Лекція 2 «Синергетична парадигма»

 

Історія філософської думки демонструє багато спроб знайти, описати і втілити в життя моделі соціального розвитку. При цьому перед філософами постають непрості запитання, які потребують відповіді: звідки ми прийшли, у якому напрямку розвивається людське суспільство, чи є в історії мета та вищий сенс?

Тривалий час в осягненні еволюції світу домінував редукціоністсько-аналітичний підхід класичної науки, що ігнорував певною мірою, випадок, нестабільність, самоорганізацію. Наука цього часу оперувала простими системами (системами з періодично повторюваною поведінкою), приділяючи основну увагу стійкості, порядку, однорідності, рівновазі, тобто тим параметрам, які характеризують замкнені системи і лінійні співвідношення. Закони механіки експлікувалися як на неживу, так і на живу природу. Даний підхід мав місце й в осмисленні суспільного буття. Соціальні закони, сформульовані в рамках класичної науки, описували явища та процеси, що мали місце у суспільстві в періоди еволюційного розвитку, для яких був притаманний жорсткий зв'язок між причиною та наслідком. У такому розумінні особистість втрачала сенс свого існування, перетворювалася в “гвинтик” “суспільної машини”, а результат того чи іншого впливу на соціальні системи був легко передбачуваним, якщо були відомі первісні умови. Проте таке осмислення соціальної реальності було однобічним, оскільки не враховувало особливості та ролі революційних, катастрофічних змін в історичному процесі. Саме в ці періоди еволюції соціуму відбувається зміщення акцентів з організації на самоорганізацію суспільства, з лінійності розвитку на нелінійність, зі зворотності на незворотність, з детермінізму на стохастичність. За цих умов особистість вже не розчиняється в потоці суспільного життя, її роль в соціально-історичному розвитку зростає: вона тепер здатна істотно впливати на макросоціальні процеси.

Виходячи з цього, дослідники сучасного постіндустріального суспільства, яке знаходиться у неврівноваженому стані, стикаються з певними методологічними проблемами, зумовленими обмеженістю підходів класичної науки до розуміння соціального розвитку. Звідси виникає потреба в перегляді класичної методології дослідження суспільства, принаймні, у двох відношеннях. По-перше, необхідно переосмислити принцип лінійного розвитку соціальних систем та історичного процесу взагалі; по-друге, варто відмовитися від ідеї довгострокової детермінації в історичному процесі та абсолютної історичної неминучості, закономірності.

Становлення таких поглядів безпосередньо пов'язано із соціальним замовленням суспільства на нову наукову картину світу, нові, більш адекватні та дієві практичні моделі суспільного розвитку. Тому сучасна наука стоїть перед необхідністю напрацювання нових теоретичних і методологічних засад дослідження соціуму, які дозволили б розкрити сутність не тільки врівноважених фаз його розвитку, але і катастрофічних.

Певний теоретичний і методологічний потенціал для вирішення зазначеної проблеми має еволюційно-синергетична парадигма. Більшість науковців визнають за сучасною соціальною дійсністю і соціоприродними відносинами, значною мірою, синергетичного контексту, важливості в них, переважно явищ біфуркаційності, тісно пов'язаних з посиленням ролі факторів випадковості, неврівноваженості, нелінійності, незворотністі, хаосу, флуктуацій тощо. За цих умов особливого значення набуває використання еволюційно-синергетичних моделей соціальних процесів, які дозволять глибше і всебічніше осмислити складність такого феномена як сучасне суспільство, а також діалектичну єдність еволюційних та біфуркаційних періодів в історії цівілізації, роль суб’єктивного фактора в історичному процесі. Тому дослідження соціальних систем на засадах еволюційно-синергетичної парадигми є, на нашу думку, досить перспективним і плідним.

Деякі з найважливіших аспектів еволюційно-синергетичної парадигми були розвинуті ще у стародавніх міфологічних, релігійних і філософських формах світосприйняття, у тому числі в індуїзмі, буддизмі, даосизмі, античній філософії та інших.

Ідеї органіцизму та самоорганізації можна зафіксувати в культурно-історичному підході, який репрезентований концепціями та ідеями Д. Віко, Л. Гумільова, М. Данилевського, П. Сорокіна, А. Тойнбі, Ф. Фукуями, С. Хантінгтона, О. Шпенглера, К. Ясперса.

Певні риси синергетичного світорозуміння, що містять у собі соціальний контекст, наявні у працях Д. Бома, С. Грофа, Ф. Капри, Т. Куна, К. Лоренца, Д. Х. Медоуза, А. Печчеї, Е. Тоффлера, Е. Фромма, М. Хайдеггера та інших.

