Тема 15. Фундаментальні основи буття суспільства

Соціальна філософія як окрема галузь філософського знання вивчає найбільш загальні, необхідні, внутрішні закономірності розвитку людства. Соціальна філософія – це теорія суспільства, яка за допомогою категорій моделює соціальні процеси, виявляє їх основні тенденції і закономірності розвитку. У соціально-філософському пізнанні суспільства важливу роль відіграють принципи, категорії та закони діалектики, а також загальнотеоретичні соціальні категорії і поняття: суспільство, суспільне буття, суспільна свідомість, суспільне виробництво, суспільні відносини, соціальна структура, базис, надбудова, етнос, народ, політична система тощо. Існує багато різних моделей суспільства. Проте філософські погляди на суспільство відрізняються від інших своєю теоретичністю, високим рівнем узагальнення, абстрагування з метою виявлення загальних закономірностей, тенденцій його розвитку.

Поняття «суспільство» багатогранне: це сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалася, а також система, яка охоплює всю сукупність умов соціальної життєдіяльності людей та їхні відносини один з одним і з природою. Суспільство – це система економічних, політичних, ідеологічних, правових, моральних, релігійних, філософських, наукових, культурно-естетичних відносин, зв’язків та взаємодій між людьми, які різняться за соціально-політичними та економічними ознаками. Суспільне життя – це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності. Соціум є особливий спосіб життя людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, що веде до створення – на відміну від природи – предметно-духовного світу культури. Соціум як історичний процес постає у вигляді творчості людей в усіх галузях суспільного життя – створення матеріальних і духовних цінностей, перетворення природи, формування нових якостей у людині. Історія постає як суспільно-природний процес взаємодії людини з природою, предметним світом культури, з іншими людьми.

Базовими поняттями в соціальній філософії і в екології є терміни «природа» і «середовище». У гранично широкому розумінні природа охоплює навколишній світ у всій різноманітності його проявів, включаючи людину і суспільство. У більш вузькому значенні терміном «природа» позначають сукупність об’єктів і систем матеріального світу в їх природному стані, які не є продуктом трудової діяльності людини. Такий підхід базується на визнанні якісних відмінностей між природою і суспільством, що лежать в основі диференціації об’єктивної реальності на дві форми – природну і суспільну. Проте ці відмінності не виключають єдності природи і суспільства, соціальна реальність глибоко укорінена в нижчих шарах буття – в неорганічній та органічній природі, і тому диференціація реальності на дві форми є відносною.

 «Географічне середовище» – це сфера взаємодії суспільства з природою у межах географічної оболонки (ландшафтної сфери) Землі. Географічне середовище – це сукупність предметів і явищ живої і неживої природи, що залучені на даному історичному етапі у процес суспільного життя і виробництва та становлять необхідні умови існування і розвитку людського суспільства. Географічне середовище включає: 1) природу, втягнуту у сферу людської діяльності;

2) перетворену природу як результат суспільної діяльності (агросфера і техносфера як природно-суспільні явища); 3) антропосферу (люди, людство). Народонаселення виступає першою і головною природною передумовою розвитку суспільства та суб’єктом історичного процесу і суспільного виробництва. Географічне середовище, отже, не є чисто природне явище. Це – зовнішня природа, змінена цілеспрямованою людською діяльністю і насичена результатами суспільної праці.

Абсолютизація ролі географічного середовища або окремих його елементів у житті суспільства виявилася в такому напрямку філософської думки як географічний детермінізм. Географічний детермінізм тісно пов’язаний з геополітикою. Геополітика – це політична доктрина, яка базується на врахуванні конкретно-історичних форм впливу географічних, територіальних умов країни на формування її статусу та політики.

Усю історію взаємодії суспільства і природи можна поділити на кілька етапів. Враховуючи, що основною формою взаємодії суспільства і природи є матеріальне виробництво, розрізняють періоди такої взаємодії на основі етапів розвитку матеріального виробництва, а також етапів розвитку самого людського суспільства.

Перший етап охоплює період від виникнення Homo sapiens до появи землеробства і скотарства. У соціоприродній сфері на цьому етапі визначальну роль відігравало природне середовище, природні фактори. Другий етап взаємодії суспільства і природи охоплює період, коли основними засобами антропогенного впливу на природу були скотарство та землеробство. В цей період відбулась докорінна зміна характеру впливу людей на природу. Людина виділилась із біосфери в її специфічну частину. Здійснюється поступовий перехід до осілого способу життя, виникає різниця між природним і окультуреним середовищем. Ці процеси спричинили загострення протиріч між суспільством та природою. Наступний, третій етап взаємодії суспільства з природою обумовлюється поступовим розвитком буржуазних відносин, міст, промислового виробництва і знарядь праці, завдяки чому значно збільшились можливості впливу людини на природу. Успіхи в науковому пізнанні і досягнення в галузі техніки призвели до виникнення в суспільній свідомості уявлення про природу, як про об’єкт, що протистоїть суспільству.

