Щодо історичних уявлень росіян – автор теж точний: до Київської Руси росіяни дійсно привласнювали собі й візантію, і рим, об’явивши свою державу ще В хvі столітті «третім римом».

В «Історії Русів» міститься ще одна цікава, саме національна характеристика росіян, яка підтверджує мною вище сказане про їхню пихатість, схожу з польською й єврейською:

«Московіти були про себе незрозуміло високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська: Полячішкі, Татарішкі. За тим дивним звичаєм звали вони Козаків «чубами» та «хохлами», а ті сердилися аж пінилися, заводили з ними сварки й бійки, та врешті нажили неприємну ворожнечу і дихали на них повсякчасною огидою». Називає автор і ще одне прізвисько, яким росіяни шпиняли українців: «виговці».

З останнього можна зрозуміти, що і в подальшому в цьому відношенні росіяни будуть вірні собі, адже за цим послідують «мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці».

Отже, можна зробити висновок, що за три століття під назвою держави «Третій Рим» росіяни не змогли забрати собі назву «римські» – їх випередили в боротьбі за «Римську спадщину» спочатку німці, а потім і італійці. Назва «Візантія» теж виявилася для них недосяжною, бо на планеті існували греки, які вже однозначно нікому своєї історії не збиралися віддавати, а знаходячись під турецьким пануванням так тим більше – вона їм самим була конче потрібна. Тому росіянам довелося задовольнитися привласненням герба Палеологів – двоголового орла. Привласнення це було подвійним – росіяни його забрали не тільки в греків, а й в українців, адже Володимир Мономах був таки великим князем Київським. Андрія ж Суздальського, свого сина він не любив і ніколи не благословляв його на княжіння у Суздалі – Андрій туди втік з Києва, викравши й вивізши з собою чудотворну ікону Божої Матері Вишгородську (вона дуже швидко перетвориться в росіян на «Владімірскую» й «Дєржавніцу». Останній термін, до речі, росіяни вживають, навіть не усвідомлюючи, що говорять при тому ломаною вже, але українською мовою. Між іншим, і молитовний зворот «Отче наш» є виключно зворотом з української мови).

Коли на початок ХІХ ст. росіянам стало ясно, що ні історія Візантії, ні історія Римської імперії не стала виключно їхньою, а крім того, ні та, ні та не давала їм того, що їм конче вже було потрібно – етноніму, вони почали шукати собі історію десь інде. Етнос прагнув жити, а без імені це вже було проблематично, особливо у різнонаціональній імперії. Треба розуміти, що процеси етногенези не знають жалю. І в цьому процесі на шляху демократичного за своїм менталітетом українського етносу до своєї національної історії встала етногенеза дуже твердих монополістів – росіян, які самі рухалися до своєї національної історії. Та ж якість росіян, що вони ніколи не знали жалю до тих, хто ставав на їхньому шляху, була давно і всім відома. За умови перебування українців у складі Російської імперії, яка була державою росіян, поразка українців у ХІХ столітті була неминучою. І це сталося.

  Початок боротьби за «Київську спадщину».

Своє нинішнє місце історія Київської Руси зайняла в будові української історії досить пізно. Причому цей процес протікав у підросійській і підавстрійській частинах України по-різному.

Галицькі мислителі завжди виводили українську історію з княжої Руси. Це було об’єктивним, адже після зруйнування Ордою Києва у 1240 році та загибелі Київської Руси галичани мали ще 100 років продовжувача Київської Руси – Галицько-Волинське князівство / королівство. Тож серед населення Західної України ніколи не вмирало відчуття приналежності колись до власної великої держави. Козаччина ними згадувалася не часто, що теж зрозуміло: на час виникнення Козацької держави вони були вже уніатами, їх православні козаки не жалували й не вважали «своїми». Вихідці ж з Наддніпрянщини зверталися насамперед до Козацької держави, твори ж свої вони писали і українською, і російською мовами (М. Гоголь, Т. Шевченко та ін.). Захопившись Козаччиною, вони й не помітили, як княжу Русь вихопила Росія.

