Тут, безумовно, певний прорив може допомогти зробити міфологія. Російський історик микола федорович федоров якось влучно сказав:

«Міфологія – не байка, а істина, дійсність, і ніколи її не вб’є метафізика».

Такої ж думки був і видатний швейцарський учений-історик, автор теорії матріархату – Йоган фон Бахофен (1815 – 1887 рр.), а також французький історик Огюстен Тьєррі (1795 – 1856 рр.). Останній колись сказав так:

«Легенда – це живе передання, майже завжди більш правдиве, ніж те, що ми звемо історією».

Серед прихильників думки про те, що в історичному дослідженні завжди треба враховувати міфологію, був і Георгій Володимирович Вернадський (1877 – 1973 рр.), а про Олексія Федоровича Лосєва (1893 – 1988 рр.), Дмитра Сергійовича Ліхачова чи Мірча Еліаде – просто таки закоханих у міфологію, я вже взагалі не кажу. Людина взагалі не може жити без міфології. По самій суті своїй, по побудові свідомості й механізму пізнавального процесу людина – істота міфологічна – Homo mythicus (Людина міфологічна).

Тож ніколи цей тип мислення (міфологічний) нас не покине. Можливо, це є якоюсь архетипічною особливістю саме потомків ар’їв. А це спритно використовується в геополітиці. У 20 – 30-х рр. це наявно проявилося в геополітиці Німеччини; сьогодні це особливо помітно в геополітиці Росії. Але міфологію дуже важко досліджувати й трактувати, адже вона – така особлива річ, що її треба знати просто унікально досконально, щоб мати змогу щось стверджувати точно.

 Тому, як би кому не подобалися (emotio, міф) сучасні російські розмірковування про Північ, треба до цього завжди «підключати» розум (ratio) і бачити за великою кількістю слів і наведених гіпотез їхню дуже велику непроробленість. Й іншого не буде – така особливість міфології.

Я ж думаю, що для цивілізації людства сучасного виду Північ неактуальна. Все було колись, але… До нас. Росіяни шукають прабатьківщину? Та нехай шукають. Не вони перші – не вони останні. Сапієнс її шукають уже без малого 40 тисяч років. Знайдуть. Те ж саме, що й інші: унікальне значення для життя на планеті географічного регіону Донецького кряжа (міжрічкового простору Сіверський Донець – Дон). Аби тільки всі ці пошуки не скінчилися тим же, що й завжди – приходом «крутих наслідників» і поневоленням тих, хто живе на українській землі вже як мінімум 7 тисяч років. Не факт, що цього не станеться. Дивлячись на сучасну російську геополітику, розуміємо, що – зовсім не факт…

А що можуть зробити, щоб цього не сталося, українці – особливо за умови майже абсолютної відсутності фінансування вітчизняної науки й браку інтелекту та плідних нових ідей? І вже один тільки перелік вказаних негараздів дозволяє зрозуміти, що такий стан – невипадковий, він замовлений. Щоб «розумники» не заважали тим, хто шукає. Але… Пізно. «Розумники» вже знайшли все, що треба. Українській владі це не потрібно, тому вона грошей на видання необхідної літератури й не дає? Так, ця влада теж замовлена. Не дає, ну, й не треба. Інформація – це така «велика кака», що все одно колись, десь, але вихід собі знайде. І ті, хто мають вуха, почують, а ті, хто мають очі, побачать.

В українській історичній літературі робляться спроби опротестувати північну версію походження Аріани. Українцям, з одного боку, простіше це робити, оскільки Південна версія краще забезпечена археологічним матеріалом і науковими працями – археологія ж російської Півночі й близько ще не досягає такого ступеня наукового вивчення. З іншого боку, – їм складніше, адже, по-перше, дослідження й видання потребують коштів, які українська влада не виділяє й не збирається. Випередити ж численні російські науково-дослідні центри, ще й гарно фінансовані навіть за російськими мірками, українським вченим-одинакам, ще й без грошей і в умовах постійного тиску на них з боку прихильників російських шкіл в самій академічній історичній науці України, практично неможливо. А по-друге, українські вчені пишуть і видають свої праці українською мовою, у зв’язку з чим їх в Росії ніхто не збирається читати. На переклади ж також потрібні гроші.

