Тема 5. Філософія Відродження та Нового часу

У 14 – 16 ст. в Європі розвивається філософія Відродження, яку характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою. Філософія Відродження має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки. Під впливом суттєвих перемін у соціально-економічному та духовному житті Західної Європи відбувається відродження античної культури, проте нова філософія також несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності. Епоха Відродження на перше місце ставить Платона, філософія якого спрямовується проти католицької теології та середньовічної схоластики. На формування філософії Відродження мала суттєвий вплив також східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція; розвиткові філософії сприяли також великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та винахо­ди, які були зроблені на той час.

Філософія Відродження охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардано, Копернік, Галілей).

 У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, у центрі його уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Саме людина з її тілесністю вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Однією з характерних рис епохи Відродження є гуманізм. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей, згідно з якою на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та до­стоїнства.

Натхненником Італійського відродження був флорентієць Данте Аліг’єрі, а основоположником гуманістичного руху в Італії вважається поет і філософ Франческо Петрарка. Видатним гуманістичним філософом раннього Ренесансу був Лоренцо Валла (трактат «Про насолоду», філософський діалог «Про свободу волі»). Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандолатак розумів людину: Бог дав людині свободу волі, і таким чином людина сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі.

Справжній світоглядний переворот у епоху Відродження зробили Микола Копернікта Джордано Бруно. Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована М. Коперніком, відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування адекват­ного методу пізнання дійсності. У цілому концепціям мислителів Відродження були властиві діалектичні тенденції, що виявляються, зокрема, у філософії М. Кузанського(принцип збіжності протилежностей), Б. Телезіо, Дж. Бруно. М. Кузанському належить великий філософський трактат «Про вчене незнання», назва якого розкриває основну пізнавальну ідею Кузанського: найвища мудрість – це визнання власної пізнавальної неспроможності.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних на­станов.

Н. Макіавелліобґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, оскільки лише сильна влада світського государя, що не рахується з моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об’єднання і створити нову державу. В епоху Відродження з’являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора «Утопія» і Томазо Кампанелли «Місто Сонця». Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформу­лювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на ро­зумних «природних» засадах.

Таким чином, філософська думка Відродження еволюціонувала від гуманістичного антропологізму – через ренесансний неоплатонізм – до натурфілософії, що поступово наближалася до класичної науки. У філософії пізнього Відродження проявляються ознаки деякої ідейної кризи, мотиви трагічності, драматичності в осмисленні становища та долі людини.

Становлення філософії Нового часу тісно пов’язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. У 17 ст. видатними мислителями – Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою – створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв’язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного і експериментального природознавства. Чітко виявляються раціоналізм та емпіризм як альтернативні методологічні системи.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи свою проблематику навколо методологіїнаукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються у філософії ХVІІ ст. два протилежні напрями: емпіризм і раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, у знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон, який основні свої ідеї висловив у працях  «Новий Органон» і «Про гідність та примноження наук». Головне завдання філософії Ф. Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. На думку Бекона, треба очистити розум від помилкових суджень, «примар», і обрати єдино істинний шлях пізнання, що поступово і безперервно піднімає від досвіду, емпірії до теорії, понять науки. Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції.

Основоположником протилежного раціоналістичного напряму був французький філософ Рене Декарт, основні погляди якого викладені у працях «Міркування про метод», «Роздуми про першу філософію», «Начала філософії». Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах: у першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання – визначення принципів і начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких очевидна. У другому правилі формується вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему треба ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає «дотримуватись певного порядку мислення», який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність і ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Дедуктивний метод полягає в тому, що окреме, одиничне пізнається на основі знання загальної закономірності (наприклад аксіоматичний метод). Критерій ясності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції.

Емпіричний напрям у філософії Нового часу розвивався переважно англійською філософією ХVII - ХVIII. Одним із її представників, що продовжив лінію Ф. Бекона, був Томас Гоббс, основні ідеї якого викладені у працях «Левіафан», «Про людину». Поглибити й далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст ХVII ст. Джон Локк, який розробив сенсуалістичну теорію пізнання, що визнає відчуття людини джерелом усіх її знань. Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже у ХVIII ст. продовжує Д. Юм, учення якого характеризують як суб’єктивний ідеалізм, скептицизм і агностицизм.

