Соціальна стратифікація і соціальна мобільність.

Термін «стратифікація» походить від латинського слова «strata» - «шар», тобто стратифікація — це нашарування груп, що мають різний доступ до соціальних благ через їх положення в соціальній ієрархії.

Можна виділити вертикальний розподіл суспільства і горизонтальний. Вертикальний розподіл — це розподіл по класах (група, певним чином має відношення до засобів виробництва і характеру присвоєння матеріальних благ). Зазвичай соціологи говорять про три основні класи: вищій, середній і нижчий. Приналежність людини до того чи іншого класу залежить від багатьох ознак: род заняття, джерело і розмір доходу, район проживання, тип житла, освіта тощо.

Горизонтальний розподіл суспільства — це розподіл по стратах (сукупність індивідів, які мають однакові або близькі за значенням статусні позиції в соціальному просторі).

Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації. Існує два її різновиди: відкрита і закрита. Закрита (жорстка) - припускає дуже жорсткі межі страт, заборони переходу з однієї страти в іншу (наприклад, кастовий лад в Індії, касти в країнах Африки). Відкрита - не знає формальних обмежень переходу з однієї страти в іншу, заборони змішаних шлюбів, заборони на заняття тією чи іншою професією тощо.

Люди знаходяться в постійному русі, а суспільство - у розвитку. Тому одним з важливих механізмів соціальної стратифікації є соціальна мобільність. Уперше теорія соціальної мобільності була розроблена і введена в науковий оборот відомим російським соціологом П.А.Сорокін.

Соціальна мобільність визначається як зміна індивідом, родиною, соціальною групою місця в соціальній структурі суспільства.

Існують два основних види соціальної мобільності - міжпоколінна і внутрішньопоколінна, і два основних типи - вертикальна і горизонтальна.

Міжпоколінна мобільність припускає, що діти досягають більш високої соціальної позиції або опускаються на більш низьку сходинку, ніж їх батьки. (Наприклад, син робітника стає інженером).

Внутрішньопоколінна мобільність має місце там, де один індивід протягом життя кілька разів змінює соціальні позиції. Інакше вона називається соціальною кар'єрою. (Наприклад, токар стає інженером, потім начальником цеху, директором заводу і т.д.).

Вертикальна мобільність - це переміщення індивідів, соціальних груп з однієї страти (стану, класу, касти) в іншу, при якому істотно міняється їх соціальний стан. Якщо при цьому відбувається підйом по соціальним сходам, має місце висхідна мобільність, якщо ж соціальний спуск - нисхідна мобільність. (Підвищення в посаді - приклад висхідної, а розжалування - нисхідної мобільності).

Горизонтальна мобільність - перехід індивіда чи соціальної групи від однієї соціальної позиції до іншої, що знаходиться на тому ж рівні. (Прикладом може бути перехід з однієї професії в іншу, при якому не відбувається істотна зміна соціального статусу).

Різновидом горизонтальної мобільності служить географічна мобільність. Вона проявляється як просте переміщення з одного місця в інше при збереженні колишнього статусу. Однак якщо до зміни місця додається зміна статусу, то географічна мобільність перетворюється в міграцію. Міграція - зміна місця проживання, переміщення людей на іншу територію (регіон, місто, країна) зі зміною їхнього соціального статусу. Якщо сільський житель приїхав у місто для того, щоб відвідати родичів, то це географічна мобільність. Якщо ж він переселився в місто на постійне місце проживання і знайшов у ньому роботу, то це міграція.

Крім того, розрізняють індивідуальну і групову мобільність. Групова мобільність відбувається там і тоді, де і коли підвищується чи знижується суспільна значимість цілого класу, стану, касти, рангу, категорії. Індивідуальна мобільність має місце тоді, коли переміщення вниз чи нагору відбувається в окремої людини незалежно від інших.

Маргинальність

У перехідні періоди в зв'язку з ростом соціальної мобільності особливу гостроту здобуває проблема маргинальності.

