Християнство і Київська Русь

*Поширення християнства серед слов’ян. Спроби введення християнства в Руси до 988 року. *Введення християнства в якості офіційної релігії в Київській Руси *Християнська геополітика великих князів Київських.  Митрополит Київський Іларіон та «Київське християнство».

Основні поняття: апостол, візантійська кафедра, «апостоли слов’ян» Кирило та Мефодій, «Аскольдове хрещення», Вселенський патріарх, «збирання земель», богослужбова мова, Київське християнство, храм, собор, митрополія, митрополича резиденція, Соборна церква, мощі, православ’я, католицизм, Римська церква, Грецька церква. Руська церква.

Поширення християнства серед слов’ян. Спроби введення християнства в Київській Руси до 988 року.

Утвердження християнства на слов’янських землях зайняло великий період й проходило за важких умов, головною причиною чого було те, що як Рим, так і «Новий Рим» намагалися вводити його шляхом підкорення народів і насаджування. У VІІ ст. Східна Римська імперія намагалася християнізувати сербів. Спроба була невдалою, але в ІХ ст. її повторили. Тоді ж були навернені й болгари. Ініціатива належала болгарському цареві Борису (охрестився у 854 р.) та єпископу Мануїлу. Словенці ж, що жили у Штірії, Каринтії й Крайні, зазнали германського впливу. Християнізовані у VІІІ ст., вони потрапили у сферу релігійного, культурного й політичного впливу Римської («латинської») церкви, що діяла вже практично автономно з ІІІ ст. (з моменту визнання за латинською мовою права бути мовою богослужбовою).

Визначними центрами християнського просвітництва серед слов’ян були Моравія й Паннонія, де в ІХ ст. діяли просвітителі слов'ян («апостоли слов’ян») брати Кирило (Костянтин) і Мефодій (Михайло). Македонці за походженням, брати присвятили своє життя християнській місії серед слов’ян. Створивши слов’янську абетку (кирилицю), поклавши початок перекладу Біблії та іншої християнської літератури слов’янською мовою, Кирило й Мефодій фактично заснували слов’янську кириличну писемну культуру. Брати стали не лише культурними, а й церковними реформаторами. Справою свого життя вони заперечили й подолали т.зв. «тримовну єресь», тобто традицію «трьох священних мов» (єврейської, грецької, латинської), нібито єдино «мов божественних», а тому єдино придатних для проповіді Святого Письма та християнської релігії. Праця «слов’янських апостолів» сприяла тому, що перша слов’янська християнська субкультура стала східно-християнською. Саме цей варіант християнства почала розповсюджувати в Руси велика княгиня Ольга.

У ІХ столітті вела завзяту боротьбу за духовне домінування у Східній Європі така могутня держава, як Східна Римська імперія («Новий Рим»). Ніяка інша держава тих часів не мала такої централізованої політики й дипломатії, як вона. І найважливішу роль у поширенні сфери впливів Візантії відігравала Грецька церква та її місії. Вона користувалась при цьому різноманітними засобами. Серед них ми особливо виділимо те, що в своїй місійній діяльності православні греки, висунувши свою претензію на світове панування («на Рим як єдине втілення Спасіння»), робили вигляд, що апостольського попередження, зафіксованого в Новому Заповіті, про те, що не можна здійснювати місію там, де вже була здійснена місія кимсь з апостолів, і спритно використовували це в своїй зовнішній геополітиці. Прийняття грецького обряду якимось із народів уважалося в грецькій політиці найсуттєвішим державно-політичним успіхом. Грецька віра й грецький клір були головними чинниками в даному питанні. Саме тому болгарські, сербські й руські володарі та пануюча в ті часи в їхніх державах політична еліта будуть завзято боротися за самостійність своїх церков. Водночас Римська церква з другої половини ІХ століття ввійшла в період свого глибокого морального занепаду. В «Історії Християнської церкви» Івана Фл. Хорста час від 872 р. по 1073 р. в історії Римської церкви названо «ніччю папства».

Все зазначене, безумовно, мало тісний зв’язок з процесами етногенези, що в цей час відбувалися в Європі, адже нові, молоді народи переживали період своєї буремної юності, тому з VIII століття Європа являла собою, можна сказати, «дикий Захід», поки що безсилий і безпечний для своїх східних сусідів. Ясно, що на Західну церкву така обставина не могла не вплинути. Від слабкої церкви Київським правителям ІХ – Х ст. легше було б домогтися визнання своїх претензій у духовній площині після прийняття їх країною саме західної моделі християнства. Але Русь явно виявляє бажання тримати від Заходу певну дистанцію. Чому? Дане питання, без перебільшення, є однією з найсерйозніших проблем як вітчизняної геополітичної й духовної історії, так і європейської, зважаючи на вагу Києва в тодішньому світі (а він за своїми багатствами й значенням уважався третім містом у Європі після Константинополя й Кордови, що зафіксував у ХІІ ст. історик Тітмар зі слів поляків).

