Місце соціології в системі наук про суспільство.

Соціальна стратифікація і соціальна мобільність.

Термін «стратифікація» походить від латинського слова «strata» - «шар», тобто стратифікація — це нашарування груп, що мають різний доступ до соціальних благ через їх положення в соціальній ієрархії.

Можна виділити вертикальний розподіл суспільства і горизонтальний. Вертикальний розподіл — це розподіл по класах (група, певним чином має відношення до засобів виробництва і характеру присвоєння матеріальних благ). Зазвичай соціологи говорять про три основні класи: вищій, середній і нижчий. Приналежність людини до того чи іншого класу залежить від багатьох ознак: род заняття, джерело і розмір доходу, район проживання, тип житла, освіта тощо.

Горизонтальний розподіл суспільства — це розподіл по стратах (сукупність індивідів, які мають однакові або близькі за значенням статусні позиції в соціальному просторі).

Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації. Існує два її різновиди: відкрита і закрита. Закрита (жорстка) - припускає дуже жорсткі межі страт, заборони переходу з однієї страти в іншу (наприклад, кастовий лад в Індії, касти в країнах Африки). Відкрита - не знає формальних обмежень переходу з однієї страти в іншу, заборони змішаних шлюбів, заборони на заняття тією чи іншою професією тощо.

Люди знаходяться в постійному русі, а суспільство - у розвитку. Тому одним з важливих механізмів соціальної стратифікації є соціальна мобільність. Уперше теорія соціальної мобільності була розроблена і введена в науковий оборот відомим російським соціологом П.А.Сорокін.

Соціальна мобільність визначається як зміна індивідом, родиною, соціальною групою місця в соціальній структурі суспільства.

Існують два основних види соціальної мобільності - міжпоколінна і внутрішньопоколінна, і два основних типи - вертикальна і горизонтальна.

Міжпоколінна мобільність припускає, що діти досягають більш високої соціальної позиції або опускаються на більш низьку сходинку, ніж їх батьки. (Наприклад, син робітника стає інженером).

Внутрішньопоколінна мобільність має місце там, де один індивід протягом життя кілька разів змінює соціальні позиції. Інакше вона називається соціальною кар'єрою. (Наприклад, токар стає інженером, потім начальником цеху, директором заводу і т.д.).

Вертикальна мобільність - це переміщення індивідів, соціальних груп з однієї страти (стану, класу, касти) в іншу, при якому істотно міняється їх соціальний стан. Якщо при цьому відбувається підйом по соціальним сходам, має місце висхідна мобільність, якщо ж соціальний спуск - нисхідна мобільність. (Підвищення в посаді - приклад висхідної, а розжалування - нисхідної мобільності).

Горизонтальна мобільність - перехід індивіда чи соціальної групи від однієї соціальної позиції до іншої, що знаходиться на тому ж рівні. (Прикладом може бути перехід з однієї професії в іншу, при якому не відбувається істотна зміна соціального статусу).

Різновидом горизонтальної мобільності служить географічна мобільність. Вона проявляється як просте переміщення з одного місця в інше при збереженні колишнього статусу. Однак якщо до зміни місця додається зміна статусу, то географічна мобільність перетворюється в міграцію. Міграція - зміна місця проживання, переміщення людей на іншу територію (регіон, місто, країна) зі зміною їхнього соціального статусу. Якщо сільський житель приїхав у місто для того, щоб відвідати родичів, то це географічна мобільність. Якщо ж він переселився в місто на постійне місце проживання і знайшов у ньому роботу, то це міграція.

Крім того, розрізняють індивідуальну і групову мобільність. Групова мобільність відбувається там і тоді, де і коли підвищується чи знижується суспільна значимість цілого класу, стану, касти, рангу, категорії. Індивідуальна мобільність має місце тоді, коли переміщення вниз чи нагору відбувається в окремої людини незалежно від інших.

Маргинальність

У перехідні періоди в зв'язку з ростом соціальної мобільності особливу гостроту здобуває проблема маргинальності.

