Поняття «політика». Політика та її призначення в суспільстві

«Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою,

політика цікавиться нами»

Уінстон Черчілль

Предметом дисципліни «Політика та управління» є політика як мистецтво управління. Загалом об’єктом політичної науки виступає політика як явище, яке за природною є надзвичайно складним, що обумовлено його багатоманітним та різноплановим змістом – соціальним, гуманістичним, культурним, ідеологічним, а також окремими його проявами/формами. Як засіб організації й регулювання суспільного життя, політика не має собі рівних, і, напевне, збереже своє значення в майбутньому. На сучасному етапі розвитку Української Держави в умовах демократизації, гуманізації та індивідуалізації усіх сфер суспільного життя основним завданням політики має стати підвищення її ефективності й відповідальності.

Перші спроби визначити дефініцію «політика» (від грец. рolitike – мистецтво управління державою) через мистецтво володарювати, ми можемо знайти ще в працях античних мислителів. Взагалі походження поняття «політика» здебільшого пов’язують із назвою однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в який він розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади. Так, на думку Аристотеля, політика – це виважена суспільна практика, спрямована на приборкання сліпих пристрастей індивіда.

Німецький вчений М. Вебер розуміє під політикою прагнення до участі у владі, або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей або окремими людьми. Інакше кажучи, хто займається політикою, той прагне влади. Але з якою метою, заради чого, заради власного престижу, виходячи із суто егоїстичних міркувань, або заради реалізації можливостей, що підпорядковані іншим цілям в ім’я суспільного блага та розбудови держави.

Ще Т. Гоббс зазначав, що людина від природи є істотою егоїстичною, тому задовольняє свої потреби у боротьбі із собі подібними. На думку           Г. Гегеля, така боротьба властива нерозвиненому суб'єкту, бо «рабська свідомість уперто наполягає на своїй однинності». Егоїстична людина завжди прагне задовольнити свої потреби за рахунок інших, мати перевагу над ними.

Отже, життя людей буває подібним до повсякденного пошуку власної вигоди, долання перешкод у здійсненні власних інтересів (такими перешкодами стають інтереси інших людей та їх груп). Однак далеко не кожна суперечність інтересів має політичний характер, адже бувають перешкоди об'єктивні.

У суспільстві найбільш дійовим засобом задоволення приватних інтересів є панування. Останнє саме по собі ще не є ознакою політики, політичної взаємодії. Це можуть бути і звичайне свавілля, незаконне, злочинне, брутальне примушення, репресії, що викликають цілком зрозумілі опір та протидію. Панування, гноблення завжди супроводжуються посиланням на якусь вищу, більш значущу за окремі, приватні інтереси, необхідність. У ролі засади обмеження інтересів і прав індивідів може бути загальний інтерес, такий, що є спільним для всіх і зверхнім щодо інтересів приватних та групових. Узасаджені ним панування і примус набувають легітимності, чогось такого, чому треба беззаперечно підкоритися — лише тоді виникає політична взаємодія між людьми. Як зазначав А. Грамші, держава є "диктатура плюс гегемонія".[1]

Проте, політика — це не лише сфера виявлення інтересів соціальних груп, зіткнення їх і протиборства. Це також спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх началу, яке є найбільш значущим, а отже, і обов'язковим для усього загалу.

У вітчизняній та зарубіжній науковій традиції можна виокремити такі теоретико-концептуальних підходи до дослідження сутності політики: директивний, функціональний, комунікативний, біхевіористський, плюралістичний та формально-правовий підходи. Розглянемо детальніше кожен підхід. В межах директивного підходу політика визначається як боротьба за владу і мистецтво володарювання.

Функціональний підхід до дослідження політики йде від античного полісу (міста-держави), в якому всі учасники політичної співдружності (політії) мають можливість виконувати в її межах різноманітні функції. Сутність політики в такому розумінні полягає у розподілі обов’язків і повноважень за умови їх узгодження,а також у забезпеченні ефективності політії і цілісності політичної співдружності. Сьогодні такий підхід підтримують представники школи системного аналізу, згідно з яким політика – це саморегульована система, що існує у певному суспільному середовищі й виконує сукупність функцій щодо його регулювання. Зокрема, на думку        Д. Істона, політика – це система взаємодій, за допомогою яких здійснюється і закріплюється розподіл цінностей у будь-якому суспільстві.

