Тема 12. Проблеми буття особистості

Індивідуальне буття людини здійснюється тільки в соціальній формі. Такою суспільно виробленою формою існування індивіда є особистість, особистісне буття. Особистість може розглядатись як стійка система соціально-значимих рис та якостей, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства або спільності. Особистісне начало в людині – явище соціальне за своєю суттю. Особистість існує в просторі і часі соціально-культурної реальності, а її становлення – результат взаємодії людини і суспільства. Особистість становить «вузол» буття, «вузол» суспільних зв’язків і відносин. Тому особистість виходить за межі тілесності людини, вона роззосереджена в соціальному житті – в інтерсуб’єктивній сфері комунікацій, у смисловій реальності культури, в інших людях.

Особистість передбачає самобутність людини – тобто самоконструювання, творче самовираження і самодіяльність. За С. Б. Кримським, особистість як вища інстанція людської самості – «це морально самокерована система, результат свідомого вибору людиною свого власного образу». М. Шелер, один із основоположників філософської антропології, показує, що особистість виступає як центр духовних актів, який має надпросторовий і надчасовий характер. Тут виявляється духовність людини – її спрямованість за межі свого наявного буття, орієнтація на вищі, абсолютні цінності. Духовність, за С. Б. Кримським, виступає як спосіб самопобудови особистості, що конституюється у вигляді її покликання, як «зустріч із самим собою» – духовність пов’язана з «вибором свого власного образу, своєї долі і ролі». Це – вихід до вищих ціннісних інстанцій, «здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на етичній основі», здатність створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується собітотожність людини, її свобода від жорсткої залежності перед постійно змінюваними ситуаціями. Духовність людини приводить до свого роду «смислової космогонії» – смислового узгодження, поєднання образу світу з моральним законом особистості.

 Духовність піднімає людину над фрагментарністю емпіричного буття і забезпечує її осмислене існування в координатах цілісного людського світу, у граничних перспективах ідеалів і ціннісних орієнтирів сукупної духовної культури людства. Таким чином, духовність постає як спосіб особистісного буття, що спрямоване, націлене на ідеальні, вищі буттєві цінності і розкривається у сферу «абсолютного буття»; це вся повнота особистісного буття в єдності реального, об’єктивного життєвого процесу і внутрішнього, духовного життєвого процесу; основу її (такої повноти буття) становить специфічна людська активність, завдяки якій здійснюється метафізичний зв’язок людини з трансцендентним, реалізується стан свободи і внутрішня смислотворча діяльність.

З точки зору філософської антропології, людина є не лише біологічною, соціальною, психологічною істотою, а й метафізичною. І стає людина людиною, коли відкриває у собі метафізичний вимір. Метафізичний – означає надприродний, тобто такий, що не має фізичних, природних причин. Такі «метафізичні речі», як любов, совість, добро, істина, краса не мають емпіричних причин – їхнє існування не обумовлене законами природи, емпіричним порядком речей, природною необхідністю. Тому їхнє існування – це завжди чудо, з точки зору природного, емпіричного стану речей. Але оскільки це чудо збувається – збувається і людське існування, і оскільки існує людина – буде здійснюватися це чудо.

Людське життя є постійне духовне зусилля. Людина – це прагнення бути людиною. Щоб залишатися живою людиною, потрібно здійснювати постійне духовне зусилля. Людина живе, поки напружено утримує «метафізичний» вимір свого буття – щось надприродне, штучне, що не має природних підстав. Людське життя – це прагнення утриматись у «режимі» істинного буття, де людина є вільною, люблячою, доброю, живе «по істині». У людському світі ніщо не існує саме по собі, все тримається тільки на зусиллі: зусиллі бути людиною, ніколи і ні в чому не опускатися нижче максимуму, на який здатна людина. У цьому сенсі і звучить категоричний імператив І. Канта: чини так, щоби максима твоєї волі могла стати основою всезагального законодавства.

 Особистість передбачає трагічну відповідальність людини за свій буттєвий і моральний вибір, що постає перед людиною як головна життєва, доленосна проблема. Людське буття утверджується у вигляді постійно здійснюваного онтологічного вибору – це стосується і життєдіяльності людського роду в цілому, і долі нації, і життя конкретної особистості. Цей вибір здійснюється власним життям, самим життєвим процесом, тому й відповідальність за цей вибір має онтологічний смисл. У християнській антропології ця проблемність людського буття виражається в понятті індивідуального «хреста» – духовно-душевного розвитку і визрівання особистості, її шляху до Бога.

