Головні історичні етапи у становленні індустріальної психології.

Слово “психологія” походить від двох старогрецьких слів: psyche, що означає дихання, душа і logos, що означає наука. Дослівно: психологія наука про душу. Проте, в наш час ніхто так не визначає психологію як науку. До цього привели 4 етапи її розвитку.

Головними історичними етапами становлення індустріальної психології є:

1. до 16 ст. – психологія як наука про душу. Перші уявлення про психіку були пов’язані з анімізмом (від лат. «аніма» - дух, душа) – найдавніша теорія, згідно якої у всього, що існує на світі є душа. Душа розумілась як незалежна від тіла суть, що керує всіма живими і неживими предметами. Давньогрецький філософ Платон стверджував, що душа людини існує раніше, ніж вона вступає в з’єднання з тілом; вона є образом закінчення світової душі. Душевні явища Платон поділяє на розум, мужність (в сучасному розумінні - воля) і жадання (мотивація). Розум розміщується в голові, мужність – у грудях, жадання – в черевній порожнині. Гармонічна єдність розумного початку, благородних прагнень і жадань додає цілісності душевному життю людини. Вершиною античної психології є вчення про душу Арістотеля: душа, за його словами, є безтілесною. Вона є формою живого тіла, причиною і метою всіх його життєвих функцій. Дослідники психології середніх віків схилялись до розуміння суті людини з точки зору християнства. Згідно них, душа є божественним, надприродним початком, і тому вивчення душевного життя повинне бути підлегле завданням богослов’я. Слід зазначити, що всі дослідники психології цього етапу були філософами.

2. 17 ст. – психологія як наука про свідомість. Етап харакреризується спробами осмислити душевний світ людини, переважно з загально філософських, умоглядних позицій, без необхідної експериментальної бази. Представником-основоположником був Декарт, який представив свідомість як безпосереднє знання суб’єкта про те, що відбувається в ньому, коли він мислить. Також він розділив тіло і душу, спробу з’єднання яких зробив філософ Спіноза, який стверджував, що тіло і душа визначаються одними і тими ж матеріальними причинами; такий підхід дасть можливість розглядати явища психіки з точністю і особливістю. Відкинувши також думку Декарта, філософ Лейбніц ввів поняття про несвідому психіку. Він намагався пояснитизв’язок між психічним і фізичним влюдині не як взаємодію, а як гармонію.

3. 18 ст. – психологія як наука про поведінку. Вольф ввів термін «емпірична психологія» - принцип: спостереження за конкретними психічними явищами, їх класифікація і встановлення закономірностей зв’язку між ними, що перевіряється на досвіді. Представниами також був Локк та Гартлі. Всі вони досліджували взаємодію між людьми, прогнозування поведінки та їх дій.

4. 19 ст. – психологія як наука, що вивчає об’єктивні закономірності, прояви, механізми психіки (психологія сучасна). Виділення психології в сомостійну науку склалось в 60 роках 19 ст.: пов’язане з створенням спеціальних науково-дослідницьких установ – психологічних лабораторій та інститутів, кафедр у внз, а також з введенням експерименту для вивчення психічних явищ. Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни стала фізіологічна психологія німецького вченого Вундта, творця першої в світі лабораторії. В області свідомості, він вважав, діє особлива психічна причинність, що підлягає дослідженню. Послідовник Вундта Тітченер, амер психолог, був фундатором і лідером структурної психології, в основі якої лежить ідея елементів свідомості (відчуттів, образів, почуттів), і структурних відносин. Тобто, провідним поняттям психології цього періоду є «самосвідомість»: система уявлень індивіда про себе, що реголює його стосунки з людьми, ставлення до себе, образ власного «Я» з притаманними йому когнітивними, емоційними та оцінково-вольовими компонентами.