В межах комунікативного підходу поняття «політика» розглядається у його взаємозв’язку із категорією людина, під якою розуміється істота політична. Вперше таке бачення взаємозв’язку було розкрито згаданим нами раніше Аристотелем. Саме людина – єдина з усіх живих істот має мову, здатна до сприйняття таких понять, як добро й зло, справедливість і несправедливість. Завдяки тому людина створює сім’ї, громади-поселення, держави, котрі є нічим іншим, як різними формами людського спілкування. В цьому зв’язку важливо зауважити, що саме поліс Аристотель називав цілком завершеною та досконалою формою спілкування.

У дослідженні комунікативних аспектів політики важливу роль відіграє теорія загальних засобів взаємодії або символічних посередників. Згідно з цією теорію політика спрямована на: (1) виявлення мети існування спільноти, (2) визначення загальних інтересів усіх суб’єктів політики – учасників даної спільноти; (3) розробка спільних і обов’язкових для всіх правил поведінки; (4) створення загальнозрозумілої для всіх суб’єктів мови, що забезпечує ефективну взаємодію та взаєморозуміння.

Представники біхевіористського підходу виходять з того, що політика – це боротьба за розподіл цінностей у суспільстві, центральним питанням якої є: «хто домагається чого, коли і як?».

У рамках плюралістичного підходу політика розглядається як процес зіставлення, перемовин, торгу, узгоджень і компромісів поміж прибічниками різних поглядів та інтересів, процес, за допомогою якого індивіди, що ставлять перед собою різні цілі, досягають загальноприйнятих рішень.

У минулому значний вплив мали представники формально-правового підходу, які вважали, що політика – це передусім діяльність і вплив офіційних установ та впроваджених державою правових норм.

Найбільш поширеними у сучасній науковій політичній думці є такі визначення дефініції «політика», що ґрунтуються на розумінні політики як достатньо складного явища, що потребує більш ґрунтовного аналізу його сутності та змістовних характеристик:

(1) Політика – це відносини, що включають згоду, підпорядкування, панування, конфлікт і боротьбу між групами, класами, націями, прошарками, стратами і окремими людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика) з приводу завоювання чи досягнення влади, її утримання, організації та використання.

(2) Політика – курс, напрям, на основі якого виробляються і приймаються рішення, заходи щодо планування і виконання різних завдань. Наприклад, «міжнародна політика уряду», але разом з тим «торговельна політика фірми».

(3) Політика – конкретна сфера, де окремі люди і політичні утворення (угруповання) та соціальні групи ведуть боротьбу за завоювання державної влади. В цьому випадку кажуть: «займатись політикою» або навіть «триматися подалі від політики».

(4) Політика – більш широке явище, а саме, як мистецтво управління людьми у суспільстві, організація життя громадян, розподіл та перерозподіл ресурсів, підтримання порядку збереження внутрішнього і зовнішнього миру чи, навпаки, ведення війни, контроль суспільства і людини. В цьому зв’язку відомий американський соціолог Толкотт Парсонс слушно зауважив: «Феномен є політичним настільки, наскільки він зачіпає організацію і мобілізацію ресурсів, які необхідні для досягнення мети конкретного колективу чи спільності. Через те кажуть: «Усе – політика».

(5) Політика – це напрям дії або утримання від неї, обрані державними органами для розв’язання певної проблеми або сукупності взаємно пов’язаних проблем (Леслі А. Палл).

(6) Політика — це специфічна сфера людської діяльності, в якій виявляються відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй тощо; ці інтереси стикаються, протиставляються чи збігаються, відбуваються безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть привести їх до певного компромісу та узгодженості.

