Майнові і особисті немайнові права автора. Право слідування.

Відповідно до законодавства авторові належать особисті немайнові і майнові права інтелектуальної власності на результати його інтелектуальної, творчої діяльності.

Лише автору, як первинному суб’єкту авторських прав, може належати весь обсяг особистих немайнових і майнових прав. Усі інші суб’єкти, крім спадкоємців автора, можуть за договором або законом набути лише майнових прав. Зокрема, за ст. 429 ЦК майнові права на твір, створений у зв’язку з виконанням трудового договору (службовий твір), належать спільно автору і роботодавцю, водночас як особисті немайнові права залишаються за автором. Спадкоємці автора, крім успадкування майнових прав, мають немайнове право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.

Особисті немайнові права автора визначені ЦК (ст.ст. 423, 438) та ст. 14 Закону про авторське право. Відповідно до цих нормативних документів автор наділений такими правами:

– вимагати визнання свого авторства;

– вимагати зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору, якщо це практично можливо;

– забороняти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору;

– обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору;

– вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора (право на недоторканність твору).

Право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець має право називати себе автором твору, а всі інші особи, що використовують твір, зобов’язані зазначати ім’я його автора. Право авторства закріплює факт створення даного твору конкретною особою, а це має значення для суспільної оцінки як твору, так і особи автора.

Право на авторське ім’я дає авторові змогу випустити свій твір під власним ім’ям, умовним (псевдонімом) або взагалі без зазначення імені (анонімно). Зазначення ім’я автора може мати місце як безпосередньо на примірниках твору, так і в інший спосіб.

Право на недоторканність твору визначається як право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора. Це означає, що ніхто, крім автора, не вправі вносити у твір зміни і доповнення, оформляти його ілюстраціями, примітками, передмовою і післямовою, дозволяти переклад, переробку твору. Відповідно до ст. 29 Закону про авторське право цим правом також наділяються спадкоємці.

Варто пригадати про ще одне немайнове право автора, яке не знайшло відображення у законодавстві – це право на оприлюднення, сутність якого полягає у вчиненні дії, що вперше робить твір доступним для невизначеного кола осіб, якими б способами це не досягалося. Це право дозволяє авторові назавжди зберегти зв’язок із результатом своєї творчої діяльності, оскільки лише він вправі вирішувати чи знайомити широкий загал із створеним ним об’єктом інтелектуальної діяльності. Віднесення цього права до немайнових є дискусійним.

Особисті немайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам.

Відповідно до ст. 440 ЦК майновими правами інтелектуальної власності на твір є:

– право на використання твору;

– виключне право дозволяти використання твору;

– право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;

– право на плату за використання твору;

– інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Передусім автору чи іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом (п. 1 ст. 15 Закону про авторське право). Це право, коли жодна особа, крім тієї, якій належить авторське право або суміжні права, не може використовувати твір, не маючи на те відповідного дозволу (ліцензії), за винятком випадків, встановлених Законом про авторське право.

У ст. 15 Закону про авторське право деталізовано конкретні способи використання твору. Так, автору чи іншій особі, яка має авторське право, надано виключне право дозволяти або забороняти: відтворення творів; публічне виконання і публічне сповіщення творів; публічну демонстрацію і публічний показ; будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення; переклади творів; переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів; включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо; розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору; подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця й у будь-який час за їх власним вибором; здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп’ютер; імпорт примірників творів.

Разом з тим, Закон про авторське право (ст. 21–25) допускає досить широкий перелік способів використання творів без згоди автора, але з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення. Зазначені обмеження майнових прав здійснюються за умови, що вони не завдаватимуть шкоди нормальному використанню твору і не обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.

Майнові права автора можуть бути передані (відчужені) іншій особі, після чого ця особа стає суб’єктом авторського права. Автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів. Розмір і порядок обчислення авторської винагороди за створення і використання твору визначається в авторському договорі.

КМУ може встановлювати мінімальні ставки авторської винагороди, що індексуються одночасно з індексацією мінімальних розмірів заробітної плати. Так, КМУ прийняв Постанову від 18 січня 2003 р. № 72 «Про мінімальні ставки авторської винагороди (роялті) за використання об’єктів авторського права і суміжних прав».

Своєрідною формою права на винагороду є право слідування. Його суть полягає у тому, що автор протягом свого життя, а після його смерті його спадкоємці протягом строку дії авторського права користуються невідчужуваним правом на одержання п’яти відсотків від ціни кожного наступного продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору через аукціон, галерею, салон, магазин тощо, що йде після першого його відступлення, здійсненого автором твору.

Збір і виплата винагороди, одержаної в результаті використання права слідування, здійснюються особисто автором, через його повіреного або через організації колективного управління і (ст. 27 Закону про авторське право).

Важливою особливістю авторських прав є обмеженість їх дії у часі. Строк чинності майнових прав автора на твір регламентовано ст. 446 ЦК та ст. 28 Закону про авторське право.

Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через 70 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом.

Право авторства, право на ім’я і право протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора, охороняються безстроково.

Після закінчення строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір він може вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, тобто переходять у суспільне надбання, за винятками, встановленими законом. Проте таке використання може здійснюватися лише відповідно до вимог Закону про авторське право, зокрема мають зберігатися право авторства, право на ім’я, право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.

 

4. Поняття суміжних прав та умови їх охорони. Суб’єкти та об’єкти суміжних прав.

Починаючи з 1994 p., цивільно-правовому регулюванню підлягають так звані суміжні права. Ці права виникають з відносин, які вже давно існують у творчому житті нашого суспільства. Особливого значення ці відносини набули з розвитком техніки, що зумовило виникнення нових можливостей щодо виконання та розповсюдження авторських творів, а разом з тим і необхідність їх правового захисту.

