Моє пояснення гунської навали на європу, гадаю, надає тієї логіки цьому явищу, якої сучасним його поясненням якраз і недостає.

Держава гунів була однією з наймогутніших державних утворень в історії людства.

 Після смерті Аттіли його державу розірвали його ж нащадки. Гуни направилися в українські степи (гадаю, вже зрозуміло, чому), а одне з племен – утігури, пішло в Крим, бо це теж був дуже важливий у стратегічному відношення регіон. Тут гуни-утігури зіткнулися з готами-трапезитами, які охороняли західні рубежі Боспору. Виконуючи свої обов’язки, вони намагалися організувати спротив, але, не відчуваючи сили стримувати ворога, що нестримно насувався, частина готів вступила в переговори з гунами й, досягши домовленості, переправилася разом з ними на азіатський берег Кіммерійської протоки – в район нинішнього Новоросійська. Інша частина готів залишилася в Криму, продовжуючи жити в гірських місцевостях Південно-Західного Криму. Степові просторі півострова займали гуни, що повернулися назад.

В час правління ромейського імператора Юстиніана І (527 – 565 рр.) епоха Великих міграцій у цілому завершилася. «Старий Рим» пав, настав «зоряний час» «Нового Риму» – Константинополя. Сюди стікалися товари з усього світу, а імператорський двір приваблював своєю розкішшю багатьох іноземців. «Новий Рим» завжди прагнув укріпити свої позиції в т. зв. «варварському світі», для чого в хід йшли не тільки інтриги й підкуп, але й пропаганда «римського способу життя». Це дозволяло грекам перетворювати вчорашніх ворогів на друзів імперії, подолавши їх не стільки силою зброї, скільки своєю імперською культурою. Чимала заслуга в цьому належала й проповідникам християнської віри.

Ніхто не знає, яким чином познайомився з християнством гунський вождь Грода (або Горда), кочів’я якого розташовувалися на Керченському п-ові. Відомо тільки, що він з’явився до двору Юстиніана І з проханням похрестити його. Це було зроблене й з багатими дарами Грода відправився додому, давши клятву захищати інтереси греків. З ним на Боспор для охорони міста був відправлений грецький військовий загін. Рідне плем’я, однак, зустріло хрещеного гуна дуже непривітно, Непривітність скоро переросла в ненависть – після того, як Грод забажав знищити старі родові святилища. Проти вождя-відступника був організований заколот, у якому взяв участь його брат Мугел. І Грода було вбито.

На знак помсти за зв’язок Грода з боспорянами й ромеями, Мугел вирішив напасти на Боспор. Він захопив і розорив Таманський і Керченський півострови, знищив роменський гарнізон разом з командирами. Отримавши тривожні звістки, Юстиніан І спішно направив у Тавриду війська, а гуни, дізнавшись про це, зникли. У Боспорі настав мир, і «ромеї володіли ним без страху», – повідомляє про ці події у своїй «Хронографії» грецький історик Феофан.

Подальша доля вцілілих у міжусобицях і зіткненнях з «Новим Римом» гунів пов’язана з тюркютами. Це нове об’єднання тюркських степових народів з’явилося в українських степах у другій половині VІ ст. і, як вважається, в його масі гуни безслідно зникли.

Антське царство.

Про існування державних союзів слов’янських племен на терені України, зокрема, свідчать численні пам’ятки, знайдені у Подніпров’ї, Подністров’ї, Побужжі. І саме на цій території у ІV ст. н.е. об’єдналися в державний союз група слов’янських племен – анти. Традицію федеративного устрою державності ми вже зустрічали, коли вивчали стародавню Триполіяну (Оратту).

Хто ж такі анти? Що нам про них відомо? Свідчення грецьких, готських, латинських та арабських авторів VІ – VІІ ст. – це перші незаперечні історичні відомості про слов’янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики – грек Прокопій Кесарійський, гот Йордан та інші, анти являли собою частину венедів, проживаючих між Дніпром і Дністром і далі на схід від Дніпра (тобто фактично в межах сучасної України). Перша згадка про них датована 375, остання 602 р. н.е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов’янська; імена царів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов’янські. Культура, релігійні уявлення, звичаї та норми їхнього життя теж проявляють виразне слов’янське забарвлення. Однак щодо їхньої етнічної приналежності єдиної думки немає – наприклад, деякі сучасні білоруські автори вважають антів спорідненими з готами й наполягають, що до ІХ ст. східні слов’яни як такі на означеній території не простежуються. Культура й мова ж, на їхню думку, – це ще не всі ознаки етнічної приналежності. Тож, як бачимо, в цьому питанні немає у вчених одностайності.