Маргинальність - це стан особистості чи спільноти, що знаходиться на грані різних культур. Це стан тих, хто відірвався від своєї страти, але не адаптувався ще до нової, не прийняв її цінностей, норм. Типовим прикладом є стан тих, хто переїжджає із села в місто, змінює професію, включається в управлінські структури. Вони вже живуть у нових умовах, зазнають впливу від інших факторів, нової професії, міського способу життя, але вони не відразу стають городянами, професіоналами, керівниками. Труднощі адаптації до нового соціокультурного середовища породжують внутрішню напруженість, стресові стани. У зв'язку з цим поведінка маргинала відрізняється нестійкістю, крайніми проявами. Маргінальним може бути і все суспільство, якщо швидко здійснюється перехід до нових соціальних умов його розвитку, руйнуються його підвалини, але продовжують ще діяти старі стереотипи, цінності свідомості, старі норми поведінки.

 

3.5 Соціальні інститути в системі соціальних зв'язків.

Соціальна структура – це не тільки система соціальних груп, спільнот, але й інституціональні організаційні форми, які забезпечують їхній розвиток і переміщення, додають стійкість і визначеність соціальним зв'язкам.

Соціальний інститут - це насамперед сукупність норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин.

Вживаючи термін «соціальний інститут», найчастіше мають на увазі всякого роду упорядкування, формалізацію суспільних зв'язків і відносин (процес упорядкування і формалізації соціальних зв'язків і відносин називається і нституціоналізацією). Умови інституціоналізації:

• постійна і міцна взаємодія між учасниками зв'язків і відносин;

• чітке визначення функцій, прав і обов'язків, що забезпечують взаємодію кожного з учасників зв'язку;

• регламентація і контроль за цією взаємодією суб'єктів;

• наявність спеціально підготовлених кадрів, що забезпечують функціонування соціальних інститутів тощо.

Соціальні інститути - це могутні інструменти виживання суспільства, які складалися на протязі тисячолітньої культурної еволюції. Для того щоб існувати, суспільство повинне задовольняти свої фундаментальні потреби. Для цього в суспільстві створені певні соціальні інститути:

· потреба у відтворенні роду (інститут сім’ї і шлюбу);

· потреба в безпеці і соціальному порядку (політичні інститути, держава);

· потреба в забезпеченні засобів існування (економічні інститути, виробництво);

· потреба в передачі знань, соціалізації підростаючого покоління, підготовці кадрів (інститути освіти, науки і культури);

· потреба в рішенні духовних проблем (інститут релігії).

Соціальні інститути виконують наступні функції:

1) функція закріплення і відтворення суспільних відносин. Кожен інститут має систему правил і норм поведінки, що закріплюють, стандартизують поведінку своїх членів. Тим самим забезпечується стійкість соціальної структури суспільства;

2) регулятивна функція полягає в тому, що функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання взаємин між членами суспільства шляхом вироблення шаблонів поведінки;

3) і нтегративна функція містить у собі процеси взаємозалежності і взаємної відповідальності членів соціальних груп;

4) транслююча функція - передача соціального досвіду новим членам суспільства;

5) комунікативна функція виявляється в поширенні необхідної інформації як всередині даного інституту, так і на інші інститути.

Соціальні інститути, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Джерелами розвитку є ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні) фактори.

Серед екзогенних найважливішими факторами є впливи на соціальну систему елементів культури й особистостей. Зміни соціальних інститутів під впливом культурних підсистем, що розвиваються, обумовлені, насамперед, накопиченням людством нових знань. Крім того, великий вплив на еволюцію соціальних інститутів роблять зміни в ціннісних орієнтаціях. Великий вплив на соціальний інститут може зробити видатна особистість. Дії таких особистостей часто змінюють функціонування і навіть існування цілих соціальних інститутів (наприклад, Петро I, Ленін). У той же час соціальні інститути відіграють провідну роль у формуванні світосприймання і світорозуміння індивідів, наприклад, інститут сім’ї, освіти тощо.

Ендогенні зміни соціальних інститутів відбуваються в основному через те, що той чи інший інститут перестає ефективно виконувати свої функції, не досягає мети, що стоїть перед ним, не сприяє реалізації потреб і інтересів певних соціальних груп.

