Міністерство транспорту та зв’язку України

Міністерство транспорту та зв’язку України

Державний економіко-технологічний університет транспорту

Кафедра суспільних та гуманітарних наук

 

Філософія

Опорний конспект лекцій

 

Київ – 2010

УДК 316

Олексюк Л. М. Філософія. Опорний конспект лекцій: К.: ДЕТУТ, 2010. – 115 с.

 

 

Методичні рекомендації щодо самостійного опрацювання лекційного матеріалу з курсу філософії за вимогами кредитно – модульної системи призначені для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання.

 

Автор: Олексюк Лілія Миколаївна, кандидат філософських наук, доцент.

 

Розглянуто і затверджено на засіданні кафедри суспільних і гуманітарних наук

(протокол № 3 від 14. 10. 2009 р.) та рекомендовано до друку на засіданні методичної ради ФЕМ (потокол № 1 від 27. 10. 2009 р.)

 

Рецензенти: Цюрупа М. В., доктор філософських наук, професор, завідувач    

                 кафедри суспільних та гуманітарних наук ДЕТУТ.

Молчанов І. М., кандидат філософських наук, доцент кафедри                        соціальної і гуманітарної політики Національної академії державного управління при Президентові України.

 

 

ЗМІСТ

1. Передмова ………………………………………………………………………. 4                                                                                                       

2. Вимоги до знань та вмінь студентів …………………………………………... 6

 

3. Тематичний план лекційного курсу …………………………………………... 6

 

4. Змістовний модуль 1. Філософія в духовній культурі людства …………….. 10

 

5. Змістовний модуль 2. Історичний розвиток світової філософії …………….. 14

 

6. Змістовний модуль 3. Філософське осмислення людини і світу ……………. 36

 

7. Змістовний модуль 4. Соціальна філософія і філософія історії ……………... 61

 

8. Методичні рекомендації для самостійної роботи ……………………………. 77

 

9. Теми рефератів …………………………………………………………………. 78

 

10. Список рекомендованої літератури …………………………………………... 80

 

Передмова

«Філософія» є нормативною навчальною дисципліною в усіх вищих навчальних закладах України. Методичні рекомендації для самостійної роботи студентів із курсу філософії мають за мету забезпечити глибоке засвоєння специфіки філософського осягнення дійсності та високу світоглядно-методологічну культуру студентів. Формування і розвиток сучасних світоглядних принципів, засад та орієнтацій студентської молоді неможливі без філософії як теоретичної основи людського світобачення, без розуміння філософії як життєвого завдання. У сучасних умовах світоглядні переконання молоді формуються в атмосфері плюралізму, розмаїття думок, поглядів на різні проблеми суспільного життя. І тут, в ситуації вибору, визначення моральної та соціальної позицій особливо необхідний духовний стержень, яким є філософсько-світоглядна культура.

Загальновідомо, що від гуманітарної освіти значною мірою залежить творчий потенціал особистості. У системі гуманітарних дисциплін, які вивчаються у вищій школі, філософія займає одне з чільних місць. Оволодіння основами філософських знань допоможе студенту подолати «вузьку» спеціалізацію у певній галузі і стати фахівцем із самостійним, критичним та продуктивним мисленням.

 Запропонований опорний конспект лекцій із філософії призначений для студентів ДЕТУТ усіх спеціальностей і форм навчання. Засвоєння курсу на основі вивчення рекомендованої літератури, самостійної роботи та семінарських занять дасть можливість студентам отримати необхідну систему знань про сучасний рівень розвитку світової філософії, оволодіти вмінням застосовувати філософські знання в безпосередній практичній і науковій діяльності, набути навиків роботи з першоджерелами.

Методичні рекомендації складені за вимогами кредитно-модульної системи і спрямовані на практичну допомогу студентам у вивченні курсу. Опорний конспект лекцій допоможе конкретизувати і поглибити уявлення про світоглядну природу філософського знання, зміст і суть світового і вітчизняного історико-філософського процесу, розкрити проблеми онтології і діалектики, філософської антропології та гносеології, соціальної філософії та філософії історії. Він містить тематичний план лекційного курсу, тези лекцій, методичні рекомендації та завдання для самостійної роботи, теми рефератів, перелік рекомендованої навчальної літератури та основних філософських першоджерел.