Істотний внесок у розвиток теоретико-методологічних засад еволюційно-синергетичної парадигми був зроблений природничими науками, насамперед, фізикою (Н. Бор, М. Волькенштейн, К. Денбіг, Р. Планк, Ф. Шредингер), хімією (Г. Ніколіс, І. Стенгерс), біологією (Ф. Варела, У. Матурана, П. Шустер, М. Ейген). Їх головним досягненням став розвиток ідей взаємозв’язку природних явищ, іхньої структурності, ієрархічності та мінливості, а також розробка значної частини категоріального апарату синергетичної парадигми.

Пошуки загальнонаукової методології, яка б сприяла створенню цілісної картини світу, призвели до розробки тектології (А. Богданов), системного підходу (Л. фон Берталанфі), кібернетики (Н. Вінер), універсального еволюціонізму (М. Мойсеєв). Найбільш глибокі ідеї самоорганізації були напрацьовані у роботах фундаторів синергетики – І.Пригожина та Г. Хакена. Саме вони і складають підвалини еволюційно-синергетичного світорозуміння.

Значне місце в розвитку соціального виміру еволюційно-синергетичної парадигми належить теорії універсального еволюціонізму, об'єктом якої став світ як єдина система, що самоорганізується, глобальні проблеми сучасності, шляхи і способи їхнього вирішення (В. І. Данілов-Даніл’ян, М. М. Мойсеєв, А. П. Назаретян). Серед західних дослідників тут необхідно відзначити роботи Е. Янча (системний еволюціонізм), К. Сагана (цілісні моделі життєдіяльності Планети), Д. Касті, Р. Тома (теорія катастроф).

Соціо-гуманітарний аспект синергетичної парадигми висвітлюється в роботах В. І. Аршинова, Є. Т. Бородіна, В. П. Бранського, В. Г. Буданова, В. В. Васількової, О. Б. Венгерова, К. Х. Делокарова, І. С. Добронравової, М. М. Кисельова, О. М. Кравченко, В. С. Крисаченка, В. С. Лук’янця, Л. В. Озадовської, М. В. Поповича, Л. А. Солов’я.

Але, незважаючи на значні наукові здобутки в дослідженні ролі еволюційно-синергетичної парадигми в осмисленні суспільства, цілісна концепція аналізу еволюції соціуму досі відсутня. Через це більшість проблем, що знаходяться в дослідницькому колі соціальної синергетики, ще не достатньо розкриті та вимагають подальшого свого опрацювання.

Еволюційно-синергетичні тенденції в історії природничо-наукового і соціо-гуманітарного світоосягнення.

 У стародавніх космологіях і працях греко-римських філософів та істориків багато уваги приділялося осмисленню діалектики порядка і хаосу (випадковості й необхідності). Ідею про утворення Космосу з Хаосу можна представити як прообраз моделі самоорганізації.

У мислителів середньовіччя на передній план висуваються ідеї лінійності та необоротності розвитку суспільства. Такі думки щодо розуміння історичного процесу сприяли формуванню лінійної моделі розвитку. Провідними принципами класичної науки стали такі принципи: 1) лінійність розвитку; 2) дихотомія між об'єктом і суб'єктом пізнання; 3) жорсткий детермінізм і, як наслідок, заперечення впливу флуктуацій на макропроцеси. Зазначається, що в науці цього часу існувало протиріччя, яке виникло в результаті формування фізичної картину світу (термодинаміки) і біологічної (еволюціонізму), а також їхньої експлікації на соціальні теорії.

Внесок некласичної науки у формування еволюційно-синергетичної парадигми пов'язується, насамперед, з ідеями теорії відносності та квантовою теорією. Вони значно вплинули на становлення стохастичної парадигми наукового знання, яка характеризується зняттям бінарності між об'єктом і суб'єктом пізнання, визнанням за випадком конструктивної ролі в еволюції систем живої та неживої природи.

Аналіз постнекласичного етапу розвитку наукових знань засвідчив, що основними принципами сучасної науки є: 1) нелінійність; 2) біфуркаційність; 3) відкритість. Особливо слід наголосити, що істотною рисою постнекласичної науки є включення суб’єктивної діяльності до “тіла знання”. Це означає співвіднесеність характеру отриманих знань про об’єкт не тільки з особливостями засобів пізнання, але і з ціннісно-цільовими структурами. Таким чином, робиться висновок про те, що еволюційно-синергетичне світорозуміння не суперечить теоріям і концепціям, які існували раніше. Теорія самоорганізації увібрала в себе елементи як дофілософскьких традицій Сходу і Заходу, так і класичної та некласичної картин світу.