Боротьба Північної й Південної версій походження Аріани в історичній науці ще не набула тих розмірів, яких вона може набути. Росіяни натискають на власній, вигідній їхній версії трактовці міфів, українці – на своїй. І ті, й інші залучають до своїх досліджень здобутки сучасної космології, космоастрономії тощо. Але і ті, й ті все ще знаходяться поза межами академічної науки. Проте українських дослідників, на відміну від росіян, підтримує не влада, а міцне археологічне підложжя Південної версії. І ось саме за археологією, на мою думку, й буде вирішальне слово в цій воістину не тільки ідеологічній, а й геополітичній боротьбі. І в цій боротьбі я бачу вихід дуже старої теми в світовій історіософії й геополітиці – боротьбу за «центр світу», що просто унікально наявно проявилася в часи Середньовіччя. Епоха відродження, Просвітництва, Нового часу дещо приглушили її. Але в новітні часи вона поступово знов повертається. «Центр світу» таки дійсно існував, адже не можна заперечувати існування єдиного джерела стародавніх культур і цивілізацій. Але ДЕ САМЕ він був – велике й набагато більш непросте питання, ніж його уявляють нинішні російські дослідники-«північники».

І тут я хочу вилучити з цієї боротьби один чинник, але дуже дражливий і винятково важливий, – русів. Ми в подальшому багато будемо говорити про них та їхній спадок в історії і України, і Росії, і тієї ж Білорусі, але прошу засвоїти одну важливу річ: РУСІВ НЕМАЄ ВЖЕ. Вони були, так. Колись. Вони залишили нам багатющий спадок Київської Руси, за який і донині точиться величезна не тільки культурна, а й геополітична боротьба, але… Вони щезли, як колись скіфи. Думайте так: руси зайшли у Степ і не повернулися. Можливо, не захотіли бачити того, що зробили їхні нащадки з тим спадком (велика імперія Київська Русь), який вони їм залишили. Подумайте про це і запам’ятайте: нікому з сучасних дослідників, хто намагається писати про русів, вони «не піддаються». Нікому. Вважайте, що наші суворі предки чекають на більш достойного дослідника.

 «Історія – наука політична», – казав у свій час Й. В. Сталін, і був правий. Росіяни сьогодні демонструють це як ніколи. Українці ж, засоромившись цого й увівши і історію, і філософію до складу якихось «соціально-гуманітарних наук», якими ті ніколи не були й бути не могли, бо це науки світоглядного порядку, тільки послабили позиції української філософії й історії у виконанні притаманних їм функцій.

З 2005 року з ініціативи президента України В. А. Ющенка значно посунулося в своєму розвитку трипіллєзнавство (ось що значить державне замовлення!), але цього недостатньо. Арійську проблему слід виводити з навколонаукового стану й робити її в Україні повноцінною науковою темою. І українські вчені розіб’ють Північну версію походження Аріани наголову. Я в цьому переконана. Українці в науці працюють повільніше від росіян, але «копають» значно глибше й фундаментальніше.

Додаток.

Тут пропонується моє власне бачення жорсткої соціальної структури Аріана Веди («Ар’я Варти» перською). Головним стрижнем цієї стародавньої держави було РЕЛІГІЙНЕ ВЧЕННЯ. Цього вчені не заперечують, але й не прикладають до тієї інформації, що вони її вже виявили в міфології та історичних джерелах. Я ж, сполучаючи все з даними антропології, пропоную таке прочитання суспільних відносин минувшини – у нащадків кроманьйонців (ар’їв) вони збереглися якнайдовше, у нащадків грімальдійців (араттів-триполіян, пеласгів) – розклалися швидше.