Лекційний курс включає в себе чотири основних змістовних модулі. У першому з них розкривається світоглядна природа філософського знання, місце філософії в духовній культурі людства. Другий змістовний модуль присвячений історичному розвитку світової філософії, а також філософської думки в Україні. Третій і четвертий змістовні модулі побудовані навколо основної проблеми філософії – відношення «людина – світ», охоплюючи питання онтології і діалектики, філософської антропології та гносеології, проблеми суспільного життя та історичного розвитку людства.

Відповідно до програми оволодіння знаннями з курсу філософії пов’язане з читанням лекцій, проведенням семінарських занять, консультацій, екзаменів, а також написанням рефератів. Завдання для самостійної роботи, теми рефератів і контрольні запитання до іспиту складені так, щоб виявити основні філософські проблеми, допомогти студентам їх зрозуміти і засвоїти історичний, теоретичний та практичний матеріал навчальної програми з філософії.

2. Вимоги до знань і умінь студентів

Курс «Філософія» дає можливість студентам отримати необхідну систему знань про сучасний рівень розвитку світової філософії та ово­лодіти вмінням застосовувати філософські знання в безпосередній прак­тичній і науковій діяльності.

Засвоївши курс «Філософія» студент повинен:

Знати: основний зміст усіх змістовних модулів, ґрунтовні положення історико-філософської думки, класичну і сучасну вітчизняну та світову філософію, засвоїти специфіку філософського осягнення дійсності, оволодіти основни­ми філософськими принципами та першоджерелами, засвоїти світоглядно-гуманістичний зміст філософії, її людинотворчу природу.

Уміти: на основі ґрунтовного, фундаментального знання філо­софії оволодіти самостійним стилем і філософським способом мислення, формувати свою власну пози­цію, застосовувати набуті знання при аналізі актуальних проблем сучасного суспільного життя.

 

3. Тематичний план лекційного курсу

Лекція 1

1. Космоцентризм античної філософії, її характерні риси та основні проблеми.

2. Етапи розвитку античної філософії. Основні ідеї філософії досократівського періоду.

3. Антична філософія класичного періоду: Сократ, Платон, Арістотель.

4. Елліністична та римська філософія.

 

Лекція 2

1. Теоцентризм філософії Середньовіччя.

2. Основні етапи розвитку середньовічної філософії: патристика і схоластика.

3. Проблема універсалій – основні підходи.

 

Лекція 1

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в 6 – 5 ст. до н.е. Саме в цей період мудреці – філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Якщо східна філософія, опираючись на житєву мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль, то західна антична філософія, орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу. Появі античної філософії сприяли географічно-кліматичні, культурно-історичні, соціальні умови, багатство античної міфології та ін.

Найважливішою рисою античного світогляду та культури є принцип космологізму (за О. Ф. Лосєвим). Космос є абсолютним, матеріально-чуттєвим, живим, одушевлено-розумним, прекрасним і безособистісним, виступає як єдність ідеї і матерії. Термін «філософія» вперше з’явився у Піфагора. В античних філософських системах з різних світоглядних позицій розглядалася загальна картина світобудови і формувалися перші уявлення про природу людини – на основі систематизації позитивних результатів пізнання. Антична філософія мала синкретичний характер. У ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше. Уже в античній філософії в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни – метафізика, логіка, етика; філософські напрями – скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична філософія виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують як натурфілософію.

У розвитку античної філософії виділяють такі етапи: натурфілософський або досократівський (7 – 5 ст. до н. е.), класичний (5 – 4 ст. до н. е.), елліністичний (4 – 1 ст. до н. е.) та римська філософія (1 – 6 ст.). На першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об’єкт, а першою проблемою цієї філософії була проблема пошуку вихідного початку, першоначала буття. До цього етапу належать філософи Мілетської школи (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр), Піфагор, Геракліт, філософи Елейської школи (Ксенофан, Парменід, Зенон), Емпедокл, Анаксагор, атомісти (Левкіп, Демокріт).