Значення концептуального інструментарію теорії самоорганізації в науках про живу і неживу природу.

 Ґрунтуючись на роботах Г. Хакена, І. Пригожина, В. В. Василькової, М. М. Мойсеєва аналіз зосереджується на таких поняттях, як нелінійність, відкритість, зворотний позитивний і негативний зв'язки, а також принципах кооперативності, біфуркаційности, необоротності й інших.

На підставі аналізу основних законів і принципів еволюційно-синергетичної парадигми еволюцію можна представити як єдиний процес самоорганізації соціуму і Всесвіту, що, у свою чергу, утворюють складну систему, розвиток якої включає і послідовні (еволюційні) періоди, і етапи революційні, стрибкоподібні (синергетичні). Тому лінійні моделі соціальної еволюції повинні бути доповнені нелінійними, що оперують еволюційними полями і просторами на біфуркаційній траєкторії. Робиться висновок про те, що еволюційно-синергетична парадигма є внутрішньо міждисциплінарною, оскільки поєднує фізику з біологією, хімію із соціологією та соціальною філософією, математику з психологією, причому узагальнення відбувається на засадах нелінійності, складності, самоорганізації, моделювання систем, що стають, перехідних процесів, тонких фрактальних структур.

Загальнонаукові підстави еволюційно-синергетичної парадигми.

Тут осягаються дві проблеми, що знаходяться в тісному взаємозв'язку. Перша відноситься до галузі наукової мови досліджень світу і суспільства (категорій, законів, принципів), яку пропонує еволюційно-синергетична парадигма соціо-гуманітарному пізнанню. А друга пов’язана з принципово новими образами в сприйнятті сутності світу, людини та суспільства, з якими досліджувана парадигма входить у соціо-гуманітарні науки. Перша проблема є проблемою методологічною, а друга – світоглядною.

Принципи загальнонаукових теорій, які у концентрованому вигляді складають методологію еволюційно-синергетичної парадигми:

- принцип становлення, який стверджує, що головна форма буття – не та, що усталилась, а та, що перебуває у стані становлення; не спокій, а рух; не завершені, вічні, стійкі форми, а перехідні, проміжні, тимчасові, ефемерно-дробові утворення;

- принцип узнавання (узагальнення квантомеханічного принципу спостереження) означає пізнання буття як становлення;

- принцип узгодження, який передбачає, що буття як становлення формується і пізнається лише в ході діалогу, комунікативної, “доброзичливої” взаємодії суб'єктів і встановлення гармонії в результаті діалогу;

- принцип відповідності, який акцентує увагу на можливості переходу від досинергетичної науки до синергетичної (як за інтуїтивними параметрами, так і за формальними);

- принцип додатковості, що конституює незалежність і принципову неповноту як досинергетичного опису реальності без синергетичного, так і навпаки. Виходячи з цього буття розуміється як таке, що перебуває у стані становлення, так і таке, що усталилось.

Таким чином, еволюційно-синергетична парадигма сприяє формуванню принципово нової картини світу, що являє собою безперервний процес саморозвитку матерії як процесу самоорганізації Всесвіту, головними рисами якого є відкритість, нелінійність, необоротність, біфуркаційність. Формування синергетичного стилю мислення не означає кінець колишньої наукової парадигми і розвитку класичної картини світу. На даному етапі ми можемо говорити про деякий методологічний синтез, що здійснюється в синергетичному світобаченні. Синергетика містить у собі: 1) ядро постнекласичного стилю мислення; 2) істотні елементи детермінізму з його причинно-наслідковими зв'язками; 3) основні принципи стохастичного (некласичного) стилю, зв’язаного з термодинамікою, що відкрила необоротність фізичних процесів.

Отже, синергетика у світоглядному ракурсі прагне науковим способом осмислити те, що не підпадало колись у коло розгляду науки (хаос, порядок, становлення – те, що не піддавалося раніш науковому описові), вона є спробою раціонально пояснити нераціонально улаштований світ, або точніше – намагається створити раціональну модель не раціонально улаштованого світу. Усе це дозволяє говорити про те, що синергетика, здійснюючи світоглядний і методологічний синтез, здатна згодом трансформуватися у філософію самоорганізації, що акцентує увагу на Людині і соціальних системах.

Мова еволюційно-синергетичної парадигми як основа теоретичного осмислення становлення соціальних систем.

