Наукові засади безпеки життєдіяльності.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Наукові засади безпеки життєдіяльності.



Наука – це сфера людської діяльності, функціями якої є опрацювання і теоретичне систематизування об’єктивних знань про світ, а метою – опис, пояснення і передбачення процесів та явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі законів, які вона відкриває. Кожна наука має власний методологічний апарат, структуру досліджень, мову. Наука відрізняється від повсякденної свідомості тим, що вона теоретично обґрунтовує дійсність.

Безпека життєдіяльності зараз формується як наука, яка забезпечує єдиний, загальний, підхід до розробки і реалізації відповідних засобів та заходів щодо створення і підтримки здорових та безпечних умов життя і діяльності людини як у повсякденних умовах побуту та виробництва, так і в умовах надзвичайних ситуацій.

Виходячи з сучасних уявлень, безпека життєдіяльності є багатогранним об’єктом розуміння і сприйняття дійсності, який потребує інтеграції різних стратегій, сфер, аспектів, форм і рівнів пізнання. Складовими цієї галузі є різноманітні науки про безпеку.

У всьому світі велика увага приділяється вивченню дисциплін, пов’язаних з питаннями безпеки. Згідно з Європейською програмою навчання у сфері наук з ризиків «FORM-OSE», науки про безпеку мають світоглядно-професійний характер. До них належать:

1. гуманітарні науки(філософія, теологія, лінгвістика);

2. природничі науки(математика, фізика, хімія, біологія);

3. інженерні науки(технічне конструювання, опір матеріалів, інженерна справа, електроніка);

4. науки про людину(медицина, психологія, ергономіка, педагогіка);

5. науки про суспільство(соціологія, економіка, право).

За європейською концепцією науки з безпеки мають дві частини: спеціальну, яка вивчає події, випадки, інциденти, і спільну, яка складається з компонентів гуманітарних, природничих, інженерних наук, наук про людину, суспільство і яка формує світогляд людини. Адже проблема безпеки життєдіяльності – це, перш за все, проблема нового світогляду щодо управління безпекою на основі ризик орієнтованого підходу.

Науки про безпеку мають спільну та окремі частини (рис 1.1). Гуманітарні, природничі, інженерні науки, науки про людину та про суспільство є складовими галузі знань, яка зветься безпекою життєдіяльності, свого роду корінням генеалогічного дерева знань у сфері безпеки життєдіяльності. З цього коріння „проросли” екологічна культура, соціальна екологія та інші науки.

 
 

Кроною цього дерева є охорона праці, гігієна праці, пожежна безпека, інженерна психологія, цивільна оборона, основи медичних знань, охорона навколишнього природного середовища, промислова екологія, соціальна та комунальна гігієна і багато інших дисциплін.

 

Рис. 1.1. Структура наук про безпеку.

 

Основні поняття та визначення

Безпеки життєдіяльності.

 

Життєдіяльність.

 

Вивчення дисципліни «Безпека життєдіяльності» розпочнемо з назви, яку складають два слова „безпека” і „життєдіяльність”. Спочатку розглянемо термін „життєдіяльність”.

Хоч поняття життєдіяльності існувало від початку існування людства, сам термін „життєдіяльність” порівняно новий. Цей термін з’явився з появою пілотованої космонавтики, але зараз він все ширше використовується в усіх сферах: ми говоримо про життєдіяльність села, міста, району, навіть про життєдіяльність мікроорганізмів, хоч це, як буде видно з подальшого тексту, не зовсім правильно. Життєдіяльність складається з двох слів – „життя” і „діяльність”, тому з’ясуймо спочатку зміст кожного з них.

Життя – це вища, порівняно з фізичною та хімічною, форма існування матерії, яку відрізняє від інших здатність до розмноження, росту, розвитку, активної регуляції свого складу та функцій, різних форм руху, можливість пристосування до середовища, реакції на подразнення, наявність специфічного упорядкованого обміну речовин і енергії, самовідновлення, систем управління, фізичної і функціональної дискретності живих істот і їх суспільних конгломератів. Вона виникає лише при певних умовах навколишнього середовища.

