Однак не слід забувати про існування слов’янського варіанту християнства – того третього, «внутрішнього» шляху його постання, який мав вираз у слов’янській кирило-мефодіївській традиції.

Після загибелі Святослава Завойовника й сходження на Київський великокняжий престол його старшого сина Ярополка в Руси виникли сприятливі умови для прийняття християнства. Князь Ярополк був вихований у прихильності до цієї релігії і, ймовірно, хрещений ще своєю бабусею великою княгинею Ольгою. У 973 році він відправляє послів у Кведлінбург – резиденцію імператора Оттона І, який, як ми зазначали, займався активною місіонерською діяльністю. Згодом до Ярополка прибуває посольство з Риму, від папи. Джерела не подають подробиць цих важливих подій, але дають підставу до припущення щодо деяких успіхів у справі християнізації Руси. Дослідники вважають, що на тлі того факту, що Русь утратила свої позиції в Причорномор’ї й її взаємини з Константинополем були зіпсовані, такі контакти із Заходом були можливими кроками на шляху до хрещення Руси від Риму. Принаймні, ті ж серби й хорвати в цей час були предметом постійної уваги західних місіонерів, а Карл Великий, захопивши Паннонію й Хорватію, відразу ж ужив невідкладних заходів для поширення тут впливів Риму.

А як же третій, «внутрішній», кирило-мефодіївський шлях розвитку християнства? Можливо, Рим би терпів його – через визнання ним примату Римського папи, а можливо, й ні. А якщо ні, то тоді це була б для Руси така ж залежність, як і від Константинополя.

Протистояння Сходу й Заходу призвело до того, що частина слов’янства опинилась у сфері впливу Римського папського престолу, а інша – Константинопольського патріарха й імператора. Це був для Руси-України той же шлях «torn country» («розірваної країни»), яким вона вже наявно пішла з часів Б. Хмельницького (тільки замість Константинополя Схід стала собою уособлювати православна Москва), йде й сьогодні, і який від початків був одразу ж нищівним для неї. Щоб у нього не втрапити, у Руси в період, що розглядається, був тільки один вихід – торування того самого третього, «внутрішнього» шляху розвитку християнства – кирило-мефодіївського. Але діяти треба було обережно й поступово, бо той третій шлях об’єктивно не міг влаштовувати ні християнський Захід, ні тодішній християнський Схід.

Тому звернемо увагу насамперед на те, що Володимир приймав християнство підкреслено незалежно (навіть хрестили киян у річці, чого не дозволив би зробити жоден грецький ієрарх, якби був присутній при цьому. То ж руси все робили так, як у ранньохристиянські часи, що теж можна вважати за демонстрацію незалежності в релігійній площині); священика Анастаса, якого терпіти не могли греки, демонстративно поставив на чолі Десятинної церкви, яку будував як дар князя своїй церковній організації. Духовенство Володимир запросив з Болгарії, бо там у ті часи був незалежний патріархат в Охриді. В болгарській церкві вживалась у богослужінні створена «слов’янськими апостолами» Кирилом і Мефодієм спеціальна богослужбова слов’янська мова, яка стала мовою й Руської церкви. Отже, Володимир заснував східно-християнську церкву, яка, проте, не була грецькою.

Акт уведення християнства в якості офіційної релігії в Руси зробив Київську державу активним чинником християнської Європи. Князя Володимира Святославовича, який здійснив його, з ХІІІ ст. в Руси стали вважати святим, а нащадки титулували його Великим.

Відносини із Заходом.

