Сприймання. Відмінності сприймання від відчуття. Класифікація сприймання.

Сприймання – це психічний процес, що полягає в цілісному відображенні в свідомості людини предметів і явищ навколишнього світу під безпосереднім впливом фізичних подразників на рецептори органів чуття. Сприймання має суб’єктивний характер, бо залежить від попереднього досвіду і знань.

Фізіологічну основу сприймання становить взаємодія різних аналізаторних систем або окремих частин одного й того самого аналізатора і утворення на основі цього умовних рефлексів на комплексні подразники, в результаті чого в людини виникає образ предмета чи явища в цілому.

І.С.Сєченов ділив процес сприймання на два послідовних етапи: перший – загальний ефект зовнішнього імпульсу і другий – реакцію детального бачення, тобто спочатку відбувається визначення якихось властивостей і ознак об’єкта, впізнавання його, деяке орієнтування в конкретних умовах реальності, що дає лише уривчасті, неповні знання. Для більш глибокого і повного пізнання потрібне сприймання як реакція детального бачення в процесі вивчення того чи іншого об’єкта.

Основними операціями сприймання є аналіз та синтез.

Ефекти сприймань: новизни, упередженості, ореолу.

Особливості сприймання людини залежить від віку, статі, індивідуальних особливостей.

Чинники, що впливають на наше сприймання:

- потреба – викликає активність уваги;

- очікування – складається з попередніх досвіду і представлення;

- ілюзії – обман, невірна інтерпретація;

- розлади сприймання (дислексія – порушення здібностей читати, писати, сприймати мову)

Індивідуальні відмінності сприймання

Кожна людина є індивідуальною та неповторною, тому кожний психічний процес, який відбувається, має індивідуальний характер.

1. Виділяють такі типи сприймання:

- аналітичне – схоплення деталей об’єктів, а потім перехід до їх узагальнення;

- синтетичне - загальні враження переважають над деталями;

- аналітико – синтетичне - поєднує як властивість аналітика, так і властивості практика.

2. Залежно від співвідношення 2-х сигнальних систем людини (перша викликає образи сприймання, а друга – це поняття) людей можна поділити на:

- художній тип (домінує перша сигнальна система, тобто першим запам’ятовується образ):

- розумовий тип (домінують слова і поняття).

3. описове (обмеження фактичною стороною справи) і пояснююче

4. об’єктивне (подібне до описового) і суб’єктивне (додання свого)

Сприймання характеризується такими основними закономірностями:

- цілісність - будь-який предмет чи явище, що складається з різних частин, сприймається цілком у єдності всіх якостей і ознак. Це виникає умовно рефлекторно через існуючий попередній зв’язок між зоровими, слуховими, тактильними подразниками, які надходять від об’єктів.

- вибірковість виявляється в наданні переваги одним об’єктам, явищам або їх властивостям перед іншими. Це визначається формою ставлення людини до об’єктів, предметів, зумовленого значущістю, інтересом, попереднім досвідом.

- константність полягає у відносно довготривалій постійності окремих властивостей і якостей об’єктів незалежно від помічених нами змін, що відбулися з ними. Це пояснюється дією цілої низки факторів, основне місце серед яких належить адаптації і вже наявним у людини уявленням про об’єкт.

- осмисленість сприймання пов’язана з розумінням сутності об’єкта.

- апперцепція залежить не тільки від подразнення, але і від самого суб'єкта, який сприймає, в тому сенсі, що в сприйманні завжди в тій або іншій мірі відбиваються особливості особистості, яка сприймає. Розрізняють сталу апперцепцію - залежність сприймання від усталених особливостей особи (світогляду, переконань, освіченості) і тимчасову - відображення ситуативно психічні стану (емоції, настанови).

Відчуття і сприймання тісно пов'язані між собою. В психології ці рівні психічного відображення називають сенсорним та перцептивним відповідно. Обидва є чуттєвим відображенням об'єктивної реальності, існуючої незалежно від свідомості, на основі впливу її на органи відчуттів - в цьому їхня єдність.

Але сприймання не є простою сумою відчуттів, це складний психічний процес, до якого разом з відчуттями залучається і попередній досвід у вигляді знань, уявлень. Це також усвідомлення чуттєво даного об'єкту або явища. В сприйманні нам дається світ людей, речей, явищ. Свідомо сприйняти об'єкт або явище - це означає подумки назвати його, тобто віднести до певної групи, класу, узагальнити його в слові.

Відчуття - відображення окремої чуттєвої якості або недиференційовані та неопредмечені враження від навколишнього світу.

В цьому сенсі відчуття і сприймання розрізняються як дві різні форми або два різних відношення свідомості до предметної дійсності. Відчуття і сприймання, таким чином, єдині і різні.

