Тема 8. Розвиток філософської думки в Україні і Росії

У розвитку української філософії можна виділити принаймні три головних періоди, що відзначалися своєрідністю існування української філософської думки впродовж її багатовікової історії.

Перший період історії української філософії припадає на час існування Київської Русі. Саме в межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, що не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування. Цей період охоплює час, починаючи з XI ст. (найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби, що збереглася до наших днів, вважають «Слово про закон та благодать» Іларіона), і триває до середини XIV ст. і навіть XV ст.

Філософська думка цього періоду відображає греко-слов’янський, християнський тип культури з притаманним йому акцентом на проблему «людина – Бог», крізь призму якої здійснюється осмислення граничних підстав людського існування. У ній переважають проблеми, пов’язані з усвідомленням сутності людини та філософсько-історичні питання. Тоді філософія ще не виокремилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Другий період, який пов’язаний з часом козаччини, ознаменований значним розвитком культури, що припадає на добу XVI – XVIII ст. У XVI ст. в Україні запроваджується масове книгодрукування, розгортається діяльність Острозького центру. На XVII ст. припадає час діяльності братств, заснування Києво-Могилянської академії. Українська культура бароко зумовлює спрямування філософської думки цієї доби. У філософії акцент переноситься на проблему «людина – Всесвіт»: поряд із питаннями етики і філософії історії важливе місце відводиться діалектиці, логіці, метафізиці, натурфілософії.

Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський, Г. Смотрицький, П. Могила, І. Галятовський, Л. Баранович, І. Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу українського народу за своє соціальне та національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості.

У цей час відбувається формування професійної філософії як специфічної сфери теоретичного мислення. Найвиразнішим виявом цього є філософія професорів Києво-Могилянської академії. Учені академії І. Гізель, М. Козачинський, Г. Кониський, Ф. Прокопович, С. Яворський розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Вершиною філософської думки в Україні в цей період постає філософія Григорія Сковороди. Великий мислитель, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Г. Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього виводиться філософський напрям, який був розвинутий П. Юркевичем і отримав назву філософії серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн.

Третій період, який хронологічно охоплює XIX – першу третину XX ст., позначений тим, що у філософському житті визначальну роль відіграє течія, сформована в межах культури романтизму. Завдяки їй у філософії постає проблема «людина – нація» і започатковується розробка філософії національної ідеї. У межах романтичного типу культури протягом XIX ст. значною мірою розвивається і професійно-філософське знання, найбільш яскраво представлене у філософії П. Юркевича. Але особливості розвитку філософії України в цей період визначає здебільшого не професійна філософія. Вони, передусім, зумовлюються зв’язком філософії з художньою літературою, наукою, політичною та релігійною думкою.

Російська релігійна філософія, яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і російської ментальності (В. Соловйов, П. Флоренський); розвивала в руслі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (М. Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості українських гуманістів і демократів середини ХІХ – початку ХХ ст. Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, учених-суспільствознавців М. Костомарова, О. Потебні, М. Драгоманова, М. Грушевського, які розвивали ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості й розвитку національної культури та освіти.

Наступним періодом в історії України є 20 – 80-ті роки ХХ ст., позначені існуванням України в складі СРСР. Буття української культури у ХХ ст. виявляється у двох напрямах. Один визначався умовами існування України в межах тоталітарної, багатонаціональної держави. Другий – складним і неоднозначним за соціально-економічними, культурними, психологічними та політичними наслідками життям емігрантів, відірваних від своєї Батьківщини. Таким є в найзагальніших рисах соціально-культурне тло, що визначало особливості існування філософської думки українського народу мало не до кінця ХХ ст.

Однією з найяскравіших ліній в історії української філософської думки є «філософія серця» - учення, що спирається на біблійну традицію ототожнювати духовну реальність із серцем. Філософсько-антропологічна концепція «серця» як серцевини люд­ського буття і визначальної основи людини ґрунтується на традиціях християнської філософії, що поєдналися із своєрідним менталітетом представників східнослов’янської культури. Найвизначнішим українським філософом ХVІІІ ст., у творчості якого ця тема займала центральне місце, був самобутній мислитель Г. С. Сковорода.

В основі філософії Г. Сковороди лежить теорія двонатурності всього сущого. Усе існуюче має дві «натури» – видиму, зовнішню, матеріальну, що дана людині у відчуттях, і невидиму, внутрішню, духовну, що доступна зосередженому, проникливому спогляданню. Первинною, головною є духовна природа речей як їх форма, ідея. Учення Сковороди у багатьох відношеннях мало антропоцентричний характер - його головним ядром бу­ла людина і людське буття. Сутність людини, істинно людське і високоморальне визначається її внутрішньою природою, духовністю. Ідея «внутрішньої людини» виражається у Сковороди через поняття «серця», що розглядається як духовний центр почуттєво-інтелектуального життя особистості, в ньому інтегруються почуття, мислення, воля; цей глибинний центр особистості є потаємним, сокровенним і непроникним для людських очей. У такому розумінні «серце» конституює саму особистість, визначає її істинну суть і духовну цінність. Щастя дістається через самопізнання - осягнення власного духовного осереддя, через розпізнання "спорідненості" людини певному типові діяльності і самовдосконалення.