У класичний період об’єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності. Першими повернення проблематики від пізнання природи, космосу в напрямі людини та реалій її буття здійснили софісти (Протагор та ін.). Починає епоху високої класики Сократ, який ще в Античності, завдяки обстоюваній ним відкритості мислення, став уособленням філософії. Сократ відкидав космогонічну проблематику і гідними уваги вважав лише проблеми людського життя. Ця зміна головної теми філософування дістала назву «сократичного повороту» в античній філософській думці. Свою філософську настанову висловив девізом: «Пізнай себе!». У центрі філософії Сократа – людина, що розглядається насамперед як моральна істота. Таке вчення називають етичний антропологізм.

Платон – афінський філософ, який сформувався як мислитель під вирішальним впливом Сократа. Філософія Платона не становить єдиної теоретичної системи і включає в себе вчення про буття, вчення про Бога, вчення про світ і про походження світу, вчення про душу, вчення про пізнання, вчення про моральність, вчення про суспільство. У центрі філософії Платона – вчення про ідеї (ейдоси) як незмінні, вічні, неподільні надчуттєві зразки всього сущого. Буття розділяється на світ ідей, першозразків, і світ мінливих речей, які є чуттєвими недосконалими відбитками ейдосів. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон створив грандіозну полісну утопію – зразок досконалого суспільства.

Арістотель першим із мислителів Античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Творчу спадщину Арістотеля можна розділити на кілька груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та політичні, мистецтвознавчі. Арістотель розрізняє «першу» і «другу» філософії. Предметом «першої» філософії є не природа, а те, що існує поза нею. Перша філософія Арістотеля отримала пізніше назву «Метафізика», вона вивчає суще як таке, його атрибути, «першодвигун». Філософія Арістотеля завершує період класичної античної філософії.

Завершальний період розвитку античної філософії включає в себе елліністичну та римську філософію. В елліністично-римський період найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська (Епікур, Лукрецій Кар), скептична (Пірон), стоїцизм (Зенон, Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), неоплатонізм (Плотін, Прокл).

Лекція 2

 Занепад античного суспільства та його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого – поступове економічне зростання, розвиток мистецтва та природничих наук. На зміну античній філософії в 2 ст. до н. е. – 2 ст. н. е. прийшов гностицизм, який синтезував античну філософію, християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика (1 – 8 ст.), що являла собою варіант релігійної філософії, який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. У патристиці виділяють три етапи: апологетика (2 – 3 ст.), класична патристика (4 – 5 ст.) та завершальний період (6 – 8 ст.). Патристика була спрямована на систематизацію та філософське обґрунтування християнського віровчення; до чільних постатей в ній належали Климент Олександрійський, Ориген, Тертулліан, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ниський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

 Одним з найбільш яскравих представників патристики був Августин Блаженний, який систематизував християнське віровчення на основі принципів неоплатонізму. Філософська позиція Августина – теоцентрична – проблема Бога є засадничою щодо усіх інших проблем. Розуміючи людину як «внутрішню людину», як життя її душі, Августин намагався осмислити її через історичність, «часовість». Важливим досягненням Августина було створення філософії історії, осмислення з християнської точки зору єдності людської історії.

Як продовження патристики, у 9 – 15 ст. розвивається схоластика (Дунс Скот, Фома Аквінський, Бекон, Оккам, П. Абеляр та ін.), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Це шкільна наука, релігійно-філософські вчення, що опиралися, головним чином, на аристотелізм. Найважливішими досягненнями схоластики були: розробка способів і процедур логічного доведення, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У розвитку схоластики виділяють три етапи: ранній, середній (зріла схоластика) та пізній.

Однією з центральних у схоластиці є проблема універсалій – загальних понять, у вирішенні якої виділилися три напрями: реалізм, номіналізм і концептуалізм. Номіналісти вважали, що загальні поняття – це тільки імена, які існують у мисленні, у мові. Реалісти ж стверджували, що загальні поняття, універсалії існують реально, більше того – реальність універсалій підноситься над реальністю речей. Концептуалізм займав проміжний стан між номіналізмом і реалізмом.

Видатним представником середньовічної філософії є Фома Аквінський, систематизатор схоластики на основі християнського арістотелізму, розробив найбільш завершену концепцію реалізму у вирішенні проблеми універсалій. Сформулював п’ять доказів існування Бога. На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у філософську течію неотомізм.