Звідтоді «боротьба за Київську спадщину» здається чи не найголовнішою темою української історіографії, і ця проблема й досі не вирішена не тільки в науковому, а й у геополітичному вимірі. Складається навіть таке враження, що від вирішення цього питання залежить саме існування української історії, а з нею й української нації, а навіть етносу як такого. І так і є, адже без національної історії нація неможлива.

Тим не менш, я повинна констатувати справжній феномен: українська національна історія виникала й утверджувалася як окрема дисципліна БЕЗ ОПОРИ НА КИЇВСЬКУ РУСЬ. Вона довго існувала і прекрасно обходилася «без Руси», цілком задовільно вирішуючи свої завдання у справі формування національної самосвідомості українців. Чому? Що сталося? А ось що.

Щоправда, слід відразу зазначити, що велична Козацька доба була такою видатною й такою особливою, що для становлення національної самосвідомості українцям цілком вистачило й її. Але розвиток історичної свідомості нації вимагав коренів. Ось у чому була проблема.

Тож, що все ж таки сталося? Коли в лютому 1818 року у продаж надійшли перші екземпляри «Истории государства Российского» М. Карамзіна, молодий літератор Олександр Пушкін хворів. Він прочитав усі вісім томів «в постеле с жадностью и со вниманием». Пізніше він так згадував ефект, справлений Історією на публіку:

«Все, даже светские женщины, бросились читать историю своего отечества, дотоле им неизвестную. Она была для них новым открытием. Древняя Россия, казалось, была найдена Карамзиным, как Америка – Колумбом. Несколько времени ни о чем ином не говорили».

Так відбулось бурхливе народження історичної свідомості російської нації, держава якої називалась «Росією» тільки з 1721 року. Виникнення національної самосвідомості в росіян відбулося раніше шляхом виведення держави як «Росії – третього Риму» від Візантії й Риму. Але як від греків і римлян вивести московський народ? Отже, до Карамзіна була історія держави, а з нього розпочалася національна історія росіян. Від 1721 до 1818 рр. відродився етнонім «русскіє», який паралельно буде існувати з терміном «великороси». З вибухом емоцій навколо Карамзінської «Історії» і постала модерна російська нація. Але цим вона вирвала «з-під» українців історію Київської Руси, залишивши їх без підвалини їхньої власної історії.

Відсутність тогочасних протестів з боку української національної еліти свідчить про те, що українці в той час ще не відчули у привласненні історії Руси новоспеченими «великоросами» нічого загрозливого. Демократична козаччина, яким би не було давнім коріння «козацького роду», в їхньому уявленні не могла мати нічого спільного з «князівською» історією Руси.

Так дві схеми історії – «малоросійська» і «великоросійська» якийсь час вільно розминалися й не конфліктували. Це мало й практичну причину: українська шляхта і потомки козацької старшини прагнули дворянських титулів. Право на це могла надати тільки ОСОБЛИВА історія. Особливе ж становище козацьких еліт і їх спеціальний статус в російській імперії ніяк не могли бути легітимізовані апеляцією до часів Володимира чи Ярослава (їм могли сказати: «Ви б ще до часів Потопу апелювали» й не надати ніяких привілеїв). Особливість же їхньому походженню надавала тільки Козацька історія, якої не мав російський народ.

Проте у 1856 році російський історик Погодін опублікував Лист до Срезневського, в якому заявив, що староруська князівська традиція не властива малоросійській історії, бо фольклор малоросів не зберіг билин, в яких головними персонажами є особи домонгольської київської історії, у малоросів – думи, а то – козацтво. Далі Погодін ставить питання: що ж сталося, що Київська Русь стала «Україною»? Відповідь його – така: росіяни з Півдня після монголо-татарської навали переселилися на Північ, бо там було безпечніше, збереглися міста й князі проводили політику залучення робочих рук, майстрів, митців.

