Порівняйте фашистський режим в Італії та нацистський режим в Німеччині,визначте спільне та відмінне.

На відміну від нацистського,фашистський режим в Італії відрізнявся прагненням зберегти традиційні
структури, що підтверджують так звані Латеранські угоди (1929) між Муссоліні й Ватиканом, які регулювали відносини між католицькою церквою і фашистським режимом. Для режиму Муссоліні були характерні менша концентрація і абсолютизація влади. Поряд з фашистською партією значний вплив у країні мали військові, аристократія, церква, державна бюрократія; формально продовжував
функціонувати сенат. Італія залишалась монархією і Муссоліні час від часу відправляв звіти королю Віктору Еммануїлу III. Італійський фашизм відрізнявся також меншими за масштабами, ніж в Німеччині, терором і репресіями.

Особливість тоталітарного режиму в тому, що тут терор і страх використовуються не тільки як інструмент знищення й залякування дійсних або уявних ворогів і противників, але й як нормальний
інструмент управління масами. З цією метою постійно культивується й відтворюється атмосфера громадянської війни. Терор використовується без будь-якої причини чи провокації. Так було у нацистській Німеччині, де террор було розв’язано проти євреїв, тобто людей, об’єднаних спільними
расово-етнічними характеристиками, незалежно від їх поведінки.

2. Встановлення фашистської диктатури в Італії

Зневіра як в монархії, так і в демократії спричинила те, що тисячі знедолених і невдоволених результатами війни італійців звернули свої погляди до новонародженої політичної сили - фашизму.

Беззаперечним лідером фашистів був Б. Муссоліні.

Але спочатку фашистські, як, власне, й більшовицькі групи в Росії та націонал-соціалістичні - у Німеччині, були малочисельними й малопомітними в політичному житті.

1919 р. у своїй партійній програмі фашисти запропонували італійцям привабливі й прості для розуміння цілі: встановлення республіки, запровадження Законодавчих зборів, передання землі селянам, боротьба проти «буржуазії», підвищення зарплатні, створення «народної міліції», ліквідація банків і бірж, відродження «Великої Італії» та ін. За умов, коли Комінтерн проголосив головним ворогом комуністів, соціалістів і соціал-демократів, ситуація для зростання популярності фашистів була дуже сприятливою.

Проте перший досвід боротьби за владу став для них холодним душем - на виборах 1919 р. вони не здобули жодного місця в парламенті й навіть у рідному селі Б. Муссоліні за них не було подано жодного (!) голосу. Здавалося, що партії разом з її вождем настав кінець — наприкінці року в ній залишилося лише близько 4 тис. членів і вона була за крок від саморозпуску. Та в цей час рятівне коло фашистам кинув сам парламент, який через міжпартійну боротьбу в ньому виявився неспроможним прийняти бодай одне вдале рішення для виводу країни з катастрофічного становища.

На виборах 1921 р. фашисти діяли нахабно та агресивно й здобули відразу 35 депутатських мандатів (близько 7 %). Потрапивши до парламенту, депутати-фашисти своїми хуліганськими діями фактично паралізували його роботу, демонструючи народу і королю, що парламентська демократія остаточно вичерпала себе й настав час «сильної влади» — диктатури. Звісно, під цим малася на увазі фашистська диктатура.

Цими гаслами фашисти влучили в «десятку» - суспільство стомилося від безпорадності влади й невизначеності власної долі й було готове прийняти будь-який режим, який забезпечив би йому стабільність і чітку перспективу на майбутнє.

Готуючись до захоплення влади, фашисти створили бойові групи - сквадри (наприкінці 1921 р. Б. Муссоліні заявляв, що у них налічувалося понад 400 тис, але це було безсоромним перебільшенням). Як форму одягу сквадристи запровадили чорні сорочки (звідси їхня назва «чорносорочечники»), вступили в контакт з рядом вищих армійських офіцерів.

Провідні ідеї італійського фашизму:

• Італійці повинні пишатися своєю країною

• Усі політичні партії, крім фашистської, забороняються

• Місце італійської жінки - вдома. Італійки повинні мати багато дітей - майбутніх вояків

• Демократія не потрібна. Італія потребує сильного лідера, який дасть народу те, чого він хоче

• Комунізм і соціалізм — вороги фашизму

• Війна є благом для країни. Італійська молодь повинна бути готовою до боротьби

• Італія повинна утвердитись як імперія в Африці

• Потрібно збити пиху самовпевненості з великих держав. Фашистський уряд повідомить нації, що для цього потрібно зробити [3, c. 221-223].

