Тема 16. Історична динаміка суспільного життя

Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та не­вичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії. Його реалізація передбачає з’ясування низки складних проблем: почат­ку, спрямованості, сенсу і кінця історії, співвідношення універсального і локального, конкретно-історичного і архетипного, центру та периферії, класичних та некласичних соціокультурних форм, типового й унікаль­ного у світовій історії тощо.

Термін «філософія історії» запрова­див Вольтер у 18 ст., але реальне формування філософії історії як певної галузі людських знань започатковується ще у стародавньому суспільстві. Філософські погляди на історію в цей період були органічною складовою міфологічного світогляду та історичних учень таких мислителів, як Платон, Арістотель, Полібій у Греції, Конфуцій в Китаї та ін. Саме тоді формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський, регресистський і циклічний. Усі ці напрями збереглись і не втратили значення основних донині. У ХХ ст. поряд з цими напрямами, які репрезентують лінійну філософію історії, виникає й принципово відмінна, нелінійна філософія історії. Предмет філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямів ідеться, становить суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані у філософії історії багато спільного з історичною наукою. Але є й істотні відмінності. Історію цікавлять переважно лока­лізовані в просторі та часі суспільні події, процеси, явища, тоді як філосо­фію історії – масштабні цілісні соціокультурні формоутворення. Історія досліджує передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу, філософія історії – глибинні тенденції та закономірності цих змін.

Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер ос­новоположного для філософського осягнення історії. Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов’язаних із діалектикою загального та особливого в історич­ному процесі, співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це вимагає, у свою чергу, дослідження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи со­ціально-історичного закону, форм, етапів і критеріїв суспільного про­гресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та різно­манітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для філософії історії.

Формування філософії історії як самостійної філософської дисципліни пов’язане з іменами Вольтера, Кондорсе, Гердера, Гегеля (прогресистський напрям), Монтеня, Руссо (регресистський), Макіавеллі, Віко (циклічний). Філософія історії XVIII – першої половини XIX ст. у поясненні закономірностей суспільного розвитку орієнтувалась на дві мето­дологічні установки. Однією з них був натуралізм у формі географічного детермінізму(Ш. Монтеск’є, Г. Гердер та ін.), або ж ідеалістич­ний натуралізм (К. А. Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо). Друга методологічна орієнтація, започаткована Дж. Віко, є характерною для ідеалістичних учень (І. Кант, Г. Гегель).

На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської дум­ки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності, але єдності такої, що у свою чергу, утво­рюється множиною великих історичних індивідів. Монадне розу­міння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (фор­маційного) та індивідуалізуючого (цивілізаційного)підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, ос­кільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить із їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності.

Формаційний підхідбазується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-по­ступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій. Поняття суспільно-економічної формації входить до ка­тегоріального апарату вчення, розробленого Марксом та Енгельсом, і є одним із наріжних у контексті цього вчення. Термін «формація» охоплює відразу два зрі­зи людського суспільства –суспільство як процес і як стан, структуру системи відносин між людьми. Основні поняття – «суспільно-економічна формація» та «суспільна формація». Суспільно-економічна формація частіше трактувалась як сукуп­ність виробничих відносин; суспільна формація – як сукупність су­спільних відносин. Крім того, використовуються терміни: «історична фор­мація», «економічна формація», «формації суспільного виробництва». Отже, основні значення формації у Маркса такі: історично визначена сукупність виробничих відносин; історично визначена сукупність суспільних відносин; економічна структура суспільства взагалі; ступінь історичного розвитку суспільства (докласове суспільство, класове суспільство та майбутнє безкласове суспільство); історичний тип суспільства.

За сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з п’яти суспільно-економічних формацій, стала очевидним фактом. При розробці нелінійного розуміння історичного процесу першорядного значення набуває поняття «цивілізація». З кінця XVIII ст. проблема цивілізації посідає одне з чільних місць у західноєвропейській філософії та історії. Десь із середини XX ст. підхід до цивілізаційної тематики змінюється, і мова вже йде частіше не про цивілізацію, а про цивілізації. Відповідно й історичний процес загалом постає не як один і єдиний моноліт, що проходить через ряд темпорально-просторових видозмін, а як низка послідовних і співісну­ючих соціокультурних формоутворень, локалізованих у соціальному про­сторі та часі. Починаючи з середини 80-х років XX ст., мультиплікативний підхід до цивілізаційної проблематики поступово стає домі­нуючим. Різко розширюється спектр вживання семантичних значень слова «цивілізація».