Розглядаючи персоніфікацію, як вищу стадію формоутворення людського буття, С. Кримський стверджує, що на цій стадії розвиток особистості стає головною магістраллю всесвітньої історії: «…людяність на стадії персоніфікації набуває історичної форми становлення особистості як найадекватнішого свого виразу». Персона постає тут як екзистенційна категорія, особливий ракурс особистості в контексті її відповідальності, що робить людину суб’єктом права, провини, каяття. Виключно людськими, особистісними рисами, як показує вчений, є етична рефлексія, трансценденція – здатність бути наскрізною ланкою різних світів, зв’язком між ними, і феномен безодні, свободи, таїни. Особистість як «можливість для здійснення необмеженої дійсності, або особлива форма нескінченного змісту» (В. С. Соловйов) – несе в собі нескінченність, що здійснюється у людському співбутті через внутрішнє взаємодоповнення, коли особистість включається в життя ближнього, коли відбувається духовна подія зустрічі між «Ти» і «Я».

 У тому ж руслі розвиває своє персоналістичне вчення видатний мислитель сучасності Кароль Войтила. Персоналізм – це не тільки філософська течія, а й спосіб людського буття у світі, що визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою цінністю буття. К. Войтила показує, що людина сама собі одночасно дана і задана, і в такий спосіб постає сама перед собою у своїх вчинках і у своєму сумлінні. Людина завжди є завданням для себе самої, завжди мусить утверджувати і «здобувати» динамічну структуру свого «Я». Такий внутрішній досвід кожен отримує через переживання вищих моральних цінностей, добра чи зла. Моральність є фундаментальним вираженням трансценденції, притаманної особовому «Я». З такого розуміння людини виникає ще одна вузлова антропологічна проблема, яку розглядає К. Войтила, – питання про участь і відчуження в людському бутті. Участь у ставленні до «ближнього» постає перед кожною людиною як завдання і виражається в євангельській заповіді любові, – стверджує К. Войтила.

Одна з основних тез екзистенційної філософії полягає в тому, що скінченність людського буття – це його найперша визначеність. М. Хайдеггер розглядає смерть як онтологічну характеристику людського буття: життя є «буття-до-смерті», людина конституюється у світі через усвідомлення власної смертності. Істинне «буття-до-смерті» доповнює можливе буття людини до повноти буття і виступає основою смислотворчої діяльності людини. Людське життя набуває смислового самовизначення через співвіднесеність із небуттям. Смерть не є щодо людини лише негативним феноменом, вона має свій позитивний сенс. Як завершення життя, остання і гранична життєва подія, смерть може вплинути на весь смисл життя, змінити його остаточне значення.

 Карл Ясперс, один із творців екзистенціалізму, розглядає екзистенцію як глибинно-особистісне буття. Виводить до нього так звана «гранична ситуація» – ситуація кардинальних, глибоких потрясінь, пов’язаних із переживаннями відчаю, провини, жаху, хвороби чи зустрічі зі смертю. Саме в такі моменти, через потрясіння граничної ситуації людина виходить за межі повсякденності, знаходить свободу і розкриває істинний смисл і пафос буття. За Ясперсом, у пограничній ситуації найважливішим є усвідомлення власної смертності, можливості власної смерті, крихкості, скінченності індивідуального існування. Саме в ці моменти людина вилучає зі свого світосприйняття баласт повсякденних тривог, інтересів, уявлень і приходить до власних начал та істинного переживання Бога. Кожна культура виробляє певну систему духовних цінностей, в якій переосмислюються питання життя і смерті. Вони виражаються в різних релігійних традиціях і філософських ученнях. Такий комплекс образів і символів даної культури стає для людини опорою в пошуках сенсу повноцінного життя в ситуації усвідомлення неминучості смерті.

 У граничній ситуації людина самотня і може розраховувати лише на себе. І все ж людина не є самодостатнім «атомом» зі своїми потребами та інтересами, відокремленим від зовнішнього світу. За Ясперсом, екзистенція «є лише остільки, оскільки співвідносить себе з іншою екзистенцією і з трансценденцією». Сутність людини не монологічна, а діалогічна: комунікація виступає універсальною умовою людського буття, людина утверджує себе в якості людини лише через спілкування, діалог чи полілог, узяті у найширшому розумінні. З точки зору такої концепції осмислення людського буття здійснюється у процесі спілкування з іншими людьми, цінностями своєї та інших культур, зі світом загалом. У такому значенні спілкування відіграє людинотворчу і смислотворчу функції.

 Сучасна філософія стверджує сутнісну відкритість людини навколишньому буттю, що виступає основою смисложиттєвих пошуків особи. Наповненість реального людського життя неминущим ціннісним смислом здійснюється у координатах ціннісно-смислового універсуму культури, через співвідношення з єдністю і цілісністю людського світу.

Київський філософ В. А. Малахов розробляє ідею конечного людського життя як дарунку, що чекає на відповідь. Життя – неповторний і безцінний дар кожній людині особисто, і вона має на цей дарунок відповісти зі свого власного місця в бутті – унікальністю свого морального завдання та відповідальності. Смисложиттєвий пошук особи –  це завжди пошук гідної відповіді на дарунок буття. Відповідь передбачає відповідальність. Не тільки моральну, а й онтологічну, буттєву відповідальність за долю конкретних людей і цінностей, людського світу і природи загалом.