Раціоналістичну методологію після Р. Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза у працях «Короткий трактат про Бога, людину та її щастя», «Богословсько-політичний трактат», «Етика». Важливе місце у творчості Б. Спінози посідає вчення про субстанцію, що поєднує Бога і природу. Розвиток раціоналістичної методології Р. Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль, який створив глибоку і своєрідну концепцію людини.

Ще одну концепцію субстанції розробив один із найвідоміших філософів Європи ХVII - ХVIII ст. Готфрід Лейбніц. Свою плюралістичну концепцію субстанції він розкриває у працях: «Міркування про метафізику», «Теодицея», «Монадологія». Центром філософії Г. Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції. Субстанцій-монад безкінечна кількість, вони вічні, є носіями сили і активності й мають духовну природу. Кожна монада є мікрокосмосом, що «віддзеркалює» увесь універсум; взаємозв’язок та узгодженість монад є результатом наперед визначеної гармонії, передбаченої Богом.

Філософія європейського Просвітництва ХVIII ст. розкрила різноманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв’язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В епоху Просвітництва увага філо­софів повертається від проблем мето­дології та субстанційних основ буття до проблем людського буття, буття суспільства, історії та перспектив роз­витку людства. На цій основі у філософії Просвітництва формуються два напрями – деїстичний та матеріалістично-атеїстичний. На передній план у ній вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об’єктивного та суб’єктивного ідеалізму. З відокремленням від філософії природничих наук натурфілософія поступово втратила своє значення.

Основні ідеї Просвітництва: ідеал наукового знання, раціональності, гносеологічного оптимізму; суспільно-політичні теорії, зорієнтовані на розбудову раціонально організованого суспільства; ідея про рівність людей від природи, природні права і свободи людини і громадянина; історичний оптимізм та віра в прогрес, визнання єдиних історичних закономірностей розвитку всього суспільства; осмислення проблем виховання та педагогічної науки. Просвітництво характеризується національною специфікою – виділяють англійське, французьке, німецьке, італійське Просвітництво.

Основними представниками французького високого Просвітництва ХVIII ст. є Монтеск’є, Вольтер, Руссо, Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах та ін. Однією з центральних подій розвитку французького Просвітництва стало видання «Енциклопедії», а соціально-політичним завершенням – події Французької революції 1789 р. До чільних представників німецького Просвітництва належать Баумгартен, Гаман, Якобі, Гердер, Гете, Лессінг та ін.

Основні поняття: антропоцентризм, гуманізм, геліоцентризм, пантеїзм, панпсихізм; метод, емпіризм, раціоналізм, індукція, дедукція, сенсуалізм, агностицизм, субстанція, монада, деїзм, механіцизм.

Література:

Бекон Ф. Новый Органон // Соч.: в 2-х т., Т. 2,. – М., 1972.

Горфункель А. Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980.

Гольбах П. Система природы, или о законах мира физического и мира

духовного // Избр. произв.: в2-х т., ТЛ₅ М., 1963.

Гусєв В.І. Історія Західноєвропейської філософії 15 – 17 ст. – К., 1994.

Декарт Р. Рассуждение о методе // Избр. произв.; в 2-х т., Т.1, М., 1989.

Кузанский Н. Об ученом незнании // Соч.: в 2-х т., Т.1,. – М., 1979.

Лейбниц Г. В. Монадология // Соч.: в 4-х т., Т.1,. –  М., 1983.

Локк Дж. Опыт о человеческом разумении / /Соч.: в 3-х т., Т.1, 2. – М., 1985.

Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1978.

Мотрошилова Н. В. Рождение и развитие философских идей. – М., 1991.

Соколов В. В. Европейская философия 15 – 17 веков. – М., 1984.

Філософія: Навч. посібник за ред. І. Ф. Надольного. – К., 2000. – Тема 2.

Філософія: Підручник / Бичко І. В. – К., 2001. –  Розділ 2.

Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.

 

Завдання для самостійної роботи

1. Поясніть, у чому полягає антропоцентричний характер філософії епохи Відродження.

2. Розкрийте провідні ідеї ренесансного гуманізму та їхнє світоглядне значення.

3. Визначте основні ідеї ренесансного неоплатонізму та натурфілософії про світобудову.

4. Поясніть, у чому полягає проблема методу у філософії Нового часу.

5. Розкрийте суть ідеї кордоцентризму у філософії Б. Паскаля.

6. Охарактеризуйте філософські ідеї європейського Просвітництва та їхнє сучасне значення.