Тема 11. Людина як предмет філософської рефлексії

Розділ філософії, в якому вивчається сутність та специфічна природа людини, осмислюються проблеми людського буття, відношення людини до природи, суспільства та самої себе, проблеми походження людини, соціальні та метафізичні основи її існування, –  має назву філософської антропології.

В осмисленні людини і людського буття можна виділити три основних підходи: релігійний, філософський і науковий. Історично ж першою світоглядною формою осягнення людини та її місця у світі були міфологічні уявлення. У філософії вперше ідеї, концепції, вчення про людину свідомо і виразно позначені в сократо- платонівській школі; тому із Сократа, який відкинув натурфілософію і звернувся до дослідження людини, бере свій початок антропологічна проблематика. В історії світової філософії можна простежити різні світоглядні установки  – залежно від тих чи інших вихідних пріоритетних постулатів. Таким чином виділяють основні історичні типи філософських учень про людину: космоцентризм, теоцентризм, соціоцентризм (культуроцентризм), антропоцентризм. Крім того, існують раціоналістичні та ірраціоналістичні, моністичні та комплексні концепції людини. Ці різні підходи та вчення не завжди існують в ідеальному вираженні – вони доповнюють одне одного і часто зближуються у виробленні спільних позицій.

Поняття «філософська антропологія» має як більш широке, так і вужче значення і сфери застосування. У широкому розумінні філософська антропологія охоплює будь-які філософсько-людинознавчі пошуки – про природу і сутність людини, про критерії «людськості» в усіх сферах життя, про взаємозв’язок людини і світу, фундаментальні характеристики та основні феномени людського буття, про вселюдське та індивідуально-унікальне в людині, про людське призначення і можливості людського самоздійснення.

Поступово філософська антропологія формується як самостійна сфера філософського знання, фундаментальна філософська наука. Ідея спеціального виділення власне антропологічних досліджень з’явилася в період Нового часу – у XVII – XVIII ст. Одним з основоположників цієї установки був Іммануїл Кант. Він виділив найважливіше питання, на яке повинна відповісти філософія, і це питання: «Що таке людина?» І. Кант сформував думку про те, що людина, як унікальна істота є окремим, особливим, захоплюючим і загадковим предметом філософствування, для якого потрібні самостійні, нетривіальні засоби і підходи. У такому значенні філософська антропологія постає поряд із традиційними сферами філософського знання – логікою, теорією пізнання, етикою, естетикою, історією філософії.

Вужчий зміст філософської антропології склався у ХХ ст. Так у 20 – х роках почали називати окремий філософський напрямок, течію в західно-європейській філософії (переважно німецькій), що представлена такими мислителями, як М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер. Праці Макса Шелера започаткували філософську антропологію як спеціальну галузь знання, головне завдання якої полягає у створенні цілісного вчення про людину, що об’єднало б найрізноманітніші антропологічні концепції, наявні у європейській культурі.

У середині ХХ ст. все повніше почала усвідомлюватись потреба в особливій антропологічній установці, у виробленні такого стилю мислення, яке первинно починалось би з людини і притримувалось би чисто антропологічних принципів у осягненні реальності. Філософська антропологія набуває значення особливого методу мислення, вихідним пунктом якого є людина в конкретній ситуації – історичній, соціальній, екзистенційній, психологічній. Таким чином, можна окреслити деякі різновиди філософської антропології: соціальна антропологія, структурна антропологія, культурна антропологія, політична антропологія, педагогічна антропологія, релігійна антропологія та інші.

 Людина є унікальним та універсальним феноменом у світі. Феноменальність людини полягає у її неповторності, своєрідності, відмінностях від інших живих істот, що виражаються в особливій тілесній організації, наявності свідомості, душі, духовності, у суспільному характері існування та діяльному відношенні до світу. Значною мірою особливе становище людини у світі пов’язане з її біологічною неспеціалізованістю та універсальністю. Неспеціалізованість виступає як неповнота і фундаментальна перевага людської природи – це означає, що в будову людського організму не закладена програма способу життя та життєвих здійснень людини. Людина, таким чином, наділена свободою, є істотою вільною та універсальною, незапрограмованою.