Найголовніша відмінність між людиною і тваринним світом полягає у способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування, людське – суспільним, соціальним, як життєдіяльність. Все, що є в суспільстві, як і саме суспільство, – результат людської діяльності.

Діяльність – це специфічна форма активного відношення людини до навколишнього середовища, зміст якої полягає у доцільній зміні та перетворенні його в інтересах людей, що включає в себе мету, засоби, результат і сам процес створення людиною умов для свого існування та розвитку. В цей процес включається природне і соціальне середовище відповідно до індивідуальних потреб людини.

Діяльність – це специфічний людський спосіб ставлення людини до світу. Вона поєднує біологічну, соціальну та духовно-культурну сутність людини. Діяльність постає як засіб перетворення природи на предмети споживання, творіння культури. Характерними ознаками діяльності людини є:

Ø вона діє під впливом тих чи інших мотивів для задоволення певної потреби;

Ø вона існує завдяки взаємодії з навколишнім середовищем (інші люди, предмети, природа тощо);

Ø обмінюється інформацією з іншими людьми, тобто бере участь у спілкуванні;

Ø із самого початку життя людина грається, вчиться, а далі – працює;

Ø саме завдяки діям, взаємодіям набуває певного досвіду;

Ø відчуває вплив умов життя як на рівні оточення (мікросередовище), так і на рівні суспільства (макросередовище);

Ø діяльність має цілеусвідомлений і цілеспрямований характер.

На основі того що людська діяльність являє собою систему усвідомлених цілеспрямованих дій, що передбачає зміну або перетворення навколишнього світу, можна сформулювати таке визначення:

Діяльність – це активна взаємодія людини з навколишнім середовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок прояву у неї певної потреби.

Потреби – це необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозабезпечення. Потреби поділяються на групи:

ü фізіологічні і сексуальні (у відтворенні людей, в їжі, диханні, рухові, одязі, житлі, відпочинку);

ü екзистенціальні (існування; це потреби у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

ü соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

ü престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні і високому статусі у суспільстві);

ü особистісні (у самовираженні, у самореалізації (або самоактуалізації), тобто в діяльному прояві себе як самостійної, оригінальної, творчої особистості);

ü духовні (потреби в нових знаннях про навколишній світ, в самопізнанні, залученні до наук, мистецтв тощо).

Перші дві групи потреб є первинними і вродженими, чотири інші – набутими.

Діяльність вводить людину в складну систему відносин і зв’язків з умовами навколишнього середовища. Діяльність необхідно розглядати не як односторонній вплив людини на навколишнє середовище, а як складну взаємодіє, що має зворотній зв’язок та вплив на життєдіяльність.

Діяльність людини має предметний і духовний характер. Діяльність є предметною, тому що її результатом є матеріальні предмети. В цих предметах людина втілює своє розуміння світу, свій розум, властивості, інтереси, потреби, почуття. Види діяльності забезпечують існування людини та її формування як особистості. До типів діяльності належать такі, що будуються за ознаками суспільних відносин, потреб та предметів: перетворювальна: предметна (люди, природа, матеріальні цінності); соціальна: люди (люди, управління, освіта, лікування); духовно-пізнавальна: дослідження (теоретичні, прикладні, практичні); ціннісно-орієнтаційна: пізнання світу з позицій добра і зла (мораль, ідеологія); комунікативна; художньо-творча: пізнання світу в художніх образах; споживча.

Але жодний тип діяльності не реалізується у чистому вигляді. Наприклад, праця – це і пізнання, і оцінка, і спілкування.

Кожна людина має свою ієрархію видів і типів діяльності. Загалом, ієрархія видів і типів діяльності – це, до певної міри, програма життя людини.

Однією зі специфічних форм діяльності є праця. Праця – це процес, що відбувається між людиною і природою. Перетворюючи природу, людина перетворює і себе. У процесі праці розвиваються здібності людини, а також мислення, чуттєве сприйняття світу.