Якщо звернутися до історії філософської і соціологічної думки, то ми побачимо, що істотне місце завжди займали пошуки інтегративних елементів, відносин, що визначають їхню цілісність. У складній системі суспільних відносин, соціальних зв'язків, мислителі намагалися виділити головні елементи, що єднають суспільство. За Гегелем визначальними були правові відносини, саме вони з'єднували усі види зв'язків воєдино. За Кантом, таку роль відігравали моральні відносини. За Марксом – глибинні економічні.

Безсумнівно, загальні цінності виступають інтегративним чинником, але це не єдиний чинник. Цінності можуть не тільки поєднувати, але і вказувати на диференціацію, тому що системи цінностей можуть бути протилежними, тому Їх роль може мінятися.

Прийнято розмежовувати цінності:

1) існуючі, наявні (наприклад, цікава робота, родина, повага людей, багатство тощо);

2) цінності цільові (ідеали, цілі, бажання);

3) цінності належного (соціальні норми, ролі, установки).

Соціальні норми подібно до інших цінностей виконують функції оцінки й орієнтації особистості, спільноти. Разом з тим вони не обмежуються цими функціями. Норми здійснюють регулювання і соціальний контроль за поведінкою. Вони носять яскраво виражений вольовий характер. Це не тільки вираження думки, але і вираження волі. При цьому на відміну від індивідуального волевиявлення, норма виражає типові соціальні зв'язки, дає типовий варіант поведінки. Норма не тільки оцінює й орієнтує подібно ідеям, ідеалам, але і наказує. Її характерною рисою є імперативність. Це єдність оцінки і розпорядження.

Соціальні норми – це правила, що виражають вимоги суспільства, соціальної групи до поведінки особистості, групи в їхніх взаєминах один з одним, соціальними інститутами, суспільством в цілому.

Регулюючий вплив норм полягає в тому, що вони встановлюють межі, умови, форми поведінки, характер відносин, цілі і способи їх досягнення. Внаслідок того, що норми передбачають і загальні принципи поведінки, і конкретні її параметри, вони можуть давати більш повні моделі, еталони належного, ніж інші цінності.

Норми виникають внаслідок потреби у певній поведінці. Так, наприклад, однією із самих давніх норм була норма чесного відношення до своєї частки в суспільній праці. На зорі людства можна було вижити тільки дотримуючись даної норми. Вона з'явилася в результаті закріплення повторюваних необхідних спільних дій.

Різноманіття соціальної реальності, соціальних потреб породжує і різноманіття норм. Класифікувати норми можна за різними критеріями:

за суб'єктами, носіями норм: загальнолюдські норми, норми суспільства, групові, колективні. У сучасному суспільстві спостерігається складна колізія цих норм.

за об'єктом чи сферою діяльності розмежовуються норми, що діють в окремих видах відносин: політичні, економічні, естетичні, релігійні тощо.

за змістом: норми, що регулюють майнові відносини, спілкування, що забезпечують права і свободи особи, що регламентують діяльність установ, взаємини між державами і т.д.

за місцем в нормативно-ціннісній ієрархії: основні і другорядні, загальні і конкретні.

за формою утворення і фіксації: жорстко фіксовані і гнучкі.

за масштабом застосування: загальні і локальні.

за способом забезпечення: ті, що спираються на внутрішнє переконання, суспільну думку чи на примус, на силу державного апарата.

за функціями: норми оцінки, що орієнтують, контролюючі, регламентуючі, караючі, заохочуючи.

Соціальний прогрес

Під прогресом звичайно розуміється удосконалювання соціального устрою суспільства і культурного життя людини. Передбачається така спрямованість соціального і всього суспільного розвитку, для якого характерний перехід від нижчих форм до вищих, від менш складних до більш складних. Таким чином, соціальний прогрес - це тип розвитку соціальної сфери, при якому вона в цілому чи окремі її елементи переходять на більш високу ступінь, стадію зрілості.

В цілому розвиток людства іде по лінії наростання прогресивних соціальних змін. Загальна сукупність соціальних змін в історичному масштабі від первісного суспільства до сучасного може бути охарактеризована як прогресивний розвиток.