 Четвертий етап взаємодії суспільства з природою починається в середині ХХ ст. після закінчення другої світової війни і пов’язаний з різким стрибком у розвитку науки і техніки, переворотом у виробництві. Наслідки науково-технічної революції посилюють суперечливі тенденції у взаємодії суспільства і природи, що приводить до кризової соціоекологічної ситуації. Техніка стає вирішальним чинником змін у біосфері, людська життєдіяльність стала причиною трансформації біосфери землі, причому багато її складників (види, екосистеми, життєві форми) зазнали або ж непоправних втрат, або перебувають у стані кризи. У зв’язку з цим вирішального значення набуває розвиток екологічної культури людства.

 

 Суспільство охоплює різноманітні процеси, стосунки між людьми і складається з певних соціальних інститутів. Суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер та існує об’єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є голов­ними дійовими особами суспільно-історичного процесу.

Як складна, саморегульована система, суспільство має кілька сфер: економічну, політичну, соціальну, духовну тощо. Кожна із цих сфер має свої підсистеми, відповідне місце та роль у суспільному житті. Економічна сфера охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання та відношення власності, економічний і технічний базис; соціально-політична сфера включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові, міждержавні тощо, політична сфера пов’язана з особливою формою діяльності людей - політикою та політичною владою; духовна сфера охоплює розмаїття ідей, знань, теорій, поглядів, уявлень, вірувань, почуттів, настроїв, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної); культурно-побутова сфера охоплює виробництво культурних ціннос­тей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, організацію побуту, освіту, виховання тощо. Оскільки сфери суспільного життя взаємопов’язані, їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя деформує модель суспільства.

Соціальна структура суспільства – це сукупність стійких зв’язків у малих, середніх і великих соціальних групах людей, а також відносини між ними. Під соціальною структурою розуміють соціально – класові, соціально – демографічні і соціально – етнічні групи та відносини між ними.

 Великі соціальні групи найбільшою мірою виступають суб’єктами суспільного розвитку. Класи як великі соціальні групи людей характеризуються чотирма соціаль­но-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспіль­ного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку. У сучасній соціальній філософії розробляються нові теорії соціальної структури суспільства, зокрема поширеними є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.

Важлива роль у життєдіяльності су­спільства належить соціально-етнічним спільнотам. Етнос – позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднаних спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою). Формами етносу є рід, плем’я, народ, нація. Категорію «нація» визначають як етносоціальну спільноту зі сталою самосвідомістю своєї ідентичності, що склалася (спільність історичної долі, психології та характеру, прихильність до національних матеріальних та духовних цінностей, на­ціональної символіки, національно-екологічні почуття), а також (пере­важно на етапі формування) територіально-мовною та економічною єдністю.

 

 Категорія «суспільне виробництво» охоплює вироб­ництво самої людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існу­вання) та соціальних умов існування носіїв життя. Відповідно до прин­ципу матеріалістичного розуміння історії стверджується, що першоосновою розвитку суспільства є трудова, виробнича діяльність людей, яка спрямована на задоволення потреб суспільної людини. Спосіб виробництва представляють дві сторони: продуктивні сили та ви­робничі відносини.

У трудовій діяльності розрізняють цілеспрямовану діяльність людини, тобто саму працю, знаряддя праці та предмети праці. Предмети праці – це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи. Знаряддя праці – це все те, що людина використовує у процесі взає­модії між собою та природою, що слугує їй для передачі своїх дій на предмет праці, для полегшення та прискорення цих дій. Знаряддя праці відіграють найважливішу роль в історії розвитку ви­робництва. Окрім знарядь праці, для успішного здійснення процесу виробниц­тва необхідні певні умови праці. Умови праці разом із знаряддями праці становлять засоби праці. Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як матері­альні умови для виробництва і утворюють засоби виробництва.

Матеріальні блага, що створюються людською працею, служать для людини засобами її існування і одночасно є основою для подальшого розвитку самого виробництва. Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, ви­робничі навички та досвід, приводить у дію знаряддя праці. Таким чином, засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, що володіють знаннями та навичками до праці, а також методи та форми організації виробництва становлять у сукупності продуктивні сили суспільства. Продуктивні сили суспільства постійно змінювалися і вдосконалю­валися протягом всієї історії людства.

Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і роз­витку суспільних зв’язків та відносин, тобто людського суспільства. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом. У процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним; ці взаємовідносини людей називають виробничими відносинами. У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відно­сини, а також відносини в процесі роз­поділу, обміну та споживання суспільного продукту. В основі виробничих відносин лежить власність на засоби вироб­ництва. Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєн­ня виробленого, а також місце людини в системі виробництва.

 Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними і у взає­мозв'язку становлять спосіб виробництва. Виробничі відноси­ни похідні, вторинні щодо продуктив­них сил. Характер цих відносин з необхідністю змінюється разом з перетворенням та зростанням продук­тивних сил. Виробничі відносини – це об’єктивні, матеріальні відносини, які залежать від рівня та характеру розвитку продуктивних сил. Виробничі відносини, перебуваючи в діалектичній єдності з продук­тивними силами, не пасивні щодо останніх, а впливають на їх розвиток і можуть виступати головним джерелом і вирішальним рушієм матеріального виробництва.