Праця – це цілеспрямована діяльність людини, у процесі якої вона впливає на природу і використовує її з метою виробництва матеріальних благ, необхідних для задоволення своїх потреб. Людська праця докорінно відрізняється від „праці” тварин. Найголовнішою відмінністю є те, що людина використовує знаряддя праці, які виготовлені знаряддями праці. Тварина цього робити не вміє. Праця – це не тільки процес, в якому люди вступають між собою в певні виробничі відносини. Вона проявляється в конкретній історичній формі, має особливий характер і свою організацію. З фізіологічної точки зору, праця – це витрати фізичної і розумової енергії людини, але вона необхідна і корисна для людини. І тільки у шкідливих умовах праці або при надмірному напруженні сил людини, в тій чи іншій формі можуть проявлятися негативні наслідки праці, які становлять загрозу її життю і здоров’ю.

Мета життя людини розвивається в різноманітних видах діяльності – у праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом, в активній суспільній діяльності тощо. При цьому праця –не самоціль, а реальна основа створення об’єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розгорнути свої здібності, виявити таланти.

Як елемент природи і ланка в глобальній екологічній системі людина відчуває на собі вплив законів природного світу. Водночас завдяки своїй діяльності, яка поєднує її біологічну, соціальну та духовно-культурну сутності, людина сама впливає на природу, змінюючи та пристосовуючи її відповідно до законів суспільного розвитку для задоволення своїх матеріальних і духовних потреб.

Основу трудової діяльності людини складають засоби виробництва – найважливіший компонент штучного середовища буття. Життя та діяльність пов’язані, взаємозалежні та взаємообумовлюють один одного. Життєдіяльність визначається факторами і параметрами навколишнього середовища (сонце, повітря, вода, ґрунт, біосфера), і штучного середовища буття (будівлі, споруди, транспортні та повітряні комунікації, системи забезпечення ресурсами, продуктами харчування та ін., все що створено руками людини і використовується для життя).

Таким чином можна перейти до формулювання терміну „життєдіяльності”. Під життєдіяльністю можна розуміти:

1) властивість людини не просто діяти в життєвому середовищі, яке її оточує, а процес збалансованого існування та самореалізації індивіда, групи людей і людства загалом в єдності їхніх життєвих потреб і можливостей;

2) складний біологічний процес, що відбувається в організмі людини та дозволяє зберігати їй здоров’я і працездатність;

3) регульований стан навколишнього середовища при якому, згідно з чинним законодавством нормами та нормативами, забезпечується комфортна і безпечна взаємодія людини з його компонентами, запобігання погіршення екологічної обстановки, умов і охорони праці, виникнення небезпеки та дій в умовах надзвичайних ситуацій;

4) складну систему, яка здатна забезпечити і підтримати в середовищі буття певні умови життя та всі види діяльності людей.

До систем забезпечення життєдіяльності людини можна віднести комплекс правових норм (правові норми захисту особистості, право на працю, освіту, медичне забезпечення і т. ін.) та нормотворчих документів по захисту (захист навколишнього середовища, штучного середовища буття, захист правопорядку, оборона, соціально-економічний захист, захист життєдіяльності в умовах надзвичайних ситуацій). Захисні системи прагнуть не допускати впливу негативних факторів середовища на життєдіяльність людей.

До факторів, що забезпечують безпеку життєдіяльності необхідно віднести екологічні, фізіологічні, медичні, виробничо-побутові, культурно-мистецькі, правові та ін., при яких забезпечується і підтримується повноцінне життя і діяльність людей в будь-якому регіоні нашої планети.

Характерні ознаки життєдіяльності:

1. Це складне матеріальне середовище, в основу, якого входять: люди, засоби праці, результати праці і середовище буття. Взаємодія і взаємозв’язок між компонентами здійснюється за допомогою діяльності, як специфічної форми праці.

2. Це упорядкована система за метою, методом, часом і характером вирішуваних задач. При цьому, мета – це максимальне задоволення всіх потреб і забезпечення прогресу розвитку суспільства; місце – життя та діяльність людей, що пов’язана з визначеними населеними пунктами, містами, регіонами, країнами, континентами; регламентація за часом – тривалість робочого дня вдень або в нічні зміни, сезонні роботи; характер вирішуваних задач визначається потребою суспільства в тій чи іншій продукції.