Ідейним спадкоємцем Г. Сковороди в розробці теми «серця» став П. Д. Юркевич. У класичній роботі Юркевича «Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия» ця тема отримує всебічне обґрунтування та аргументацію, оформляється в розгорнуту філософсько-антропологічну концепцію. Ідеї «філософії серця» Юркевич розвиває також у інших своїх працях – «Из науки о человеческом духе», «Мир с ближними как условие христианского общежития», в «Ідеї» та ін. В концепції Юркевича охоп­люється і осмислюється широке коло проблем духовного життя людини. Продовжувачем «філософії серця» став В. В. Зеньковський, також представник київського осередку філософської думки. Проблеми, підняті у «філософії серця», питання емоційно-почуттєвої культури людини – «культури серця» займали значне місце в суспільно-політичній, філософській думці та українській літературі XIX – поч. XX ст. Вони знайшли відображення у творчості М. Н. Гоголя, І. С. Нечуя-Левицького, П. О. Куліша, М. І. Костомарова, Т. Г. Шевченка, Лесі Українки та інших письменників і мислителів.

Яскраве, видатне продовження і розвиток ідеї «філософії серця» отримали в російській філософській думці, осередком якої був Московський університет. В. Соловйов, філософські погляди якого сформувались під значним впливом П. Д. Юркевича, у своїй творчості розвиває деякі ідеї його метафізичної концепції. У традиційно-християнському плані розгортає «філософію серця» Б. П. Вишеславцев. Серед західних мислителів Вишеславцев відмічає зв’язок «філософії серця» з ідеями М. Шелера і Б. Паскаля. Глибоко і всебічно розвивали теми «філософії серця» С. Л. Франк та І. О. Ільїн – ідеї, намічені попередниками, повно і до кінця розгортаються у їхній творчості.

 У розвитку «філософії серця» відмічається тенденція до поступового зміщення її «центру ваги» у сферу соціального буття: від проблем внутрішнього світу, духовного розвитку і самовдосконалення особистості – до соціально-філософської, культурно-історичної, суспільно-політичної проблематики, від православно-християнського вчення – до соціально-етичної філософії, осмислення духовних основ індивідуального і соціального буття людини. Цю лінію можна прослідкувати й у творчості окремих мислителів, і також в історичному плані.

3 «філософією серця» так чи інакше пов’язана творчість найглибших російських мислителів, письменників і філософів. Теми, ідеї, мотиви «філософії серця» розвиваються, відображаються, відгукуються в російській літературі і поезії - у Достоєвського, Толстого, Лєскова, Тютчева, Блока та ін., у філософських ученнях М. О. Бердяєва, Г. Г. Шпета, С. М. і Є. М. Трубецьких, Л. І. Шестова, М. О. Лосского та ін.

«Філософія серця» співзвучна національному духові, виражає духовну сутність народу, її ідеї знайшли своє продовження в сучасній філософській думці і значно вплинули на її розвиток.

 

Основні поняття: кордоцентризм, антеїзм, барокальність, естетизм, братські школи, споріднена праця, філософія серця, філософія національної ідеї.

Література:

Філософія. Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К., 1997. – Тема 4.

Філософія. Підручник для вузів / За ред. Г. А. Заїченка. – К., 1995.

Філософія. Курс лекцій / Бичко І. В., Табачковський В. Г., Горак Г. І. та ін. /– К., 1993. – Лекції 10, 11, 12.

Горський В. С. Історія української філософії. – К., 2002.

Іваньо І. В. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди. – К., 1983.

Федів Ю. О., Мозгова Н. Г. Історія української філософії. – К., 2001.

Юркевич П. Д. Философские произведения. – М., 1990.

Сковорода Г. Зібрання творів у 2-х тт. – Т.1. – К., 1973.

 

Завдання для самостійної роботи

1. Поясніть зміст основних особливостей української філософії: естетизму, кордоцентризму, антеїзму, барокальності, схильності до життєвої настанови та морального повчання.

2. Поясніть, чим була зумовлена змістовна спрямованість філософської думки Київської Русі.

3. Визначте, що було спільного та відмінного в ідеях західноєвропейського та українського гуманізму.

4. Охарактеризуйте роль братських шкіл у розвитку освіти і філософії в Україні.

5. Розкрийте зміст основних філософських ідей Г. Сковороди та поясніть, у чому саме полягає їхня оригінальність.

6. Розкрийте суть, джерела й основні ідеї української «філософії серця».

7. Розгляньте філософські ідеї П. Д. Юркевича та його вплив на подальший розвиток філософської думки.

8. Визначте, як вплинули ідеї німецької класичної філософії на розвиток української філософської думки ХІХ ст.

9. Поясніть взаємозв’язок розвитку філософії, літератури та громадсько-політичних рухів в українській духовній культурі.

10. Розкрийте головні особливості розвитку української філософії у ХХ ст.