М. Я. Данилевський, російський філософ ХІХ ст., вперше розглянув проблему цивілізації не з позицій європоцентризму – як становлення і розвиток однієї і єдиної західноєвропейської цивілізації на противагу всім іншим, «до цивілізованим» народам, а як проблему множинності цивілізацій. Данилевський розглядає часовий рух людського суспільства як низ­ку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які він називає культурно-історичними типами, а на етапі зрілості – ци­вілізаціями.

Багато спільного з Данилевським є у О.Шпенглера, німецького філософа ХІХ –ХХ ст., який, проте, тлумачить цивілізацію не як злет, а як омертвіння відповідної історичної культури. Загальна кількість і означення розвинутих культур у Шпенглера не збігаються з Данилевським. За Шпенглером їх вісім: китайська, вавілонська, єгипетська, антична (вона ж – аполонівська, або греко-римська), арабська (магічна), західна (фаустівська), культура майя та російська. Найдокладніше Шпенглер зупинився на порівняль­ному аналізі життєвого кола (завершальною стадією якого і є цивіліза­ція) чотирьох культур — індійської, античної, арабської та західноєвро­пейської.

Базовою ідеєю філософсько-історичної теорії А. Тойнбі, англійського філософа ХХ ст., була ідея існування локальних, відносно замкнених цивілізаційних спільностей, кожна з яких має свою власну історію. А.Тойнбі виділяє у своєму 12-томному «Дослідженні історії» двадцять одну таку спільність, зводячи, зрештою, їх чисельність до тринадцяти. Сукупність історій цих цивілізаційних спільностей (цивілізацій) утворює всесвітньо-історичний процес. У перебігу історії усіх цивілізацій Тойнбі виділяє наступні етапи: виникнення, ріст, надлом, деградація та дезінтеграція, які характеризуються з позицій філософії життя. Ці етапи є спільними для всіх цивілізацій, але кожна проходить їх по-своєму, накладаючи на них відбиток власної унікальності. Розвиток цивілізацій здійснюється за законом «виклику та відповіді». Становлення, розвиток і прогрес цивілізації відбувається доти, доки вона може сприймати виклики дов­кілля і адекватно реагувати, давати відповідь на них.

У сучасній філософії цивілізаційна проблематика розглядається, як правило, крізь призму співвідношення тради­ційних цивілізацій з техногенною, що перманентно переростає в посттехнічну (постіндустріальну) і далі – в інформаційну. З позицій сучасного трактування цивілізаційного підходу, як і з по­зицій його традиційного варіанта, історичний процес постає не монолінійною послідовністю, а поліцентричним процесом розвитку і зміни таких культурно-історичних форм, як цивілізації, кожна з яких роз­глядається як нелінійне утворення монадного характеру.

Монадність цивілізацій постає як їхня взаємовідокремленість, доцентровість, замкненість. Особливістю цивілізаційного підходу і в традиційному, і в сучасному варіанті є його плюралістичність, що дає можливість уникнути однобічності в дослідженні історичного процесу. Для цього підходу характерний розгляд цивілізацій як рівноцінних і самобутніх виявів історичного існуван­ня людей.

З позицій цивілізаційного підходу, як підходу послідовно нелінійно­го, історичний прогрес виявляється в тому, що кожна цивілізація в процесі самовизначення і самоствер­дження відтворює себе заново і збагачує своїм, тільки їй притаманним екзистенційним досвідом неминущі інваріантні структу­ри і цінності загальнолюдського характеру. Відтворення таких інваріантних загальнолюдських цінностей у контексті певної цивілізації має свій ритм і реалізується через органічне поєднання засвоєння і творення. Критерієм прогресу виступає, таким чином, ступінь розвиненості, самоідентифікації і самореалізації певної цивілізації, умовно кажучи, відстань, пройдена саме нею по шляху відтворення та збагачення загальнолюдських цінностей та інваріантних структур культури.