3. Взаємопов’язана і взаємозалежна від навколишнього та штучного середовища буття. Життєдіяльність істотно впливає на навколишнє середовище, поступово погіршує його параметри і створює умови для виникнення надзвичайних ситуацій екологічного характеру.

4. Система безперервного динамічного розвитку і удосконалення (наприклад, ріст чисельності населення Землі), саморегуляції і самоуправління, гнучкого пристосування до мінливих умов навколишнього середовища (змінюються умови діяльності, види і форми праці, впроваджується НТП та ін.).

5. Методологічно притаманна окремій особистості, групі людей, суспільству країни, населенню Землі.

6. Постійно схильна до впливу різноманітних катаклізмів (природних, виробничих, соціально-побутових, військових та ін.). Катаклізми – постійні супутники життєдіяльності.

7.Може, здатна і повинна в необхідних ситуаціях захищати свої життєві інтереси.

8.Це система матеріального споживання і матеріальних збитків свого функціонування (система забруднення навколишнього середовища).

Вказані ознаки показують, що при визначених умовах (стихійні лиха, аварії, катастрофи та ін.) можуть виникнути не тільки порушення цілей, задач, функціональної структури життєдіяльності, а також і повне або часткове її руйнування чи обмеження по цілям і задачам, послаблення зв’язків з навколишнім середовищем та ряд інших негативних наслідків.

Забезпечення життєдіяльності при виникненні різноманітних катаклізмів відноситься до категорії вирішення специфічних задач, а умови називаються надзвичайними ситуаціями. Рішення різних специфічних задач потребує наявність спеціально підготовлених сил і засобів, розробки прийомів і способів їх застосування. В цих умовах суспільство повинно мати підготовлені системи захисту життєдіяльності в надзвичайних ситуаціях.

Головною метою таких систем є захист населення в надзвичайних ситуаціях шляхом ліквідації впливу наслідків різних катаклізмів на процес життєдіяльності, організація і проведення попереджувальних заходів, що знижують величину можливих збитків.

До основних принципів забезпечення життєдіяльності відносяться:

1) Безперервне забезпечення фізіологічних процесів організму людини (для цього потрібні повітря, питна вода, продукти харчування, світло, тепло, одяг, взуття тощо);

2) Принцип взаємозв’язку і взаємозалежності з навколишнім середовищем – навколишнє середовище забезпечує життєдіяльність параметрами споживання, енергоресурсами, корисними копалинами, продуктами харчування, елементами штучного середовища та іншими матеріальними благами. У свою чергу життєдіяльність впливає на середовище буття (змінює параметри споживання, виснажує енергоресурси, корисні копалини, змінює клімат, рослинний та тваринний світ, забруднює навколишнє середовище).

Унаслідок того, що науково-технічний прогрес ще не досяг такого розвитку, щоб усі технологічні процеси були безпечними, безвідходними і безаварійними, вірогідність виникнення техногенних і технологічних криз не виключається.

3) Принцип раціональної організації праці за ціллю, часом, місцем і нормами. Грамотна організація праці включає управління, принципи організації, цілі і завдання, засоби праці, виробничу діяльність і результати праці.

Порушення норм праці, технологічних процесів, моральне і фізичне зношення засобів виробництва, як правило, призводять до аварійних ситуацій.

4) Принцип матеріального заохочення при організації життєдіяльності, що безпосередньо пов’язаний з продуктивністю праці, яка визначається:

– людським фактором (способом матеріального заохочення);

– працездатністю виробничого персоналу;

– ступенем підготовленості до праці (професійним, фізіологічним, психологічним).

Певний вплив на продуктивність праці мають також індивідуальні особливості працівників, їхні фізіологічні і психологічні можливості, параметри навколишнього середовища, технічні та організаційні умови.

Порушення уваги, послідовності виконання технологічних операцій, норм і вимог до технічної документації, низький рівень професійної підготовки також можуть призвести до виникнення надзвичайних ситуацій.

5) Принцип захисту здоров’я, меж і умов життєдіяльності. Для реалізації цього принципу людство створило спеціальні інститути: медичного забезпечення, оборони, екологічного захисту, моралі та ін. Окремі інститути як структурні частини життєдіяльності можуть створюватись для захисту людей і народного господарства в особливих (надзвичайних) ситуаціях. До них можна віднести: цивільну оборону, міністерство з надзвичайних ситуацій, комісії з питань техногенно-екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій, штаби цивільної оборони.

