Тема 14. Соціально-практична природа пізнання

Пізнання– це суспільно-історичний процес здобування, нагромадження і систематизації знань про природу, суспільство, людину та її внутрішній світ. В узагальненій формі пізнання розглядається як процес взаємодії суб’єкта і об’єкта. В суб’єкт - об’єктномувідношенні суб’єкт виступає активною стороною процесу – він вибирає об’єкт, визначає щодо нього свою мету,спрямовує на об’єкт свої пізнавальні здатності і відображає, трансформує та відтворює його у своїй свідомості у вигляді чуттєвих або раціональних образів, понять і суджень. У свою чергу об’єкт вимагає адекватних його природі засобів відображення, спричиняє зміст своїх ідеальних образів, що є визначальною умовою істинності знання.

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука), що має назву «гносеологія» – теорія пізнання. Крім того, виділяють галузь філософії, яка досліджує наукове пізнання, що історично розвивається, у всій повноті його соціокультурних вимірів – епістемологію.

Основними категоріями теорії пізнання є: суб’єкт у сукупності з його пізнавальними здатностями (відчуття, сприймання, уявлення, уява, пам’ять, мислення, розум) та об’єкт як даність суб’єктивної та об’єктивної реальності; пізнавальна діяльність як взаємодія суб’єкта і об’єкта, застосування пізнавальних здатностей для осягнення об’єкта; метод як сукупність пізнавального інструментарію; знання в його теоретичних і практичних формах; істина як безпосередня мета будь-якої пізнавальної дії; досвід як нагромаджена індивідуальна та суспільно-історична практика.

 Залежно від особливостей трактування природи суб’єкта, об’єкта та їхньої взаємодії теорія пізнання набуває матеріалістичного чи ідеалістичного, споглядального чи діяльнісного характеру. Теорія пізнання може набувати форми сенсуалізму, емпіризму, раціоналізму, апріоризму. Філософське вчення, яке повністю або частково заперечує можливість пізнання об’єктивного світу, сутності дійсності, обмежуючи пізнання сферою явищ, дістало назву агностицизму.

Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких основоположеннях: принцип об’єктивності, принцип пізнаваності, принцип активного творчого відображення, принцип діалектики, принцип практики, принцип історизму, принцип конкретності істини.

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого пізнання, яке здійснюється у таких формах: відчуття, сприйняття та уявлення. Відчуття фіксують окремі властивості речей. Сприйняття – це чуттєве відображення предметів і явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. У результаті створюється цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам’яті та образи уяви.

Чуттєве відображення є джерелом будь-якого знання про дійсність, але воно приймає статус знання лише в тому випадку, коли функціонує в органічній єдності з діяльністю мислення, підпорядковане його категоріальному апарату, спрямовується ним і опосередковується практикою. Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.

Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об’єктів, їхні закономірні відношення та властивості у вигляді думки про загальні та специфічні ознаки. Поняття – це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики класу предметів (інколи – і окремих унікальних предметів).

Судження – це форма мислення, в якій стверджується або заперечується що-небудь стосовно предметів і явищ, їхніх ознак, зв’язків і відношень. Судження – це речення, які зв’язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності.

Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв’язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні – рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні – рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального; умовиводи за аналогією.

 Категорії – це універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв’язки, закономірності розвитку всіх матеріальних і духовних явищ та процесів. Специфіка категорій як універсальних форм мислення і пізнання, на відміну від понять конкретних наук, полягає в тому, що вони є універсальними знаряддями і засобами пізнання, відіграють загально-методологічну та світоглядну роль.

Раціональне і чуттєве – це діалектично взаємозв’язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Взаємодія чуттєвого та раціонального складає механізм генерування знань про навколишній світ.

Знання – це особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання, яка характеризується усвідомленням їх істинності. Сумнів у істинності пізнавального результату заперечує можливість зведення його до знання і перетворює на гадку. Знання виступає необхідним елементом і передумовою практичної діяльності людини. Знання – це сукупність ідей людини, в яких вона виражає своє теоретичне оволодіння предметом.

Виділяють два типи знання за рівнем функціонування, що історично склалися: 1) буденне знання повсякденного життя, 2) спеціалізоване знання (наукове, філософське, релігійне і т.д.). Повсякденне знання формується стихійно, його об’єкти мають емпіричний і чуттєвий характер. Воно організоване як система думок, поглядів, установок, позицій, посилається на авторитети чи дані науки. Наукове знання являє собою поєднання методології та теорії, воно побудоване на основі логічно обґрунтованих принципів, використовує специфічний категоріальний апарат, характеризується усвідомленням меж можливого і неможливого для певних наукових побудов. Як окремі види знання зараз почали розглядати містичне знання, «окультне» знання, «пара»- знання та інші. У різних культурах, в різні історичні епохи існувало різне співвідношення і «питома вага» різних типів знання, технологій роботи зі знанням і його оформлення (що показано в роботах Леві-Брюля, Леві-Строса, Шпенглера, Тойнбі та ін.).

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Категорія істини виражає сутнісний зміст та безпосередню мету пізнавального процесу і характеризує його результат – знання як адекватне відображення суб’єктивної та об’єктивної реальності у свідомості людини.

Істина встановлюється через визначення відповідності пізнавального образу, знання реального стану речей в дійсності, що надає істині за своїм змістом незалежності від суб’єкта. На кожному конкретному етапі пізнавальний образ відносно правельно відтворює об’єкт, але з розвитком пізнання поповнюється новими якісними визначеннями предмета, все точніше його відтворює. Тому істина не є щось статичне і незмінне, а розглядається як безперервний процес послідовного наближення до повноти відтворення.