Константинополь же в цей час поступово йшов до вершин своєї могутності. Візантія ще з початку VIII ст., згідно з теорією етногенези, вступила в інерційну фазу розвитку, для якої загалом є характерним не бажання грабувати сусідів, а розмірковувати й проповідувати свої думки. З того часу вона починає дивувати світ своїм блиском, що буде тривати три століття. І чарівність культури Візантії фази розквіту перетворювала Західну Європу в провінцію, столицею якої був Константинополь. Тому, вочевидь, не випадково Константинопольські патріархи з середини IX ст. при повній підтримці імператорів починають поступово підкоряти собі інших східних патріархів (хоча до 1054 року й не будуть відкидати принцип першості пап у церкві). Саме в цей період у них виразно виявилося і закріпилося бажання рівнятися з Римськими папами. Без гегемонії над Східноєвропейським духовним ареалом реалізація такої претензії була справою безнадійною. Ключовим же тереном у Східній Європі була Русь. Тому домінація над нею була питанням життя чи смерті Візантії. Адже Київ, ставши християнським, об’єктивно міг швидко вирости в грізного духовного й політичного конкурента Константинополя.

 Східна Римська імперія своєчасно для себе самої усвідомила зростаючу роль єдиної держави зі столицею в Києві. Тому дуже рано розпочала спроби нейтралізації Києва через прийняття ним християнської віри саме грецького обряду, відштовхуючись від засад середньовічного правила, яке буде точно сформульоване трохи пізніше, але буде результатом попереднього досвіду: «cujus zegio, eujus religio» («чия країна, того й релігія»), проте трактуючи його під свій інтерес навпаки, тобто: «чия релігія, того й країна». Всі методи, що їх до цього Візантія випробувала на болгарах (що докладно дослідив у своїй тритомній фундаментальній праці «История на Българската държава през средните векове» патріарх болгарської історіографії XХ ст. В. Златарскі), потім були застосовані до Києва.

Так, саме за болгарським сценарієм, за вигідний торгівельний договір київський правитель Аскольд з військом охрестився від Візантії. Патріарх Фотій щодо цього написав, що Русь стала «підвладною приятелькою імперії». Правда, К. Панас в «Історії української церкви» подав інший зміст фрази: «стали нашими рабами», а це, безумовно, суттєво змінює сенс того, що тоді сталося. Тонкощі перекладу не входять зараз у коло нашої безпосередньої уваги, головним для нас було показати проблему, яка явно існує в трактовці змісту такого важливого документу, адже тоді простіше буде зрозуміти логіку подальших подій в Руси. Але, що б ні написав Фотій більш чи менш принизливого для русів у своєму Окружному посланні, існували загальні речі, які тут же вступали в дію при будь-якому змісті патріаршого документа. На них і звернемо нашу увагу. Справа ж полягала в тому, що прийняття християнства грецького обряду означало залежність від Візантії:

а) церковно-духовну – 28-й канон Вселенського Халкидонського собору давав право Константинопольським патріархам «опікуватися варварами». Той, хто погоджувався прийняти грецьку віру, автоматично потрапляв у розряд останніх. Тому так важливо було для Візантії трактувати Русь «варварською» країною. Вона так і робила, і цей її «слід в історії» проявляється у свідомості нащадків русів і досі;

б) духовно-політичну – щодо правителя країни, яка приймала віру від Візантії, Константинопольська імператорська канцелярія вживала титул «архонт», тобто «васал». І таким він уважався звідтоді: володар іноземної країни, який знаходився в духовній і світській залежності від візантійського імператора, що був Головою своєї церкви (це й дало підстави патріарху Фотію до вищенаведеної заяви).

Дещо пізніше патріарх Ігнатій висвятив архієпископа для Руси. Власне, з появи грецького ієрарха і починався завжди процес втягування тієї чи іншої країни в духовну й політичну залежність від Константинополя. На цей час припадає й загальновідомий конфлікт Римського престолу з Константинопольським патріархом Фотієм, який призведе пізніше до Великого розколу церков у 1054 році, у процесі розвитку якого офіційне примирення Візантійської церкви з Римом біля 900 року вже нічого фактично змінити не змогло. І не пов’язувати цей факт з охрещенням Аскольда від Візантії, що тягло за собою відповідні геополітичні наслідки, не можна.

