У будь-якій країні величезна увага В системі освіти надається вітчизняній історії, адже ця наука формує громадянина своєї держави, патріота, що, безсумнівно, надзвичайно важливо.

Давня та середньовічна історія і в структурі всесвітньої історії, і в структурі історії України посідає особливе місце. Рефреном сучасної американської університетської науки є твердження: «Вся політологія базується на археології». І з цим не можна не погодитися. Без розуміння коренів виникнення тих чи інших історичних явищ неможливо правильно зрозуміти сьогодення.

Нині в українській академічній історіографії співіснують, деколи переплітаючись, дві традиції, які умовно можна назвати офіціозною й народницькою.

Перша (офіціозна) трактує історію у межах класових формацій (це – формаційний підхід в методології історичного пізнання): рабовласницької, феодальної, капіталістичної. Її ідейно-методологічні засади базуються на відповідних творах Біблії, давньогрецькій «Іліаді» Гомера й «Історії» Геродота, «Повісті минулих літ» монаха Нестора-літописця та ін. На ці джерела опиралися історіографії й «богобоязних» часів царизму, й «історичного матеріалізму» радянських років. Наслідком цього було те, про що з болем у серці писав видатний український письменник Олександр Довженко так:

«Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним – це Україна. Другої такої країни на земній кулі немає».

А один з корифеїв української історіографії Михайло Брайчевський відзначав «своєрідну інтерпретацію» історії України, згідно з якою «виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином проти власної національної незалежності, що всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність, були найлютішими ворогами українського народу».

Так проявилася і в історіографії історії України, і в свідомості українського народу, і в самій новітній українській історії ідеологічна заангажованість та політична залежність історичної науки в Російській імперії і в СРСР. Це – результат того періоду в історії України, коли її державність була поруйнована, а сусідні держави в цей час якраз і переживали процес становлення своїх націй і національних історій.

У незалежній Україні офіційні видання історії країни продовжують дотримуватися офіціозу. Йому притаманно відтворення давньої історії переважно за археологічними даними – тобто за тими речовими залишками, які можуть віками зберігатися в землі. Але ж вони є лише частиною джерелознавчої бази, до складу якої входять також дані інших допоміжних дисциплін історичної науки: фізичної антропології, соціальної та історичної антропології, етнографії, лінгвістики, археоастрономії та ін. Їхні матеріали теж містять інформацію про минуле – проте не в кістках, уламках посуду тощо, а в існуючому побуті – мові, людському єстві, народному одязі, переказах, легендах, казках тощо.

Друга традиція відтворення минувшини (народницька) спирається на історичну пам’ять народу, закорінену в докласовій, общинній формації. Тут на перший план виходять не археологія (речознавство) й антропологія (вивчає останки наших пращурів), а лінгвістика (мовознавство) й етнографія (опис і дослідження народних традицій).

Для науковця не може бути іншого кредо, крім одного: «Істина понад усе». Вона неначе міст між минулим і майбутнім, тому її не можна ламати на догоду сьогоденним потребам держави.

При вивченні історії України майбутні історики зустрінуться з різними складнощами: не раз протягом віків змінювалася територія, на якій проживав українській народ, на ній існували різні політично-державні формації, часто співіснували різні державні структури тощо. Найголовнішою причиною складнощів у історіографії історії України є та, що протягом тривалого історичного часу українці не мали власної самостійної держави, українські політичні структури не були самостійними, а змушені були пристосовуватися до тиску тих чи інших владних структур, які переважно мали окупаційний характер, а українські землі в різні часи належали до різних держав, тому в них протікали різні історичні процеси. Нині Українській державі вже 18 років, але складнощів в історіографії історії України стало не менше, вони просто змінилися. Над українською історіографією все ще панують старі стереотипи, молоді історики почасти малоініціативні, не схильні до відриву від старих задогматизованих схем, деякі історичні школи просто розварені між собою.

Однак «людство – це народи», – сказав видатний етнограф радянської доби Юліан Бромлей. І дійсно, планета немов несе на собі яскраве «намисто», кожна перлинка в якому – окремий етнос (народ). Усі народи – брати у своїх мовних сім’ях, яких мовознавці налічують на Землі близько 2500, родичі у спільноті землян. І кожен народ несе відповідальність не тільки за гармонійне співіснування з іншими народами, а й за власне становище у загальнолюдському організмі.

І сьогодні все сміливіше звучать голоси тих учених, які виступають за подолання європоцентризму в історіографії, вважають неправильним розпочинати європейську історію з Троянської війни (до речі, події цілком міфологічної). Ці вчені вивчають міфологію й по-новому розглядають дані археології. Вони все більше уваги приділяють регіону басейну Чорного моря й висувають концепцію Циркумпонтійської зони (уперше висунута археологом Є. І. Чернихом).

Джерела з давньої та середньовічної історії України. Джерело з історії України – це будь-який носій інформації автохтонного (місцевого) або іноземного походження, що містить у собі відомості про минуле України та етнічних груп, які населяли її територію з найдавніших часів або проживають нині.

 Вивчення історичних джерел має системний характер і тісно пов’язане з розвитком усіх підсистем історичної науки. В російській та українській історіографії системний підхід до вивчення історичних джерел простежується з середини і другої половини ХІХ ст. Він пов’язаний з іменами С. Соловйова, К. Бестужева-Рюміна, М. Костомарова та М. Антоновича.

Покоління істориків 80 – 90 рр. ІХ ст. (М. Коялович, В. Ключевський, Д. Багалій, В. Іконніков, М. Грушевський та ін.) закріпили здобутки своїх попередників, збагативши дослідження історичних джерел новими відкриттями. У радянські часи плідно досліджували історичні джерела М. Варшавчик, І. Ковальченко, О. Пронштейн, В. Задьора, В. Стрельський та багато інших. Їхні дослідження не втратили свого значення й донині.

Нині українська історіографія надає великої уваги розвитку українського історичного джерелознавства, а Національна Академія наук України (НАНУ) висуває перед дослідниками як необхідну умову визнання їхніх праць насамперед солідну джерельну базу їхніх досліджень.