У пізньому палеоліті, як і пізніше В мезоліті населення праукраїни входило В тісно пов’язане етнічне й культурне коло середземноморсько-чорноморських етносів.

Україна в неоліті та енеоліті. Цивілізації: Аратта і Аріана. Аратта і Шумер. Циркумпонтійська зона.

Неоліт – 5000 – 1800 рр. до н.е. Найголовніша подія – це перехід від привласнюючи форм господарства до відтворюючих (землеробство та скотарство). У цей же час великих змін зазнає й культура.

Великі цивілізації світу не можуть постати там, де до цього не було осілого життя й великих культурних надбань, це – аксіома історії. Одним з перших таких осередків з високою культурою, що знаходився в басейні Дністра та Дніпра, було Трипілля. Воно було назване так у 1890 році археологом Вікентієм Хвойкою, а відкрита ним археологічна культура отримала назву «Трипільської» – від імені села Трипілля, що поблизу Києва, в якому було знайдено цю предвічну землеробську культуру. Її звуть також «культурою мальованої кераміки». Вона квітла в Праукраїні принаймні від 7000 рр. до н.е., про що свідчить поселення в садибі Зівелла в Києві.

В час розквіту ця культура була одна-єдина в Європі. У ній спостерігаємо такі високі й на той час нові надбання, яких не мала жодна з пізніших культур. Це була культура:

Розвинутого мотичного, а згодом плужного хліборобства з посівами: пшениці, жита, ячменю, проса, анісу, коноплі й льону. Зерна мололи жорнами.

Розвинутого скотарства м’ясного, молочного, табунного з двома породами биків – довго- й круторогих, овець, свиней і коней (з 4350 р. до н.е.), домашньої птиці та бортництва. Полювання, рибальство й збирання овочів, грибів і горіхів у ці часи тут уже стали заняттями допоміжними.

Блискучого розвитку гончарства. Керамічне тісто було доведене до найвищої технічної досконалості (каолінове, шламоване з різними опріснюючими складниками) – чорнографітоване й глазуроване. Посуд мав безліч художніх форм: буйну орнаментальну композицію, виконану в найрізноманітніший спосіб – ямково-гребінцеву, прокреслену, бороздкувату, мальовану, монохромову й поліхромову. Цей посуд спочатку формувався конусним способом на правилах, а згодом на гончарному колі. Його випалювали в горнах.

Розвинутого станкового ткацтва – ткали тонкі полотна й фарбували їх тривкими рослинними фарбами.

5. У пізній фазі – широкого міжплемінного обміну, а згодом – міжкультурного – з Малою Азією (Усатове), Грецією (Серезлиївка), Семигородом (Верелія та Борисівка), з Надвисленням (Більче – Золоте) та Кавказом (Уль – Дагестан).

Для транспортування користувалися човнами, саньми, пізніше гарбою на двох і чотирьох колесах, запряжених волами, пізніше – кіньми.

7. У древнішій фазі широко використовували кремінне й кам'яне знаряддя. В пізнішій – мідне (Донецьке поселення, а також поселення в Малій Азії та Семигороді). Трапляється й срібло (Кошилівка).

8. Трипільська культура у своєму розквіті відзначалася високим будівельним мистецтвом. Будівлі були з дерева, устатковані конструкціями з випаленої глини, мали цегляні долівки, двері на бігунах з порогами; будинки мали вікна, призьби, печі з припічком і коминами назовні, сховища для збіжжя. Ці семитисячолітні конструкції й багатокімнатні будівлі типу мегарону вражають своєю досконалістю та смаком. Творці культури Трипілля витворили досконалий тип печі, який і досі є в українських селах і є особливим, відмінним від усіх сусідських. А півників на них і сьогодні малюють точнісінько таких же, яких малювали ті, кого наука зве «трипільцями», відмовляючи (чомусь. А, дійсно, чому?) й досі їм у родстві з українцями. Хоча бабусі з українських сіл розписують писанки точно такими ж візерунками, що й ті, які археологи знаходять у поселеннях Трипільської культури. При цьому бабусі й поняття не мають ні про яку «археологічну культуру Трипілля»… Те ж саме можна сказати й про вишиті візерунки на українських вишиванках.

Однак найбільшим досягненням Трипільської культури є її кераміка. Це – найкращий і найдивовижніший феномен неолітичної культури в усьому світі. Дослідження високомистецького фігурного орнаменту на трипільській кераміці говорить про те, що ця кераміка була витвором не тільки гончарів. З ними працювали групи художників, декораторів та дизайнерів, які обмірковували й добирали кольори, надавали малюнку глибокого змісту.