Встановлення митрополії в Руси у другій половині IX ст. зафіксували візантійські урядові документи, зокрема, Діатипозіс імператора Лева VІ Мудрого від 911 року. Та митрополія була у списку на 60-му місці, а згодом її було переставлено на 70-те. Можна трактувати таке явище як певний доказ того, що інтерес до неї впав, що могло означати те, що духовні справи Візантії в Руси виглядали далеко не кращим чином. А можна потрактувати все як прояв того, що греки почали сильно нервувати, злитися з якоїсь іншої причини, але, значить, все одно їхній проект явно потерпів поразку.

І дійсно, глибокого сліду в історії Руси те «Аскольдове хрещення» не залишило, хоча й водночас стало однією з головних причин усунення Аскольда від влади та його смерті (у 882 р.). І тут ми б звернули увагу на те, що Аскольд, який теж був з русів, але не такий знатний, як Рюрик, міг почати шукати собі союзника в особі Візантії не стільки в боротьбі проти іудео-Хазарії (ця небезпека була, так би мовити, вже звичною), скільки побоюючись (і явно небезпідставно) появи нового претендента на володіння Києвом в особі «варягів» з русів. Своїм хрещенням він небезпечно круто повернув вісь геополітичної орієнтації Києва в бік Візантії, зробивши його «підвладним приятелем» (ледь не рабом) останньої. Це була величезна помилка Аскольда.

І реакція не забарилась: до Києва у 882 році з’явилися представники «варягів» з русів, які пред’явили більш вагомі династичні, родові права на Київський стіл, адже на переговорах фігурував Ігор – син Рюрика. Родовий зв’язок Олега з Рюриком точно не встановлений, але я схильна розділяти думку тих дослідників, які вважають його дядьком Ігоря, від імені якого Олег і заявив права на владу в Києві. Олег у 903 р. фігурує як «каган Траканський» (трактується, як «Тмутараканський»), а за степовим принципом успадкування влади дядько вважався вищим за племінника, тому і претензії Аскольду висував саме Олег. Так більш знатний, ніж Аскольдів, рід русів висунув повний пакет династичних претензій Аскольду, й останньому проти того сказати було нічого. Тому кияни й не повстали проти «завойовників», бо то було справою родової аристократії з русів – вирішувати питання, хто з них головніший, в яку ніхто не смів втручатися.

Було б дивним, зважаючи на знатність роду Рюрика, якби Олег не виявив бажання утвердитися в Києві саме для русів, а не для хазар чи греків. Грекам Олег продемонструє таку свою настанову зупинивши процес навернення Києва в християнську віру за грецьким сценарієм. Складніше буде з хазарами, правитель яких звався «хакан», на що треба зважати.

Звернемо увагу на те, що Олег почав діяти активно тільки після смерті Рюрика (879 р.). Л. М. Гумільов припускав, що між «варягами» й хазарами-рахдонітами існувала якась домовленість про розподіл сфер впливу. Не сперечаємось, тому що характер відносин Руського каганату з Хазарським «хаканатом» достеменно невідомий і досі, тому врахуємо думку Гумільова, одночасно підкресливши, що вважаємо її тільки припущенням. Тож, якщо така домовленість існувала, то укладати її Хазарія могла тільки з Рюриком. Олег немов би діє теж у межах цієї домовленості: подивіться, мовляв, як легко і безболісно (для себе) рід Рюрика відкидає недогідного Хазарії Аскольда від влади в Києві. Але як мудрий політик Олег розумів, що успіх слід закріплювати своєчасно. І у 885 році Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того були данниками Хазарії. Карти були розкриті: русів цікавив не тільки торгівельний шлях «з варягів у греки», чим, до речі, Русь просто «перекривала кисень» іудейському капіталу в його претензіях на прохід в Європу, а ще й забирала «під себе» хазарських данників слов’янського терену. Коротше, ще трохи – й Хазарії смерть. За таких умов Руси слід було терміново шукати союзників.