Однак соціальний прогрес має суперечливий характер. До деяких областей соціального життя поняття прогресу не вживається. Сюди відноситься область мистецтва як соціального інституту. Мистецтво не стоїть на місці, воно постійно змінюються. Разом з тим поняття прогресу не використовується, коли розглядається художня, естетична сторона еволюції, розвитку мистецтва. Тут можна говорити лише про певний прогрес технічних засобів створення, збереження і поширення творів мистецтва. Аналогічним чином варто оцінювати й еволюцію деяких інших соціальних інститутів і явищ. Наприклад, релігії. Те ж можна сказати і про фундаментальні філософські системи: їхня еволюція має місце, але поняття прогресу тут недоречно.

Суперечливий характер соціального прогресу виявляється насамперед у тому, що розвиток багатьох соціальних структур і процесів призводить одночасно до їх просування вперед в одних напрямках, до відступу, поверненню назад в інших напрямках, до удосконалювання, поліпшення в них одного і погіршення іншого. Саме такий суперечливий характер мають деякі соціальні зміни.

Оцінку характеру соціальних змін здійснюють по їх результатах.

Ця оцінка може бути суб'єктивною, але може ґрунтуватися і на об'єктивних показниках. До суб'єктивних оцінок можна віднести такі, котрі виходять з бажань, прагнень, позицій окремих груп чи прошарків населення. Головну роль тут грає ступінь задоволеності соціальних груп реформами, що відбуваються. Якщо ж ті чи інші соціальні зміни мають негативні наслідки для положення, статусу деякої групи, вони звичайно оцінюються як непотрібні, неправильні, антинародні, антидержавні, хоча для інших груп і суспільства в цілому вони можуть мати важливе позитивне значення.

Соціальна стабільність

Під стабільністю розуміється здатність системи функціонувати, зберігаючи незмінною свою структуру і підтримуючи рівновагу. Соціальна стабільність є найважливішою умовою нормального існування будь-якого суспільства.

У сучасній ситуації найчастіше виникають уявлення про те, що всякі зміни ведуть тільки до погіршення матеріального становища людей, їхнього добробуту і тим самим підривають основу стабільності всього суспільства. В дійсності соціальна стабільність не є синонімом незмінності соціальних систем і відносин. Така нерухомість у суспільстві є ознакою не стабільності, а застою.

У соціологічному змісті соціальна стабільність - це відтворення соціальних структур, процесів і відносин у рамках цілісності самого суспільства. Причому це відтворення не є просте повторення попередніх ступіней, а містить у собі різноманітні елементи змін.

Стабільне суспільство – це суспільство, що розвивається й у той же час зберігає свою стійкість. Це суспільство з налагодженим процесом і механізмом соціальних змін, що зберігають його стабільність і виключають таку політичну боротьбу, що веде до розхитування його основ.

Таким чином, стабільність у суспільстві досягається не за рахунок незмінності, нерухомості, а за рахунок здійснення назрілих соціальних змін у потрібний момент і в потрібному місці. Соціальні зміни є необхідною умовою й елементом соціальної стабільності.

Види культури.

Виділяють два основних види культури: матеріальну і духовну.

Матеріальна культура представлена матеріальними предметами у вигляді споруджень, будинків, знарядь праці, творів мистецтва, предметів повсякденного побуту тощо. Інакше кажучи, це частина загальної системи культури, що включає всю сферу матеріальної діяльності і її результатів.

Нематеріальна (духовна) культура містить у собі знання, вірування, переконання, цінності, ідеологію, мораль, мову, закони, традиції, звичаї, що виробляються і засвоюються людьми. Духовна культура характеризує внутрішнє багатство свідомості, ступінь розвиненості самої людини.

За походженням (генезисом) виділяють народну культуру й елітарну. Народна культура виникає певною мірою стихійно і не має конкретного «персоніфікованого» автора. Вона включає фольклор, пісні, казки, міфи, що створювалися людьми в процесі повсякденного життя. Елітарна культура включає, насамперед, класичну музику, живопис, літературу, що створювали професіонали високого рівня. У ній завжди можна чітко установити авторство.

У сучасному суспільстві в зв'язку з розвитком ЗМІ (засобів масової інформації) виникає ще один вид культури – масова, котра апелює до усіх і розрахована на масове споживання. Для масової культури характерне зведення високої культури до усередненого поверхневого змісту.