Відчуття, як компонент сенсомоторної реакції, передує сприйманню: генетично воно первинне; воно є там, де немає ще сприймання, тобто усвідомлення чуттєво даного предмету. Разом з тим відчуття виділяється в результаті аналізу даного сприймання. Цей аналіз - реальна пізнавальна діяльність людини, що в сприйманні предмету або явища виділяє його якості. Але виділення якості - це вже свідома аналітична діяльність, що припускає абстракцію, віднесення, класифікації. Відчуття, таким чином, - це і дуже елементарна, і дуже висока «теоретична» діяльність, що може включати і відносно високі ступені абстракції і узагальнення. В цьому його аспекті воно виділяється на основі сприймання і передбачає мислення.

Класифікація сприймань.

1. в залежності від провідної ролі аналізаторів при відображенні дійсності виділяють: зорові, слухові, дотикові, кінестетичні, нюхові і смакові сприймання.

В практиці людської діяльності кожен з цих видів рідко функціонує самостійно. В більшості випадків вони поєднуються, утворюючи складні види сприймань.

2. в залежності від провідної форми існування матерії виділяють: сприймання простору, руху, часу, ритму, темпу.

Спрямованість особистості.

Спрямованість — одна з найістотніших сторін особистості, які характеризують її мотиваційну сферу. Поняттям «спрямованість» позначаються ті особистісні утвори, які результативно виявляють себе таким чином: а) в одній і тій самій життєвій ситуації різних індивідів спонукають ставити перед собою різні завдання; б) у конкретного індивіда створюють невипадкову послідовність постановки цілей, що протистоїть випадковим змінам ситуацій. Інакше кажучи, спрямованість — це модус особистості, стрижень її структури, що визначає її ініціативну поведінку, яка виходить за межі пасивних реакцій на зовнішні подразники.

Під спрямованістю розуміють систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної структури мотивів виступає як передумова стійкості особистості.

Які ж головні компоненти спрямованості особистості? У структуру спрямованості входять, передусім, усвідомлені мотиви поведінки: цілі, інтереси, ідеали, переконання особистості, їхня стійка ієрархія дає змогу в певних межах передбачити загальну спрямованість особистості, її вчинків. Проте на поведінку людини впливають не тільки усвідомлені, а й малоусвідомлені мотиви. їхнє співвідношення визначає поведінку людини в новій ситуації. Людина часто діє всупереч свідомо сформованому наміру, під впливом безпосередньої спонуки, скажімо, сильного емоційного стану.

Отже, спрямованість особистості має моноідеєстичний одновершинний характер. Чи так це в реальному житті? Певно, ні. Людина, наприклад, спрямована на галузь техніки, але небайдужа до жінок, дітей і при цьому дуже прийнятна до всіх суспільних подій. У чому ж полягає спрямованість її особистості? Можна сказати, в тому головному, що її найбільше цікавить. А якщо головне для неї все те, що було назване? Звичайно, інтенсивність певного інтересу залежить від конкретної життєвої ситуації, свідомо, а іноді й не зовсім свідомо може набувати самостійно спрямовуючого, мотивуючого значення. Мотиви можуть зливатися в групу мотивів, які викликають ту або іншу поведінку.

Якщо інтереси, ідеали, переконання особистості стикаються один з одним, спрямованість особистості виявляється в групі конфліктуючих мотивів.

У значущій для особистості ситуації мотиви виявляються чіткіше й окремі з них закономірно стають домінуючими. Але це не означає, що вони домінують постійно: їх домінування має ситуативний характер. Щоб розкрити провідні мотиви поведінки, художник (письменник, драматург, кінорежисер) навмисно стикає людей у таких ситуаціях, у яких виразно мають виявлятися особистість, її характер та спрямованість. Отже, окремі мотиви можуть відігравати роль стійкого й домінуючого чинника лише в деяких людей; частіше вони виступають у такій ролі лише в найбільш значущій для особистості ситуації, стосовно найбільш значущих для неї цінностей.

За домінуючою в діяльності та поведінці людини мотивацією розрізняють три основні види спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на завдання (ділова спрямованість) і спрямованість на себе (особиста спрямованість).

Спрямованість на взаємодію спостерігається у тих випадках, коли вчинки людини визначаються потребою у спілкуванні, прагненням підтримувати добрі стосунки з колегами. Така людина виявляє стійкий інтерес до спільної діяльності, хоча її фактичний внесок у виконання завдання може бути мінімальним.

Спрямованість на завдання, або ділова спрямованість, відображає перевагу мотивів, які породжуються діяльністю: інтерес до процесу праці, безкорисливе прагнення до опанування нових навичок та умінь. Людина з такою спрямованістю орієнтується на співпрацю з колективом, домагається найбільшої продуктивності праці — своєї та інших людей, намагається обгрунтовано довести свою точку зору яку вважає корисною для виконання завдання.

Спрямованість на себе, або особиста спрямованість, характеризується перевагою мотивів досягнення особистого добробуту, прагненням підтвердити особисту першість та престиж. У цьому випадку людина частіше зайнята собою, своїми почуттями, переживаннями, мало реагує на потреби оточуючих людей, байдужа до колег, своїх обов'язків. У праці вона бачить передусім можливість задовольнити свої прагнення незалежно від інтересів колег.