Перший чинник культурного впливу.

 Важливе значення для розширення культурних контактів мало таке явище, як паломництво до святих місць. Мандрівників шанували повсюди. Так, єрусалимський король Болдуїн з великою пошаною приймав паломника з далекої Руської землі ігумена Даниїла, записи якого про його мандри дійшли до нас. У своєму «Повчанні дітям» князь Володимир Мономах закликав шанувати гостя, звідки б він не прийшов, знатний він чи простолюдин, оскільки, мандруючи, він прославить людину по всіх землях доброю чи злою. У ХІІ – ХІІІ ст. інколи деякі церковні ієреї в руси навіть виступали за обмеження руху паломників з українських земель, бо, йдучи на Афон через Болгарію, ті по дорозі начебто «набиралися богумильських байок» (болгарське богомильство вважалося єрессю). Ієреї протестували проти поширення руху паломників ще й з тієї причини, що серед паломників були й такі, що просто «ходяче, аще б ясти й пити». Значить, в Україні паломників привічали й гарно годували (отже, було чим), якщо за ними ув’язувалися купами й ті, хто просто хотів задарма попоїсти. У будь-якому разі паломництво зв’язувало Русь зі Сходом, насамперед з Палестиною й Візантією. Тож східний чинник впливу на культуру Руси мав першочергове значення.

Другийчинник культурного впливу.

Це – т.зв. «варязький чинник» в історії Руси. Поява вікінгів у різних країнах супроводжувалася виразними культурними імпульсами. Скандинавами-вікінгами дехто й досі вважає й варягів-русь, хоча це нині сильно дискутується. Але, ким би не були руси з їхньою династією Рюриковичів, вони, безумовно, виконали цивілізаторську місію у морі слов’янських племен («роль Риму», як я казала в попередніх лекціях, маючи на увазі державотворчій і ідеологічний імпульси). Вплив «варягів з русів» можна спостерігати передовсім у формування князівсько-дружинного прошарку в Київські Руси. Це можна порівняти з тим, як вікінги впливали на формування аристократично-лицарських верств півдня Італії, Франції, Англії. Вчені знаходять виходи варязького впливу в іменах, деяких словах, як також багато спільного є в давньоруській і скандинавській дружинній поезії, поховальних обрядах знаті, наявна також подібність у військовій моді тощо. Втім, на мій погляд, у цьому немає нічого особливого: те, що було модним і «крутим», народи завжди один в одного запозичували, тож подібності говорять тільки про те, що зв’язки між народами в давнину були багато більш тісними, ніж ми сьогодні можемо навіть уявити.

Однак дуже прикметним є те, що з ІХ століття вже сама Русь починає здійснювати зворотній вплив на тих же норманів. І молода феодальна державність Півночі бере собі за взірець організацію державного життя Київської Руси. У королівських сагах збірки «Хеймскрінгла» Ярослав Мудрий постає не лише родичем і союзником північних конунгів, а й зразком монарха. При його дворі певний час перебували всі норвезькі королі – Олаф Святий, Магнус, Гаральд Хардрат, які за своє ревне поширення християнства набули слави «королів-місіонерів». (Тільки врешті-решт поширили католицтво, а зовсім не той варіант християнства. який розвивався в Руси. Але повинна в цьому сама загибель Руси від навали Орди).

Скандинавські впливи в Руси все ж таки явно були менш помітними, ніж потужні духовні впливи Візантії та країн Західної Європи. Це свідчить тільки на користь того, що «варяги з русів» не були вікінгами-скандинавами. Київ прийняв християнство східного обряду, але це аж ніяк не призвело до конфронтації із католицьким (західним) світом. Русь інтегрувала як східні, так і західні культурно-релігійні елементи й творила власну модель, власні риси, яких не було більше ніде. Засвоюючи східні обряди й культові форми, Русь заповнювала їх власною духовністю, далекою від Візантії, але вона не була й західною.

Те, що Русь тримала дистанцію від візантійського зразка, насамперед видно в політичній культурі. Русами цілком було відкинуто візантійську теократію – цезаропапізм. Руська церква, безперечно, залежала від князівської влади, але вона ніколи не досягала такого стану залежності, як у Константинополі. Головна причина цього крилася у доктрині (грецька викладена в роботі Псевдо-Діонісія «Ареопагітик»): у Візантії імператор був уподібнений Богу. В Руси ж цього ніколи не було. У «Слові про Закон і Благодать» першого Київського Митрополита-русича Іларіона (1051 р.) говорилося, що світська влада держави повинна дбати про світські справи, а церква – про добро душ. (Як бачимо, Іларіон чітко слідує словам Христа: «Богу – Богове, а кесарю – кесареве»). Разом з тим церква мала відігравати роль духовного наставника для світських владик, бо духовний владика, – як пише Іларіон, – може нагадувати світському володареві про справи моралі.

Тож у Київські Руси в стосунках церкви і держави склався певний і дуже плідний для політичної культури альянс. За взірець, вочевидь, була прийнята формула «симфонії взаємовідносин» з Кодексу Юстиніана (VІ ст.) – що церква і держава це два Божественних дари людству й вони мають бути рівними контрагентами взаємостосунків, кожен з яких повинен займатися своїми справами. (Я б сказала, що Руська церква поставала як більш Юстиніанова, ніж Константинова, у той час, як Грецька церква була домінуюче Константиновою).