Тенденція до дезорганізації і тенденція до підвищення організації є взаємозалежними і взаємозумовленими. Розвиток будь-якої системи визначається цими двома протилежними тенденціями. З одного боку, тенденція до ентропії (деградації, хаосу), яка не дозволяє світу уподібнитися до чітко налагодженого годинникового механізму. З іншого боку, спостерігається самоорганізація систем завдяки тому, що відкрита система дістає порядок із середовища, тобто відбувається процес негентропії, сутнісною основою якого є інформація.

Встановлено, що суть нового підходу до управління соціальними системами полягає у тому, що він орієнтований не на зовнішнє, а на внутрішнє, на щось іманентно властиве самому середовищу (системі). В зоні критичних значень параметрів системи флуктуації можуть зростати, а отже, сприяти тенденції сповзання даної системи до хаосу. Поведінка системи стає дедалі більше підпорядкованою випадковості, а значить, непередбачуваною і некерованою. Відповідно змінюється і концепція управління соціумом, яка повинна враховувати альтернативність еволюції та її особливості в критичній області значень параметрів системи, що накладають істотні обмеження на зовнішні керуючі діяння.

Синергетика вказує на можливість будувати форми соціальної організації, минаючи драматизм звивистого шляху “виживання найсильніших”. А для цього потрібно знать, що повинно бути активовано, який тип структур і чого в принципі не можна здійснити на соціальному середовищі. Таким чином, найбільш фундаментальна властивість живих систем, що самоорганізуються, до яких, безумовно, належить і соціум, складається в здатності акумулювати і передавати тими або іншими способами життєвий досвід, використовуючи його надалі для адаптації до середовища принципом зворотного зв'язку

На основі аналізу робіт У. Ешбі, Е. Сєдова зроблено висновок про те, що принцип необхідної розмаїтості, який зберігає свою силу і в соціальних системах, багато в чому опосередкований наявністю позитивних зворотних зв'язків, що можуть розглядатися як ключовий конструктивний механізм, який забезпечує розвиток системи, що самоускладнюється. Нелінійний позитивний зворотний зв'язок – важливий елемент у моделях автокаталітичних процесів соціальної природи.

Звідси ми доходимо розуміння соціуму як емерджентного цілого, де процеси еволюціонування набувають наступності та послідовності. Це відбувається завдяки здатності неврівноважених утворень – продуктів самоорганізації – до активного збереження енергії за допомогою зовнішнього і внутрішнього управління, необхідну для антиентропійної роботи і добору відповідно до потреб екологічної ніші. Отже, розвиток соціуму є єдиним, нерозривним процесом з еволюцією біосфери і всього Всесвіту.

Еволюційно-синергетичний аналіз динамізму і стійкості соціальних систем

Обґрунтовується ідея більш перспективного й адекватного осмислення процесу розвитку складних соціальних систем, що виходить із хвилеподібного характеру їхньої еволюції. Хвилеподібність припускає, з одного боку, певну спрямованість розвитку соціальної системи, наприклад, тенденцію до її ускладнення, а з іншого – наявність хвиль змін, які змінюють одна одну, що відповідають різним станам та рівням організації даної соціальної системи. Цей підхід в своїй основі має еволюційно-синергетичні принципи. Зокрема, усяка хвиля припускає не тільки відповідний процес зміни параметрів системи в часі, але і просторову структуру, що включає наявність внутрішнього складно організованого середовища. Хвилеподібний тип руху соціальних систем є більш складним, ніж поступальний чи циклічний. Значно складнішим є й образ соціального часу при застосуванні хвильового підходу: він виглядає як синусоїдальна лінія чи хвиля зі своїми відрізками “згущення” і “розрядження”, зі своїми точками “максимуму” і “мінімуму” інтенсивності соціальних процесів.

Синергетична інтерпретація історіософських концепцій соціуму.

Проаналізовано роботи представників циклічного підходу (Л. Гумільов, М. Данилевський, П. Сорокін, А.Тойнбі, О. Шпенглер), а також сучасних філософських течій, а саме: герменевтики (Г. Г. Гадамер), соціальної феноменології (А. Шюц). Важливі ідеї еволюційно-синергетичної парадигми знаходимо в структуралізмі (К. Леві-Строс, М. Фуко, К. Юнг та інші).

На цій підставі робиться висновок про те, що наявність елементів еволюційно-синергетичної парадигми в більшості історіософських концепцій свідчить про іманентно властиву соціальному розвитку в ретроспективному і перспективному плані тенденцію до самоорганізації при чергуванні стійких і нестійких періодів.