Науково-технічна революція стимулювала широке поширення масової культури. Сама ідея масової культури виникає в 20-х роках ХХ ст. у рамках доктрини масового суспільства. Теорія масового суспільства виходить з того, що в XX ст. чільну роль в історичному процесі починає грати маса. Поняття «маса» має не тільки кількісні характеристики (більшість суспільств), але і якісні: знеособленість, перевага почуттів, втрата інтелекту й особистої відповідальності за свої рішення і вчинки. Суть масової культури полягає в тому, що вона створюється для цілей споживання. Головна її функція — розважально-компенсаторна. Це культура, позбавлена внутрішнього джерела розвитку і функціонує на основі соціального замовлення. Вона є масовою за обсягом, тобто охопленню аудиторії, і за часом, тобто виробляється постійно, день у день. в результаті масова культура перетворюється в особливий вид бізнесу, при цьому вона не стільки споживається людиною, скільки споживає саму людину. Типовим прикладом масової культури можуть служити нескінченні телевізійні серіали, «мильні» опери.

Крім названих видів культури існує ще субкультура і контркультура:

Субкультура – це система цінностей, норм, зразків поведінки, життєвих стилів, характерних для тієї чи іншої соціальної спільноти (наприклад, професійна культура, національна, конфесіональна, демографічна). Субкультури відрізняються одна від іншої нормами поведінки, стилем життя і навіть мовою. Варто порівняти, наприклад, поняття «армійське життя» і «студентське життя» і стане ясно, наскільки розрізняються ці дві субкультури.

Субкультура, що знаходиться в стані відкритого конфлікту, явної конфронтації стосовно пануючого культурі, називається контркультурою. Цей термін належить американському соціологу Т. Роззаку, що ввів його для характеристики молодіжних рухів Заходу 60-х років. Іншими словами, контркультура — це моделі поведінки, набір норм і цінностей якої-небудь соціальної групи, що різко суперечать нормам і цінностям, що панують у суспільстві, частиною якого ця група є, і сприймаються як дивні і зухвалі. (Наприклад, молодіжна контркультура, що сформувалася на основі руху «хіпі» у 60-х роках; нацистська контркультура; кримінальна; блатна.)

Культурна динаміка

Культура не є застигло, раз і назавжди даною. Вона змінюється в міру розвитку потреб суспільства. І ці зміни пов'язані з взаємодією внутрішнього саморозвитку культури з зовнішніми факторами. Соціальні зміни виявляються в виникненні чи зникненні певних елементів культури, трансформації зовнішніх і внутрішніх зв'язків, що відбиваються в способі життя індивідів.

Однак, що стосується самого характеру культурної динаміки, то в соціології немає єдиної думки по цій проблемі:

1) Одні соціологи думають, що в суспільстві відбувається постійна зміна культурних елементів, у ході якої вони цілком перетворюються. При цьому зміна культурних зразків відбувається за напрямком від простого до складного, від однорідності до неоднорідності. Розвиток культури йде, таким чином, по висхідній лінії, тобто кожен новий рівень культури являє собою сукупність більш складних, більш гуманних зразків культури.

2) Інші вважають, що будь-яка культурна цінність, норма чи зразок проходить у своєму розвитку три стадії: стадію росту, що виявляється у визнанні значимості даного культурного зразка, його поширеності в суспільстві чи групі; стадію досягнення культурним зразком певної межі чи границі, після чого він вступає в конфлікт із зовнішнім середовищем і своїм внутрішнім змістом; а потім третю стадію - припинення існування культурної норми чи цінності. Тобто вони заперечують лінійний розвиток культури і вважають, що культура розвивається циклічно (зародження, розквіт, занепад, загибель).

Соціологи виділяють основні закономірності у розвитку культури:

l- Залежність типу культури від природних і штучних умов життя суспільства і її зворотний вплив на їхню зміну.

2- Наступність у розвитку культури. Вона може бути тимчасовою (вертикальною) і просторовою (горизонтальною), позитивною (продовження тієї чи іншої культурної традиції) і негативною (заперечення колишнього культурного досвіду).

3 - Нерівномірність розвитку культури, що виражається в двох аспектах:

а) розквіт і занепад культури не збігаються з епохами розквіту й занепаду в інших сферах громадського життя, наприклад, в економіці;

б) самі види культури розвиваються нерівномірно.