6) Принцип ліквідації негативних наслідків життєдіяльності.

При розгляді вищеназваних принципів були зазначені, випадки, при яких життєдіяльність окремих груп людей і населення Землі в цілому супроводжується надзвичайними ситуаціями техногенного, екологічного, промислового, стихійного та воєнного характеру. Отже, кожна держава повинна мати професійно придатні структури для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

 

Безпека.

 

Для більшості людей відчуття небезпеки пов’язане з буденними проблемами і повсякчасними клопотами, а не ґрунтується на побоюванні глобальних катастроф чи міжнародних конфліктів. Захист житла, робочого місця, достатку, здоров’я, довкілля – основні проблеми безпечного самовідчуття людини. Звідси, власне, широкий діапазон потреби в безпеці: від усунення хуліганства і злочинності до захисту від непродуманих політичних дій та неефективних управлінських рішень. Ось чому відчуття безпеки має глибоко індивідуальний відтінок, який залежить, з одного боку, від рівня соціального і духовного розвитку особистості, з іншого – від культурної ситуації і суспільного устрою, які позитивно чи негативно впливають на світовідчуття громадянина.

Концептуально безпека людини має двокомпонентну будову, що конкретно виявляється у свободі від загроз голоду, хвороб, репресій та захисті від травмуючого порушення життєвого процесу в побуті, на роботі чи в суспільстві загалом. Саме ці два складники визначають або підвищення, або зниження безпеки людства і окремої соціальної групи чи особи зокрема. Обидві тенденції можуть процесуально протікати як повільно, стало, так і дискретно, вибухово, приймаючи вигляд гучної тривоги. На їх вияв впливають політичні рішення, соціальні події, природні катаклізми. Водночас може мати місце складне сплетіння зазначених тенденцій у цивілізованому поступі людства, коли, скажімо, позитивні тенденції економічного розвитку утримують небажані наслідки екологічних змін, а негативні тенденції інформаційного вибуху також сприяють культурному розвитку людини і соціуму. Концепція освіти з напряму „Безпека життя і діяльності людини” покликана розширювати психологічне поле самозахисту особистості й, зокрема, розвивати у неї здатність піклуватися про себе, задовольняти свої потреби та одержувати задоволення від життя. Активна участь кожного громадянина в піклуванні про довкілля і про самого себе є гарантом безпеки особи і суспільства на шляху до сталого розвитку, так само як і критично важливим компонентом цієї безпеки через участь кожного у соціально-культурному житті. Важливий блок завдань Концепції безпеки полягає у плеканні свободи за трьома стрижневими напрямами: свободи від страху, свободи від злиднів і свободи творчості. Соціальна гарантія особистого свободовияву громадян дає змогу уникнути загрози безпеки у всіх основних сферах життєдіяльності людини – особистій, економічній, суспільній і політичній. Отже, свобода і захист є фундаментальними складовими безпеки життя і діяльності людини, поза якими не можливий сталий розвиток людини.

Універсальність безпеки. Визначення безпеки як збалансованої взаємодії людини і середовища її соціально-культурного життя підкреслює методологічну універсальність та світоглядний зміст проблеми безпеки, яка стосується не стільки політичної, економічної чи військової сфер суспільної діяльності, скільки особистого сприйняття і внутрішнього відчуття безпеки окремою людиною. Відтак, безпека, формуючи загальне культурне уявлення певної соціальної групи про буття, характеризує якість людського життя, його гідність і самоефективність. Природно, що більшість людей інтуїтивно розуміє значення безпеки. Це і запобігання хворобам, і порушення усталеного способу життя у сім’ї, трудовому колективі чи природному середовищі, і захист від хуліганства та злочинності, так само як і захист держави. Тому простіше визначити відсутність безпеки, ніж її наявність. Якщо ж звернутись до явища безпеки, яке визначається відповідною категорією, то слід окреслити принаймні чотири його суттєві ознаки:

