Проблема Півночі у вітчизняній історії, Бьярмія. Критика «північної версії» початків індоєвропейської історії в українській історичній літературі.

Поряд з доволі вже серйозно науково обґрунтованій теорією походження ар’ів з території степової України, яка, зокрема, присутня в українській історичній літературі, останнім часом у російській історичній літературі отримала розповсюдження версія про їхнє походження звідкись із далекої Півночі. Ця версія не нова –її висували представники німецької школи арієзнавства ще в 20 – 30 –ті рр. ХХ ст., а згодом – індійський вчений М. Тілак у своїй праці «Арктична прабатьківщина у ведах».

Перекази про якийсь легендарний північний народ, улюблений богами, досконалий фізично й морально, зберегли під різними назвами багато народів. Греки звали його гіпербореями, скандинави – фризами, а їхню країну Мідгардом; єгиптяни – блаженним народом, а країну – Іару; перси та індуси – ар’ями, а країну називали Аріана Веджа або Ар’я Варта, Швета Двіпа, Джамбу Двіпа, Велика Свитьод (Велика Швеція), Гіперборея, Ерифея, Єлісейські поля або Елшавія чи Елізіум, Іару тощо. Перекази про легендарний народ і його країну, що начебто розташовувалася на Півночі Євразійського континенту настільки незвичайні, що наука серйозно ніколи їх не сприймала.

Однак з 2002 року, коли тодішній президент Російської Федерації В. В. Путін зрозумів, що поставлене ним раніше завдання для своїх археологів «вивозити з України Русь» не спрацьовує в інтересах РФ, бо все одно, хоч як не крути, а Русь залишається Київською, він у одній зі своїх промов перед елітою Петербургу поставив завдання перед науковцями підняти в російській науці «арійську тему», спрямувавши дослідження якраз «на Північ». Тож сучасна присутність «північної версії» походження ар’їв в російській історичній літературі – явно має політичне замовлення, але такої літератури останнім часом з’явилася така велика кількість на полицях у тому числі й українських книгарень, що розглянути її необхідно.

У світлі гляціалістської теорії нічого неймовірного в переказах давніх авторів про те, що Світова гора, або гора Меру, Асгард, Ріфейські гори, були крижаними, немає. Також цілком могла існувати й легендарна ріка Океан – як породження того ж таки льодовика. Неймовірним уявляється інше. Те, що за переказами, за Світовою горою на Півночі була розташована земля, різні назви якої позначені вище. Ця земля начебто мала благодатний клімат, в ній існували сади, відомі грекам під назвою садів Гесперид, зрошувальні поля, на яких, за повідомленням єгиптян, ячмінь виростав до 2-х метрів заввишки; а на лугах паслися незліченні череди диких тварин і чудова домашня худоба, зокрема, червоні корови Геріона, і росла соковита трава-мурава.

У часи Середньовіччя вважалося, що гора Меру знаходиться на Північному полюсі, а земля – посередині Північного Льодовитого океану. Складалися карти, і багато експедицій у давні часи пливли в ці суворі води в пошуках легендарної північної країни. Однак за геологічними даними, на Північному полюсі не було ніякої суші не тільки в історичні часи, а й сотні тисяч років тому. У зв’язку з цим сучасні російські дослідники (зокрема, Віктор Янович, праця «Спадщина тисячоліть», переклад укр. мовою, 2008) розпочали методичне доведення версії про те, що від теорії про льодовик як суцільний крижаний масив слід відмовитися, а представляти його у вигляді порівняно вузької крижаної гряди, яка то насувалася, то відступала. Тоді за крижаною грядою, яка могла затримуватися деінде на півдні, могла існувати земля, вільна від криги. Клімат тут був сухим, кількість сонячних днів – достатньою, щоб земля отримувала багато світла й тепла. Тож у північних областях у льодовиковий період було набагато комфортніше, ніж зараз, а відповідно, могла існувати й невідома країна.