(7) Політика – це важливий фактор суспільно-історичного процесу в двох його головних функціях: всезагального організаційного принципу суспільства і як його конкретна регулятивно-контрольна сфера чи система, яка спрямовує життєдіяльність, відносини людей, суспільних гру, страт, націй, народів і країн. В цьому зв’язку важливо зауважити, що політика має дві сторони, в основі кожної (політичного життя, політичних відносин тощо) лежать інтереси соціальних груп та окремих індивідів. Проте у першому випадку політика означатиме сферу суспільного життя, де інтереси як вступають у реальні, уявні чи «символічні» протиріччя, так і збігаються і поєднуються між собою, будучи регульовані владою, яка володіє монополією на законний примус, законне насильство. У другому випадку політика – це арена, де в боротьбі за завоювання державної влади чи за безпосередній вплив на неї стикаються індивіди і соціальні групи та їх представники: партії, лобі, союзи спілки чи більш-менш організовані і недовготривалі соціальні рухи, групи інтересів, тиску.

В узагальненому вигляді під політикою слід розуміти одну із найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень.

Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

• за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна, військова тощо);
• за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);
• за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна);
• за носіями й суб'єктами (політика держави, партії, руху, особи);
• за терміном дії, (коротко-, середньо-, довгострокова).

Політика має складну структуру. Найчастіше виокремлюють у ній три головні елементи:

• Політичні відносини та політична діяльність (відображають стійкий характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади).
• Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів).
• Політична організація (характеризує роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів). Охоплює такі елементи: сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску; громадські організації та рухи тощо[2].

Політика є багатовимірним або багатоаспектним явищем, що обумовлено складним рівнем аналізу політики як об’єкту політичного дискурсу. Проаналізуємо окремі аспекти політики.

Інституціональний проявляється через конституцію, правовий порядок, політичні традиції. Домінантними в цьому вимірі є інститути влади. До початку ХХ сторіччя політику ідентифікували з державною владою, напрямами її діяльності та формами державного устрою. У наш час, коли розвинулися недержавні структури, в яких концентрується влада (партії, групи тиску, засоби масової комунікації), політику стало неможливо ототожнювати тільки з державною діяльністю і владою. Під політикою тепер розуміють усі відносини з приводу суспільної (тобто неособистої або родинної) влади. Уряди, парламенти, суди, комітети та відомства – усе це інститути, що пов’язані із існуванням конституційного, правового порядку. Засади політичного волевиявлення також реалізуються через інститути: вибори, право на свободу думки, партій і спілок. Два інші виміри політики – нормативний та процесуальний – також обумовлені інститутами.

Політика має нормативний аспект. Домінантними в цьому є цілі, завдання і об’єкти політики. Їх формування залежить від інтересів, які існують в суспільстві, і є надзвичайно різноманітними, суперечливими, часто антагоністичними. Кінцеві цілі політики в рамках цього змісту трактуються відповідно до двох існуючих підходів. Відповідного до одного з них, сутність політики полягає в об’єднанні людей для досягнення загального блага, запобігання розпаду тощо. Згідно з іншим, мета політики – у забезпеченні панування одних груп людей над іншими, у класовій боротьбі. Робітничий клас, на думку К. Маркса і Ф. Енгельса, ставав політично розвинутим, якщо піднімався до усвідомлення своїх класових інтересів, протилежних інтересам буржуазії. В. Ленін вбачав головний зміст політичної боротьби у встановленні диктатури одного класу над іншим.

Наступний аспект – процесуальний – виокремлює політику з різноманітних видів управлінської діяльності. В політиці концентрується підтримка існуючого ладу і способу життя однією частиною населення, нейтральність чи незадоволення іншої частини. Тому політикою є не стільки функціонування державного апарату як такого, скільки розв’язання ним конкретних суспільних проблем у тій чи іншій формі: через нормотворчість, діяльність щодо підтримання або зміни відносин, досягнення загальної згоди. Процес прийняття рішень із найрізноманітніших питань життя суспільства є домінантою цього аспекту політики.

Функції політики – це основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, то виокремлюються багато різних її функцій. Головною з них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення і полягає у керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та цілісності суспільства.