Так, сьогодні при більш-менш пристойному рівні розвитку художньої культури ми говоримо про відсутність політичної культури чи катастрофічний стан культури екологічної.

4- Особлива роль особистості, людської індивідуальності в культурному процесі.

Велике значення для розвитку і функціонування культури мають якісні зміни в науці і технології, що відкривають нові можливості для виробництва і поширення культурних цінностей. Можна виділити три якісних стрибки, які уплинули на розвиток сучасної культури:

• поява писемності, що дозволило зберегти багато здобутків культури й обмінюватися ними;

• винахід друкарства, завдяки якому різко збільшився обсяг поширення культурної продукції;

• сучасні досягнення науки і техніки (телебачення, відео- і звукозапис, голографія, нові матеріали в архітектурі й ін.).

Соціалізація особистості.

Становлення особистості — складний і тривалий процес залучення особистості до соціального, тобто її соціалізації. Це найбільш широке поняття, що служить для характеристики формування особистості.

Соціалізація визначається як процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм і культурних цінностей того суспільства, до якого він належить. Соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонувати як повноправному члену суспільства. Ведучим і визначальним початком соціалізації є цілеспрямований вплив (навчання, виховання). Однак соціалізація включає і стихійні, спонтанні процеси, які так чи інакше впливають на формування особистості.

Процес соціалізації складається з низки етапів.

1) первинна соціалізація, що охоплює період дитинства (засвоєння норм і цінностей дитиною, її входження в дану культуру), засвоєння елементарних соціальних навичок.

2) вторинна соціалізація, етап, що збігається з одержанням формальної освіти, підготовка до активного трудового періоду (школа, ВНЗ, робота). До 18 – 20 років.

3) Соціалізація зрілості – етап перетворення індивіда в самостійного економічного агента і створення їм власної родини, (активний трудовий період до 60 років).

4) Соціалізація старості – етап поступового відходу від активної трудової діяльності і перетворення у своєрідного «утриманця».(60 років і більше)

Виділяють і такі стадії соціалізації:

· дотрудова (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності);

· трудова (охоплює період активної участі людини у трудовій діяльності);

· післятрудова (період, що починається з закінченням активної трудової діяльності людини).

Отже, соціалізація не завершується в якийсь момент життя людини, вона продовжується все життя, оскільки людина протягом усього життя здобуває нові цінності, норми, погляди, змінює свою поведінку.

У зміст соціалізації входить засвоєння індивідом мови соціальної спільності, засобів мислення, які властиві даній культурі, форм раціональності і чуттєвості, прийняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків і засобів діяльності тощо. Індивід соціалізується, завдяки включенню у різні форми соціальної діяльності, освоєнню соціальних ролей. У цьому плані соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Однак, людина освоює світ культури вибірково, через свої інтереси, свій світогляд. Освоюючи культуру, людина формує свої здібності, потреби, цінності. Тому немає соціалізації без індивідуалізації.

Основними чинниками соціалізації особистості виступають елементи соціального середовища:

1) по-перше, сукупність ролей і статусів, що суспільство пропонує людині;

2) по-друге, сукупність соціальних інститутів, громадських організацій і соціальних спільнот, у межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і здобуває бажані статуси;

3) по-третє, сукупність цінностей, норм, умінь і навичок, які людина опановує, щоб виконувати відповідні ролі.

Особистість неможлива поза соціальною діяльністю, поза спілкуванням. Тому на різних етапах і стадіях у процесі соціалізації бере участь все оточення індивіда (родина, родичі, однолітки, дошкільні дитячі установи, навчальні заклади, трудові колективи, суспільно-політичні організації, мистецтво, література, ЗМІ тощо).

 

У процесі соціалізації виділяють дві фази: соціальну адаптацію та інтеріоризацію.

· Соціальна адаптація означає пристосування індивіда до соціального середовища: до рольових функцій, до соціальних норм, до соціальних груп, інститутам, до умов функціонування різних сфер суспільства.

У процесі адаптації індивід погоджує свої потреби зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища.

· Інтеріоризація – це процес перетворення зовнішніх норм у внутрішні правила поведінки. Це процес переходу елементів зовнішнього середовища у внутрішнє «Я». Отже, результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості, неповторність її духовного світу, особливості темпераменту, уяви, інтелекту.

