Подивимося, чи маються В історичних джерелах свідчення про те, що українці й росіяни (русскіє) – не одне й те Ж.

«Повість минулих літ» дає змогу виявити, що стосунки між українськими князівствами Київської Руси й північно-східними князівствами ніколи не були добросусідськими. І тут не можна все зводити тільки до між князівських усобиць: мовляв, усі були дурні, усі билися. Билися усі, але по-різному і за різне. Князі билися за право посідати Київський княжий престол, а також за церковне першенство. Але в літописах проявляється й інше: самі жителі північно-східних князівств чітко відділяли себе від Руси, як і від Новгорода Великого.

Висновок: ці землі були колонією, залежною територією (однаково: Владимир, Ростов Суздальський, Ярославль та ін.), звідси й неприязне ставлення їхніх мешканців до тих, хто жив у метрополії (Руси як такій). Але ця неприязнь підкріплювалася саме розумінням їхньої окремішності, особливості. З часом на цьому виросте відома російська пихатість, подібна до польської й єврейської (ці два народи і не приховують того, що вважають себе «обраними», «вищими від усіх»). Вороже ставлення предків росіян до предків українців проявилася у варварських діях терористичних загонів Андрія Боголюбського, які розгромили вщент Київ 12 березня 1169 р. Цікаво, що в літописі, в оповіді про цей варварський погром кияни звуться християнами, а північно-східні нападники «поганими» – тобто так, як звали в Руси тих, хто не визнавав християнства. У Середньовіччі ж релігійна приналежність часто співпадала з етнічною. Це – тема окрема, але зазначу:

1) це особливо важливо для росіян, адже вони, як і нації Азії, сформувалися навколо релігії й Церкви. Значить, у них вони були особливими й це видно з рештків старовірства;

2) історики Російської Федерації свідомо приховують, а українські не надають необхідної уваги тому, що, крім офіційних літописів, які писалися під тиском греків-митрополитів, а потім фальсифікувалися в часи Катерини ІІ й Олександра ІІІ, існують інші джерела, в яких є дані про те, що росіяни почнуть християнізуватися тільки в ХІV ст. Ясно, що церква у них була (Київ регулярно висилав туди місіонерів, хоча майже всі вони загинули мученицькою смертю від рук місцевих жителів), але до постання Московського князівства вона була малесеньким острівком у їхньому племінному, ворожому до християнства племінному морі.

 З часу розгрому Києва у 1169 році та тих заходів, що їх уживав князь Андрій Суздальський («Боголюбський») – побудова у Владимирі Золотих воріт, подібних до Київських, прохання до Константинопольського патріарха зробити для нього окрему митрополію тощо – це були явні ознаки того, що російська нація народжувалася вже тоді. Можна вживати радянський термін «народність», але суті це не міняє. Для нації, що народжується, характерним є виразний сепаратизм. Його росіяни проявляли вже в ХІІ ст., тож можна твердити, що історично початково сепаратизм відходив від росіян. Відносно українців та інших народів росіяни сприймають сепаратизм різко негативно, щодо самих себе – просто прекрасно. І в цьому вони проявляють велику схожість з поляками: собі – все, іншим – нічого.

 Різниця між українцями й росіянами полягає ще і в тому, що на момент монголо-татарської навали російська нація (як «русская») тільки народжувалася й під монголо-татарською владою збереглася (завдяки переходу місцевих князів на бік окупанта – Орди). Нація ж (або народність) «руська» (предки українців) була розбита, знесилена і в кінці-кінців розірвана.

Росіяни формувалися як нація навколо декількох варіантів своїх «історій», тож Київська Русь привернула їхню увагу далеко не відразу. Але взявшись за неї в ХІХ столітті, вони в тому ж ХІХ столітті боротьбу за «Київську спадщину» виграли. Під тиском цієї обставини українцям довелося ціле століття шукати новий етнонім і звикати до нього. Новий етнонім – «українці» – поширювався зі Сходу України на Захід (а не навпаки, як це сьогодні дехто з політиків хоче подати): від університетських центрів Східної й Наддніпрянської України на Західну, підавстрійську.