Унікальність людської природи визначається тим, що вона формується не тільки в результаті біологічної еволюції, а й у ході соціально-історичного процесу. Антропосоціогенез – це процес природного формування та суспільного розвитку людини, утворення суспільства і становлення людського світу. Антропогенез включає в себе не лише формування людини як біологічного виду, а й становлення людської сутності, людської суб’єктивності, того, що «виділяє» людину з природи, та людської соціальності. Науково-філософське пояснення походження людини опирається на еволюційну гіпотезу, за якою людина має природну, земну передісторію. Теорія еволюції, яка ґрунтується на вченні Ч. Дарвіна, доводить, що людина є останньою найдосконалішою ланкою в ланцюгу розвитку живих істот і має спільних предків з людиноподібними мавпами. Еволюція анатомо-фізіологічної будови тварин створює передумови для переходу до анатомо-фізіологічної будови людини з її вертикальним положенням тіла, спеціалізацією форм і функцій рук, головного мозку, голосового апарату, органів чуття тощо.

Особливого значення у становленні людини набуває виготовлення штучних знарядь праці, які компенсують біологічну неповноту людської природи. Формування опосередкованої знаряддєвої діяльності зумовлює розвиток свідомості та пізнавальних можливостей людини. Праця виступає як співпраця, як розподілена, скоординована сукупна діяльність, що виконує головним чином соціально-утворюючу функцію. Людське начало і спосіб людського буття формуються як нова соціальна реальність, що включає індивідів, їхні відношення та мову. Конститутивними факторами соціальності є колективність, праця та свідомість. Людська природа потребує соціального середовища існування, тільки в ньому гарантоване виживання та адекватний розвиток людини. Соціальне середовище набуває для людської природи біологічного значення. У процесі антропогенезу відбувається «одомашнення» людини – вона відривається від впливу природного середовища, відділяється від природи світом своєї культури – предметним, соціалізованим, доцільним світом, що створений самою людиною. Людська життєдіяльність характеризується подоланням природних меж біологічного існування.

Поняття «природа людини» означає стійкі, незмінні риси і властивості Homo sapiens як живої істоти – її соціальні, біологічні та психологічні якості, притаманні людині завжди і в усі часи. Людська природа є водночас незмінною і змінною – з одного боку, вона зберігає свою внутрішню стабільність і єдність протягом тисяч років, а з іншого – людська природа пластична, мобільна, не фіксована, здатна до нескінченного перетворення. Тому її неможливо звести до переліку певних ознак чи якостей, бо вона розкриває себе в різних культурних і соціальних феноменах протягом усього історичного процесу людства. Зберігаючи себе як певну цілісність, природа людини по-різному виявляється в різних культурно-історичних умовах.

Поняття сутності людини відрізняється від поняття її природи. Розкрити сутність – означає розгадати таємницю самої людини. Поняття «сутність людини» виражає внутрішню основу її існування, внутрішній зміст, найбільш суттєві, істотні, стійкі зв’язки і відношення, що визначають розвиток людини і її буття, завдяки чому вона існує як людина. Сутність реалізується тільки людством у цілому, її носієм виступає рід людський – тому говорять про родову сутність людини. Сутнісна визначеність людини є константою в історії, має трансісторичний характер, хоч на кожному етапі розвитку людства вона набуває нових форм і міри глибини.

Людська природа має дуальний характер – у формуванні людини зійшлись дві протилежні сили: природа і дух. Для людини характерна подвійна детермінація: з одного боку, вона, як і кожна жива істота, залежить від фізичних і біологічних умов виживання, але з іншого боку, людина і її буття визначаються соціальними нормами, вона наділена усвідомленням свободи і спрямована до ідеалів добра, краси, істини, справедливості. Сутність людини визначається як суперечлива єдність ієрархічних ступенів – природного, соціального і духовного. Людина інтегрує у своєму бутті закони природи, суспільного і духовного життя.