Розвиток суспільства – це закономірний і водночас стихійний, випадковий процес. Він може супроводжуватися прогресивними і регресивними, революційними і контрреволюційними перетвореннями в суспільних відносинах. Історичний процес багатомірний і мінливий, відповідно й осмислення його здійснювалося в різних ракурсах, у руслі різних напрямів, призводило до формування, утвердження та зміни основоположних парадигм історичної свідомості.

Таким чином, основних напрямів філософського тлумачення історії три: прогресистський, регресистський і циклічний; основних парадигм дві: класич­на і некласична. Вершиною розуміння історичної реальності в рамках класичної, лінійної парадигми і водночас першим контурним абрисом некласичної парадигми історичної рефлексії є марксистська інтерпрета­ція історії як природно-історичного процесу зміни суспільно-економіч­них формацій. З’ясування своєрідності цивілізацій як цілісних, відносно автономних і локалізованих у соціальному хронотопі культурних утво­рень, їхньої ролі й місця в історичному процесі є однією з особливостей некласичної парадигми філософсько-історичного мислення. Вона є основою для розробки, обґрунтування і реалізації нелінійного підходу до осягнення та адекватного відображення розмаїття людської історії.

Історичний шлях людства за такого підходу постає не як одноліній­ний і неухильно поступальний рух єдиного суб’єкта – людського су­спільства загалом, а як сукупність самобутніх історичних організмів, бага­толінійний, поліцентричний, багатомірний процес надскладної конфігу­рації, перебіг якого аж ніяк не може зводитись до сукупності змін посту­пального характеру. Цивілізації виступають у даному разі як своєрідні макроіндивіди історії, в кожному з яких фокусується, відтворюється, уособлюється відповідною мірою і специфічним саме для нього чином увесь всесвітньо-історичний процес. Тобто як рівноцінні і водночас неповторні монади загально-історичного рівня, відмінності між якими спри­чинюють багатоманітність, невичерпність і нескінченність людської історії. Відповідно докорінним чином переосмислюються, помітно кон­кретизуючись, поглиблюючись і доповнюючись, існуючі трактування суспільного прогресу. Прогрес за нелінійного розуміння історії вбачається не лише в невпинному і нескінченному просуванні в одному й тому ж напрямі від менш досконалого – до досконалішого одного, уніфікованого надсуб’єкта, але не меншою мірою – у саморозвитку, самовизначенні, самовдосконаленні і самоздійсненні кожною з цивілізацій своїх, лише їй притаманних за­датків, здатностей, здібностей і можливостей. І завдяки цьому – в збагаченні своїм, властивим саме для даної цивілізації, екзистенційним дос­відом загальнолюдських структур і ціннос­тей, які в розвитку кожної з цивілізацій збагачуються новими смисловими відтінками.

 

Основні поняття: філософія історії, суспільно-економічна формація, культура, цивілізація, прогрес, регрес, соціальний простір і час.

Література:

Блок М. Апология истории. – М., 1993.

Бердяев Н.А. Смысл истории. – М., 1990.

Сорокин П. Социальная стратификация и социальная мобильность // Че­ловек. Цивилизация. Общество,. – М., 1992.

Тойнбі А. Дослідження історії. – К., 1995.

Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. – Т.1. – М., 1993.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

Франк С.Л. Духовные основы общества. – М., 1992.

Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1991.

Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. – Л., 1990.

Філософія: Навч. посібник за ред. І. Ф. Надольного. – К., 2000. – Теми 14, 15.

Філософія: Підручник / Бичко І. В. – К., 2001. – Лекції 28, 29.

Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.

 

Завдання для самостійної роботи

1. Визначте філософський зміст поняття «історія».

2. Розкрийте сутність соціально-історичного простору і часу у філософському розумінні.

3. Порівняйте історичне і філософське знання.

4. Розкрийте проблему визначення основних цінностей в історичному процесі.

5. Розгляньте проблему ролі людини в історії.

6. Порівняйте формаційний та цивілізаційний підходи до аналізу суспільства.

7. Проаналізуйте проблему сенсу історії.