І все ж таки, неправильно було вважати, що росіяни – це русифіковані угро-фіни. Значний внесок в їхню етногенезу зробили татари.

Антропологи твердять, що українці, чехи, словаки, словенці й південні слов’яни відносяться переважно до динарського (середземноморського, або – українського) антропологічного типу, тобто при утворенні цих народів антропологічний тип майже не змінився. Поляків відносять до переважно східно-балтійського типу, а росіян – до східно балтійського (у центрі й на заході РФ), або до центральноазіатського типу (на схід від Уралу). (Див.: Сегеда С. Основи антропології. – К, 2001).

Таким чином, можна виділили дві класифікації слов’янських і слов’яномовних народів:

1) за мовою: східні, західні й південні;

2) за антропологічним типом і психологічним характером: північні (поляки, росіяни) та південні (решта). Білорусів слід відносити або до північного типу, або до перехідного між північним і південним.

Коли ви чуєте при обговоренні тих чи інших історичних проблем будь-які апеляції до мовних факторів – спільних чи відмінних (як це зараз часто роблять політики), то розумійте, що історія – це історія НАРОДІВ, а не мов. Тому треба досліджувати подібність чи відмінність антропологічних типів (бо це – підвалини психіки, а з нею й менталітету етносу). Подібності чи відмінності мов народів треба вивчати в курсах з мовознавства, у тому числі порівняльного. А це – проблеми філології, а не історії.

 

Дискусія щодо концепції походження українського народу.  

Складні й багатогранні процеси походження народів та виникнення їх держав постійно викликають підвищений інтерес дослідників, що цілком закономірно. Адже проблеми етногенези та державотворення дійсно фундаментальні й визначальні для буття кожного народу.

Серед розмаїття вироблених раніше й сучасних наукових концепцій та гіпотез етногенези слов’янства взагалі, й українського народу зокрема, найбільш помітними й поширеними є такі:

– проросійська, яка має чітко визначену великодержавну, імперську, антиукраїнську спрямованість, зміст якої загальновідомий: окремішнього українського народу ніколи не було, це лише складова, так звана бездержавна, «малоросійська» частина народу великоросійського; (принагідно зазначу, що в польській історіографії аж до середини ХХ ст. існувала концепція, за якою українці зараховувалися до поляків і їх називали «малополяками»;

– «давньоруської спільної колиски» – «триєдиної Русі» – суть її полягає у твердженні, що українці разом з росіянами й білорусами виникли з єдиного кореня – «давньоруської народності», творінням якої була Київська Русь:

– автохтонна, яка проголошує український народ автохтоном на своїй землі ще з часів сивої давнини (від грецького аутос – «сам», хтонес – «земля», тобто належний за походженням до даної території, місцевий).

Дискусії навколо цих концепцій тривають без малого з середини ХІХ ст., на відстоюванні тієї чи іншої концепції постали відомі вчені – історики, філологи, етнографи. Для історіографії часів царизму було характерним домінування першої концепції. У Радянському Союзі історична наука визначилася з цим не відразу, «теорія колиски» сформувалася тільки на 1954-й рік і була проголошена офіційною спеціальними Тезами ЦК комуністичної партії, виданими до 300-річчя так зв. «воз’єднання України з Росією». Автохтонна концепція була розроблена ще в царській Росії видатним вченим – академіком Шахматовим як опозиційна до відверто проросійської концепції. Думку про те, що українці – окремий народ, відстоював і М. Погодін. Ця ж концепція лягла в основу розробок українських істориків-народників кінця ХІХ – початку ХХ ст. В радянський час офіційна наука УРСР стояла на засадах «теорії колиски». Нині ж в українській історіографії домінує автохтонна концепція. Тому ми її розглянемо докладніше.

Український етнос, на думку авторів автохтонної концепції, розвивався автономно, на своєму власному підґрунті. Початки цієї теорії були закладені М. Маркевичем в його «Історії Малоросії», де минуле українського народу подавалося відокремлено від історії російського народу. Маркевич доводив, що Малоросійський (український) народ походить від іншої, ніж народ великоросійський, племінної основи. Теоретичні положення М. Маркевича розвинув відомий український історик М. Костомаров у праці «Дві руські народності». З 1904 року автохтонно-автономічна концепція була поглиблена М. Грушевським у його «Звичайній схемі «руської» історії й справі раціонального укладу історії східного слов’янства». На думку Грушевського, етнічні початки українців простежуються на теренах України ще з неолітичних часів, факт існування «давньоруської народності» (а цей концепт виникав уже в його час) ним заперечувався; він твердив, що розклад загальнослов’янської спільності відразу призводив до утворення трьох етнічно близьких, але відособлених східнослов’янських народів.

М. Грушевський вважав, що порогом історії українського народу слід вважати ІV ст. н.е. До цього часу племена, на основі яких сформувався український етнос, були фактично лише частиною слов’янської групи племен. У праці «Нарис історії українського народу» М. Грушевський написав так:

«Розселення українських племен на їх нинішній території співпадає з початком їх історичного життя. Століття, що наступають після розселення, підготовляють державну організацію, історія якої складає головний зміст першого періоду життя українського народу».

Цю концепцію можна ще назвати «автохтонно-слов’янською». Але в науці існують і інші концепції походження українського народу. і найзначніша з них – расово-антропологічна концепція видатного українського археолога й антрополога Вадима Щербаківського (головний твір – «Формація української нації»). Він стояв на тому, що відповідь на питання щодо еногенези українського народу слід шукати ще в часи до н.е. А з якого саме часу? Щербаківський відповідає нам на це питання такими словами:

«З часів неоліту етнічна карта Європи дуже мало змінилася».