Природне у людині виявляється у морфологічних, генетичних явищах та фізіологічних процесах у організмі, основою яких є обмін речовинами, енергією та інформацією між організмом і навколишнім середовищем. Природність – це ті суттєві характеристики і якості, що безпосередньо «укорінюють» людину як біологічну істоту у світі природи, тобто становлять «біологічний аспект» сутності людини. Природність є необхідною основою всіх інших характеристик людини і людського буття, оскільки походження, існування, початок і кінець життя людини найглибшими і фундаментальними коренями проростають в природний шар буття. Специфіка людської природи, як уже було сказано вище, полягає у її неповноті і незавершеності. Життєдіяльність людини не визначається інстинктами – вони, порівняно з тваринами, слабкі і недостатні, щоб гарантувати виживання. Залишаючись невід’ємною частиною природи, людина як біологічна істота не пристосована до жодної екологічної ніші і не може вижити в природному світі. Крім того, свідомість, самосвідомість і здатність до творчості порушують гармонійну єдність із навколишнім середовищем, що властива для тваринного існування. У цьому – екзистенційна суперечність людського буття: належачи до природи, людина в той же час відторгнута від неї, позбавлена можливості досягнути інстинктивно-цілісної єдності з нею.

Абсолютність людської природи полягає в тому, що людина, як найвищий рівень розвитку буття, концентрує в собі всі нижчі шари буття і базується на них. Саме через людину проходить вісь, що зв’язує рівні буття і форми руху матерії – від неорганічної природи до сфер соціального і духовного життя, і в цьому розумінні вісь космогенезу, вісь еволюції дійсно проходить через людину (Тейяр де Шарден). Звідси і унікальність людської природи: людина являє собою єдність, цілісність, незважаючи на онтологічні відмінності між різними формами буття; у цілісності людина долає цю неоднорідність, багатошаровість свого буття. Але така єдність містить у собі глибинну суперечливість, що виражається в протиставленнях природи і суспільства, людини і тварини, матерії і свідомості, психічного і фізичного, матеріального та ідеального, духовного і тілесного та ін. Людське існування і природа багатопланові, неоднорідні, «гетерогенні», і тому суперечливість – їхня визначальна характеристика.

Коли йдеться про соціальну сутність людини, то розглядаються соціально-культурні виміри її буття, включеність у систему суспільних взаємозв’язків, відносин, діяльності та спілкування. Людина як суспільна істота формується у процесі соціалізації – засвоюючи досвід і ціннісні орієнтації даного суспільства, включаючись у суспільне життя, соціальні спільноти та структури, набуваючи соціальних якостей, виконуючи певні соціальні функції та ролі, займаючи певне соціальне положення. Через приналежність людини до суспільства і її участь у соціально-культурних процесах відбувається засвоєння людських способів діяльності – від найпростіших, пов’язаних з біологічними потребами, до найскладніших, таких, як творче відношення до дійсності, використання мови, свідоме дотримання норм суспільного життя. Включеність людини у соціально-культурні процеси визначає формування свідомості та самосвідомості, уміння осмислювати та оцінювати ситуації життя, співвідносячи їх із певними соціально-культурними нормами та принципами. Належність до суспільства визначає соціальні якості людини і впливає на її природні властивості, «соціалізуючи» їх, забезпечує соціальну регуляцію людської життєдіяльності та формування соціальних потреб.

У процесі антропогенезу і подальшого історичного розвитку людини природні сили, функції, властивості і способи життєдіяльності проходять безперервну соціалізацію, набуваючи все більшого соціального вигляду. У самій людині і в людському світі домінуючими стають суспільні сили, підпорядковуючи собі сили природи і природний бік людської життєдіяльності. Природне і соціальне в людині так тісно взаємопов’язані, переплетені і взаємопроникні, що розділити їх просто неможливо – вони складають суперечливу біосоціальну єдність.