Каган Олег укладає союз із царем Симеоном Болгарським (близько 903 р.). Найкращим скріпленням такого ряду союзів у ті часи був подружній зв’язок. Саме тоді Літопис і повідомляє що «в літо 6411» (903 р.) Ігорю привезено було за жінку Ольгу. Версія болгарського походження Ольги докладно висвітлена в болгарській історіографії, певні кроки у висвітлені цього питання зроблені й в українській історичній літературі. Ми не будемо зараз намагатися його вирішити, зазначу тільки, що, на думку українського історика П. Соханя, дослідники, які виводять походження Ольги з Пліски, дають «більш розумно з усіх точок зору, бо Ольга була християнкою». Водночас звернемо увагу на те, як саме подає Літописець момент повернення Ольги з Константинополя у 957 р.: «І благословив її патріарх, і пішла вона з миром у землю свою, і прибула до Києва». Отож, спочатку «у землю свою», а потім тільки до Києва. Якщо Ольга поверталась з Константинополя через Болгарію, тоді все ясно і П.Сохань разом з тими вченими, думку яких він визнає, правий. А якщо ні, й верталась, наприклад, через Крим? (Могло бути, адже, вирушивши практично вслід за Ольгою в поїздку на Русь, імператор Костянтин Багрянородний вертався назад таким шляхом, що міг бачити, як він написав «Таматарху – форпост русів», тобто Тмутаракань). Тоді версія болгарського походження Ольги терпить крах. Отож, як була проблема, так ми її й знов бачимо.

Проте нам цікавим убачається саме те «миро», з яким поїхала з Константинополя княгиня після благословення її патріархом Полієвктом. Такий термін тут, на нашу думку, треба бачити, а не «мир», з яким Ольга начебто поїхала (як звичайно вважається). Та про який мир може йти мова, якщо Ольга, після того, як «перестала приховувати своє охрещення», за свідченням Іакова Мніха, догоджала Богові добрими справами, однією з яких була саме війна з Хазарією? Напевне, саме для того й потрібне було княгині те церковне «миро», отримання якого ми трактуємо як отримання права на важливу християнську дію і на незалежну церкву. Все виглядає логічно з християнської точки зору, бо Хазарія була іудейською. Потім митрополити-греки в Руси все зроблять, щоб «затерти» такий факт у документах. З Ольгою – далеко не все просто в джерелах. Поки ж повернемося до Олега.

Симеон і Олег могли зійтися саме на засаді прагнення здобути для своїх країн духовно-політичну незалежність, тому союз Болгарії й Руси міг мати тільки антивізантійську спрямованість. Симеон мріяв при підтримці Руси побудувати універсальне царство-федерацію балканських слов'ян, Руси та Греції. То була блискуча політична ідея Симеона, яку він намагався втілити в життя, посівши Константинопольський імператорський престол. І досяг бажаного, як і визнання незалежного Болгарського патріархату зі слов’янським кирило-мефодіївським обрядом, який визнавав примат папи. Політичні ж зв'язки кагана Олега й царя Симеона явно підтримувалися й міцнішали, в чому нас переконує той факт, що в’їзд Симеона до Константинополя й урочисту коронацію його супроводжував Каган Олег зі своїми князями. Саме після того останній помер за загадкових обставин. І смерть його у зв’язку з вищезазначеним не видається нам випадковою, адже Візантія зовсім не раділа болгарському цареві на своєму імператорському троні та його посиленню завдяки дружнім стосункам з Києвом.

Хазарія ж після смерті Олега не випадково затиснула силою своїх союзників печенігів Київського князя Ігоря немов кліщами на Київських горах: та ж ясно: такі претензії Олег висунув на геополітичне домінування на терені, де в неї були просто життєві інтереси! Треба було терміново все задавити. І, як зазначив Л. М. Гумільов, після 900 року (уточнюємо: тільки після 913 року – офіційної дати смерті Олега; хоча існує ще й неофіційна – 922 рік) купецька організація рахдонітів стала гегемоном у Східній Європі. Це коштувало Руси сотень тисяч життів кращих її синів, які вмирали у військових походах на терени, що знаходились у сфері впливів Хазарії. І тільки після вбивства Ігоря Старого (945 р.) Русь повернула собі свободу й славу. Але втрачений був дорогоцінний час, дуже важливий саме для етнічного розвитку.

Однак, до всього слід мати на увазі ще одну важливу обставину, а саме: на просторах Східної Європи в цей час господарство було натуральним, тому правителям народів, що мешкали тут, взяти з підданих особливо було нічого. Кошти, необхідні для ведення світової політики, доставляли купці, які водили каравани з Китаю до Іспанії (ось чому торгівельний шлях «із варягів у греки» мав ключове значення – див. географію). Торгували вони предметами розкошів, тому їх діяльність більше походила на валютні операції, ніж на торгівлю в сучасному розумінні цього слова. А контролювали ці операції іудеї. Русь же ввійшла в непримиренний конфлікт з ними. Але не мала необхідних капіталів, щоб скласти їм конкуренцію на всіх напрямках геополітики. Та й не могла з суто етнопсихологічних причин: руси були воїнами, а воїни зневажають торгівлю; східні слов’яни ж не потребували розкошів і не поважали фінансові операції, яких вони просто не розуміли. Отже, заробити необхідні кошти Київська Русь не могла, взяти з населення – теж, а назовні їх їй могли надати тільки ті ж іудеї. Замкнене коло можна було розірвати тільки одним методом: посилитися настільки, щоб ті, хто кошти мав, віддавали б їх самі.