Об’єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить від суб’єкта. Але будучи характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від суб’єкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людське пізнання та його результат – знання було і буде діалектичною єдністю об’єктивного і суб’єктивного. Завжди існуючи в суб’єктивній формі, істина характеризує знання з точки зору його об’єктивного змісту.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно поглиблюється і вдосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. Відносна істина – це неповне, неточне, часткове відображення об’єкта, яке внаслідок своєї неповноти і неточності змінюється, поглиблюється в процесі розвитку пізнання. Відносна істина двоїста, суперечлива: як відображення дійсних сторін об’єкта, вона містить у собі момент абсолютного знання, як відображення неповне та неточне – момент омани.

Абсолютна істина – єдино правильна, безумовна істина. Абсолютна істина – це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Оскільки істина об’єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах, що визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб’єкта. Тому об’єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна. Отже, знання є певним поєднанням абсолютного і відносного.

Одним із основних принципів гносеології є принцип конкретності істини, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об’єктивною істинністю. Вимога конкретності істини означає, що об’єкт треба розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв’язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. У процесі пізнання істина реалізується через дотримання принципів об’єктивності, усебічності та доказовості.

Основним і всезагальним критерієм істини виступає практика як єдиний спосіб виявлення об’єктивного змісту знань людини про дійсність. При цьому варто враховувати історичний характер практики та багатогранність її проявів. Критеріями істинності наукових знань є підтвердження фактами, експериментами, узгодженість із принципами наукової теорії, коректність і точність застосування термінології, логічна та концептуальна несуперечливість.

У теорії пізнання існують різні концепції істини: відповідності знань та уявлень дійсності, конвенціональна, прагматична, регулятивна. Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Відповідно до конвенціональної концепції істиною треба вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або і в повсякденному житті). У науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. У                сучасній гносеології більш визнаною постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність взаємодії людини зі світом.

 

 Наука – це соціально-значуща сфера людської діяльності, що спрямована на виробництво та систематизацію об’єктивних знань про дійсність. Наука являє собою теоретичне освоєння дійсності – у формі наукових понять, законів, ідей, теорій. Наука характеризується методологічним усвідомленням процесів формування та конституювання знання, що спирається на загальнонаукові та специфічні методи. Від інших способів пізнання науку відрізняє предметність і об’єктивність знання. На відміну від донаукового, стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об’єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем, виділяють три основних види наукових досліджень: фундаментальні теоретичні дослідження, цілеспрямовані теоретичні дослідження, прикладні наукові дослідження.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний і теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, усебічністю осягнення об’єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об’єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв’язки між окремими явищами. На теоретичному – створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв’язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Однак, незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання органічно взаємопов’язані і взаємообумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання.

  У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєво-сенситивного та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. У науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

 Метод – це систематизований спосіб досягнення теоретичного чи практичного результату, розв’язання проблем чи одержання нової інформації на основі певних регулятивних принципів пізнання та дії, усвідомлення специфіки досліджуваної предметної галузі і законів функціонування її об’єктів.

На емпіричному рівні пізнання спрямоване на здобування, фіксацію, нагромадження та перше опрацювання наукових фактів. Тому і результатами емпіричного пізнання є факти та певні форми їх зведення, такі як описування, класифікація, типологія та ін. На емпіричному рівні наукового пізнання застосовують такі специфічні методи, як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання.

Окрім зазначених специфічних методів емпіричного рівня наукового пізнання застосовуються також загальнонаукові методи, які є всезагальними методами і засобами пізнання та мислення. До них належать: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання, ідеалізація.

До методів теоретичного рівня наукового пізнання належать: аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, метод сходження від абстрактного до конкретного та єдності логічного й історичного.

Методологія – це сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Одним з основних розділів методології є методологія науки – складна і структурована самостійна теоретична дисципліна, яка вивчає весь комплекс явищ, що належить до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення та функціонування.

 

Основні поняття: пізнання, гносеологія, епістемологія, сенсуалізм, емпіризм, раціоналізм, апріоризм, агностицизм, відчуття, сприйняття, уявлення, поняття, судження, умовивід, категорії, знання, істина, наука, метод, методологія, факт, ідея, проблема, гіпотеза, теорія, концепція, індукція, дедукція, аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація.

 

Література:

Бекон Ф. Новый Органон // Соч. В 2 т. – М., 1972. – Т. 2.

Декарт Р. Рассуждение о методе. – М., 1953.

Кант И. Критика чистого разума // Соч.: В 6 т. – М., 1966. – Т. 3.

Копнин П. В. Гносеологические и логические основы науки: В 2 ч. – М., 1974.

Лекторский В. А. Объект. Субъект. Познание. – М., 1980.

Гадамер Х. Г. Истина и метод. Основы философской герменевтики. – М., 1988.

Філософія. Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К., 1997. – Тема 8, 9, 10, 11.

Філософія. Підручник для вузів / За ред. Г. А. Заїченка. – К., 1995.

Філософія. Курс лекцій / Бичко І. В., Табачковський В. Г., Горак Г. І. та ін. – К., 1993. – Лекції 20, 21, 22.

 

 

Завдання для самостійної роботи

1. Розкрийте зміст поняття «знання».

2. Розгляньте сутність проблеми співвідношення суб’єкта і об’єкта пізнання.

3. Дайте характеристику основних форм чуттєвого та раціонального пізнання.

4. Розкрийте єдність чуттєвого і раціонального у пізнавальному процесі.

5. Визначте зміст емпіричного і теоретичного рівнів пізнання.

6. Проаналізуйте особливості взаємозв’язку абсолютної, відносної та конкретної істин.

7. Розкрийте зміст основних форм і методів наукового пізнання.

8. Поясніть зміст поняття «методологія».