Спосіб виробництва характеризується не лише виробництвом мате­ріальних благ. Він відтворює соціальне буття людини, а також формує, розвиває саму людину. Категорія способу виробництва має чітко визначений конкретно-історичний характер, свої специфічні якісні харак­теристики, властиві лише певному ступеневі розвитку суспільства. Зміна способу виробництва викликає зміну всього укладу суспільного життя, тобто відбуваються зміни соціального, політичного, духовного характеру, змінюється соціально-класова структура суспільства.

 Духовне життя суспільства – це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробниц­тва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеаль­ного разом з його носіями, соціальними суб’єктами – індивідами, народами, етносами.

 Духовне життя суспільства включає в себе духовне виробництво, суспільну свідомість і духовну культуру. Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв’язку з іншими видами суспільного виробництва, це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття; вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Суспільна свідомість не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функ­цію щодо суспільного буття.

Суспільна свідомість є надзвичайно складним явищем, що має динаміч­ну, складну структуру, яка зумовлюється структурою суспільного буття. Одним з елементів структури суспільної свідомості є її різні рівні – буденна і теоретична свідомість, ідеологія та суспільна психологія. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю людей. Теоретичний же рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об'єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього роз­витку та функціонування.

Важливими елементами структури суспільної свідомості виступають су­спільна психологія та ідеологія. Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Ідеологія - це сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, логічно впорядкованій формі відображають со­ціально-економічні умови життя людей. Ідеологія виступає як вищий науково-теоретичний рівень духовних цінностей.

 В структурі суспільної свідомості виділяють також її основні форми: політична свідомість, яка відоб­ражає політичні відносини, політичну діяльність, що відбувається в суспільстві; правова свідо­мість, яка являє собою сукупність знань, поглядів на юридичні права, норми та закони, що регулюють поведінку людей у суспільстві; з правосвідомістю тісно пов’язана моральна свідомість – мораль являє собою сукупність норм, правил поведінки людей в суспільстві, що регулюється силою громадської думки; естетич­на свідомість, яка відображає об’єктивну дійсність в ху­дожніх образах, особлива роль у її формуванні належить мистецтву; релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Таким чином, суспільна свідомість постає як складний соціально-духовний феномен і соціальне явище.

Духовна культура – це різноманітний досвід життєдіяльності соці­альних суб'єктів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, ба­гатогранних духовних цінностей. Такий досвід має загальний, універ­сальний характер. Духовна культура включає в себе певну систему цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в органічній єдності з соціаль­ною гуманістично значимою діяльністю людей щодо освоєння, творен­ня буття.

Таким чином, духовне життя суспільства є надзвичайно важливим елементом його життєдіяльності, від оптимального процесу розвитку якого зале­жить загальний прогрес. Основним, безпосереднім суб’єктом духовного життя суспільства є людина, особистість. Уся система ціле­спрямованої діяльності соціальних суб’єктів має бути скерована на створення всебічних умов для самореалізації духовного потенціалу людини, творчої самореалізації її сутнісних сил.

 

Основні поняття: суспільство, суспільне буття, суспільна свідомість, суспільне виробництво, суспільні відносини, географічне середовище, географічний детермінізм, геополітика, антропосфера, техносфера, соціоекологія, соціальна структура, соціальні групи, класи, етнос, нація, продуктивні сили, виробничі відносини, суспільна психологія, ідеологія, духовна культура.

Література:

Вебер М. Основные социологические понятия. Избранные произведения. –

М., 1990.

Вернадский В. И. Несколько слов о ноосфере // Русский космизм. – М., 1993.

Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. – М., 1986.

Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. – М., 1990.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926.

Печчеи А. Человеческие качества. – М., 1980. – Гл. 2, 5, 6.

Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. – М., 1962.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987.

Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М., 1990.

Філософія: Навч. посібник за ред. І. Ф. Надольного. – К., 2000. – Теми 12, 13, 15, 17, 18, 19.

Філософія: Підручник / Бичко І. В. – К., 2001. – Лекції 24, 25, 26, 27.

Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.

Методичні рекомендації до самостійної роботи при вивченні теми «Суспільство і природа» // Укл. Олексюк Л. М. – КУЕТТ, 2003.

 

Завдання для самостійної роботи

1. Дайте визначення понять «навколишнє середовище», «географічне середовище», «геополітика».

2. Визначте основні проблеми соціальної екології.

3. Назвіть основні виміри екологічної культури.

4. Визначте основні чинники і типи природокористування.

5. У чому суть вчення В. І. Вернадського про ноосферу?

6. Розгляньте основні сфери суспільного життя та їх взаємозв’язок.

7. Охарактеризуйте основні елементи соціальної структури суспільства.

8. Визначте основний зміст поняття «нація».

9. Розкрийте взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин.

10. Опишіть структуру духовного життя суспільства та поясніть її основні складові.