«Трипільців» треба вважати основоположниками українського народного мистецтва, тому що варіанти цих праісторичних декоративних мотивів і нині ми бачимо на наших вишивках і килимах, великодніх писанках та народній кераміці. Це означає, що все це закорінене вже в архетипах української народної свідомості, а відповідно. має багатотисячолітнє коріння. Трипільська кераміка, яка викликає сьогодні подив учених усього світу, була тонка, гладка, дзвінка як порцеляна, артистично розмальована білою, чорною, червоною і темно-каштановою фарбами. Малювання було справою виключно жінок (знайдено відбитки тільки жіночих пальців). Крім різного посуду, в розкопках Трипілля археологи знаходять фігурки Матері-Землі, з яких складаємо уявлення про тогочасний жіночий одяг, а також фігурки диких звірів і тварин, серед яких найчастіше зустрічаються круторогі бики. Цей образ, як свідчення культу бика, знаходимо також в Іраку, Палестині, Єгипті, Ірані, Індії – це свідчення єдиного культурного простору, основи якого несли в ці землі переселенці з наших земель, а також ті, хто сюди з тих країв приходив учитися, а не панувати та нищити.

У V – ІV тис. до н.е. правобережна Триполіяна (Аратта, або точніше – Оратта) була набагато густіше заселена, ніж навіть сьогодні. Археологічні карти свідчать, що на невеличкій частині Трипілля – на Уманщині було понад 250 поселень. Вченими доведено, що деякі поселення, як, наприклад, Майданецьке – давніші за Вавилон чи Єрихон. Знаходячись на площі 3 кв. км, Майданецьке городище мало чітке планування й продуману архітектурну забудову. Деякі будинки були дво- і триповерхові, а всіх будівель археологи виявили понад 2 тисячі з населенням 15 – 20 тис. мешканців. Можна вказати й такі поселення, як Доброди площею 2,5 кв. км, Полянка – 4 кв. км, а також Косинівка, Дмитрушки, Паляницьке, Сушівка, Небелівка, Глибочок, Вільховець – це найбільші, а менших безліч.

Їжа трипільців була дуже схожа на те, що й нині споживають в українських селах. Це каша з нерозмеленого зерна пшениці (кутя) чи ячменю (найстаріший спосіб споживання зерна), риба (нині споживається точно так, як і колись), мед, гриби, сушені ягоди й садовина, горіхи, а також городина – мак, цибуля, часник та ін. Це була традиційна їжа наших предків, що жили не менш, ніж 7 тисяч років тому.

Елементи вірувань трипільців теж дійшли до нас, вони збереглися в мові й деяких обрядах. Так, богиня Діва (Дзевона, Діана) була не тільки богинею-покровителькою звірів, а й вогню – вона його добувала й берегла. Вогонь тисячоліттями був святістю, його шанували особливо, бо він зігрівав людей, освітлював дорогу серед ночі, а спалені на вогнищі мерці з нього виходили й прямували прямо у вирій (ще зовсім донедавна в Україні вважалося гріхом плювати на вогонь). Через вогонь стрибали для очищення від гріхів – і сьогодні юнаки й дівчата це роблять на свято Івана Купала; через вогонь ще донедавна вівчарі переганяли овець у Карпатах. Предки палили вогонь і на рівнодення, радіючи, що нарешті повернулося сонце, а в християнські часи в Україні палили вогні напередодні Великодня. Вогонь досі горить в лампадах перед образами Христа й Богоматері в наших храмах. Вогнем ще зовсім недавно предки відганяли від своєї худоби, з хати й від себе «нечисту силу». І ще чимало було різних обрядів, пов’язаних з вогнем.

Узагалі слід зазначити, що релігійні уявлення тогочасного населення українських земель були настільки розвинені в духовному відношенні й такі оригінальні й повноцінні з точки зору космології й релігійного символізму, що рівних їм на планеті немає.

Тож трипільці заклали основу українського національного світогляду й витворили ті своєрідні традиції, яких немає в інших народів. Ті традиції залишилися лише там, де кілька тисячоліть тому існувало Трипілля (Оратта), а ті українці, які були змушені покинути рідну землю, понесли ці традиції з собою і вони й досі живуть по українським діаспорам.

Аратта (Оратта)

Версію про те, що «археологічна культура Кукутені-Трипілля» насправді була дошумерського Араттою (Ораттою), яка згадується постійно в різних писемних джерелах на просторі величезного географічного трикутника: Тріполі – Трипілля – Тріпура (або ж Алеппо – Халеп’я – Хараппа), вперше опублікував московський шумеролог-лінгвіст А. Г. Кифішин у 1990 році. Він прочитав цю назву серед написів Кам’яної Могили та Подунав’я 6 – 4 тис. до н.е., а потім на глиняній табличці з Горбунівського поселення, розташованому аж у Південному Заураллі. Ця табличка зв’язана з вказаним цивілізаційним географічним трикутником таким чином, що являє собою копію частини тексту з «Грота Бика» – центрального святилища Кам’яної Могили, скопійованого також і для одного зі святилищ Чатал-Гююка, що в Малій Азії.