Тема 6. Німецька класична філософія

Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична німецька філософія другої половини XVIII – першої половини ХІХ ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення.

Німецька класична філософія має цілий спектр загальних властивостей. На першому місці – установка на розум і як об’єкт пізнання, і як пізнавальну здатність. Головна функція розуму – регулятивна: подати знання у вигляді системи. У філософи від Канта до Гегеля свідомо будують свої вчення як системи. Для побудови системи потрібен певний специфічно філософський метод. Саме тепер діалектика як така була усвідомлена і піддана всебічному аналізу, розробці й критиці. Наслідком великої уваги до методології дослідження і викладу стала висока теоретичність, проблемність і проблематичність даних учень. Висновком було й таке явище, як піднесення філософії над спеціально – науковим знанням, погляд на неї як на взірець для інших його галузей, тлумачення філософії як науки наук. І з цим пов’язана така риса даних учень, як перевага загального над одиничним, цілісного над окремим. Системним вважалося не лише філософське знання, а й сама природа і суспільство. З усього наведеного випливає переважно ідеалістичний зміст філософії даного періоду. У Канта бачимо певне поєднання суб’єктивного ідеалізму з елементами матеріалізму; Фіхте – суб’єктивний ідеаліст; Шеллінг усвідомив обмеженість і матеріалізму, й ідеалізму, намагався стати на більш загальну точку зору, яку він, як і згодом Гегель, називав абсолютним ідеалізмом. Тільки Фейєрбах у другий період творчості був матеріалістом. Усі зазначені загальні риси німецької класичної філософії були сконцентровані у творах Гегеля.

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. У його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 1770 р.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. Другий період присвяче­ний вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж. Головні твори критичного періоду: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження», присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності й т. ін. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі запитання: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу сподіватися? Відповідь на ці запитання може дати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції «речей у собі». Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та не­залежне від досвіду (апріорне). Джерелом апріорного, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні – знання це знання, що передують досвіду і обумовлюють його. Існують речі в собі, вони впливають на чуттєвість і викликають почуття, які впорядковуються формами споглядання – простором і часом, що мають апріорний характер. Таке поєднання породжує явища як предмет пізнання. Таким чином виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не доступний для пізнання і перебуває поза просто­ром і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визна­чає як трансцендентний світ.

Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. В процесі пі­знання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані апріорними категоріями роз­судку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мис­лення, категорії розсудку. Цей висновок Кант кваліфікує як «коперніканський переворот у філософії».

Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що пря­мо і безпосередньо не пов’язане з досвідом. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї, які поділяються на три види: світ психологічних ідей, світ космологічних ідей, світ теологічних ідей. Кант формулює складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити про світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. Таким чином, розум людини за природою антиномічний, тобто роздвоюється у суперечностях. Саме тому Кант і обмежив знання, щоб дати місце вірі. Теоретичний розум унаслідок своєї обмеженості переходить у практичний, а останній – у релігію. Усі види розуму й віра у сукупності становлять сутність людини, а вся система Канта – антропологію.

В етиці Кант вимагає керуватися таким правилом, яке незалежно від морального змісту вчинку могло б стати всезагальним законом поведін­ки (категоричний імператив), і проголошує самоцінність кож­ного індивіда як особистості. Цей закон виражає свободу волі, її незалежність від чуттєвого світу, в якому живе людина. Прогресивним було також учення Канта про необхідність вічного миру.

Й.-Г. Фіхтерозглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Фіхте називає свою філософію вченням про науку (науковчення). У своїй теорії пізнання він відходить від головного положення кантівської філософії про «річ у собі» і протиставляє йому мисляче «Я». Це «Я» він трактує двояко: по-перше, як «Я», яке кожна людина відкриває у акті самосвідомості, тобто «індивідуальне або емпіричне Я»; по-друге, «Я» як деяка первинна всеохоплююча визначальна реальність, недосяж­на цілком нашій свідомості, з якої шляхом її саморозвитку народжується весь універсум, це «абсолютне Я». Абсолютне «Я» усвідомлюється, на думку Фіхте, за результатами його діяльності. Рух від тези до антитези та синтезу складає основу діалектичного методу Фіхте.