Варто виділити і такий істор етап у встановленні індустріальної психології, як винекнення вітчизняної наукової психології, основоположник І.М. Сєченов. У його книзі «Рефлекси головного мозку» основні психологічні процеси отримують фізіологічне трактування. Він зробив спробу «вирвати» психологію з кола внутрішнього світу людини, однак при цьому недостатньо була врахована роль культурно-історичних чинників у встановленні і розвитку психіки людини. Також варто відзначити таких дослідників цієї психології як Г.І. Челпанов (створення психологічного інституту в Росії в 1912 р.),В.М. Бехтерев, І.П. Павлов.

 

 

9. Групова діяльність: види груп і управління ними з позицій психології;

Спілкування, взаємодія людей відбувається в різноманітних групах. Група – конкретна спільнота людей, залучена до типових для них різновидів і форм діяльності об’єднаних системою відносин. Групова згуртованість – процес групової динаміки, який характеризує міру (ступінь) прихильності до групи належних до неї осіб.

Взаємодія членів групи базується на якомусь інтересі і може бути пов’язана з досягненням загальної мети. При цьому група володіє певним груповим потенціалом або груповими можливостями, що дозволяють їм вступати у взаємодію з оточенням та адаптуватись до зміни, що відбувається в оточенні.

Характерними особливостями групи є:

- члени групи ідентифікують себе і свої дії з групою в цілому і тим самим в зовнішішніх взаємодіях виступають як би від імені групи (ми, у нас, нам);

- взаємодія між членами групи носить характер безпосередніх контактів, особистої розмови, спостереження поведінки один одного. У групі люди безпосередньо спілкуючись один з одним, надаючи формальним взаємодіям «людську» форму.Саме взаємодія людей у гру­пі, а не пасивна присутність інших забезпечує більшу продуктивність. В умовах спільної діяльності група робить менше помилок, демонструє вищу швидкість розв'язання завдань;

- в групі разом з формальним розподілом ролей, якщо таке існує обов’язково складається неформальний розподіл ролей, що зазвичай визнається групою. Окремі члени групи беруть на себе роль генераторів ідей, інші схильні до координації зусиль членів групи, треті піклуються про взаємодії в групі, четверті слідкують за тим щоб був порядок в роботі.

За суспільним статусом можна виділити формальні (офі­ційні) та неформальні (неофіційні) групи.

За безпосередністю взаємозв'язків групи можна поділити на умовні та реальні.

Умовні групи об'єднуються за певною ознакою (стать, вік, рівень освіти, вид діяльності, націо­нальність та ін.) і включають у себе людей, які не пов'язані об'єктивною, реальною взаємодією.

Реальна група — це обмежена за розмі­рами спільність людей, яка існує у спільному просторі й часі та поєднується реальними стосунками взаємодії й спіл­кування.

Групи бувають великі і малі.

Велика група — це кількісно обмежена спільність людей, виділена за певними соціальними ознаками (клас, нація, прошарок), або реальна, знач­на за розмірами та складноорганізована спільність людей, поєднана спільною діяльністю (певна організація). Мала група — це відносно невелика кількість безпосередньо контактуючих людей, об'єднана спільними цілями або завданнями.

За значущістю можна виділити референтні групи та гру­пи належності.

Референтна група — це спільність, з якою людина порівнює себе, до якої відносить себе і на норми та цінності якої орієнтується у своїй поведінці та самооцінці.

Група належності — це така група, до якої людина реально належить.

Симпатії і антипатії між людьми при груповій діяльності в основному носять індивідуальне забарвлення і підґрунтя. Проте з’ясовано що на встановлення дружніх відносин між людьми впливаю декілька моментів:

- виключно великий вплив мають особові характеристики;

- на розвиток і встановлення дружніх відносин між людьми, на розвиток взаємної симпатії великий вплив має наявність територіальної близькості в розташуванні цих людей (робочих місць, проживання);

- встановлення дружніх відносин знаходиться в прямій залежності від зустрічей, а також від очікування того, що ці зустрічі будуть достатньо часто в майбутньому;

- залежно від того наскільки успішним є функціонування групи. Діловий успіх веде до розвитку у людей позитивного відношення один до одного більшою мірою, ніж неуспішного функціонування групи.