На цей час у Східній Європі хазарському урядові все ж таки вдалося зберегти геополітичну гегемонію. А в Європі розстановка сил суттєво змінилася. Почалося поступове посилення Західної Європи. Германський імператор Оттон І розбив у 955 році на Лесі мадяр, після чого розпочався наступ європейців на решту світу. Цій Європі вже важко було б продиктувати якісь умови. Водночас Візантія через вибух етногенези молодих європейських народів і церковний конфлікт, що започаткував процес церковного розколу, в Х ст. поступово починає перетворюватися з імперії, що претендувала на провідну роль у спадщині Риму, в невелике малоазіатське царство, ізольоване від усіх сусідів, які поволі перетворилися на її ворогів. Це стосувалося й Хазарії, яка до цього часу була в дружбі з усіма імператорськими режимами тих часів і в конфлікті з усіма середньовічними народами внаслідок соціальної близькості деспотичних режимів, протиставлених ходом історії процесам виникнення етнічної різноманітності.

Через несприятливе зовнішнє тло Візантія не змогла активно протидіяти посиленню Хазарії, внаслідок чого східна модель християнства втратила свої позиції в деяких регіонах, у тому числі й у Києві, з великим зусиллям затримавшись на південному березі Криму. Хазарія ж посилилася настільки, що в найбільш багатих областях Священної Римської імперії німецької нації (Sancta Romana Imperia Hermanorum) євреї складали панівний клас, який диктував тут свої порядки; великі кошти від хазарських іудеїв отримували французькі імператори династії Каролінгів та й іспанські Омейяди ставилися поблажливо до іудеїв (явно, не без причин матеріального характеру), а пізніше – з 1100 року євреї будуть тримати в своїх руках кредитні операції англійських королів та їх васалів.

На цьому тлі Візантія потребувала союзників. І за часів великої княгині Ольги проблема християнізації й організації церкви в Руси набуває особливої актуальності та ваги. Ольга взяла орієнтир на слов’янський кирило-мефодіївський обряд, який визнавав головою церкви Римського папу, а не Константинопольського патріарха, але тримав дистанцію (основу якій міг надавати незалежний Охридський патріархат), що, безперечно, обидва світові центри християнства задовольнити не могло. Тому, вочевидь, і відмічають дослідники, що вказаний обряд залишився в історії якимось другорядним, не розвинутим. І зрозуміло, чому: для його розвитку сили однієї Болгарії було замало.

Така позиція великої княгині Ольги не була випадковою, а відповідала тим етнічним процесам, які відбувалися в Київській державі, і лежали буквально на поверхні. За часів князя Ігоря руси у війнах понесли величезні людські втрати (913 р. – Русь виставила 500 кораблів по 100 воїнів, тобто приблизно 50 тис. чоловік, з яких не повернувся жоден; 943 р. – полягло 20 тис. русів, а ще – великі втрати на Чорному морі за два роки до цього, цифри невідомі). І вже перелік імен урядовців часів Ольги свідчить про те, що старше покоління ще має неслов’янські імена, а молодше – слов’янські. Тобто, домінуючими в етносі стали слов’яни й ослов’янені руси. Процес асиміляції й метисації був надломлений вибиттям з нього найбільш молодого, войовничого, патріотичного, а, відповідно, й державницького руського елементу. Ослов’янення етносу Київської Руси, яка зберегла від русів назву країни, об’єктивно спричинило орієнтацію київської влади саме на слов’янський кирило-мефодіївський християнський обряд.

Ольга, як можна припускати, була добре обізнана з обставинами піднесення Болгарського архієпископа Даміана з Доростолу до гідності патріарха у 932 році, тому цілком можливо могла прагнути того ж для Києва. З таким саме її бажанням і можна пов’язувати її подорож до Константинополя (у 957 р.). Вчені вважають, що в Константинополі княгиня мети не досягла. Та як же не досягла, якщо витиснула з Константинопольського патріарха миро? А що їй там ще треба було робити, якщо то сучасні вчені не звертають уваги на обґрунтування Римом неканонічності претензій Константинополя на Вселенський патріархат, руські князі ж прекрасно знали межі канонічності Риму й «Нового Риму», бо в світовій геополітиці не враховувати такі речі було смерті подібним.