Б. Муссоліні головним ворогом «простих» італійців вважав заможні західні демократії та сусідні країни, які нібито стали на перешкоді перетворенню Середземного моря у «внутрішнє італійське море». З іншого боку, фашисти обіцяли негайно знизити податки, підвищити платню й ліквідувати безробіття. Увірувавши у свою зірку, Б. Муссоліні активно готувався до походу своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. На одному з мітингів він фактично пред'явив королю і уряду ультиматум: «Або нас добровільно допустять до управління, або ми захопимо владу, здійснивши похід на Рим». Проте він відверто блефував - «сквадри» були малочисельними й погано озброєними, і достатньо було кількох підрозділів поліції, щоб розігнати їх.

Та весь розрахунок фашистів якраз і полягав у тому, що король Віктор Еммануїл не зважиться на застосування проти них сили. Реальна альтернатива фашистам, 80-річний авторитетний політик, неодноразовий прем'єр-міністр Італії Дж. Джолітті перебував за межами столиці й вплинути на перебіг подій не міг. Серед генералів симпатії розподілилися між монархією та фашистами, тому Б. Муссоліні привселюдно заявляв про корисність монархії. Монарх, який також не поспішав до Рима, спочатку хотів оголосити надзвичайний стан, але в останню мить, боячись, що фашисти проголосять королем герцога д'Аоста, передумав. Привід було знайдено — не допустити пролиття крові, за яким країну охопить полум'я громадянської війни.

У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 р. сквадристи захопили ряд важливих державних об'єктів у Мілані (там, на той випадок, якби в результаті поразки довелося втікати до Швейцарії, перебував Б. Муссоліні) та інших містах країни.

29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем'єром Італії. «Революція у спальному вагоні» перемогла. Проте новий голова уряду не хотів, щоб у його співвітчизників склалося враження, що владу йому подарував король. Йому був потрібен міф про «похід на Рим» щонайменше 300 тис. «фашистських мучеників», а тому вже наступного дня до столиці звідусіль стали прибувати сквадристи.

Віктор Еммануїл чотири години простояв на балконі, спостерігаючи їхній парад. Влаштувавши у Вічному місті погром, якого те не переживало з часів нашестя варварів, під звуки партійного гімну вони маршовими колонами пройшли вулицями і вночі 31 жовтня 50-а спеціальними потягами залишили його. Парламент більшістю голосів передав владу фашистам.

Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були залишити в країні демократичні інститути. До 1928 р. уряд був коаліційним: ряд міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників міністрів, керівників державних відомств. Але діставши владу в рамках формальної законності (склад уряду було затверджено 306-а голосами членів палати депутатів. Проти голосували 102 - переважно соціалісти й комуністи), Б. Муссоліні відразу дав зрозуміти, що не збирається ні з ким її ділити. Перефразувавши відомий вислів Людовіка XIV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму: «уряд — це я».

До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети, усі, навіть дріб'язкові, розпорядження чиновників віддавалися з посиланням на волю прем'єра, масове спорудження прижиттєвих пам'ятників, присвоєння титулів «першого», «найкращого» тощо. У цей час він став кумиром радикалів усього світу*. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи повноваження короля, присвоїв собі титул «дуче» (вождь) і правив Італією майже одноосібно.

Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів-нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакомо Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський трибунал запровадив у країні смертну кару

 

3. Встановлення нацистської диктатури у Німеччині

Серед ворогів Ваймарської республіки вирізнялися чіткою організацією та дисциплінованістю націонал-соціалісти, керовані Адольфом Гітлером - одним із тих колишніх солдатів, які вціліли у Великій війні, а повернувшись додому, застали революцію, а також зазнали краху військової кар'єри.