1) універсальність феномену – безпека турбує всіх людей на землі, оскільки має загальні загрози нормальному життю (безробіття, наркотики, злочинність, тероризм, забруднення довкілля, порушення прав і свобод людини тощо);

2) взаємозалежність складників – безпека нині більше не стосується окремої людини, соціальної групи чи навіть країни (голод, захворювання, забруднення навколишнього середовища, глобалізація расизму, торгівля наркотиками, тероризм, етнічні конфлікти і соціальна дезінтеграція не є ізольованими подіями, які обмежені житлом людини чи національними кордонами);

3) підконтрольність розвитку подій – про безпеку можна говорити тільки тоді, коли та чи інша небезпеки виявляється шляхом застосування сучасних методів ризик орієнтованого підходу на ранніх стадіях виникнення, коли реалізується діяльність за найкращим сценарієм розвитку подій і коли застосовуються бар’єри загрозам, ліквідуються глибинні причини утворення дисбалансу між людиною і світом, а не їх трагічні наслідки. Значно дешевше та гуманніше діяти на ранніх етапах відповідно до розвитку подій, ніж пускати події на самоплив;

4) проблемність людського життя, яка не дає змоги повно розв’язати проблему безпеки особи, домагатися абсолютної ліквідації небезпеки. Тому поле людський проблем може бути мінімізоване, але не ліквідоване повністю, оскільки має значення все: як живеться особистості в суспільстві, який її соціальний і духовний потенціал, на скільки вона вільна у виборі, і на які вчинки спонукає її оточення.

Нажаль практика показує, що будь-яка діяльність людини є потенційно небезпечною, оскільки завжди несе деякий ризик. Потенційна небезпека життєдіяльності людини полягає як у видимому та і прихованому прояві її результатів, які занадто важко передбачити і які можуть призвести до травм, захворювання, погіршення працездатності, загибелі.

Безпека людини – поняття, що за обсягом і змістом виходить за межі військової сфери, екстремальних ситуацій і впливу владних структур; воно відображає саму суть людського життя, його ментальні, соціальні і духовні надбання. За стандартизованим визначенням безпека – це стан захищеності особи та суспільства від ризику зазнати шкоди. Оскільки ризик – категорія зі значним елементом індивідуальних ознак і характеристик, то у визначенні ступеню безпеки провідну роль часто відіграє експертна оцінка. За експертною оцінкою безпека – це збалансований стан, збалансованість чинників ризику життю і діяльності населення і територій, функціонування і розвитку людини, соціуму, держави, природних, антропогенних систем з можливостями запобігати дії цих чинників. При цьому експертиза може проводитися як окремою особою щодо стану власної безпеки (відчуття збалансованого стану на підсвідомому рівні відчуття.), так і експертами-фахівцями стосовно безпеки соціально-екологічних систем різного рівня складності та індивідуума. Безпека життя особи – це відчуття збалансованого стану на підсвідомому рівні відчуття. Збалансований стан досягається діяльністю. Вимірювання ступеню безпеки може здійснюватись параметричними або непараметричними методами, суб’єктивними або об’єктивними системами оцінювання. Експертні методи оцінки навіть за участю фахівців високого рівня кваліфікації мають певні недоліки. В останній час отримали поширення статистичні методи аналізу.

Отже, можна виділити такі основні визначення поняття „безпека”:

1) це збалансований, за експертною оцінкою, стан людини, соціуму, держави, природних і антропогенний систем тощо;

2) стан захищеності особи та суспільства від ризику зазнати шкоди;

3) прийнятний рівень ризику;

4) такий стан будь-якого об'єкта, за якого йому не загрожує небезпека.

Останнє визначення не може нас задовольнити повністю, оскільки таке розуміння безпеки лише вказує на відсутність джерела небезпеки, тобто воно може характеризувати якусь ідеальну ситуацію, в якій безпека виступає як бажана, але недосяжна мета. Безпеку краще визначити як стан діяльності, за якого з визначеною ймовірністю виключено прояв небезпек або ж відсутня надзвичайна небезпека. Це визначення, як і попереднє, містить термін „небезпека”, який сам потребує визначення.