Важливим уявляється й те, що в 959 році посли Ольги прибули до германського імператора Оттона І в церковних справах, бо просили направити на Русь єпископа і священиків. Мова явно йшла не про офіційне навернення Руси до християнства за західним зразком (що може служити опосередкованим підтвердженням того, що з тим київська влада на той час уже визначилась), а про відправку до Києва германських ієрархів, бо Оттон займався саме інтенсивною місіонерською діяльністю. У тому ж році з’являється при київському дворі висвячений у «єпископи Руси» монах Адальберт, але через рік він спішно виїхав. У літературі традиційно пояснюється даний факт неприйняттям русами посланця Римського папи. Але така трактовка не відповідає насамперед досить спокійній на той час щодо Заходу позиції Києва. Ще історик часів царизму М. Приселков висловив думку, що Адальберт був посланий до Києва з обмеженими повноваженнями – організовувати тут просту єпархію, безпосередньо підкорену германському духовенству. Ольга ж, на його думку, цілком можливо могла вимагати для своєї церкви статусу, як мінімум, діоцезу – автономної одиниці під керівництвом автономного єпископа чи митрополита.

Далі царського історика Приселкова в даному питанні наші вчені так досі й не пішли, тому приймають його думку на тій підставі, що саме такі вимоги у свій час висували володарі Польщі й Чехії, які прийняли християнство від Риму й після складної боротьби досягли свого. І Київські князі, мовляв, цілком можливо могли мати за приклад досвід своїх сусідів. Я тут незгодна принципово. Правителька Київської Руси, титул якої Ватикан фіксує як Regina ruscia gentis (Regina = «королева»; на православному просторі королівств не було, значить – «цариця». Явно – руса, бо – «уроджена» /gentis/. Ну, не виходить болгарка, ніяк, бо переклад, що його подає І.Кузич-Березовський, – «королева руського народу» сумнівний), велика княгиня Ольга не могла й не збиралася брати за приклад церковно-політичні вимоги якихось другорядних європейських правителів (а вони в той час такими й були). Ще й від Константинопольського патріарха щось там дуже непросте отримала («миро»).

Не випадково, напевне, імператор Костянтин, можна сказати, «як ужалений», понісся за нею майже одразу після її виїзду з Константинополя. А Ольга взяла й не прийняла його в Києві. Самого візантійського імператора, Голову супер-крутої церкви самого «Нового Риму»! (У Візантії імператор – Голова церкви, а як візьме й те миро забере? Логіка Ольги цілком зрозуміла). І греки стерпіли… Війни ж не було. Значить, стерпіли ВСЕ. Причини такого явища ще треба обдумувати: чи війни Ольги з Хазарією були настільки вигідні Константинополю, що він вирішив закрити очі на все, що робить Ольга, чи… «Новий Рим» злякався правдивості церковно-геополітичних претензій Києва. Могло бути і те, й те.

Ольга явно діє в площині претензій своєї церкви на Соборність, тобто Вселенськість – звертається і до одного світового центру християнства, і до іншого, але не входить у залежність ні від того, ні від іншого. Прагне бути «над» ними? Та, тільки так їй і належало діяти! Ідеологічної розробки доктрини «Київ – новий Єрусалим» в Руси в цей час ще немає (обережність, обережність і ще раз обережність з огляду на могутність Хазарії), але всі підвалини для неї закладаються цією унікальною жінкою.

Спішний же від’їзд Адальберта з Києва свідчив про те, що якісь проблеми слід було вирішувати негайно. А проблеми були. Союзницькі відносини з Болгарією, започатковані ще Олегом та Ігорем Старим, допомагали княгині Ользі проводити свою незалежну політику, в якій їй конче потрібна була міцна духовна підтримка. І у своїй політиці Ольга починає діяти проти Візантії. То був цікавий, але цілком, гадаємо, вже зрозумілий, поворот у геополітичних пошуках Київської Руси.

Ольга, здається, зрозуміла те, чим стала Римська імперія для Європи, у свій час підкореної Римом, але яка потім спромоглася не тільки визволитися, а й знищити Римську імперію, перебравши при тому від неї дух експансії й ідею імперії.