Суміжні права – це права виконавців на результати творчої діяльності, їх спадкоємців та осіб, яким на законних підставах передано майнові права щодо виконання, права виробників фонограм, відеограм, їх спадкоємців (правонаступників) та осіб, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо фонограм і відеограм, а також права організацій мовлення стосовно створюваного ними інформаційного продукту та їх правонаступників.

Охорона суміжних прав здійснюється відповідно до положень ЦК, Законів України «Про авторське право і суміжні права», «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних», «Про телебачення і радіомовлення»; міжнародних конвенцій та угод (Римської конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (1961 р.), Женевської конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного їх відтворення (1971 р.), Брюссельської конвенції про розповсюдження програм, що несуть сигнали, які передаються через супутники (1974 р.), Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми (1996 р.) та ін.), а також у положеннях ряду підзаконних нормативних актів.

Об’єктами суміжних прав незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу і форми вираження, є виконання, фонограми, відеограми, програми (передачі) організацій мовлення. Цей перелік є вичерпним.

Виконанням слід визнавати представлення твору публіці наживо або за допомогою технічних засобів.

Під фонограмою ст. 1 Закону про авторське право розуміє звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, диску для лазерних систем зчитування тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі запису, що є складовою частиною аудіовізуального твору. Фонограма є вихідним матеріалом для виготовлення її примірників (копій).

Відеограма визначається Законом про авторське право як відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, диску для лазерних систем зчитування тощо) виконання або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього), крім зображень у формі запису, що є складовою частиною аудіовізуального твору. Відеограма є вихідним матеріалом для виготовлення її копій.

Законодавець регламентував понятійний апарат таких об’єктів суміжних прав, як програма та передача організацій мовлення, у Законі України «Про телебачення і радіомовлення». Так, ст. 1 чітко визначено дефініції понять «програма» і «передача». У цьому сенсі передача – це змістовно завершена частина програми (телерадіопрограми), яка має відповідну назву, обсяг трансляції, авторський знак, може бути використана незалежно від інших частин програми і розглядається як цілісний інформаційний продукт. Під терміном «програма» слід розуміти поєднану єдиною творчою концепцією сукупність передач (телерадіопередач), яка має постійну назву і транслюється телерадіоорганізацією за певною сіткою мовлення.

Слід зазначити, що суміжне право виникає внаслідок факту виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів, виробництва фонограми, виробництва відеограми, оприлюднення програми (передачі) організації мовлення.

Законом про авторське право передбачено певні критерії для надання охорони суміжних прав. Так, виконання стає об’єктом правової охорони, якщо воно вперше виконане на території України; виконання, зафіксоване на фонограмі (відеограмі), що охороняється в Україні; виконання не зафіксоване на фонограмі (відеограмі), але воно включене у передачу організації мовлення, передачі яких охороняються в Україні. Фонограма (відеограма) стає об’єктом правової охорони за таких умов: виробник є громадянином України або юридичною особою з офіційним місцезнаходженням на території України; фонограму (відеограму) вперше опубліковано на території України або опубліковано на території України протягом 30 днів від дня її першої публікації в іншій державі. Програми (передачі) організацій мовлення охороняються цим законом, якщо вони мають офіційне місцезнаходження на території України і ведуть передачі з передавачів, розташованих на території України.

Відповідно до ст. 450 ЦК первинними суб’єктами суміжних прав є виконавець, виробник фонограми, виробник відеограми, організація мовлення.

Виконавцями можуть бути громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства незалежно від віку. Виконавець – актор (театру, кіно тощо), співак, музикант, танцюрист або інша особа, яка виконує роль, співає, читає, декламує, грає на музичному інструменті, танцює чи будь-яким іншим способом виконує твори літератури, мистецтва чи твори народної творчості, циркові, естрадні, лялькові номери, пантоміми тощо, а також диригент музичних і музично-драматичних творів.

Виробник відеограми – фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший відеозапис виконання або будь-яких рухомих зображень (як із звуковим супроводом, так і без нього).

Виробник фонограми – фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший звукозапис виконання або будь-яких звуків.

За відсутності доказів іншого виконавцем, виробником фонограми, відеограми, програми (передачі) організації мовлення вважається особа, ім’я (найменування) якої зазначено відповідно у фонограмі, відеограмі, їх примірниках чи на упаковці, а також під час передачі організації мовлення.

Організацією мовлення є організація ефірного мовлення чи організація кабельного мовлення. Відповідно, організацією ефірного мовлення визнається телерадіоорганізація, що здійснює публічне сповіщення радіо- чи телевізійних передач і програм мовлення (як власного виробництва, так і виробництва інших організацій) шляхом передачі в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерного проміння, гама-проміння тощо) у будь-якому частотному діапазоні (у тому числі й з використанням супутників), а організацією кабельного мовлення – телерадіоорганізація, що здійснює публічне сповіщення радіо- чи телевізійних передач і програм мовлення (як власного виробництва, так і виробництва інших організацій) шляхом передачі на віддаль сигналу за допомогою того чи іншого виду наземного, підземного чи підводного кабелю (провідникового, оптоволоконного чи іншого виду).

Вважаємо, що в епоху розвитку новітніх цифрових технологій термін «організація мовлення» слід доповнити організаціями, що здійснюють мовлення у мережі Інтернет та інших видах телекомунікаційних мереж у випадку розповсюдження ними власного інформаційного продукту.

Суб’єктами суміжних прав можуть бути також інші особи, які набули таких прав відповідно до договору чи закону (ст. 450 ЦК), зокрема спадкоємці (чи правонаступники) виконавців, виробників фонограм і відеограм, організацій мовлення.