Якими ж були історичні уявлення московітів, які формувалися як нація під назвою «русскіє»? Відповідь знаходимо в знаменитій «Історії Русів» (авторство не встановлене) Перше, що слід відмітити, – те, що сам автор цього твору до терміну «Україна» ставиться негативно, вважаючи цю назву «видуманою поляками». Він зве її «Малою Росією», «Малоросією». Це можна пояснити двома обставинами:

1) «Історія Русів» – твір кінця ХVІІІ, або початку ХІХ ст., а час вибуху феномену поезії Тараса Шевченка, в якій назва «Україна» буде оспівано і надано їй не тільки виключно позитивного, а й якогось містичного змісту, – середина ХІХ ст.;

Автор «Історії Русів» – явно священик, але не просто, а патріот, бо для нього термін «Мала Росія» має позитивний зміст і можна зрозуміти чому: в традиціях Константинопольських патріархів було іменувати терміном «Мала» метрополію, а «Велика» – колоніальні території (наприклад: «Мала Еллада» – власне Греція, а «Велика Греція» – весь простір «Візантійської співдружності націй». Ця традиція тяглася ще до античних часів, адже давні греки теж звали «Малою Елладою» обожнювану ними Грецію, а «Великою Елладою» іменували весь простір освоєної ними Ойкумени).

Сама термінологія, що її вживає автор відносно України, – нечітка й це об’єктивно: він же «не любить» назву «Україна», тому й не досліджує її. Але він чітко відділяє милу його серцю «Малу Росію» від інших територій.

Друге, що слід відмітити, – те, що росіяни й до того, як предметно звернулися до проблеми «Київської спадщини», вже вели боротьбу за назву «Росія», але в площині іншої історії, ніж історія Київської Руси. І ось автор «Історії Русів», вживаючи стосовно російських земель назву «Царство Московське», а стосовно населення – «Народ Московський», хоча наприкінці книги й не розрізняє «Царство Руське» і «Царство Російське», бо назву «Росія» на час написання цього твору вже встигли привласнити собі росіяни, але первинність права на цю назву автор явно відстоює за «Народом Малоросійським».

Інформацію про те, навколо якої історії гуртувався «Народ Московський» до того часу. як «відкрив» Київ і став знову «русскім» (бо до цього був «римським», що зараз і проявиться), ми знаходимо в «Історії Русів» там, де автор пише про різні народи, приділяючи головну увагу полякам і росіянам. Останніх він називає «Москалями», «Московцями». Ставлення до них у нього – гостро сатиричне.

Так, за його словами, навіть кримський хан був переконаний, що війни з Московією неминучі й нескінченні для всіх народів. Це так, по-перше, тому, – пише він, що в Московії «всі урядовці і народ майже неписьменні, чисельністю різновірств і химерних мольбищ подобляться поганству, а лютістю перевершують дикунів». А по-друге, «привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку і Римську, викравши навіть Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що в спадок начебто Князю їхньому Володимиру, що зятем Царя грецького Константина Мономаха, дістався, хоч той Володимир був насправді Князем Руським Київським, а не Московським і походив від Скіфів. Тому, каже хан, після Переяслава русняки плазуватимуть поміж Москалями як вівці між вовками».

Прокоментувати цей фрагмент з «Історії Русів» можна так:

1) ясно, що у слова кримського хана автор вклав насамперед своє ставлення до росіян, але, вочевидь, щось таке якийсь з кримських ханів міг і сказати;

2) докір щодо неписьменності й різновірств виказує в авторі знову ж таки українського священика, традицією яких було якнайширше розповсюдження писемності серед населення й боротьба за чистоту віри. На доказ же справедливості цих його звинувачень може слугувати той факт, що наприкінці ХVІІІ ст. у Європі широко обговорювалося питання щодо того, що собою являють у релігійному відношенні росіяни, і в Упсальському університеті навіть була захищена дисертація на тему «Чи християни росіяни?». Тож сумніви були й вони мали вагомі підстави;