Можна також сказати, що безпека діяльності людини – це сукупність властивостей навколишнього середовища, які не завдають шкоди людині в процесі її діяльності; сукупність якостей людини та заходів і засобів, які запобігають можливій шкоді її здоров’ю.

Визначення безпеки життєдіяльності як збалансованої взаємодії людини і середовища її соціально-культурного життя підкреслює методологічну універсальність та світоглядний зміст цієї категорії, яка стосується не стільки політичної, економічної чи військової сфер суспільної діяльності, скільки особистого сприймання і внутрішнього відчуття безпеки окремої людини. Відтак вона, формуючи загальне культурне уявлення певної соціальної групи про безпеку, характеризує якість людського життя, його гідність і самоефективність.

Безпека людини – це поняття, що відображає саму суть людського життя, її ментальні, соціальні і духовні надбання. Безпека людини – невід’ємна складова характеристика стратегічного напряму людства, що визначений ООН як „сталий людський розвиток”(Sustainable Human Development) – такий розвиток, який веде не тільки до економічного, а й до соціального, культурного, духовного зростання, що сприяє гуманізації національного менталітету і збагаченню позитивного загальнолюдського досвіду.

Основною ознакою, що відрізняє сталий розвиток від усіх інших форм соціального руху і видозміни, є відновлення природного і культурного довкілля, коли не тільки не знищується життєвий потенціал, а й підвищується соціальна відповідальність людей, гуманізуються взаємини, ставлення, реакції. Тому сталий розвиток – це розвиток для людей і природи, для збільшення робочих місць і досягання нових рубежів безпеки у побуті, виробництві і наодинці самого індивіда з собою.

Парадигма людського розвитку – це не підхід до людини тільки як до людського капіталу. Хоч парадигма й визнає стрижневу роль цього капіталу щодо зростання продуктивності праці, все ж за мету визначає створення такого економічного і соціального середовища, яке б забезпечувало примноження можливостей кожного громадянина. Концепція людського розвитку передбачає розкриття духовних потенцій особи, які виходять за межі економічного добробуту чи матеріального достатку. Тоді метою буде високий життєвий тонус культурної особистості. Сталий розвиток – це також моральне зобов’язання одного покоління перед прийдешніми. Звідси неприпустиме зростання економічних боргів, зменшення дотацій на освіту та охорону здоров’я, виснаження природних ресурсів. Загалом борги (економічні, соціальні, екологічні) – це кредит під заставу сталості, порушення її законів. Тому стратегія сталого гуманітарного розвитку зорієнтована на збільшення різноманітного капіталу – фізичного, людського, природного, а не накопичення боргів чи кредитів.

 

Небезпека.

 

Невід’ємним чинником життєвого середовища людини також є небезпека:

1) це сукупність факторів, що діють постійно або виникають внаслідок певною ініціюючої події чи певного збігу обставин, які створюють загрозу для життя або благополуччя людей, об’єктів господарства чи навколишнього природного середовища;

2) це негативна властивість живої та неживої матерії, що здатна спричиняти шкоду самій матерії (людям, природному середовищу, матеріальним цінностям);

3) це умова чи ситуація, яка існує в навколишньому середовищі і здатна призвести до небажаного вивільнення енергії, речовини або інформації, що може спричинити фізичну шкоду, поранення та/чи пошкодження;

4) це потенційне джерело шкоди;

5) це явища, процеси, об’єкти, які здатні за певних умов завдати шкоди здоров’ю людини як відразу, так і в майбутньому, тобто викликати небажані наслідки;

6) фактор ризику для людини.

7) це така ситуація, при якій основні норми і параметри життєдіяльності будуть нижче визначеного рівня безпеки. В цій ситуації можуть бути порушені основні принципи та засоби забезпечення життєдіяльності і виникає надзвичайна ситуація.

Якщо мова йде про небезпеку для людини, то це явища, процеси, об’єкти, властивості, здатні за певних умов завдавати шкоди здоров’ю чи життю людини або системам, що забезпечують життєдіяльність людей.