Інші функції політики підпорядковуються головній. До них, зокрема, належать:
(1) Вираження і задоволення соціальних інтересів. Політика покликана створювати членам суспільства можливості для вираження і задоволення їхніх суспільно значущих інтересів і потреб.

(2) Інтеграція суспільства на основі узгодження соціальних інтересів. Політика координує соціальні інтереси і потреби, певним чином субординує їх, підпорядковує часткові інтереси загальним. Вона може виражати у першу чергу інтереси лише частини суспільства, підпорядковуючи їй інші інтереси. У цьому разі політика відіграє дестабілізуючу роль і може викликати гострі соціальні конфлікти й навіть руйнування суспільства як політично організованої спільноти.

(3) Раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів, їх цивілізоване вирішення через діалог членів суспільства між собою і з державою.
(4) Соціалізація особи, тобто становлення індивіда як члена людської спільноти, включення його у складний світ суспільних відносин. З одного боку, політика забезпечує цілеспрямований вплив на соціалізацію особи, а з іншого — виступає засобом, за допомогою якого індивід здатен набути соціальних якостей, формувати себе як суспільно активного суб'єкта. Причому у сфері політики домінуючим мотивом соціальної активності особи є не пристосування до середовища, а потреба у його зміні та вдосконаленні.

(5) Забезпечення наступництва та інноваційності суспільного розвитку. Завдяки політиці забезпечується послідовність розвитку суспільства, в управлінні суспільними процесами враховується досвід попередніх поколінь і одночасно впроваджуються зумовлені назрілими потребами й вимогами новації.

Це найбільш загальні напрями впливу політики на суспільство. До числа її функцій належать і ті, які здійснюються окремими суб’єктами політики. Така всеосяжна роль політики зумовлена трьома її найважливішими властивостями: універсальністю, інклюзивністю та атрибутивністю.

Універсальність політики полягає у її всеосяжному характері, здатності впливати практично на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства, починаючи з масштабів держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини.

Інклюзивність (від лат. includere — включати) політики — це її здатність необмежено проникати в усі сфери суспільного життя.

Атрибутивність політики проявляється у її здатності поєднуватися з неполітичними суспільними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші види суспільних відносин і сфери суспільного життя. Атрибутивність притаманна й іншим організаційно-регулятивним сферам, але різною мірою і не в такій імперативній формі.[3] Так, право може не охоплювати культуру, ідеологію чи мораль, морально-етична сфера може не впливати на економіку тощо. Водночас політика безперешкодно вступає в найрізноманітніші взаємодії, утворюючи різні види і сфери суспільних відносин — політико-економічні, соціально-політичні, політико-культурні, політико-правові, морально-політичні тощо і породжуючи відповідні галузі управління та наукового знання про них.

Функції і властивості політики реалізуються за допомогою низки засобів. Такими засобами є право і примус (як найважливіші засоби здійснення влади), а також мораль» мова, символіка тощо. Примус, насильство домінували в політиці протягом усієї історії людства. В сучасних демократичних державах у політиці переважають право і мораль. Це зовсім не означає відмови від примусу. Ефективна політика передбачає оптимальне поєднання примусу, права й моралі. В разі відсутності оптимального співвідношення цих засобів політика втрачає свою здатність виражати інтегрований суспільний інтерес.

Співвідношення в політиці примусу і права значною мірою залежить від морального стану суспільства. Чим вищий рівень моральності суспільства, тим більший обсяг правового регулювання суспільних відносин. 1 навпаки, низький рівень морального стану суспільства потребує використання у збільшеному обсязі примусу.

Отже, зробимо попередній висновок про сутність дефініції «політика». Політика – це багатовимірна суспільна практика, що характеризується наявністю багатьох підходів до визначення її суті, але так чи інакше, в усіх своїх аспектах вона пов’язана з феноменом влади: боротьбою за її здобуття чи за вплив за неї, функціонуванням владних інституцій, регулюванням за їх допомогою суспільних відносин і розв’язанням найрізноманітніших проблем, що виникають у суспільстві, за допомогою владних рішень.