- наявність однієї мети, якій підпорядковано дії всіх членів групи. Взаємні симпатії складаються рідко, ніж якщо вони працюють над рішенням загальної для всіх задачі;

- Коли в групі практикується широка участь всіх членів групи в ухваленні рішення. Можливість впливати на загальні групові процеси стимулює розвиток у членів групи позитивного сприйняття колективу.

Групи виникають в організації, функціонують як відособлений структурний підрозділ у зв’язку з тим, що в результаті розподілу праці виділяють окремі спеціалізовані функції, що вимагають для свого виконання певної сукупності людей, що володіють певною кваліфікацією, мають певну професію і готові в системі спільної діяльності виконувати певну роботу. Аналогічна ситуація спостерігається при формуванні груп, що призначені вирішувати цільові задачі.

Неформальні організації можуть заважати досягненню формальних цілей. Оскільки неформальні організації є явищем об’єктивним, то необхідно ефективно ними управляти. Для цього слід:

- визнати існування неформальної групи, а також те, що її знищення може призвести до ліквідації самої формальної організації;

- уміти вислуховувати думку, міркування та пропозиції членів та лідерів неформальної групи;

- впливати на діяльність неформальних груп, використовуючи загальні функції, а також методи менеджменту;

- оцінювати кожне рішення з позиції забезпечення якісної взаємодії керівництва з неформальною групою;

- залучати лідерів та членів неформальних груп до участі у прийнятті виробничих рішень;

- забезпечувати швидку підготовку точної інформації з метою попередження брехливих чуток, які може розповсюджувати неформальна група.

Іншою важливою причиною формування груп є природнє прагнення людини до її обєднання з іншими людьми.

Важливим показником виконання групою певної діяль­ності виступає ефективніст ь. Дослідження ефективності ін­дивідуальної та групової діяльності виявило феномен со­ціальної фацилітації. Його сутність полягає в тому, що вико­нання певної діяльності людиною у присутності інших лю­дей підвищує її ефективність. Але цей феномен обмежений у своєму прояві. В окремих випадках простежується зво­ротний ефект (погіршення результатів діяльності) — це на­зивається соціальною інгібіцією. Так, виконання людиною нескладних сенсорно-моторних та перцептивно-мнемічних завдань у присутності інших людей сприяє збільшенню швид­кості в роботі, але при цьому допускається більша кількість помилок, ніж при індивідуальній роботі.

На ефективність діяльності групи впливають також її структурно-формальні параметри, типи взаємодії. Одним із таких показників є розмір групи. В процесі вико­нання фізичної роботи в разі збільшення групи від 7 до 12 осіб середні зусилля, що докладаються кожною людиною, зменшуються приблизно на 10 %. Виробничі бригади кіль­кістю менше ніж 10 осіб давали в середньому на 7 % більше продукції, ніж бригади кількістю 30 і більше осіб. Кожному типу завдань відповідає оптимальний діапазон роз­міру групи, що визначає найвищу її ефективність. Якщо кількість групи більша або менша за оптимальний діапазон, то її ефективність знижується. Виявилося, що збільшення розміру бригади позитивно корелює з її ефективністю тіль­ки при виконанні завдань, які ставлять дуже жорсткі вимоги до впорядкування міжособистісних взаємодій.

Наступний фактор, від якого залежить успішність функ­ціонування групи, — система комунікацій, що складається між учасниками групи. Комунікації сприяють поширенню інформації від одних членів групи до інших і забезпечують ефективність виконання завдань.Чим більший розмір групи за повної комуніка­тивної структури, тим швидше виникає потреба в роз­поділі обов'язків між її учасниками.