 

Основні поняття: космоцентризм, натурфілософія, атом, ідея (ейдос), матерія, форма, матеріалізм, ідеалізм, діалектика, утопія; теоцентризм, гностицизм, апологетика, патристика, схоластика, теологія, Абсолют, універсалії, реалізм, номіналізм, трансцендентність.

Література:

Аристотель. Метафизика // Соч.: в 4-х т., – Т.1, М., – 1976.

Богомолов А. С. Античная философия,. –  М., 1985.

Лосев А. Ф. Античная философия и общественно-исторические формации. Типы античного мышления // Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура. М., 1991.

Мотрошилова Н. В. Рождение и развитие философских идей. – М., 1991.

Соколов В. В. Средневековая философия. М., 1979.

Хейзинга И. Осень средневековья. – М., 1988.

Філософія: Навч. посібник за ред. І. Ф. Надольного. – К., 2000. – Тема 2.

Філософія: Підручник / Бичко І. В. – К., 2001. –  Розділ 2.

Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.

Завдання для самостійної роботи

1. Розкрийте умови та чинники формування античної філософії.

2. Розгляньте основні напрями розвитку ідей в античній натурфілософії.

3. Визначте основні ідеї представників мілетської школи.

4. Розкрийте сутність сократівського вчення про людину.

5. Порівняйте найважливіші філософські ідеї Платона та Арістотеля.

6. Поясніть основні відмінності у світогляді античності та європейського Середньовіччя.

7. Розкрийте роль апологетики і патристики у формуванні середньовічної духовної культури.

8. Обґрунтуйте основні ідеї Августина Блаженного.

9. Розкрийте характерні риси схоластики і порівняйте її з середньовічною містикою.

10. Визначте основні ідеї арабської філософії та філософії Середньої Азії.

 

Абсолютизація ролі географічного середовища або окремих його елементів у житті суспільства виявилася в такому напрямку філософської думки як географічний детермінізм. Географічний детермінізм тісно пов’язаний з геополітикою. Геополітика – це політична доктрина, яка базується на врахуванні конкретно-історичних форм впливу географічних, територіальних умов країни на формування її статусу та політики.

Усю історію взаємодії суспільства і природи можна поділити на кілька етапів. Враховуючи, що основною формою взаємодії суспільства і природи є матеріальне виробництво, розрізняють періоди такої взаємодії на основі етапів розвитку матеріального виробництва, а також етапів розвитку самого людського суспільства.

Перший етап охоплює період від виникнення Homo sapiens до появи землеробства і скотарства. У соціоприродній сфері на цьому етапі визначальну роль відігравало природне середовище, природні фактори. Другий етап взаємодії суспільства і природи охоплює період, коли основними засобами антропогенного впливу на природу були скотарство та землеробство. В цей період відбулась докорінна зміна характеру впливу людей на природу. Людина виділилась із біосфери в її специфічну частину. Здійснюється поступовий перехід до осілого способу життя, виникає різниця між природним і окультуреним середовищем. Ці процеси спричинили загострення протиріч між суспільством та природою. Наступний, третій етап взаємодії суспільства з природою обумовлюється поступовим розвитком буржуазних відносин, міст, промислового виробництва і знарядь праці, завдяки чому значно збільшились можливості впливу людини на природу. Успіхи в науковому пізнанні і досягнення в галузі техніки призвели до виникнення в суспільній свідомості уявлення про природу, як про об’єкт, що протистоїть суспільству.

 Четвертий етап взаємодії суспільства з природою починається в середині ХХ ст. після закінчення другої світової війни і пов’язаний з різким стрибком у розвитку науки і техніки, переворотом у виробництві. Наслідки науково-технічної революції посилюють суперечливі тенденції у взаємодії суспільства і природи, що приводить до кризової соціоекологічної ситуації. Техніка стає вирішальним чинником змін у біосфері, людська життєдіяльність стала причиною трансформації біосфери землі, причому багато її складників (види, екосистеми, життєві форми) зазнали або ж непоправних втрат, або перебувають у стані кризи. У зв’язку з цим вирішального значення набуває розвиток екологічної культури людства.