Не наша справа зараз розглядати погодінську теорію, яку критикує кожне покоління українських істориків, але концепція «переселення» з якої викладалася в усіх видах шкіл СРСР до самого 1991 року, а відповідно, пішла у свідомість не одного покоління радянських людей. Але відмітимо головне: з точки зору логіки Погодін переконливіший, ніж сучасні йому українські історики – той же Максимович, його перший опонент. І з точки зору націології Погодін правий, а неправі тодішні українські автори. Вони відстоювали тогочасну офіційну тезу: народ руський – це одне, але має три складники – великороси, малороси й білоруси. Це походило від офіційної ідеологічної доктрини графа Уварова «православіє – самодєржавіє – народность». Остання й трактувалася як «руська» з її трьома складниками.

Погодін же, на мій погляд, логічний просто залізно: якщо є дві історії (а так і було – див. вище, й українська існувала без Київської Руси), то існує два народи, а не один. «Переміщення» ж історії з Півдня на Північ (Рюриковичі Київські → Мономаховичі Суздальські, згодом Московські → Романови Петербурзькі) він пояснив тільки переміщенням – масовим, майже тотальним – народності, яка, залишаючи рідні краї, забрала з собою все, що їй належало – мову, писемність, літературу, фольклор, політичні традиції, династію, церкву, навіть Божественні образи. Слід сказати, що якраз останнє наявно проявилося у боротьбі суздальців з киянами «за Матір Божу», з-за якої, власне, й стався погром суздальцями Святої Софії й усього Києва у 1169 році, про який я казала вище.

За логікою Погодіна, лише один-єдиний період у східноєвропейській історії міг би претендувати на час, коли такий воістину «біблійний вихід» був можливий, – навала монголо-татарської Орди. Тож народ переселився, а опустілі землі заселив інший народ «від Карпат». Він не має генетичного зв’язку з києво-руською народністю, тому в нього повинна бути своя історія, а малороси й ведуть її від Козаччини. Погодін розумів, що в його теорії є багато «натяжок», і це видно з самого тексту його Листа до Срезневського.

У чому був правий Погодін? У головному: його теорія загалом була більш корисною для української нації, бо він чітко фіксував, на відміну від інших російських авторів і тих же українців-офіційників (Срезневського, Максимовича та ін.), те, що українці – окремий народ і у нього є окрема історія. Він хоча і був відвертим імперіальним російським істориком, але в темі України був прихильником «українізації» історії України, а той же Максимович – «імперіалізації».

А в чому Погодін був неправдивий? Перше й об’єктивне: в його час іще не було необхідних археологічних матеріалів (росіяни в Україні займалися з часів Миколи І тільки «чорною археологією», тобто грабунком археологічних артефактів, а не їх вивченням). Але пізніше стане ясно, що теза про «переселення народу» (головна в теорії Погодіна) – фальсифікація й черговий російський міф. Археологічні дослідження не підтвердили факту масового, тотального переселення населення з українських земель у пост-ординську добу. Археологія – головний і грізний опонент теорії Погодіна. Друге й суб’єктивне: Погодін відриває історію Галицько-Волинського князівства від історії Київської Руси. Галичани ж, навпаки, ніколи себе не відривали від Київської Руси, що видно, наприклад, з творчості Івана Франка (твір «Захар Беркут» та інші). І це з точки зору науки було грубою помилкою.

Що ж стосується опонента Погодіна Максимовича, то він, відстоюючи «імперіалізацію» української історії, зробив дуже погану послугу українцям: термінологічно розвів «малоросів» і «народ волинський та галицький». Це був, як вірно висловився історик кінця ХІХ ст. Міллер, «перший поділ Руси». На жаль, зробив його українець. Вочевидь, найгіршим злом для України завжди був (і залишається) фактор «внутрішньої зради».

Закінчуючи лекцію, звернемося до двох творів Івана Франка як представника тієї частини українського народу, яка ніколи й ні за що не відмовлялася від історії Київської Руси як своєї власної історії: оповідання «Захар Беркут» і вірш «Наймит». І тоді перед нами постануть два образи національної української історії: гордий русич і згорблений наймит як образ поневоленого народу. До останнього доречно додати ще й образ раба-кріпака з творчості Тараса Шевченка. І поставимо перед собою два історичні запитання: ЧОМУ? і ЗА ЩО?

 Будемо думати над цими запитаннями при вивченні подальшої історії України.