За робоче визначення з метою подальшого опанування курсу візьмемо дефініцію, яку пропонує польський політолог А. Боднар, адаптувавши його до національних реалій. Політика – це суспільна діяльність, що передбачає суперництво і співробітництво при здобутті та здійсненні влади. Суттю цієї діяльності є прийняття і виконання владних рішень щодо різних суспільних груп і суспільства загалом.

 

Аналіз політики

Аналіз державної політики як прикладна суспільна наука, сфера професійної діяльності і навчальна дисципліна поступово посідає належне їй місце. Термінологічні особливості, з’ясування сфер і меж взаємовпливу політичних наук і аналізу державної політики стають перспективними дослідницькими напрямками. Адже суспільству, крім традиційної політології, потрібен і глибокий аналіз, чітке усвідомлення того, що реально робить влада. Мета статті – активізувати дискусію щодо взаємовідносин і взаємовпливу політичних наук і аналізу політики.

 

Кінець ХХ і початок ХХІ століття ознаменувалися посиленою увагою українського суспільства як в цілому, так і з боку науковців до аналізу державної політики. Не випадково праць з цієї проблематики у нас оприлюднено, напевне, більше, ніж в будь-якій іншій країні СНД і Центрально-Східної Європи [12, с. 8].

Серед вітчизняних дослідників аналізу державної політики найвідомішим є, безумовно, О. Кілієвич. Плідно працюють також Т. Брус, О. Валевський, О. Дем’янчук, О. Кучеренко, В. Ребкало, В. Романов, О. Рудік. Активними у цій сфері є Міжнародний центр перспективних досліджень. Свій освітньо-дослідницький шлях торує Києво-Могилянська академія. Окрім того, в Україні опубліковано значну кількість перекладних праць (переважно видавництвом „Основи”). Поповнюються бібліотеки й зарубіжними виданнями.

У людей, мало обізнаних з проблематикою аналізу державної політики, термін „аналіз політики” викликає асоціацію з партійним будівництвом, коментуванням політичних подій або, в кращому випадку, з аналітичним розглядом того, що вже фактично відбулося, що вже виконано. До того ж, частина українських дослідників звикла розвивати наукові підходи в контексті російськомовних джерел, які, особливо в перспективних напрямках, є, у свою чергу, переважно компіляціми з джерел англомовних. Після опублікування значного масиву літератури з аналізу [державної] політики та з досвіду викладання спеціалізованого навчального курсу в Національній академії державного управління (НАДУ), можу відзначити деякі тенденції „постпозитивістського” мислення щодо природи аналізу політики, уваги до політики (в значенні policy) з боку політичних дослідників. Побажання декого з вітчизняних науковців викладати і писати про аналіз політики доступною мовою і в доступній для загального сприйняття формі нагадує випадок з Геґелем. Коли до вченого звернувся французький видавець з проханням викласти доступніше „Науку логіки”, мислитель відмовився, оскільки то було практично неможливо.

В сучасному світі майже всі перспективні наукові напрями є загальновідомими, і завданням дослідників є використання їх або для нетрадиційної сфери, або для виокремлення уточненого нового підходу з контексту існуючих, або для узагальнення з метою класифікації для філософського трактування. Завданням цієї статті є виокремлення, всебічна характеристика терміну політика (в значенні policy), аналізу державної політики (public policy analysis), пояснення сфери науки про [державну] політику (policy science), дослідження політики (policy study) та унеможливлення дефініційно-логічної плутанини з політикою (в значенні politics), політичним аналізом (political analysis), політичною наукою [політологією] (political science), політичним дослідженням (political study).

Інтерес українських науковців до аналізу політики як науки, навчальної дисципліни й сфери професійної діяльності вимагає чіткого й коректного тлумачення понять і дефініцій. Адже конструктивність взаємозв’язку політичних наук (political science) та аналізу державної політики (public policy analysis) багато в чому залежить від чіткості усвідомлення понятійного апарату.