Духовність виступає сутнісною характеристикою людини не поряд із її тілесною і психічною організацією, але являє собою конститутивну особливість людини, вона визначає людське буття як буття саме людини. Завдяки своїй одухотвореності, наділеності духом, людина займає особливе положення у світі, проривається у вимір ідеального буття, створюючи сукупний духовний універсум людства. Таким чином людина виходить за межі актуально даного їй життя і залучається до життя людського роду в його всезагальному вираженні. Через духовні акти, переживання і почуття особистість входить до духовного універсуму загальнолюдської культури, що включає в себе загальнозначимі істини, ідеали, цінності, норми, зразки, найбільш універсальні, всезагальні способи діяльності і спілкування. Духовність, таким чином, виступає як безпосередня співпричетність людини до абсолютних аспектів родового людського буття, являє собою орієнтацію людини на абсолютні цінності та ідеали, співвіднесення себе з абсолютним зразком. Духовність піднімає людину над фрагментарністю емпіричного буття і забезпечує її осмислене існування в координатах цілісного людського світу, у граничних перспективах ідеалів і ціннісних орієнтирів сукупної духовної культури людства.

Сутність людини має діяльнісний характер – діяльність виступає способом існування людини. Діяльність тут розглядається в граничному розумінні: як перетворення природного в людське – і навпаки, внутрішнього у зовнішнє – і навпаки, об’єктивного в суб’єктивне – і навпаки. Тобто, в процесі людської діяльності здійснюється переведення якостей, вимірів, параметрів природно-космічних процесів у складники людської життєдіяльності, і навпаки – людських потреб, намірів та вимірів – у реальні, природні речі та процеси. Діяльність постає як універсальне середовище, що поєднує людину зі світом, у тому числі – з її особливим духовним універсумом.

Виділяють такі основні характеристики людської діяльності: універсальність, доцільність (цілеспрямованість), опосередкованість, соціальність, предметність, усвідомленість (духовна обумовленість), перетворюючий, адаптивно-адаптуючий, творчий характер, структурованість, антропомірність та ін. Людська діяльність має три рівні – біологічний, соціальний та суспільно-історичний, вона може бути індивідуальною та груповою, суспільною, колективною. Розрізняють природо-перетворюючу, суспільно-перетворюючу та людинотворчу діяльність. Основні види людської діяльності – це матеріальна та духовна діяльність. Існують також різні форми діяльності – трудова, ігрова, навчальна.

Діяльність як спосіб людського буття полягає в тому, що саме власною діяльністю людина здійснює і творить себе як людину та утверджує своє буття як власне людське буття. Людина – єдина жива істота, що не створена еволюцією і природою, вона сама відтворює себе в якості людини – постійно, кожним актом своєї життєдіяльності.

 

Основні поняття: космоцентризм, теоцентризм, антропоцентризм, соціоцентризм, філософська антропологія, антропосоціогенез, природність, соціальність, духовність людини, діяльність.

Література:

Аггаци Э. Человек как предмет философии // Вопр. философии,. –  1989,. –  № 2. Бердяев Н. А. Оназначении человека,. –  гл. 3. –  М., 1993.

Крымский А.Б. Контуры духовности: новые аспекты идентификации // Вопр. философии,. –  1992,. –  № 12.

Пролеев В. С. Духовность и бытие человека. –  К., 1992.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987.

Фромм Э. Духовная сущность человека... // Филос. науки,. –  1990. –  № 8, 9.

Шелер М. Положение человека в Космосе // В кн.: Проблема человека в западной философии. – М., 1988.

Человек и мир человека. –  К., 1977.

Філософія. Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К., 1997.

Філософія. Підручник для вузів / За ред. Г. А. Заїченка. – К., 1995.

Філософія. Курс лекцій / Бичко І. В., Табачковський В. Г., Горак Г. І. та ін. – К., 1993. – Лекції 16, 17.

Проблема людини у вітчизняній та зарубіжній філософській думці. – Методичні рекомендації / Укл. Олексюк Л. М. – КУЕТТ, 2003.

Завдання для самостійної роботи

1. Що таке філософська антропологія? Виділіть її основні проблеми.

2. У чому суть філософської проблеми походження людини?

3. У чому полягає природна і соціальна сутність антропосоціогенезу?

4. Розкрийте співвідношення в людині природного та соціального.

5. У чому виявляється духовність людини як її конститутивна характеристика?

6. Наведіть основні специфічні характеристики людської діяльності.

7. У чому полягає унікальність та універсальність феномена людини у світі?