Нині особливо над доведенням того, що Північна країна в стародавні часи існувала й саме вона й була легендарною прабатьківщиною ар’їв, а також стала підвалиною формування феномену «російської Півночі», без якої Росія як така просто не уявляється росіянам, працює В. М. Дьомін. Він видає книги науково-популярного характеру (зокрема, – «Гиперборея», М, 2000, «Загадки руських летописей», М., 2201, «От ариев к русичам», М., 2001, «Русь нордическая», М, 2007, «Арийский след на карте России, М., 2008), але це – ніщо інше, як перший крок переведення тієї чи іншої гіпотези в наукову площину. В 90-ті рр. ХХ ст. росіяни намагалися вже відірвати свою історію від Київської Руси, розповсюджуючи в численних публікаціях «монгольську тему» в російські історії (гіпотези Носовського, Фоменка, Бушкова та ін.). Але це їм не вдалося – ні академічну науку не вдалося переконати в тому, що Золота Орда – це Володимиро-Суздальське князівство, а Чингізхан – це Олександр Невський; ні росіян не захопила перспектива родства з монголами.

Сьогодні ж відбувається поворот в геополітиці РФ – вона йде на швидке зближення з Німеччиною, тому «північна версія» в арієзнавстві цілком може бути просто «продавленою» російськими й німецькими вченими. У Російській Федерації уже близько 20 років працює Слов’яно-арійська академія, різні центри вивчення російської Півночі, які теж підтягують російську історію до Півночі, відриваючи її від Києва. Не випадково в РАН, як і 200 років тому, значні позиції займають норманісти – прихильники норманського походження династії Рюриковичів, з якої починається історії Київської Руси.

Валерій Дьомін висунув уже версію, що після загибелі північної Гіпербореї внаслідок зміни клімату й насування холоду в далекій Півночі все її населення переселилося південніше й створило країну Бьярмію, межі якої доходили до сучасного міста Перм. Додають своїх зусиль до цього й численні в Росії «євразійці» – не тільки ідеями, інтелектуальними можливостями, а й грошима. Хоча, безумовно, головним джерелом фінансування і «монгольської теми» в російській історичній літературі, і «арійської північної версії» була і є сучасна російська влада.

Однак для того, щоб ставитися до тієї чи іншої версії чи то схвально, чи то критично, треба знати її сутність. Тож задамося питанням: чи існують насправді якісь засади «північної теорії»? Виявляється, що існують.

Так, зокрема, видатний російсько-український історик Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885 рр.) у деяких своїх працях посилався на хронографи ХVІ й ХVІІ століть, де записана легенда про початки Руської землі, й тексти яких до нас не дійшли. У легенді розповідається про потомків Яфета (одного з синів Ноя, за Біблією) – Скіфа і Зардана, які вийшли з Півночі й поселилися у Причорномор’ї, але їхні потомки – Словен і Рус повернулися назад, на Північ. У легенді вказані ще їхні «брати» – Болгар, Коман, Істер.

«От сего же племени, – сказано далі в легенді, – во время последнее и Каган-сыроядец изскочи, о нем же греческая история разъясняет» (в такий спосіб була зафіксована тюркізація хазар).

Ім’я Зардан у давньоруських джерелах більше ніде не зустрічається, хоча фіксується в деяких іноземних. Російський дослідник В. Дьомін пояснює його так: це поєднання «зар» (рос. «заря», або Утро) і «дан». Тобто «Зардан» – це щось на кшталт «Богдана». Тож можна припустити, що від Скіфа пішов Рус (Схід), а від Зардана – Словен (Захід).

А ось далі в тих хронографах міститься легенда про заснування міста Великого Словенська на Волхові (приблизна дата – 5 тис. років тому, тобто 3 тис. до н.е.). На його місці згодом було побудовано Великий Новгород. Зв’язок антів-полян і прибалтійських антів давно вченими встановлений, так що, все це цілком могло бути, тільки дата заснування Великого Словенська – з міфології.

Схожа тема є і в Іоакимівському літопису – в переказі, включеному в «Историю Российскую» Василя Микитовича Татищева (1686 – 1750 рр.). Автентичність втраченого літопису, названого так по імені першого новгородського єпископа Іоакіма, у фахівців жодного сумніву не викликає. Тим не менш, викладені в ньому факти, що стосуються давньоруської історії до часів т. зв. «призвання варягів», ігноруються сучасною наукою, тому ніде в підручниках чи енциклопедичних виданнях не знайти імені Словена чи його предків – Вандала, Буривого та ін. А це ж – ніщо інше, як доварязький період історії державного будівництва Руси. Ось, зокрема, в літопису є такий епізод:

«Буривой, имея тяжку войну с варяги, множицею побеждаше их и облада всю Бьярмию до Кумени. Последи при оной реце (Кумень) побежден бысть, вся своя вои погуби, едва сам спасся, иде во град Бярми, иже на острове сей крепце устроенный, идее же князи подвластнии побываху, и тамо пребывая, умре. Варяги же, абие пришедше град Великий и протчии обладаша и дань тяжку возложиша на словяны, русь и чудь».