Таким чином, якщо в першій фазі соціалізації особистості відбувається пристосування індивіда до соціального середовища; то в другій фазі – вплив соціальної системи проходить через внутрішнє «Я» людини і виявляється в зміні її поведінки.

 

Які ж механізми соціалізації?

З.Фрейд виділив основні механізми соціалізації: імітацію й ідентифікацію. Імітація – це спроба копіювати певну модель поведінки, а ідентифікація – це спосіб усвідомлення приналежності до тієї чи іншої спільності. Імітація й ідентифікація є позитивними механізмами, оскільки вони націлені на засвоєння певного типу поведінки. А сором і провина являють собою, на думку Фрейда, негативні механізми, тому що вони придушують чи забороняють деякі зразки поведінки.

5.4 Соціальна типологія особистості.

Соціальний тип особистості – це відображення того, як суспільна система впливає на ціннісні орієнтації людини і через них – на її реальну поведінку. У сучасній соціології одержало широке поширення виділення типів особистості в залежності від їх ціннісних орієнтацій:

1. Традиціоналісти – орієнтовані переважно на цінності порядку, дисципліни, а виразність таких якостей, як креативність, прагнення до самореалізації, самостійність, у цього типу особистості дуже низька.

2. Ідеалісти – навпаки, сильно виражене критичне відношення до традиційних норм, незалежність і зневага авторитетами, установки на саморозвиток.

3. Фрустрований тип особистості – характерні низька самооцінка, пригноблене, подавлене самопочуття, відчуття себе як би викинутим з потоку життя.

4. Реалісти – поєднують у собі прагнення до самореалізації з розвитим почуттям боргу і відповідальності, здоровий скептицизм із самодисципліною і самоконтролем.

5. Гедоністи – орієнтовані в першу чергу на одержання задоволень «тут і зараз», погоня за насолодами.

У соціології прийнято виділяти базисний тип особистості і модальний. Базисний тип – той, що найкраще відповідає потребам сучасного етапу суспільного розвитку. У США, наприклад, це, так званий "стовідсотковий американець", у колишньому СРСР - "радянська людина". Це свого роду ідеальний тип, на який орієнтується суспільство у вихованні молодого покоління.

Модальний тип – той, який реально переважає в даному суспільстві. Після розпаду СРСР деякі соціологи вважали, що найбільш розповсюдженою особистістю в нашій країні була так звана "невротична особистість", тобто людина, яка не знала, що потрібно робити в ситуації, що змінилася.

Ідеальний тип особистості – це тип особистості як побажання на майбутнє, наприклад, всебічно і гармонійно розвинута особистість, тип особистості, не прив'язаний до конкретних умов.

 

5.5 Девіантна поведінка особистості

Структура і функції сім’ї

Інститут сім’ї носить конкретно-історичний характер, він постійно змінюється і розвивається в зв'язку з розвитком потреб суспільства. Життя сім’ї, її історичні типи, її структура визначаються загальними тенденціями зміни, розвитку суспільства.

Структура сім’ї:

· у залежності від характеру шлюбу, що укладається:

Моногамна- родина складається з двох чоловіків,

полігамна: полігінія (багатоженство) і поліандрія (багатомужество).

Історично першим видом була полігамна родина, з розвитком суспільства поступово вона витісняється моногамною. У сучасному світі полігінія збереглася, в основному, у країнах Арабського Сходу, поліандрія зустрічається в деяких племенах Індії, Тибету, Південної Америки.

У сучасних країнах зустрічаються і нетрадиційні одностатеві сім’ї. Сексуальні меншості ведуть боротьбу за їхнє визнання, правове оформлення.

· У залежності від сфери вибору супруга:

е ндогамні (супруг обирається в межах власної спільноти). Важливим правилом ендогамії є заборона кровозмішення (інцест), що забороняє шлюби чи статеві зв'язки між найближчими родичами.

екзогамні (супруг обирається з представників інших спільнот).

