Отже, поглиблення розколу між православ’ям і католицизмом перетворювало візантинізм у гальмо розвитку культури на всьому просторі Т. Зв. «візантійської співдружності націй».

 

Освіта і давнє руське письменство (перекладне та вітчизняне).

Освіта.

Центрами освіти в Київській Руси, як, власне, й в усій християнській Європі, стали церкви й монастирі, при яких діяли школи. Подібно до європейських монархів Карла Великого та імператора Оттона, київські князі виступали покровителями шкільництва. Так, Володимир Великий наказав зібрати дітей бояр і дружинників «на ученіє кніжное». Князь Ярослав, ще перебуваючи в Новгороді, заснував школу для 300 дітей старост і священиків. У 1088 році Анна Всеволодівна, онука князя Ярослава, відкрила в Києві при Андріївському монастирі першу жіночу школу. На той час у Європі нічого подібного й близько не було. Чимало написів на різних речах, графіті на стінах соборів, новгородські берестяні грамоти та ін. свідчать про широке розповсюдження грамоти навіть серед простого люду Київської Руси.

 Зносини Руси із Західною Європою вимагали знання латинської мови. Вона набула особливого поширення в Західній Руси, де нею почасти писалися державні документи. Тут навчалися також німецької мови, необхідної з-за постійних контактів галицько-волинських правителів (з 1253 року королів) з Германською імперією та Орденом.

В Київській Руси існували вищі школи, зокрема, – при Софійському соборі і в Києво-Печерському монастирі. З них вийшло чимало видатних діячів давньоруської культури. А суперечка між «філософами й простецями» (ХІ ст.) – двома гуртками київської освіченої молоді, так узагалі стала вже хрестоматійним фактом. Наявність такої полеміки свідчить не тільки про високу освіченість її учасників, а й про значний демократизм громадського життя Руси. Учасники вказаної полеміки володіли іноземними мовами, знали твори античних, візантійських, західноєвропейських авторів. Вінцем освіти вважалося освоєння ораторського мистецтва і вміння складати поетичні твори. Київська полеміка «філософів і простеців» свідчить про те, що представники обох таборів освоїли ораторське мистецтво на найвищому на той час рівні («адже «шпиняли» одне одного дуже дошкульно…). Та й з рівнем знань обох таборів було все в повному порядку. Адже «філософів» представляли такі знаменитості, як Митрополит Іларіон Київський, митрополит Климент Смолятич та ін. Проте й «простецями» були не аби хто, якщо одним з їх представників був монах Нестор-літописець. «Філософи» змагали до необхідності найвищого рівня освіти тих, хто береться пропагувати знання серед населення, й ні в якому разі не зниження рівня їх творів. «Простеці» ж наполягали на необхідності більш популярного викладу інформації для кращого її засвоєння загалом тих, хто прагнув освіти. Це приблизно те ж саме, що й нині полеміка між прихильниками академічного викладу історії для молоді й науково-популярного. Але потрібне і те, й те – у залежності від того, хто чого потребує. Як бачимо, ця проблема була актуальною для Руси вже в ХІ столітті. Це свідчить тільки про те, що освіта й наука в ній мала дуже високий для того часу рівень.

Як свідчив митрополит Климентій, у середині ХІІІ ст. в Руси було десь 400 чол., що знали грецьку мову. Це було важливо, бо Русь не використовувала тексти Св. Письма давньоєврейською мовою (що потребувало б товмачів-іудеїв, як це було в Західній церкві), а тільки грецькі. Це зберегло руське богослов’я від тих єресей, що їх розповсюджували товмачі-іудеї серед католицького священства (докладно це висвітлив Л. М. Гумільов у праці «Древняя Русь и Великая Степь»). Тому властива Русь (Україна й Білорусь) всі 1000 років існування християнства на цій землі не народила жодної власної єресі (навіть єресь жидівствуючих, яка виникла в Києві у ХІІ ст., предки швиденько виштовхали подалі й вона розвинулася вже на інших землях колишньої Київської Митрополії /засуджена Стоглавим собором Московської церкви у 1505 р./. Та й дуже цікаву єресь стригольників предки українців до себе не впустять і вона так і буде розвиватися на терені Новгородщини аж до страти її керівників у середині ХІVст.). Відсутність же власних єресей свідчить тільки про те, що з чистотою релігійної філософії й теології в Україні було всі 1000 років усе в порядку.

Але порівняймо величезний простір Київської Руси в середині ХІІІ ст. і – всього 400 чол., що знали грецьку мову. Це для населення тогочасної Руси все ж таки було дуже мало. До недоліків Православної церкви, як Київської, так і пізнішої Московської, слід віднести її недостатню увагу до вищої освіти. І це буде мати дуже негативні наслідки у всій подальшій історії обох народів. Між іншим, сучасна філософська наука, як українська, так і російська, це визнає.