 

 Суспільство охоплює різноманітні процеси, стосунки між людьми і складається з певних соціальних інститутів. Суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер та існує об’єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є голов­ними дійовими особами суспільно-історичного процесу.

Як складна, саморегульована система, суспільство має кілька сфер: економічну, політичну, соціальну, духовну тощо. Кожна із цих сфер має свої підсистеми, відповідне місце та роль у суспільному житті. Економічна сфера охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання та відношення власності, економічний і технічний базис; соціально-політична сфера включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові, міждержавні тощо, політична сфера пов’язана з особливою формою діяльності людей - політикою та політичною владою; духовна сфера охоплює розмаїття ідей, знань, теорій, поглядів, уявлень, вірувань, почуттів, настроїв, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної); культурно-побутова сфера охоплює виробництво культурних ціннос­тей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, організацію побуту, освіту, виховання тощо. Оскільки сфери суспільного життя взаємопов’язані, їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя деформує модель суспільства.

Соціальна структура суспільства – це сукупність стійких зв’язків у малих, середніх і великих соціальних групах людей, а також відносини між ними. Під соціальною структурою розуміють соціально – класові, соціально – демографічні і соціально – етнічні групи та відносини між ними.

 Великі соціальні групи найбільшою мірою виступають суб’єктами суспільного розвитку. Класи як великі соціальні групи людей характеризуються чотирма соціаль­но-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспіль­ного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку. У сучасній соціальній філософії розробляються нові теорії соціальної структури суспільства, зокрема поширеними є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.

Важлива роль у життєдіяльності су­спільства належить соціально-етнічним спільнотам. Етнос – позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднаних спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою). Формами етносу є рід, плем’я, народ, нація. Категорію «нація» визначають як етносоціальну спільноту зі сталою самосвідомістю своєї ідентичності, що склалася (спільність історичної долі, психології та характеру, прихильність до національних матеріальних та духовних цінностей, на­ціональної символіки, національно-екологічні почуття), а також (пере­важно на етапі формування) територіально-мовною та економічною єдністю.

 

 Категорія «суспільне виробництво» охоплює вироб­ництво самої людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існу­вання) та соціальних умов існування носіїв життя. Відповідно до прин­ципу матеріалістичного розуміння історії стверджується, що першоосновою розвитку суспільства є трудова, виробнича діяльність людей, яка спрямована на задоволення потреб суспільної людини. Спосіб виробництва представляють дві сторони: продуктивні сили та ви­робничі відносини.

У трудовій діяльності розрізняють цілеспрямовану діяльність людини, тобто саму працю, знаряддя праці та предмети праці. Предмети праці – це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи. Знаряддя праці – це все те, що людина використовує у процесі взає­модії між собою та природою, що слугує їй для передачі своїх дій на предмет праці, для полегшення та прискорення цих дій. Знаряддя праці відіграють найважливішу роль в історії розвитку ви­робництва. Окрім знарядь праці, для успішного здійснення процесу виробниц­тва необхідні певні умови праці. Умови праці разом із знаряддями праці становлять засоби праці. Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як матері­альні умови для виробництва і утворюють засоби виробництва.

Матеріальні блага, що створюються людською працею, служать для людини засобами її існування і одночасно є основою для подальшого розвитку самого виробництва. Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, ви­робничі навички та досвід, приводить у дію знаряддя праці. Таким чином, засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, що володіють знаннями та навичками до праці, а також методи та форми організації виробництва становлять у сукупності продуктивні сили суспільства. Продуктивні сили суспільства постійно змінювалися і вдосконалю­валися протягом всієї історії людства.

Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і роз­витку суспільних зв’язків та відносин, тобто людського суспільства. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом. У процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним; ці взаємовідносини людей називають виробничими відносинами. У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відно­сини, а також відносини в процесі роз­поділу, обміну та споживання суспільного продукту. В основі виробничих відносин лежить власність на засоби вироб­ництва. Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєн­ня виробленого, а також місце людини в системі виробництва.

 Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними і у взає­мозв'язку становлять спосіб виробництва. Виробничі відноси­ни похідні, вторинні щодо продуктив­них сил. Характер цих відносин з необхідністю змінюється разом з перетворенням та зростанням продук­тивних сил. Виробничі відносини – це об’єктивні, матеріальні відносини, які залежать від рівня та характеру розвитку продуктивних сил. Виробничі відносини, перебуваючи в діалектичній єдності з продук­тивними силами, не пасивні щодо останніх, а впливають на їх розвиток і можуть виступати головним джерелом і вирішальним рушієм матеріального виробництва.

Спосіб виробництва характеризується не лише виробництвом мате­ріальних благ. Він відтворює соціальне буття людини, а також формує, розвиває саму людину. Категорія способу виробництва має чітко визначений конкретно-історичний характер, свої специфічні якісні харак­теристики, властиві лише певному ступеневі розвитку суспільства. Зміна способу виробництва викликає зміну всього укладу суспільного життя, тобто відбуваються зміни соціального, політичного, духовного характеру, змінюється соціально-класова структура суспільства.

 Духовне життя суспільства – це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробниц­тва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеаль­ного разом з його носіями, соціальними суб’єктами – індивідами, народами, етносами.

 Духовне життя суспільства включає в себе духовне виробництво, суспільну свідомість і духовну культуру. Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв’язку з іншими видами суспільного виробництва, це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття; вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Суспільна свідомість не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функ­цію щодо суспільного буття.

Суспільна свідомість є надзвичайно складним явищем, що має динаміч­ну, складну структуру, яка зумовлюється структурою суспільного буття. Одним з елементів структури суспільної свідомості є її різні рівні – буденна і теоретична свідомість, ідеологія та суспільна психологія. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю людей. Теоретичний же рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об'єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього роз­витку та функціонування.

Важливими елементами структури суспільної свідомості виступають су­спільна психологія та ідеологія. Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Ідеологія - це сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, логічно впорядкованій формі відображають со­ціально-економічні умови життя людей. Ідеологія виступає як вищий науково-теоретичний рівень духовних цінностей.

 В структурі суспільної свідомості виділяють також її основні форми: політична свідомість, яка відоб­ражає політичні відносини, політичну діяльність, що відбувається в суспільстві; правова свідо­мість, яка являє собою сукупність знань, поглядів на юридичні права, норми та закони, що регулюють поведінку людей у суспільстві; з правосвідомістю тісно пов’язана моральна свідомість – мораль являє собою сукупність норм, правил поведінки людей в суспільстві, що регулюється силою громадської думки; естетич­на свідомість, яка відображає об’єктивну дійсність в ху­дожніх образах, особлива роль у її формуванні належить мистецтву; релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Таким чином, суспільна свідомість постає як складний соціально-духовний феномен і соціальне явище.

Духовна культура – це різноманітний досвід життєдіяльності соці­альних суб'єктів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, ба­гатогранних духовних цінностей. Такий досвід має загальний, універ­сальний характер. Духовна культура включає в себе певну систему цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в органічній єдності з соціаль­ною гуманістично значимою діяльністю людей щодо освоєння, творен­ня буття.

Таким чином, духовне життя суспільства є надзвичайно важливим елементом його життєдіяльності, від оптимального процесу розвитку якого зале­жить загальний прогрес. Основним, безпосереднім суб’єктом духовного життя суспільства є людина, особистість. Уся система ціле­спрямованої діяльності соціальних суб’єктів має бути скерована на створення всебічних умов для самореалізації духовного потенціалу людини, творчої самореалізації її сутнісних сил.

 

Основні поняття: суспільство, суспільне буття, суспільна свідомість, суспільне виробництво, суспільні відносини, географічне середовище, географічний детермінізм, геополітика, антропосфера, техносфера, соціоекологія, соціальна структура, соціальні групи, класи, етнос, нація, продуктивні сили, виробничі відносини, суспільна психологія, ідеологія, духовна культура.

Література:

Вебер М. Основные социологические понятия. Избранные произведения. –

М., 1990.

Вернадский В. И. Несколько слов о ноосфере // Русский космизм. – М., 1993.

Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. – М., 1986.

Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. – М., 1990.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926.

Печчеи А. Человеческие качества. – М., 1980. – Гл. 2, 5, 6.

Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. – М., 1962.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987.

Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М., 1990.

Філософія: Навч. посібник за ред. І. Ф. Надольного. – К., 2000. – Теми 12, 13, 15, 17, 18, 19.

Філософія: Підручник / Бичко І. В. – К., 2001. – Лекції 24, 25, 26, 27.

Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.

Методичні рекомендації до самостійної роботи при вивченні теми «Суспільство і природа» // Укл. Олексюк Л. М. – КУЕТТ, 2003.

 

Завдання для самостійної роботи

1. Дайте визначення понять «навколишнє середовище», «географічне середовище», «геополітика».

2. Визначте основні проблеми соціальної екології.

3. Назвіть основні виміри екологічної культури.

4. Визначте основні чинники і типи природокористування.

5. У чому суть вчення В. І. Вернадського про ноосферу?

6. Розгляньте основні сфери суспільного життя та їх взаємозв’язок.

7. Охарактеризуйте основні елементи соціальної структури суспільства.

8. Визначте основний зміст поняття «нація».

9. Розкрийте взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин.

10. Опишіть структуру духовного життя суспільства та поясніть її основні складові.

 

Список тем рефератів

1. Відношення «людина-світ» як основна проблема світогляду.

2. Міфологія як світогляд.

3. Особливості релігійного світогляду.

4. Світоглядний зміст наукової картини світу.

5. Філософія і культура.

6. Методологічна роль філософії.

7. Філософія Сократа.

8. Порівняльний аналіз філософії Аврелія Августина та Фоми Аквінського.

9. Основні риси гуманізму епохи Відродження.

10.  Проблема людини у філософії Просвітництва.

11.  Проблема свободи в класичній німецькій філософії.

12.  Моральна філософія І. Канта.

13.  Концепція практики та проблема людини у філософії К. Маркса.

14.  «Філософія життя»: формування нової філософської парадигми.

15.  Класичний психоаналіз та неофрейдизм.

16.  Екзистенціалізм та персоналізм.

17.  Філософська антропологія та її основні напрями.

18.  Релігійна філософія православного спрямування: «філософія серця», «філософія всеєдності».

19.  Релігійна філософія католицького спрямування: неотомізм і тейярдизм.

20.  Проблема знання, мови, розуміння у філософії ХХ ст.

21.  Основні етапи розвитку позитивістської філософії.

22.  Структуралізм і постструктуралізм.

23.  Герменевтика: історія і сучасність.

24.  Основні етапи розвитку філософської думки в Україні.

25.  Г. Сковорода – родоначальник української класичної філософії.

26.  Філософська культура українського «бароко».

27.  Філософські ідеї українського романтизму.

28.  Предметність, соціальність і історичність «світу людини».

29.  Основні принципи теорії розвитку.

30.  Філософія про сутність людини.

31.  Проблема гуманізму у філософії.

32.  Філософія про сенс людського життя.

33.  Свобода та відповідальність як виміри людського буття.

34.  Свідомість і мислення. Проблема ідеального.

35.  Духовний світ і духовний розвиток людини.

36.  Особливості сучасної науки як пізнавальної діяльності.

37.  Роль інтуїції в пізнанні та творчості.

38.  Проблема істини у філософії і науці.

39.  Соціально-класова структура суспільства: перспективи, проблеми розвитку.

40.  Геополітика: минуле і сьогодення.

41.  Проблеми екології в сучасних умовах.

42.  Цінності в системі культури.

43.  Ціннісний світ сучасної молоді.

44.  Майбутнє в системі ціннісних орієнтацій сучасного людства.

45.  Глобальні проблеми: перспективи вирішення.

 

Список рекомендованої літератури

ОСНОВНІ  ПЕРШОДЖЕРЕЛА

Аристотель. Метафизика // Соч.: В 4-х т. – М., 1972. – Т. 1.

Бекон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2-х т. – М., 1972. – Т. 2.

Бердяев Н. А. О назначении человека. – М., 1993.

Белл Д. Социальные границы информационного общества // Новая тех­нократическая волна на Западе. – М., 1986.

Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма // Избр. произв. – М., 1990.

Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста // Мир философии. В 2-хч. –М., 1991.

Винниченко В. Відродження нації. –