Це призводить до появи двох видів родини: соціально-гомогенної (однорідної) і соціально-гетерогенної (різнорідної). За даними соціологів гомогенні родини складають близько 70% від загального числа родин. У цих родинах чоловік, дружина і їхні батьки належать до тих самих соціальних груп, соціальних прошарків. Гомогенна родина, як правило, більш стійка, гармонічна. Соціально гетерогенних родин до 30%. Приналежність до різних культурних, соціальних груп, різний рівень освіти, професії порушують гармонію, стійкість, тому переважають авторитарні відносини. Однак ці особливості не варто абсолютизувати. Іноді існуючі розходження стимулюють велику активність у самоосвіті, самовихованні і т.д.

· За типом верховенства, управління родиною:

Егалітарна (рівноправна) сім’я: заснована ні поділі ролей відповідно до особистих якостей і здібностей подружжя, на участі кожного в прийнятті рішень, виховання дітей будується на переконанні, а не на примусі. Егалітарну сім’ю часто називають демократичною.

Авторитарна сім’я: характеризується твердим підпорядкуванням одному з членів родини. Причому сімейна влада може ґрунтуватися на традиційних уявленнях, на економічній перевазі чи моральному авторитеті.

· У залежності від складу виділяють сім’ї:

розширену, що включає різні покоління;

нуклеарну (окрему, просту), яку складають подружжя з дітьми;

неповну, коли відсутній один з подружжя.

Кожний з цих типів сімей має свої соціальні проблеми. У розширеній сім’ї — це проблема взаєморозуміння поколінь. Конфлікти в такій родині вирішити складніше, тому що в основі лежать розходження культур старих і нових поколінь. У неповній родині — це проблема виховання дітей. У простий (нуклеарній) сім’ї — це проблема формування традицій, стилю сімейного життя.

· За часом існування сім’ї виділяють:

Молодіжну сім’ю (до 30 років);

середнього подружнього віку (від 3 до 10 років спільного проживання);

родину старшого подружнього віку (10-20 років);

літню подружню пару.

Вік накладає відбиток на сімейні відносини, на характер труднощів, протиріч, що мають потребу в подоланні. У молодіжній родині це труднощі адаптації до подружніх обов'язків, до нового побуту. У родині середнього подружнього віку - проблема подолання нудьги, одноманітності, стереотипності у взаєминах подружжя. У літніх сім’ях - проблеми дбайливого відношення одне до одного, поступливості, освоєння нових ролей.

· У залежності від кількості дітей виділяють такі різновиди сімей:

бездітні, де протягом 10 років шлюбу не з'явилася дитина (складають більш 15% усіх родин). Кожна третя така родина розпадається найчастіше з ініціативи чоловіків.

Однодітні: складають у містах більше 50% родин. З цих родин розпадається кожна друга.

Малодітні: (родина з двома дітьми) відрізняється більшою стійкістю (у порівнянні з однодітною, більш ніж у 3 рази). Вона створює кращі умови для формування особистості дитини, її моральних якостей і комунікативних здібностей.

Багатодітні: (троє і більше дітей) розпадаються рідко, має й інші переваги, хоча в сучасних умовах зв'язана з великими матеріальними труднощами.

Загальною тенденцією сучасного розвитку сім’ї є зменшення кількості дітей. За даними соціологічних досліджень, і чоловіки, і жінки хотіли б мати в середньому менше дітей, ніж було в родині їхніх батьків.

Функції сім’ї

1) Репродуктивна: тобто функція дітонародження, відтворення населення. Вона не зводиться до біологічного відтворення, а носить соціальний характер, тому що припускає не просте народження дитини, а відтворення людини, що відповідає сучасному рівню розвитку суспільства.

2) Господарсько-економічна: ведення домашнього господарства, складання і використання сімейного бюджету, розподіл домашнього господарства, накопичення матеріальних благ і передача їх у спадщину тощо.

3) Виховна: сім’я забезпечує наступність у розвитку культури, бере участь у збереженні і передачі молодому поколінню духовних цінностей і трудових навичок. Сім’я забезпечує первинну соціалізацію дитини, формує погляди, цінності і т.п.

4) Рекреативна: у сім’ї отримують допомогу, підтримку, знімають напругу;

5) Комунікативна: сім’я задовольняє потребу людини в спілкуванні;

6) Регулятивна: моральна регламентація поведінки членів родини, регуляція сексуальної поведінки.