з розумово відсталими дітьми” (поради для вчителів) (1946); „Заходи щодо дітей з фізичними і інтелектуальними дефектами в УРСР” (1947); „На допомогу батькам розумово відсталих дітей” (1948); „Наслідки перегляду складу учнів допоміжних шкіл на Україні”(1949). Хоча перераховані роботи носили дещо описовий характер, головна ідея його публікацій зводилася до того, що своєрідність і недосконалість виконання розумово відсталими дітьми тієї чи іншої діяльності може корегуватися за умови раціонально поставлених цілей і завдань їх навчання і виховання, що було методологічно важливим у підготовці дефектологічних кадрів та організації і проведенні їхньої післядипломної освіти.

Реформи, які проходили у вищій освіті, спричинили скорочення малочисельних факультетів педагогічних інститутів. Штатні посади деканів факультетів, де кількість студентів менше 200 осіб, було анульовано, тому 15 жовтня 1950 р. відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР О.М. Смалюгу звільнено з посади декана дефектологічного факультету, а розпорядженням Міністерства освіти УРСР від 12.10. 1950 р. № 17-02. дефектологічний факультет отримав статус відділення педагогічного факультету.

Працюючи у КДПІ ім. О.М. Горького до самої своєї смерті (17.11.1957 р.), О.М. Смалюга поєднував викладацьку роботу з науково-дослідною. Він досліджував ефективність застосування індивідуального підходу до розумово відсталих учнів у процесі навчання рідної мови і математики, результати якого покладено в основу кандидатської дисертації, захищеної 10 червня 1955 р., чим довів свою відданість педагогічному ремеслу, демонструючи виняткові вольові риси у дослідницькій роботі. У цьому ж році виходять його наукові праці „Індивідуальний підхід на уроках мови та математики” та „Читанка для 2 класу допоміжних шкіл”, якими тривалий час користувалися як педагогічні працівники, так і учні допоміжних шкіл в Україні [3].

Вивчення особової справи, життєвого шляху та науково-педагогічної діяльності Онуфрія Миколайовича Смалюги дає можливість побачити, що через усе своє життя, долаючи численні бюрократичні та соціальні труднощі, цей український педагог, учений-дефектолог проніс виняткову відданість спеціальній педагогіці. Досвідчений і самовідданий практик-дефектолог, працював на різних ділянках педагогічної роботи у спеціальних закладах освіти з різними категоріями аномальних дітей, маючи загальний педагогічний стаж понад 30 років. Наполегливий учений-дослідник опублікував майже 20 наукових праць, які розкривали актуальні проблеми теорії і практики дефектологічної науки і були дуже потрібними для педагогічних працівників спеціальних шкіл. О.М. Смалюга був талановитим керівником навчального підрозділу педагогічного інституту і активним організатором вищої дефектологічної освіти в Україні.