Ось як у джерелах описується Бьярмія:

«Бьярма – північна область, зенітом якої слугує сам Північний полюс, а його горизонт складає рівноденне і рівноцінне (тобто Північне Полярне) коло, яке, розрізаючи й розділяючи Зодіак на дві рівні частини, робить так, що половина року складає там один день, а друга – ніч, тож рік у цій країні тягнеться один день».

І тут слід додати один дуже цікавий факт, а саме: коли допитливі греки, при дворі імператора яких будуть служити варязькі дружини, питали їх: «Звідки ви?», то ті тут же казали: «З Тули». Як неначе «гості з майбутнього» то були, чи не так? Адже ніякої Тули в ті часи ще й у проекті не існувало. А оскільки ніяких таких «гостей з майбутнього» бути не могло, то що ж ті хитруни-варяги могли мати на увазі? Мова ж ішла про легендарний острів Туле (що «знаходився на краю світу», за арабським вченим Х ст. ал-Мас’уді). Можливо, на увазі малася саме Бьярмія. (Між іншим, той легендарний острів Туле вперто шукали на Півночі спецзагони германського «Аненербе». Німці ж ніколи нічого не роблять просто так).

Отже, у давньоруській і зарубіжній історіографічній традиції існує дві версії походження слов’ян і русів – й вони протилежні. Є південна версія й північна. Якщо не ототожнювати слов’ян і русів (як це зараз робиться), то все виглядає досить логічно: це – потомки біблійного Яфета, але – різні. Хоча, якщо йти за працями Василя Кириловича Тредіаковського (1703 – 1769 рр.) – сподвижника Михайла Васильовича Ломоносова (1711 – 1765 рр.) (обоє були фундаторами сучасної російської літературної мови), й з’єднувати русів зі скіфами (як вони це робили), то неясною виявляється та «Північ», з якої слов’яни й руси походили, адже скіфи – це вже однозначно Степ. Для кого вона тоді виявилася «Північчю», незрозуміло? Ну, хіба тільки для тих, хто писав тексти Біблії в Палестині на початку 1000 р. до н.е. Але, як би там не було, але Степ ні в ті часи, ні багато раніше ніяк не могла бути приполярною областю.

Тим не менш, унікальний ерудит і високоосвічена людина В. К. Тредіаковський наполягав на виведенні русів від скіфів, при цьому підтверджуючи українську версію прочитання їхнього етноніму – як «скити». Справа в тому, що грецька «фіта» читається і як «ф», і як «т»: Федір – Теодор, Фома – Тома (наприклад, читаємо «Фома Аквінський», а вчення його називається «томізм»). Доволі довго в Росії писали не «бібліотека», а «вівліофіка», оскільки у греків «б» і «в» – теж одна літера, й розібратися дуже складно. Ми кажемо «Вавилон», а насправді треба казати «Бабілі» і т.д.

Тредіаковському вторив відомий у минулому археолог і правознавець Дмитро Якович Самохвалов (1843 – 1911 рр.), також відстоюючи скіфське походження русів. (Правда, він писав «русскіх», хоча в джерелах, крім Словена й Руса, є ще й Мосох (Моск), і з цим, напевне, треба теж рахуватися). А їхню прабатьківщину він називав Давньою Скитанією. У відомостях про скіфів авторитет Геродота був і залишається безспірним.

Нині версія Татищева-Ломоносова-Тредіаковського-Самохвалова про походження русів широко обговорюється. Хоча при цьому руси ототожнюються з росіянами, що неправильно, адже у русів був Рус, а в сучасних росіян – Моск. Все можна узгодити тільки не плутаючи народи. При цьому не можна не побачити, що «страусяча» позиція археології, яка, злякавшись після Другої світової війни «арійської теми», встала на позицію анонімності при назві тих чи інших археологічних культур, уже не тільки не влаштовує наукову громадськість, а перетворюється навіть у гальмо в розвитку наук, дотичних до неї, бо уникає точних визначень. А це – шлях в нікуди.