Саме великому князеві Володимиру належить пальма першості в процесі залучення Київської Руси до європейського політичного процесу. Благовірним християнським володарем, «сильним державою й багатством» характеризується Володимир у листі архієпископа Бруно Кверфуртського до германського імператора Генріха ІІ. Так, не підлягає сумніву факт порозуміння між ним і шведським королевичем Стирбйорном, спрямованого проти Польщі, що сталося приблизно 980 року, коли Володимир, подолавши Ярополка як голову прозахідної партії в середовищі еліти Руси, й підкоривши вже майже всі східнослов’янські землі, рушив війною на Польщу. У цей же час Стирбйорн, порозумівшись із датським королем Гарольдом і забезпечивши собі військову допомогу з Данії (а, можливо, й з Новгорода), витіснив поляків з дуже важливого міста Волинь (досі точаться суперечки щодо ототожнення цього міста), захопив його й рушив у походи на північно-західні слов’янські землі, звівши тим нанівець усі успіхи Польщі в цьому регіоні Балтії. Саме в цей час і визволив деякі «гради» від «ляхів» і Володимир Великий.

Цей перший україно-шведський союз можна вважати предтечею подальших взаємозв’язків між Україною й Швецією. Можливо, звідси починається й традиційне протистояння Польщі і Швеції в боротьбі за оволодіння Помор’ям.

 Київська Русь не була відмежована від Заходу вже хоча б тому, що прийняла християнство в часи Володимира Великого в його кирило-мефодіївському варіанті, який визнавав примат Римського папи. У той час церква ще не була розділена й папа вважався формальним головою всього християнства. Все це давало можливість Володимиру здійснювати збалансовану політику між Заходом і Сходом. Князь після прийняття християнства не тільки не розірвав, а навпаки посилив свої контакти з Римом і західним світом у цілому. У цьому відношенні характерно, що якщо про зносини Володимира з Константинопольським патріархатом у джерелах відсутні будь-які сліди (що є дивним, чи не так?), то самі тільки давньоруські записи повідомляють про три римські посольства до Володимира і два руські – до Римського папи (а деякі вчені, як подає, зокрема, І. Кузич-Березовський, взагалі налічують обопільних посольств аж 12). Наші літописи фіксують прихід з Риму посольств «з любов’ю й честю». Це – дуже важливо, бо просто так посли з Риму до володарів з колишніх «варварських» країн «з любов’ю й честю» ніколи не прибували.

Дипломатичні й церковні зв’язки Києва з Римом мали своїм наслідком те, що Київська держава стала об’єктом далекосяжних планів германського імператора Оттона ІІІ і його вчителя – папи Римського Сильвестра ІІ. Ці плани передбачали створення нової Західної Римської імперії з включенням до неї слов’янських держав на рівноправних засадах. Оттону ІІІ довелося відкинути наміри свого діда Оттона І інтегрувати у свою імперію слов’янські народи, використовуючи християнство як засіб германської експансії. Цей германський наступ зустрінув запеклий опір полабських слов’ян, до яких були нищівними Рим і Німеччина, й викликав величезний опір завойовникам. То ж, відтепер, згідно з новим планом нового імператора, він і Римський папа мали очолити Федерацію вільних християнських народів. Один – як представник світської влади, інший – духовної. Межі цього союзу окреслив сам папа Сильвестр ІІ такими словами: «Нашою, нашою є Римська імперія. Сили дасть нам багата на овочі Італія, на військові сили Франція (Галлія) й Німеччина, не бракуватиме між нами також найхоробріших королівств Скіфії». [Як бачимо, Рим на той час розглядав держави з терену місії апостола Андрія Первозванного, яка, власне, й мала назву «Скіфія», в західній традиції – як королівства ].

З цією метою налагоджувалися зв’язки імперії Оттонів і папського престолу з Польщею, Угорщиною й Чехією. В 1000 році й до Києва прибуває посольство від папи у супроводі послів угорського й чеського королів «з любов’ю й честю», як про це повідомляє Ніконівський літопис. Під «Скіфією», яку планувалось залучити до нового союзу християнських народів, малися на увазі передовсім землі на північ від Чорного моря, тобто – українські землі, й інші слов’янські держави.