Перусім згадаймо термінологічну плутанину як серед наукової громадськості, так і в засобах масової інформації. Досить часто у ЗМІ політичний аналіз видається за аналіз політики. Або ж політичний аналітик намагається сконструювати експертну оцінку державної політики. Тим часом поняття аналіз політики, політичний аналіз і аналіз для політики суттєво відрізняються. Спеціалісти, що здійснюють аналіз, відповідно й називаються – аналітиками політики, політичними аналітиками й аналітиками для політики. Причиною такого вживання термінів є, на нашу думку, плутанина у розумінні терміна „політологія” (тлумачення у переважній більшості підручників — від давньогрецьких слів: politike – мистецтво управління державою і logos – вчення). На початку 1990-х років у нас цією назвою позначали чималу кількість понять, запозичених з англомовної літератури, де цикл політичної науки викладається під збірною назвою „Political Science”. (До речі, вчені ступені в Україні мають назву: кандидат, доктор політичних наук). При цьому не зверталося уваги, що в англійській мові є два еквівалентні поняття щодо україномовного терміна політика: politics і policy. Проблема в недосконалому перекладі. Типовими прикладами визначень цих двох понять можна вважати такі:

· політика (politics) – це сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів у використанні інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів і потреб [4, c. 370]; суспільна наука, що вивчає політичні інституції і принципи та поведінку влади [5, с. 272]. Політику в цьому розумінні досліджують переважно політичні аналітики;

· політика (policy) – це план, курс дій або „напрям дій, прийнятий і дотримуваний владою, керівником, політичною партією та інше” [4, c. 370]; певний курс дій, обраний заради вигідності, зручності тощо [5, с. 262]. Саме в такому контексті розуміється термін „державна політика” загалом чи її відповідний напрям: зовнішня, внутрішня, економічна, соціальна, культурна тощо. Близькими за змістом (але не синонімами) є терміни „програма” і „стратегія”. Відповідно, політика як курс або напрям дій є предметом аналізу політики, який здійснюють аналітики політики.

Процес взаємозв’язку politics і policy схематично зображається так (див. схему 1):

Схема 1

Отже, чітке усвідомлення різниці та взаємозв’язку між поняттями politics і policy сприятиме утвердженню в українській науковій літературі термінологічної чистоти й коректному застосуванню політичного аналізу й аналізу політики до вирішення суспільних проблем. Для зручності й чіткості розуміння терміна „політика” як policy й умовного дистанціювання від politics є можливість для своєрідного лінгвістичного тесту, тобто умовної заміни його словами „програма” чи „стратегія”: якщо зміст словосполучення суттєво не змінюється, то це є політика як policy (державна політика – державна програма; державна політика – державна стратегія тощо). В інших випадках йдеться про політику як politics (адже недолугими є фрази: „Вдаритися в програму” або „Стратегія – брудна справа” тощо). Доцільно вживати прикметник політичний (політична) лише в контексті politics, а іменникполітика– для політики(policy).

Щодо терміну public, то його докладно охарактеризовано в дослідженні „Англо-український ґлосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки” [5, с. 11 – 14]: для сфери аналізу політики усталеним є вживання (із варіантів: державна, публічна, громадська, суспільна) „державна політика”. Тобто, за контекстом і змістовими особливостями для поняття public policy адекватним є „державна політика”, і зворотний переклад (в анотаціях до статей, в авторефератах тощо) англійською мовою як state policy не відповідає сфері вживання дефініції „державна політика” в українській практиці та не сприяє кристалізації аналізу державної політики. Компромісним, на нашу думку, варіантом є термін „суспільна політика” – як підкреслення важливості, що вона проводиться в суспільстві, для суспільства і в умовах розбудови громадянського суспільства. Отже, зважаючи на утвердження в українській практиці де-факто терміна „державна політика”, вважаємо за доцільне рекомендувати його до вживання.