Значна частина істориків часів царизму – О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов та ін., вважали антів «протослов’янами». Це термін дуже дивний, який викликає питання: а чому, власне, немає «протокитайців», «протогреків», «протоєвреїв» тощо, зате, як тільки справа торкається предків українців, так одразу він виникає? Отже, вже тут можемо констатувати якусь дуже прикметну «сором'язливість» учених, коли справа доходить до того, що треба визнавати українців давнішими від інших східних слов’ян. Держзамовлення – іншого пояснення просто немає. Українські вчені (М. Грушевський, В. Щербаківський) дотримувалися думки, що анти – прямі предки українців. Їм понували сучасні їм російські дослідники, як також сьогодні – деякі білоруські. І знов, як можна зрозуміти, – держзамовлення.

Висловився щодо «антської проблеми» й відомий український історик Михайло Брайчевський, але, на мій погляд, невдало. Він справедливо шукав коренів цієї назви у санскриті, а в ньому термін «ант» означає низку просто полярних речей (що перш за все й викликає складності з його трактовкою) – «близький і останній», «серединний і крайній». І тут учені пишуть кожен що йому заманеться. Те ж саме зробив і М.Брайчевський. Замість того, щоб побачити в цьому терміні просте значення: «краяни», тобто «місцеві» (моя трактовка), він узяв та й написав, що це «окраїнні», звідки й вивів назву «Україна». Цим він тільки спрацював на великоросійське держзамовлення, яке полягає в тому, щоб трактувати Україну як «окраїну». Хоча питання, чого саме могли анти бути «окраїною» в ІV – VІ ст., якщо Росії тоді і в проекті ще не було, чомусь у вчених не виникає. «Окраїна» – і все, а далі пиши, що хочеш, і, природно, писали те, що їм державна влада Росії замовляла. Хоча термін «Україна» відомий уже з писемних джерел ще часів Київської Руси, і вже в той час вона нічиєю «окраїною» ніяк бути не могла.

Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися хліборобством та скотарством. Вони мали військові укріплення – спільні для кількох поселень. У них уже була знать, з якої виділялися царі (напевне, як «перші серед рівних», тобто скоріш полководці, ніж владоможці). Зарубіжні історики називають їх королями (Йордан, зокрема). За свідченням грецьких істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд зі збиранням данини було першою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.

Суспільний і політичний лад антів давно привертав до себе пильну увагу дослідників. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно (демократія). Але в моменти загальної небезпеки вони обирали царя (Rex-а), авторитет якого визнавав увесь народ. Такими царями антів були Бож, Мезамир, Ардагаст, Мусокій, Доброгаст та ін. Вчені твердять, що анти мали ту форму державності, яка називається військовою демократією. Вона містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас елементи державного ладу. І державно-правова основа у союзах слов’янських племен усе більш міцніла.

На сутність Антського царства дослідники притримувалися різних поглядів, але сам факт об’єднання антів у державний союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в державному житті, яке проіснувало три століття (кінець ІV – початок VІІ ст.).

Йордан писав, що анти мають спадкову царську владу. Одним з таких антських царів був Бож, який у 380 році створив союз для боротьби проти остготського царства Вінітарія. Але в цій війні анти потерпіли поразку й Вінітарій підступно вбив царя Божа з синами та 70-ма аристократами, розіп’явши їх. Як бачимо, Вінітарій свідомо низів антську династію з її аристократію. Союзниками антів були гуни. Вони у відповідь на злодійство Вінітарія напали на готів і розгромили їх. Але антську династію вже було не повернути. Держава продовжила своє існування, але в ній уже простежується те, що анти на час небезпеки просто вибирали собі вождя, авторитет якого визнавав весь народ. Напевне, нову династію створити було не так-то просто.