«Примітивний світ північних варварів, – писав Ю.Вассіян у праці «Степовий Сфінкс», – зустрінув на шляху свого стихійного розгону супротивника, і ця бойова зустріч з одного боку універсальної релігійної ідеї, організаційної традиції та юридичної культури, а з другого-бойового займанського духу, душевної простоти і культурного голоду витворила взаємне одностороннє доповнення, вирівняння». І в цій битві Рим виявився вищим духовно і відвоював своє значення світового центру під формою духовної митрополії і з тієї бази супремації релігійного світогляду над світським відбулося оволодіння осередків політичного життя народів Європи. Але Європі вдалося в Риму відвоювати політичну ідею імперії. Цей процес призвів до виникнення в Європі рівноправних династій, що мали однакову санкцію Західної церкви, яка була в той час там вищою установою, ніж світська влада.

Можливо, Ольга прагнула зробити те ж саме відносно Візантії, а конкретно: вирвати в неї геополітичну «ідею Риму» (тобто, зробити те, що вдалося тільки Московській державі у ХVІ ст.), а незалежну церкву отримати від Заходу. Київська Русь у такому розкладі мала постати як перспективна, молода світова потуга, яка незабаром могла стати замість «Нового Риму» тим центром, що буде й коронувати правителів, і настановляти єпископів. Велика княгиня Ольга, напевне, досягла-таки для Руси визнання права на самостійну церкву – від Риму, хоча, як зазначається в літературі, в ранній період історії церкви призначення незалежного першоієрарха не отримало належного в таких випадках оформлення. А чому пишемо, що тільки від Риму? А тому що не враховуємо те «миро» від «Нового Риму», про яке ми казали вище. Ось, якраз у великої княгині Ольги з претензіями та їх реалізацією було все нормально.

Дивним і незрозумілим для дослідників виглядає факт її відсторонення від влади власним сином Святославом, який у 962 році так відправляє назад прибулого з Риму до Києва єпископа Адальберта з місіонерами, що по дорозі кілька місіонерів буде вбито, а сам Адальберт ледве врятується ганебною втечею й буде пізніше докоряти Ользі, що вона мала начебто фальшивий намір, запрошуючи єпископа. Але ж, чому намір у неї був фальшивий? Ольга проінформувала Рим про свої наміри проводити незалежну від «старого» й «нового» Римів геополітику. А кого вони там при тому присилають – їхні проблеми. Зафіксували незалежну церкву і все, їхня місія, з точки зору Ольги, була виконана. Вона їх усіх переграла, не тільки імператора Костянтина Багрянородного. Сучасні нащадки її тільки, на жаль, мало що з її спадку здатні використати.

Однак ганяв Адальберта з його людьми по Руси й випихував його за її межі вже Святослав. Причини такої дії молодого великого князя мені особисто цілком зрозумілі: не бажав залежності ні від кого, ось і ганяв. Чого ж ображатися, як усе цілком логічно: зростаючий «новий Єрусалим» (як Київ нарече себе вже сміливо трохи згодом) як християнській «центр світу» ставить на місце обидва «Рими»? Нормально. Все – в річищі тодішньої геополітики і крутого характеру Святослава.

А ось чому Ольга відійшла від влади? Скоріш за все, вважала, що справа її життя була, в принципі, зробленою (напевне, так і було). Святослав же – майбутній покоритель іудейської Хазарії, не міг не плекати таких свої планів здавна, підтримуючи в тому свою ж матір. Ольга не могла не знати про них і, припустимо, вирішила, що її син краще справиться з Хазарією, ніж його матір. Утім, усе правильно – так і сталося. Напевне, це було головною метою Ольги, а не якісь її власні претензії на престол.

Велику княгиню Ольгу люди охрестили хитрою, церква – святою, а історія мудрою. І то були не якісь звичайні компліменти. Ольга була гідна всіх цих визначень, адже княгиня може повною мірою трактуватися як справжня володарка Великої держави, адже, якщо її попередники тільки воювали, то Ольга правила країною. І державна мудрість цієї правлячої особи залишилась в якості спадку всім наступним поколінням державних діячів України-Руси.

Водночас я переконана, що Русь не потребувала для себе Риму так, як він був потрібний Європі. Роль «Риму» в історії Руси зіграли «варяги» з русів. Руси мали свій каганат, правитель якого (Каган) трактувався на рівні імператорів тих часів (як Rex). Тому Русь могла стати імперією і без війни та перемоги над Візантією. Каганат просто належало зробити Християнським і повести планомірну роботу в напрямку перетворення його в імперію. Для того слід було стати гегемоном у Східній Європі не тільки політичним (а тут ключі в руках тримала не Візантія, а Хазарія), а й духовним (а ось тут ключ був в руках саме Риму, адже Візантія ніколи свого б не віддала). Для останнього ж необхідно було мати свій власний, на засадах кирило-мефодіївського слов’янського обряду створений, незалежний церковний престол (патріархат).