Логіка викладу методологічних інтенцій еволюційно-синергетичної парадигми в соціальному пізнанні підводить до нового погляду до світоглядні проблеми сучасного соціального буття. Соціальна синергетика орієнтується на ідеологію і практику співробітництва, свідомої спільної дії індивідів і соціальних груп у пошуках універсального консенсусу, балансу позицій та інтересів. Ця ідея зближує синергетичне світобачення з провідними течіями сучасної філософської думки (феноменологія, герменевтика, структуралізм, постструктуралізм).

Таким чином, відношення до історії і сучасного суспільства з позицій еволюційно-синергетичної парадигми – це не перевлаштування дійсності, властиве просвітницькій філософії історії та прогресистським лінійним концепціям класичної соціології. Це не примирення з дійсністю, у чому обвинувачують циклічні цивілізаційні концепції (в першу чергу, концепції Д. Віко й О. Шпенглера); це не занурення в дійсність, яке постулюється феноменологічною некласичною традицією. У цілому, узагальнюючи принципи соціального пізнання, ініційовані еволюційно-синергетичною парадигмою, важливо відзначити, що вони синтезують підходи до опису як систем, що знаходяться у стані становлення, зміни процесів суспільства, так і до опису стабільних констант соціального буття, виражених у класичної, некласичної і постнекласичної парадигмах соціальної гносеології. У цьому контексті буття і становлення не повинні розглядатися як протилежності, що суперечать один одному, а як два співвіднесених аспекти реальності.

Перспективи подальшого наукового пошуку закономірностей розвітку в соціальній сфері на засадах еволюційно-синергетичної парадигми, а саме:

1. Соціум – складна відкрита система, стійкість якої постійно порушується дією як внутрішніх, так і зовнішніх факторів, що є джерелами саморозвитку системи. Розгляд соціальних систем як відкритих розширює наші уявлення про нерівномірність еволюції цивілізацій і про рушійні сили соціальної самоорганізації, здатних ініціювати поштовх до самоускладнення системи, прискорення темпів її розвитку.

2. Еволюція соціальної системи визначається двома протилежними тенденціями – тенденцією до ентропії, руйнування і тенденцією до негентропії, творення. Ці дві тенденції формують, відповідно, біфуркаційну й еволюційну траєкторії розвитку соціуму. Механізм біфуркаційних переходів визначає таке співвідношення необхідності і випадковості в історичному процесі: на етапі еволюційного розвитку (у періоди сталого, стабільного існування системи) провідну роль відіграє необхідність, а випадковість – у точці біфуркації (в перехідні епохи, коли народжуються нові структури, змінюється диспозиція соціальних сил).

3. Упорядкування в соціальній системі відбувається через нестійкість, що забезпечує необхідну розмаїтість елементів (підсистем), що потенційно містять у собі варіанти майбутнього розвитку системи. Представлена картина соціальної дійсності припускає визнання тези про необхідне циклічне чергування режимів існування соціальної системи - структур народження порядку і структур збереження порядку. Таке чергування етапів самоорганізації системи не може перетворитися в природний маятник, тобто не може стати подібним до закритої, рівноважної системи з постійним поверненням у вихідну точку. Розімкнення циклу забезпечується феноменом біфуркації, тобто непередбачуваності чергового повороту, хоча він здійснюється в рамках чергового етапу, тому що вибір обмежений набором накопичених можливостей.

4. Співвідношення стійкості та нестійкості, одноманітності та розмаїтості формує два різних взаємозумовлених і
взаємостимулюючих способи існування соціальної системи:
відкритий, динамічний, з ускладненою структурою і замкнутий,
статичний зі спрощеною структурою. У зв'язку з цим можна виділити
два альтернативних типи соціальних систем: такий, що
самоорганізується, і такий, що є організованим. Кожний тип має відповідно організоване інформаційне середовище; у першому випадку
воно орієнтоване на творчих користувачів, у другому – на пасивних споживачів.

5. Еволюційно-синергетичне осмислення тенденцій соціального розвитку, нелінійний характер еволюції суспільства порушує питання про неможливість існування єдино можливого, ідеального, універсального соціального порядку. Можна говорити про існування лише єдиних, загальних законів-тенденцій, шляхів, що ведуть до народження соціального порядку, а потім до самозбереження чи руйнування такого.

6. Еволюційно-синергетичний підхід відкриває шлях до розуміння альтернативності історії, оскільки в переломні моменти історичного процесу, завдяки цілеспрямованій волі історичних суб'єктів, здійснюється вибір зі спектру можливих: або соціальна система породить нову конфігурацію сил (новий порядок), або сконцентрується на збереженні колишнього порядку, або буде продовжувати зберігати свою нестійкість до нового біфуркаційного розгалуження.