Ясно, що папські посли, як також і представники Угорщини й Чехії, намагалися втягнути Володимира й охрещену ним Русь в орбіту християнської Європи під гегемонією німецьких імператорів і папи. Така ж делегація папських послів разом з представниками польського короля Болеслава Хороброго за кілька місяців до візиту в Київ відвідувала Угорщину й принесла її правителю Стефану королівську корону, а також надала право створювати церковну ієрархію в Угорському королівстві. Майже цілковита схожість ситуації дає підстави вченим припускати, що посли папи у супроводі послів двох дружніх Руси держав – Чехії й Угорщини – принесли князю Володимиру корону й право самостійно створювати церковну ієрархію в Руси. Відсутність при цьому представників Болеслава Хороброго свідчить про те, що Рим добре орієнтувався в конфлікті Руси й Польщі через «Червенські городи».

Відповіддю було Володимирове посольство до Риму, зафіксоване у Ніконівському літопису під 1001-м роком. Але із запису видно, що одночасно з послами до Риму князь Володимир вислав своїх послів також і до східних патріархів – Єрусалимського, Олександрійського (в Єгипті) та Антіохійського (Вавилон). Володимир явно тиснув на Захід і Схід, примушуючи їх рахуватися з незалежницькою політикою Руси й скоріше визначатися у пріоритетах своєї зовнішньої політики.

Смерть імператора Оттона ІІІ (1002 р.) і папи Сильвестра ІІ (1003 р.) перервала реалізацію їхнього замислу, але вони встигли створити сприятливий ґрунт для активізації стосунків Руси із Заходом, як також і для діяльності католицьких місіонерів у Київській державі. У джерелах немає будь-яких точних указівок на створення Римом митрополії в Руси, як це припускають деякі дослідники. Однак безсумнівним є те, що Руська церква, яка сама могла виводити себе від місії «Скіфія» апостола Андрія, не мала в часи князя Володимира конфліктів з Римом, вважаючи себе частиною Вселенської церкви, хоча адміністративно Риму й не належала. Виняток у той період становили саме ті «Червенські городи» з Перемишльською єпархією, залежною від папи. Популярність слов’янського кирило-мефодіївського обряду була в ті часи дуже великою, але й боротьба проти нього розгорнулася в слов’янському світі дуже швидко – вже в другій половині ІХ ст., у зв’язку з григоріанською реформою календаря та процесом централізації, що став наявним у Римо-католицькій церкві в цей час. «Третій» варіант християнства – кирило-мефодіївський, слов’янський – став явно заважати своєю незалежною від Заходу і Сходу поставою. Про надзвичайну популярність і життєвість слов’янського обряду в Чехії, Польщі й Руси ще навіть у другій половині ХІІ ст. говориться в листі краківського єпископа Матвія Холери (бл. 1145 р.) до дуже популярного місіонера й проповідника, одного з ініціаторів Другого хрестового походу Бернарда з Клерво, якого після його смерті Католицька церква нарече святим. Зміст цього листа виразно свідчить про те, що слов’янський обряд у Польщі й Чехії активно нищився Римом, а в Руси – Константинополем. Краківський єпископ, палкий прихильник латинського обряду назвав слов’янський обряд гіршим від «грецької схизми». На його думку, Русь від самого початку була заражена «єретичним духом», через що він просив Бернарда прибути до Польщі й розпочати місію навернення Руси до «істинного християнства» з одночасним викоріненням решток слов’янського обряду в самій Польщі. Так Рим показав своє істинне обличчя відносно третього, слов’янського шляху розвитку християнства. Але таке ж обличчя поступово почне демонструвати в Руси й Константинополь.

Тим не менш, вказаний лист ревного прихильника латинства свідчив про те, що слов’янський обряд на українських землях ставав підґрунтям до створення своєрідної форми християнства, на яку дивились як на «єресь» і Рим, і Константинополь.

Великий князь Київський Ярослав Мудрий (1019 – 1054 рр.).