Ольга, як свідчить поводження її сина Святослава з єпископом Адальбертом, якось необережно повела себе із Заходом, вступивши в певні духовні стосунки з Німеччиною Оттона І (тобто опосередковано в контакт з тими ж іудеями, якщо згадати нами вищесказане про те, хто саме тримав контроль над економікою Німеччини в ті часи). Так, це загрожувало Візантії політичною смертю в майбутньому. Але така ж доля, а, може, й гірша, напевне чекала б з часом і Русь. І тут у справу з притаманною йому рішучістю втрутився Святослав, агресивне ставлення якого до іудео-Хазарії унеможливлювало його позитивне сприйняття контактів Ольги із Заходом також. Вочевидь, довго не розмірковуючи, Святослав і Римському папі приписав ті ж негативи контактів з іудеями, які були характерними для Оттона І. Так на історичну сцену виступає Святослав, який, відсторонивши від влади свою матір, залишив Русь в річищі візантійської політики. Поки що.

Одним походом 965 року Святослав покінчив з існуванням іудейської Хазарії і вирвав у неї гегемонію у Східній Європі. Політичний центр іудаїзму впав, іудеї змушені були звідти тікати і знайшли собі прихисток у Європі. Позбавлена об’єднуючого центру Степ перестала загрожувати самостійності Київської Руси, що дозволило Святославу розгромити Болгарію. А то вже було вигідно Константинополю. Цим Святослав сприяв розгрому, локалізації з поступовим з часом знищенням ще й такого єретичного в християнстві напрямку, як болгарське богумильство. А потім Святослав, вважаємо, не «захопившись успіхами», як припускав Л. Гумільов, а цілком свідомо й логічно ввійшов у конфлікт з візантійським імператором. Тепер така дія великого князя Руси-Rex-а вже була на часі. Але все закінчилося його загибеллю. Розглянемо події детальніше.

Болгарія, як відомо, була центром слов’янського кирило-мефодіївського обряду на чолі з Охридським патріархом. Але мало звертають дослідники увагу на те, що водночас Болгарія ж і народила свою релігійну опозицію – богумильство, яке за умови свого розповсюдження було здатне знищити християнство взагалі як таке. Не випадково Візантія в 1018 році знищить Болгарський патріархат. За логікою, патріархат, який допустив виникнення й розвиток такої небезпечної опозиційної течії, переставав бути правильним і підлягав ліквідації. Візантія уважно слідкувала за цим, і тут їй слід віддати належне. Правда, під її «сокиру» потрапив увесь слов’янський обряд, але нічого не вдієш. Нового слов’янського патріархату, що зберіг би чистоту і правильність християнської віри, так і не виникло. Але то вже була справа слов’ян, а не Візантії.

Підкорення Святославом Болгарії було вигідне, самозрозуміло, не тільки Візантії, а й Руси. Адже Русь могла цілком справедливо висунути претензію не те, щоб замість Охриди саме Київ став центром слов’янського християнського обряду. Але Святослав, схоже, прогаяв дорогоцінний час, захопившись настільки ж привабливою, наскільки утопічною і шкідливою ідеєю не тільки включити Болгарію в склад своєї держави, а й перенести столицю Руси на Дунай. Привабливою ця ідея була з точки зору одноденної політики. Утопічною й шкідливою – з геополітичних і сакральних причин, адже Місто-Апостол Київ не можна було перетворювати в політичну й духовну провінцію. Навпаки, роль і значення його (в тому числі й сакральні) слід було підвищувати.

Святослав не міг не знати про прагнення й відповідні дії своєї матері Ольги щодо досягнення незалежної церкви для Руси з незалежним предстоятелем, можливо, й патріархом. Канонічна версія впертого язичництва Святослава нині піддається критиці. Зокрема, дослідники Г.Носовський і О.Фоменко, попри всю фантастичність їхніх гіпотез, у монографії «Імперія» наводять уривки з книги архімандрита Рагузького Мауро Орбіні, написаної автором на підставі аналізу середньовічних джерел, що не дійшли до нашого часу, серед яких один уривок є дуже прикметним: «Після смерті Ольги правив її син Святослав, який ішов по стопах матері у благочесті й християнській вірі».

Це означає насамперед те, що в минулому, крім канонічної «Повісті минулих літ», існували й інші джерела, в яких зовсім інакше, ніж ми звикли чути, подавалася особистість великого князя Київського Святослава Завойовника.

Не є нашим завданням виясняти, чи був насправді християнином Святослав і яке має відношення до його см