Кожна людина відчуває небезпеку інтуїтивно і розуміє значення її по-своєму. Згідно з висновками експертів ООН, більшість людей пов’язують відчуття небезпеки з буденними проблемами і повсякчасними клопотами, а не ґрунтують його на побоюванні глобальних катастроф чи міжнародних конфліктів. Захист житла, робочого місця, достатку, здоров’я, довкілля – основні проблеми безпечного самопочуття людини. Відчуття небезпеки має також глибоко індивідуальний відтінок, який головним чином залежить від: а) рівня соціального і духовного розвитку особистості; б) ситуації і суспільного устрою, які позитивно чи негативно впливають на світосприйняття громадянина.

Небезпеки існують у просторі і часі і реалізуються у вигляді потоків енергії, речовини та інформації. Небезпеки не діють вибірково, а виникнувши, вони впливають на все матеріальне довкілля. Причинами, через які окремі об’єкти не страждають від певних небезпек або ж одні страждають більше, а інші менше, є властивості самих об’єктів.

Наприклад, куля, що вилетіла з дула, небезпечна для будь-якого живого чи неживого об’єкта, який знаходиться на траєкторії її польоту. Водночас, якщо людина чи тварина в такому разі може загинути, скло буде розбито, то в цегляній стіні це спричинить лише невелику вибоїну, а зіткнувшись з бронею, куля розплющиться, не завдавши такій перепоні шкоди.

Джерелами небезпек є природні процеси та явища, елементи техногенного середовища, людські дії, що криють у собі загрозу небезпеки.

Квантифікацією небезпек називають введення кількісних характеристик для оцінки ступеня (рівня) небезпеки. Найпоширенішою кількісною оцінкою небезпеки є ступінь ризику.

Ідентифікація небезпек – це знаходження типу небезпеки та встановлення її характеристик, необхідних для розробки заходів щодо її усунення чи ліквідації наслідків (створення моделей безпеки). При ідентифікації небезпек необхідно виходити з принципу „все впливає на все”, тобто джерелом небезпеки може бути все живе і неживе, а підлягати небезпеці також може все живе і неживе.

Номенклатура небезпек – перелік назв небезпек або термінів, систематизованих за відповідними ознаками (наприклад, за алфавітом). В окремих випадках складаються номенклатура небезпек для окремих об’єктів (підприємств, цехів, професій, місць праці та інше). Номенклатура небезпек налічує понад 150 найменувань і при цьому не вважається за повну.

Таксономія небезпек – класифікація та систематизування явищ, процесів, об’єктів, які здатні завдати шкоди людині. Залежно від конкретних потреб існують різнісистеми класифікації небезпек:

1) за часом проявлення (імпульсні, кумулятивні);

2) за локалізацією (космос, атмосфера, літосфера, гідросфера);

3) за наслідками (захворювання травми, загибель тощо);

4) за шкодою (соціальна, технічна, екологічна та інші);

5) за сферою прояву (побутова, спортивна, дорожньо-транспортна, виробнича);

6) за структурою (прості , складні, похідні);

7) за характером дії на людину (активні та пасивні);

8) за джерелом походження:

а) природні небезпеки – це природні об’єкти, явища природи та стихійні лиха, які становлять загрозу для життя чи здоров’я людини (землетруси, зсуви, селі, вулкани, повені, снігові лавини, шторми, урагани, зливи, град, тумани, ожеледі, блискавки, астероїди, сонячне та космічне випромінювання, небезпечні рослини, тварини, риби, комахи, грибки, бактерії, віруси);

б) техногенні небезпеки – пов’язані з використанням транспортних засобів, з експлуатацією підіймально-транспортного обладнання, використанням горючих, легкозаймистих і вибухонебезпечних речовин та матеріалів, з використанням процесів, що відбуваються при підвищених температурах та підвищеному тиску, з використанням електричної енергії, хімічних речовин, різних видів випромінювання (іонізуючого, електромагнітного, акустичного). Джерелами техногенних небезпек є відповідні об’єкти, що породжують як наведені в цьому абзаці небезпеки, так і багато інших, які, можливо, інколи не зовсім правильно було б називати техногенними, але до них ми відносимо всі небезпеки, пов’язані з впливом на людину об’єктів матеріально-культурного середовища. Такою небезпекою, наприклад, можна вважат



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.197.197.23 (0.016 с.)