Маргинальність - це стан особистості чи спільноти, що знаходиться на грані різних культур. Це стан тих, хто відірвався від своєї страти, але не адаптувався ще до нової, не прийняв її цінностей, норм. Типовим прикладом є стан тих, хто переїжджає із села в місто, змінює професію, включається в управлінські структури. Вони вже живуть у нових умовах, зазнають впливу від інших факторів, нової професії, міського способу життя, але вони не відразу стають городянами, професіоналами, керівниками. Труднощі адаптації до нового соціокультурного середовища породжують внутрішню напруженість, стресові стани. У зв'язку з цим поведінка маргинала відрізняється нестійкістю, крайніми проявами. Маргінальним може бути і все суспільство, якщо швидко здійснюється перехід до нових соціальних умов його розвитку, руйнуються його підвалини, але продовжують ще діяти старі стереотипи, цінності свідомості, старі норми поведінки.

 

3.5 Соціальні інститути в системі соціальних зв'язків.

Соціальна структура – це не тільки система соціальних груп, спільнот, але й інституціональні організаційні форми, які забезпечують їхній розвиток і переміщення, додають стійкість і визначеність соціальним зв'язкам.

Соціальний інститут - це насамперед сукупність норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин.

Вживаючи термін «соціальний інститут», найчастіше мають на увазі всякого роду упорядкування, формалізацію суспільних зв'язків і відносин (процес упорядкування і формалізації соціальних зв'язків і відносин називається і нституціоналізацією). Умови інституціоналізації:

• постійна і міцна взаємодія між учасниками зв'язків і відносин;

• чітке визначення функцій, прав і обов'язків, що забезпечують взаємодію кожного з учасників зв'язку;

• регламентація і контроль за цією взаємодією суб'єктів;

• наявність спеціально підготовлених кадрів, що забезпечують функціонування соціальних інститутів тощо.

Соціальні інститути - це могутні інструменти виживання суспільства, які складалися на протязі тисячолітньої культурної еволюції. Для того щоб існувати, суспільство повинне задовольняти свої фундаментальні потреби. Для цього в суспільстві створені певні соціальні інститути:

· потреба у відтворенні роду (інститут сім’ї і шлюбу);

· потреба в безпеці і соціальному порядку (політичні інститути, держава);

· потреба в забезпеченні засобів існування (економічні інститути, виробництво);

· потреба в передачі знань, соціалізації підростаючого покоління, підготовці кадрів (інститути освіти, науки і культури);

· потреба в рішенні духовних проблем (інститут релігії).

Соціальні інститути виконують наступні функції:

1) функція закріплення і відтворення суспільних відносин. Кожен інститут має систему правил і норм поведінки, що закріплюють, стандартизують поведінку своїх членів. Тим самим забезпечується стійкість соціальної структури суспільства;

2) регулятивна функція полягає в тому, що функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання взаємин між членами суспільства шляхом вироблення шаблонів поведінки;

3) і нтегративна функція містить у собі процеси взаємозалежності і взаємної відповідальності членів соціальних груп;

4) транслююча функція - передача соціального досвіду новим членам суспільства;

5) комунікативна функція виявляється в поширенні необхідної інформації як всередині даного інституту, так і на інші інститути.

Соціальні інститути, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Джерелами розвитку є ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні) фактори.

Серед екзогенних найважливішими факторами є впливи на соціальну систему елементів культури й особистостей. Зміни соціальних інститутів під впливом культурних підсистем, що розвиваються, обумовлені, насамперед, накопиченням людством нових знань. Крім того, великий вплив на еволюцію соціальних інститутів роблять зміни в ціннісних орієнтаціях. Великий вплив на соціальний інститут може зробити видатна особистість. Дії таких особистостей часто змінюють функціонування і навіть існування цілих соціальних інститутів (наприклад, Петро I, Ленін). У той же час соціальні інститути відіграють провідну роль у формуванні світосприймання і світорозуміння індивідів, наприклад, інститут сім’ї, освіти тощо.

Ендогенні зміни соціальних інститутів відбуваються в основному через те, що той чи інший інститут перестає ефективно виконувати свої функції, не досягає мети, що стоїть перед ним, не сприяє реалізації потреб і інтересів певних соціальних груп.