Філософська система Ф. Шеллінгаскладається із: 1) «Системи теоре­тичної філософії»; 2) «Системи практичної філософії»; 3) «Філософії мистецтва» (теологія і мистецтво). У системі теоретичної філософії Шеллінг досліджує проблему: як вивести об’єкт із суб’єкта? У системі практичної філософії Шеллінг розглядає проблему свободи і необхідності. У філософії мистецтва Шеллінг роз­глядає мистецтво як завершення філософської системи. Шеллінг вважав головним способом пізнання споглядання й ігнорував розсудкове пізнання. Основним принципом натурфілософії Шеллінга єєдність мис­лення і буття. «Природа є не що інше, як закам’яніле мислення». При­рода – результат абсолютного духу. Натурфілософія Шеллінга має діалектичний характер.

Г. В. Ф. Гегель створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему – як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його «Енциклопедії філософських наук», більш конкретно – у численних працях. Вступ становить «Феноменологія духу», сама система поділяється на три частини: «Наука логіки», «Філософія природи» і «Філософія духу».

Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність бут­тя та мислення. Мислення,з точки зору Гегеля, є не лише суб’єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об’єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії «чистого мислення» і виступає системою логічних понять та категорій, як системалогіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає «інобуттям» абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей.

 Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і навпаки, принцип тотожності проти­лежностей, принцип заперечення заперечення (тріада: теза – антитеза (заперечення) – синтез (запере­чення заперечення)). Дослідженням найзагальніших принципів зміни руху, як саморуху Гегель здійснив переворот у філософській думці XIX ст., утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання.

Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух – людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про суб'єктивний або індивідуальний дух (антропологія, феноменологія, психологія), учення про об’єктивний або суспільний дух (право, мораль, держава), учення про абсолютний або всезагальний дух (ми­стецтво, релігія, філософія).

Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрями, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї.

Філософська система Л. А. Фейєрбаха закінчує період німецької кла­сичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, і другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.

Головним завданням своєї філософії Фейєрбах вважав відповідь на запитання: якою є справжня природа людини, як визначити її шлях до щастя? Для розкриття природи людини Фейєрбах застосовує поняття любові. Завдання філософії – допомогти людям стати щасливими шляхом об’єднання зі світом і між собою на засадах любові.

Фейєрбах розрізняє людську природу і людську сутність. Перша притаманна кожній людині і є сукупністю її сутнісних сил (почуття, розум, воля), потреб, пристрастей та прагнень. Людська сутність виявляється лише через спілкування «Я» – «Ти».

Релігія, за Фейєрбахом, закорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх (відчужених) щодо неї сил природи і суспільства, у прагненні до щастя, в уяві і фантазії. Релігія, компенсуючи те, чого людям не вистачає, їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою – релігією людяності. Філософія історії Фейєрбаха має ідеалістичний характер.

Основні поняття: апріорний та апостеріорний, рефлексія, діалектика, система знання, трансцендентальний і трансцендентний, абсолютна ідея, розвиток, відчуження, сутнісні сили людини.

Література:

Гегель Г. В. Ф. Наука логики // Энциклопедия философских наук: в 3-х т., – Т.1, – М., 1974.

Гегель Г. В. Ф. Философская пропедевтика // Гегель Г. В. Ф. Работы разных

лет. – Т.2,. – М., 1971.

Кант И. Критика чистого разума // Соч.: В 6-ти т., – Т.З,. – М., 1966.

Мотрошилова Н. В. Рождение и развитие философских идей. Раздел 4,. – М, 1991.

Мотрошилова Н. В. Социально-исторические корни немецкой классичес­кой философии. – М., 1990.

Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року. Розділ: Критика гегелівської діалектики і гегелівської філософії взагалі // Маркс К., Енгельс Ф. Тв., 2-ге вид., Т. 42,.

Нарский И. С. Западноевропейская философия 19 века. М., 1976.

Фейербах Л. Сущность христианства // Избр. Филос. произв.: в 2-х т,. М., 1955.   Філософія: Навч. посібник за ред.І.Ф.Надольного. – К.,2000. Тема 2.

Філософія: Підручник / Бичко І.В. – К.2001. Розділ 2.

Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.

 

Завдання для самостійної роботи

1. Поясніть, чому німецьку класичну філософію виділяють в окремий період розвитку новоєвропейської філософії.

2. Розкрийте зміст «категоричного імперативу» І. Канта.

3. У чому суть «коперніканського перевороту» І. Канта у філософії?

4. Охарактеризуйте основні принципи діалектики Г. В. Ф. Гегеля.

5. Визначте суть антропологічного принципу у філософії Л. Фейєрбаха.