 Суттєва моральна проблема людини полягає в тому, щоб у відповідь на дарунок буття прийняти свою конечність як власне життєве призначення. І щоб утвердити смисл своєї короткої присутності у світі, людина має творчо, продуктивно віддати себе без останку. Як показує людський моральний досвід, віднайти неминущий сенс буття можна лише парадоксальним шляхом – «самоствердженням через самозаперечення». Саме так визначає любов у своїй філософії В. Соловйов: як подолання егоїзму і перенесення особистого життєвого центру з самого себе на іншого. Вище самоутвердження і становлення цілісності особистості здійснюється через взаємодоповнення в любові, коли індивідуальне життя знаходить свою власну нескінченність у поєднанні з іншим. Ідея любові у Соловйова характеризує відношення людини до її соціального, природного і всесвітнього середовища.

 Ці ідеї становлять серцевину релігійної, християнської духовності: людина утверджує себе, покладаючи центр свого внутрішнього існування – назовні, «забуваючи» себе у спілкуванні з іншими людьми і вищими духовними цінностями. У Євангелії від Св. Матвія читаємо: «Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, – той знайде її» (Мт., 10, 39).

Ніколи раніше в історії на людину не покладалась така велика відповідальність, як сьогодні, тому що ніколи людина не володіла такою могутньою – завдяки техніці – владою над іншими людьми, своїм навколишнім середовищем і над усім живим на Землі. Нова ситуація, що виникає в результаті технічного розвитку, породжує етичні проблеми нового типу, які насамперед стосуються відповідальності техніка, інженера і вченого.

Етика відповідальності, започаткована М. Вебером, у ХХ ст. набуває глобальних вимірів у зв’язку з тим, що експансія технічного розуму несе в собі загрозу глобальної катастрофи. Г. Йонас, німецько-американський філософ, кризу сучасного суспільства пов’язує з домінантою технічної раціональності, він критикує антропоцентризм у етиці й підпорядковує етику онтології, поєднуючи вимогу збереження буття людини з вимогою збереження буття природи. На противагу формальній етиці норм Г. Йонас розбудовує матеріальну етику цінностей і обґрунтовує, що етика повинна запобігати такій активності людини, яка могла б мати згубні глобальні наслідки для людини та природного довкілля. Г. Йонас, перефразовуючи І. Канта, пропонує таке формулювання категоричного імперативу: «Чини так, щоб наслідки твоєї дії узгоджувалися з неперервністю автентичного людського життя на Землі».

Кризу людської цивілізації на рубежі тисячоліть сучасні філософи називають «антропологічною катастрофою». Порушується гармонія між людиною і світом; буття з вищого дару людині перетворюється на засіб її технічної та інструментальної активності. На людство накочується лавина технізації, комерціалізації, індивідуалізму та егоїзму, нестримного практицизму та прагматизму у спілкуванні людини з природою, навколишнім світом та іншими людьми. Усе це загрожує девальвацією основних смисложиттєвих цінностей, деформацією, викривленням людської сутності. Сучасна людина мусить з повною відповідальністю прийняти ці виклики і запити, віднайти гідну відповідь на них, не втратити в «антропологічній катастрофі» найголовніше – людяність, благоговіння перед життям і високий потенціал людського духу.

 

Основні поняття: особистість, індивід, особа, свобода, відповідальність, волюнтаризм, персоналізм, екзистенція, відчуження.

Література:

Быстрицкий Е. К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. –  К., 1991.

Трубников Н. Н. Время человеческого бытия. – М., 1987.

Трубников Н. Н. Проблема смерти, времени и цели человеческой жизни // Филос. Науки. –  1990, № 2.

Франк С. Л. Смысл жизни // Духовные основы общества. –  М., 1992.

Франкл В. Человек в поисках смысла. –  М., 1990.

Шопенгауэр А. Смерть и ее отношение к неразрушимости нашего суще­ства // Избр. произв. –  М., 1992,. –  с. 81  –  133.

Філософія. Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К., 1997. – Тема 16

Філософія. Підручник для вузів / За ред. Г. А. Заїченка. –  К., 1995.

Філософія. Курс лекцій / Бичко І. В., Табачковський В. Г., Горак Г. І. та ін. – К., 1993. – Лекція 18.

Проблема людини у вітчизняній та зарубіжній філософській думці. – Методичні рекомендації / Укл. Л. М. Олексюк – КУЕТТ, 2003.

 

Завдання для самостійної роботи

1. Охарактеризуйте основні аспекти філософського розуміння особистості.

2. Чому людина є «метафізичною» істотою?

3. У чому полягає проблематичність людського буття?

4. Розкрийте співвідношення понять «людина – індивід – особа – особистість».

5. Розгляньте основні цінності людського буття. Свобода як людська цінність.

6. У чому виявляється свобода людини? Що таке волюнтаризм?

7. Окресліть філософські аспекти проблеми смерті та безсмертя людини.