Дефініція „аналіз” у звичному розумінні тлумачиться як розчленування, розкладення. „У загальному значенні слова є душевна діяльність, що розкладає цілу думку на її складові, в протилежність синтезу – створенню цілого з частин” [7]. Термін „аналіз” (політики) має свою специфіку, і у необізнаних з проблематикою аналізу державної політики він асоціюється з процедурами аналізу, що передбачають передусім аналітичний розгляд того, що вже фактично відбулося, що вже виконано. Аналіз у контексті розуміння терміна „аналіз державної політики” — це комплекс аналітичних процедур, спрямований насамперед на пораду щодо майбутніх (конкретних) дій [5, c. 14]. Доречним є поширене визначення: „Аналіз державної політики — це порада щодо державних рішень (дій), орієнтована на клієнта й базована на суспільних цінностях” [2, с. 11]. Тобто, термін „аналіз” у контексті „аналізу державної політики” застосовується подібно до нашого розуміння поняття „стратегія”. Хоча важливим напрямом дослідження є стратегічне планування, стратегічний менеджмент у виробленні державної політики.

Визначення політології як комплексної науки, що поєднує вивчення змісту, інституційно-організаційних форм політичної діяльності та способів взаємодії учасників політичного процесу, свідчить про вживання терміна „політологія” переважно в країнах колишнього СРСР. У французьких та італійських навчальних посібниках цей термін вживається в контексті порівняльного дослідження політичних режимів, інституцій та сил громадянського суспільства. Цікаво, що у багатьох університетах Америки вивчається така дисципліна, як „порівняльне урядування” [17].

Історія становлення політичної науки свідчить: дослідження у цій сфері почали набувати системності з другої половини ХІХ століття переважно у зв’язку зі створенням спеціалізованих дослідницьких центрів: Гуманістична школа політичних наук у Парижі (1872 р.), Школа політичних наук в Італії (1875 р.) тощо. Важливим чинником становлення політичної науки як окремої наукової дисципліни було створення (1880 р.) у Колумбійському університеті США Школи політичної науки із системою підготовки наукових кадрів.

Визначальним етапом у становленні політичної науки було проведення (1948 р.) під егідою ЮНЕСКО в Парижі першої міжнародної конференції, де вона отримала статус окремої дисципліни. Основними сферами політичних досліджень, згідно з рішенням ЮНЕСКО, є:

· політична теорія (й історія політичної думки);

· політичні інститути (конституція, влада центральна, реґіональна і місцева, публічна адміністрація, економічні й соціальні функції уряду);

· партії, групи і громадська думка;

· міжнародні відносини (міжнародна політика, міжнародні організації і міжнародне право).

Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х років викристалізувались три основні підходи до розуміння предмета політичної науки.

1. Традиційна політична наука (political sсience), що поєднує політико-філософські й інституційні підходи до політики. Сферою дослідження є загальні принципи й організаційні основи політичного життя, а за методами й предметом дослідження вона сусідить з політичною філософією, історією, теорією держави.

2. Емпірико-аналітична політична наука як протилежний до традиційної академічної школи підхід, оскільки зосереджує увагу на розгляді політики на індивідуальному рівні, спирається на емпіричну соціологію, соціальну психологію і частково на економічні науки. Узагальнено цей підхід одержав назву „електоральна політологія” завдяки докладному вивченню індивідуальної поведінки у виборчих процесах та аналізі політичних взаємодій, що існують за межами однієї країни. Він близький до аналізу політики, оскільки дозволяє зосередитися на політичному аналізі політики як складникові середовища аналізу політики.

3. Критико-діалектичний підхід, пов’язаний з марксистськими та неомарксистськими дослідженнями, – характеристика взаємозв’язку політичних інститутів і процесів та суспільних умов їх функціонування. Представники цього напряму дотримуються політекономічної орієнтації і критикують інші напрями за іґнорування відносин власності і трактування політичної сфери як автономного утворення, відокремленого від інших сфер суспільного життя.

Усі ці напрями взаємопов’язані, їхні межі досить прозорі. Окрім того, політику (в значенні politics) досліджує багато інших дисциплін: теорія держави і права, історія, політична філософія, політична соціологія тощо. Отже, перспективи розвитку політичної науки зосереджені на дослідженні стиків цих підходів – наприклад, політичного менеджменту, політичного маркетингу, парламентської політології тощо. Диференціацію політичних досліджень на сучасному етапі має таке схематичне зображення (див. схему 2):

Схема 2