 

Тема 7. Основні напрямки філософії ХІХ – ХХ ст

Наступним етапом розвитку світо­вої філософської думки стала марксист­ська філософія, що сформувалась на основі попередніх філо­софських систем і є складовою більш широкого вчення – марксизму. Марксизм – філософське, ідеологічне, політико-економічне вчення, назване за ім’ям його засновника К. Маркса, що виникло в середині 19 ст. в Німеччині. Виникнення марксизму було детерміноване конкретними соціально-економічними і політичними передумовами.

Філо­софія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. В основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Виробничі відносини визначають усі інші відносини між людьми і становлять суспільний ба­зис. Матеріальне буття, економічний базис визначають суспільну свідомість. Таким чином, марксистська філософія базується на засадах матеріалізму і діалектики. Соціально-історичний процес розглядається як послідовна і закономірна зміна суспільно-економічних формацій, що завершується переходом до комунізму.

Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини, яка органічно пов'язана з теоретичним осмисленням такого суспільного феномена як відчуження. Під останнім розуміється складне явище, змістом якого є перетворення самого проце­су людської діяльності і її результатів у силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги. Причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. Ідея знищення приватної власності та подолання відчуження прохо­дить через увесь марксизм. Суспільством соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм.

 Важливою стороною філософії марксизму стала розробка проблеми практики. У цьому вченні практика розглядається як основна категорія і трактується як матеріальна пред­метно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій зміню­ються природний і суспільний світ, у тому числі й сама людина. Вищим рівнем практики К. Маркс і Ф. Енгельс вважали революційну зміну су­спільних відносин.

 Марксизм поступово поширюється в інших країнах. Серед послідовників вчення К.Маркса і Ф.Енгельса особливе місце належить В. І. Леніну, який намагався максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робіт­ничого класу. Серед тих, хто займався розробкою філософських ідей марксизму, – Д. Лукач, Ж. П. Сартр, Е. Фромм, Г. Маркузе, Л. Альтюссер, Ю. Хабермас та багато інших. Існують спроби синтезу філософських поло­жень марксизму з фундаментальними положеннями інших філософських течій, наприклад, психоаналізу, екзистенціалізму, герменевтики, фено­менології та ін.

Сучасна філософія характеризується наявністю великої кількості різноманітних напрямів і шкіл зі своїми специфічними ідеями, прин­ципами, підходами до реалій життя. Початком сучасного етапу вважають кінець XIX ст., коли з'явилися «некласичні» форми філософствування, що стали в Європі домінуючими на початку XX ст.

У перші десятиріччя XIX ст. розвиває своє ірраціоналістичне вчення про світову волю А. Шопенгауер. За Шопенгауером, «воля до життя» постає як універсальний принцип існування світу. Ірраціоналістично-песимістична філософія А. Шопенгауера була од­ним із основних джерел «філософії життя», а також дея­ких сучасних психологічних концепцій.

Другу тенденцію виражала позитивістська концепція О. Конта, згідно з якою філосо­фія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є їх узагальненою кла­сифікацією. Позитивізм як філософський напрям заснова­ний на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окре­мих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Ідеї Конта, а також Д. Мілля та Г. Спенсера, стали початковою формою позитивістської філо­софії. На початку ХХ ст. ідеї позити­візму розвивали представники емпіріокритицизму – Е. Мах та Р. Авенаріус, а пізніше виникає неопозитивізм та постпозитивізм.

Третя тенденція знайшла прояв у ірраціоналістичних ідеях христи­янського екзистенціалізму С. К’єркегора. У XX ст. до його вчення звертаються протестантська теологія, російська релігійна філософія, екзистенціалізм.

Ці три розглянуті вище тенденції знайшли пряме продовження як у некласичній філософії кінця XIX – початку XX ст., так і в сучасній західній філософії, у якій відбувається переосмислення основних прин­ципів і проблем,ставиться під сумнів правомірність будь-якої гармонійної раціоналістичної системи. Як крите­рій філософствування висувається принцип тісного зв’язку з індивідом, місце проблем пізнання заступає проблема людського існування. Увага концентрується на сфе­рах історії та культури, навколо питань смислу та долі людського буття. Цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії: «філософію мислення» замінює «філо­софія життя».

«Філософія життя» як філософський напрям склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття «життя» в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується в біологіч­ному (Ф. Ніцше), космологічному (А. Бергсон), культурно-історичному (В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер) планах. Цей поділ дуже умовний, тому що вказані моменти співіснують досить часто в рам­ках однієї концепції.

 Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз, у якому треба виділяти три аспек­ти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр З. Фрейд. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філо­софське осмислення і тлумачення. Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З. Фрейда виступив засновник аналітичної психології К. Юнг, який відстоював ідею колективного несвідомого. Критичний перегляд різноманітних положень теорії Фрейда став поштовхом до виникнення у  30-х роках нового напряму в психоаналізі – неофрейдизму, представники якого основну увагу приділяли досліджен­ню соціально-філософських проблем. Одним із основних представників неофрейдизму був Е. Фромм, який сконцентрував увагу на суперечливості людського існуван­ня.

 Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенційна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця у світі. Джерела екзистенціалізму – у вченні С.К’єркегора, який першим сформулював поняття «екзистенція» – «внутрішнє» бут­тя людини, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на форму­вання та розвиток екзистенціалізму також «філософія життя» і особли­во феноменологія Е. Гуссерля. Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію у XX ст. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині – М. Хайдеггер, К. Ясперс, у Франції – Ж. П. Сартр, А. Камю, Г. Марсель, М. Мерло-Понті, в Іспанії – Х. Ортега-і-Гассет, в Італії – Н. Аббаньяно та ін. У центрі уваги цих мислителів були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті та сенсу життя, проблема часу як характеристики людського буття.

 У сучасній західній філософії виразно виявляється гуманітарно-ан­тропологічна орієнтація. Філософська антропологія виникла як прояв загального «антропо­логічного повороту», що відбувався в першій чверті ХХ ст. у західноєвропейській філософії. Основними представниками цієї течії є М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен та ін. Своєрідним синтезом екзистенційної та релігійної філософії є пер­соналізм, що визнає особистість і її духовні цінності вищим смислом земної цивілі­зації. Предметом філософського дослідження в персоналізмі є творча суб’єк­тивність людини.

Даючи загальну характеристику за­хідної філософії, треба зупинитися і на такому її напрямі, як релігійна філосо­фія, для якої, як і для екзистенційної філософії, головною проблемою є проблема людського буття. Основне питання релігійної філософії – це питання про ставлення Бога до ство­реного ним світу й до людини і ставлення людини до Бога. Релігійна філософія дає своє вирішення онтологічних, гносеологіч­них, космологічних, соціальних та інших проблем і представлена різними течіями,

Католицька філософія – це сукупність існуючих у католицизмі філо­софських течій, таких як неотомізм, тейярдизм, неоавгустиніанство, «тео­логія звільнення» та інші. Найавторитетнішою течією є неотомізм як офіційна філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напряму: Е. Жільсон, Ж. Марітен, Е. Корет, Ю. М. Бохенський, К. Войтила та ін. Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним прин­ципом якого є принцип гармонії віри та розуму. Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть учення П. Тейяра де Шардена, який претендував на створення наукової феноменології, що синте­зувала б дані науки та релігійного досвіду для розкриття смислу Всесвіту, породженням якого є людина. Початок розвитку протестантської філософської теології поклала лібе­ральна теологія, засновником якої був Ф. Шлейєрмахер. Розвиваючись, протестантська філософія набула різноманітних форм: «діалектична теологія», «ек­зистенційна теологія», «деміфологізоване хрис­тиянство».

Однією з провідних течій сучасної світової філософії є пози­тивна філософія, яка своїм джерелом має класичний позитивізм XIX ст. і в наш час представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом. Неопозитивізм виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методоло­гічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Неопози­тивізм як напрям включає в себе різноманітні логіко-філософські школи: 1) Віденський гурток, представниками якого були М. Шлік, О. Нейрат, Р. Карнап та ін. Основна мета цих вчень – звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також піддати філософське і наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації, сформульованого М. Шліком. Методологічні проблеми, висунуті представниками Віденського гуртка, сприяли виробленню адекватних уявлень про науку, розвитку філософії науки. 2) Львівсько-Варшавська школа – одна з шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К. Айдукевич, Я. Лукасєвич, А. Тарський та ін. 3) Філософія лінгвістичного аналізу відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об’єктом ана­лізу має виступати природна мова. 4) Загальна семантика.

Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки – напряму, що досліджує характе­ристики науково-пізнавальної діяльності. У 1960 – 1970 pp. під впливом ідей К. Поппера скла­лась течія постпозитивізму, який є етапом у розвитку філософії науки. Основні його представники: Т. Кун, І. Лакатос, С. Тулмін, Д. Агассі, П. Фейєрабенд та ін.

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К. Леві-Стросс, Ж. Лакан, М. Фуко, Р. Барт та ін. Структуралізм – це загальна назва ряду напрямів у соціогуманітарному пізнанні, пов’язаних із виявленням структури, тобто сукуп­ності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури. Постструктуралізм – це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному пізнанні, що склалися в ос­новному у Франції. Головними його представниками є:  Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж. Бодріяр, Ж. Ф. Ліотар та ін.

 Ще одна філософська течія, яку слід розглянути у зв'язку з проблемою знання, мови, розуміння — це герменевтика, учення про розуміння і тлумачення текстів та інших проявів думки. Основними представниками герменевтики є Г. Г. Гадамер, К. Апель, П. Рікер та ін.

 Філософія глобальних проблем (А. Печчеї, Д. Форрестер та ін.) породжена процесами глобалізації життєдіяльності сучасної цивілізації й апелює до становлення глобальної свідо­мості як вирішального суб'єктивного фактора майбутнього світового розвитку. Філософія техніки – напрям філософсько-методологічних і світоглядних досліджень фено­мена техніки в сучасному світі, що поширився в Європі, Північній Америці та в Японії.

Сучасна філософія вступає в постнекласичний період розвитку, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі тисячоліть – становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

 

Основні поняття: діалектичний та історичний матеріалізм, суспільно-економічна формація, практика, відчуження, комунізм, ірраціоналізм, воля, екзистенція, життя, позитивізм, верифікація, герменевтика, постмодернізм.

Література:

Енгельс Ф. Стара передмова до «Анти-Дюринга». Про діалектику // Маркс К., Енгельс Ф. Тв., 2-ге вид., – Т. 20.

Енгельс Ф. Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії // Маркс К., Енгельс Ф. Тв., 2-ге вид., – Т. 21.

Ильенков Э. В. Маркс и Западный мир // Ильенков Э. В. Философия и куль­тура. М., 1991.

Кьеркегор С. Страх и трепет. – М., 1993.

Маркс К. Тези про Фейербаха // Маркс К., Енгельс Ф. Тв., 2-ге вид., – Т. З.

Маркс К. До критики політичної економії. Передмова // Маркс К., Ен­гельс Ф. Тв., 2-не вид., – Т. 13.

Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія. Розділ 1 // Маркс К., Енгельс Ф. Тв., 2-ге вид., – Т. З.

Камю А. Бунтующий человек. – М., 1990.

Маркузе Г. Одномерный человек. – М., 1994.

Перри Андерсон. Размышление о западном марксизме. – М., 1991.

Проблема человека в Западной философии. – М., 1988.

Фрейд З. Введение в психоанализ. – М., 1991.

Фромм Е. Душа человека. – М., 1992.

Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987.

Кун Т. Структура научных революций. – М., 1977.

Леви- Стросс К. Структурная антропология. – М., 1985.

Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. – М., 1986.

Гадамер Г. - Г. Герменевтика і поетика / Вибрані твори. – К., 2001.

Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. – М., 1992.

Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории,. – Т. 1. – М., 1993.

Современна я Западная философия. Словарь. – М., 1991.

Філософія. Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного / – К., 1997. Теми: 2, 3.

Філософія. Підручник для вузів / За ред. Г. А. Заїченка / – К., 1995. Розділи: 2, 4.

Філософія. Курс лекцій /Бичко І. В., Табачковський В. Г., Горак Г. І. та ін. – К., 1993. – Лекції: 8,9.

 

Завдання для самостійної роботи

1. Розкрийте основні принципи матеріалістичного розуміння історії.

2. У чому полягає суть діалектичного матеріалізму?

3. Розкрийте зміст основних змін у парадигмі філософського мислення при переході від класичної філософії до некласичної.

4. Розгляньте тлумачення поняття «свобода» у філософії екзистенціалізму.

5. Поясніть, що таке «протестантська етика».

6. Порівняйте основні ідеї неопозитивізму та постпозитивізму.

7. Визначте основні ідеї філософської антропології ХХ ст.

8. Розкрийте філософські позиції неотомізму.

9. Порівняйте провідні ідеї фрейдизму та неофрейдизму.

10. Що таке філософський постмодерн? Розгляньте його основні принципи.