Вступивши у 1919 р. до Німецької робітничої партії, заснованої Антоном Дрекслером, А. Гітлер невдовзі став її лідером. Наступного року партію було перейменовано в Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (НСДАП) й прийнято нову її програму з 25 вимог. Серед них були об'єднання всіх німців у «Велику Німеччину», анулювання Версальського договору, боротьба за нові території, позбавлення політичних прав і громадянства осіб «неарійського» походження та заборона не-німцям переселятися до Німеччини, свобода релігії, «поки релігія не загрожує безпеці держави чи моральним засадам німецької нації», але водночас проти єврейської релігії «через її любов до багатства». У програмі не бракувало й соціалістичних гасел на кшталт вимоги, «щоб крупні промисловці поділилися прибутком з робітниками», вдосконалення старої пенсійної системи, прийняття закону про конфіскацію власності без компенсації, якщо це «відповідає спільним інтересам нації» тощо.

Проте головним, що відрізняло націонал-соціалізм від інших політичних течій, а НСДАП від інших політичних партій, була расова теорія руху. За цією теорією «вищою расою» проголошувалися німці — нащадки арійців, а всі інші нації — «неповноцінними». Залежно від того, якою мірою нацисти визнавали націю наближеною до «арійської раси», залежала подальша її доля. Євреїв, рома (циган), слов'ян та сотні інших націй нацисти вважали ворожими «вищій расі» й планували їхнє винищення чи перетворення на рабську робочу силу. Території, на яких проживали «неповноцінні» з точки зору нацистів народи, проголошувалися «життєвим простором» майбутнього «тисячорічного Третього Райху» й мали бути заселені німецькими колоністами. Власне, расова спрямованість німецького націонал-соціалізму найбільше відрізняла його від італійського фашизму, який не мав чіткої расової теорії.

Соціалістична й расова риторика знайшли своє відображення й у партійних символах. У написаній 1924 р. в ув'язненні за участь у «пивному заколоті» книзі «Майн кампф» («Моя боротьба») А. Гітлер писав: «Як національні соціалісти ми вбачаємо нашу програму в нашому прапорі. У червоному ми вбачаємо соціальну ідею руху, в білому ми вбачаємо націоналістичну ідею і у свастиці ми вбачаємо нашу місію досягти перемоги арійської людини».

У 1924 р. офіційною уніформою НСДАП, на відміну від фашистів, яких називали «чорносорочечниками», стали коричневі сорочки[4, c. 220-221].

Відсидівши 9 місяців натомість належних за вироком суду 5 років, А. Гітлер став активно вербувати до своєї партії невдоволених Ваймарською республікою.

Адольф Гітлер (1889-1945, справжнє прізвище Шикльгрубер) - німецький політичний діяч. Народився в австрійському місті Бранау в родині чиновника митниці. Вищу освіту не здобув.

З початком Першої світової війни поїхав до Німеччини й вступив до війська. Зі званням капрала та двома Залізними Хрестами по війні він виявився нікому не потрібним. Вірив у те, що німецька армія зазнала поразки через зрадництво євреїв і комуністів.

З 1921 р. - лідер НСДАП. З 1933 р. - канцлер, з 1934 р. - президент і прем'єр-міністр.

Наклав на себе руки навесні 1945 р. за кілька днів до поразки Німеччини у Другій світовій війні. Міжнародним трибуналом у Нюрнбергу за злочини проти людства визнаний воєнним злочинцем.

Незважаючи на свою «пролетарську» назву, партія ніколи не була по-справжньому робітничою. У ній переважали не робітники, а представники середніх верств, невдахи-інтелектуали, безробітні, професійно не зорієнтована молодь. Саме з них А. Гітлер сформував свою особисту армію — «штурмові загони» СА під командуванням Ернста Рема, а потім і «охоронні загони» СС під орудою Генріха Гіммлера.

У партії переважали представники «скривджених» Версальським договором західних та східних прикордонних територій. Середній вік членів НСДАП був на 7 років нижчим за середній вік населення країни, а партійні функціонери були на 8 років молодшими за державних діячів, які не належали до нацистів, і на 5 років молодшими за середній вік чоловічого населення країни.

У середині 20-х pp. прихильники А. Гітлера створили кілька громадських організацій нацистської орієнтації: «Нацистська студентська ліга», «Учительська ліга», «Офіцерська ліга», «Жіноча ліга» та ін. З 1926 р. нацисти стали регулярно проводити свої партійні воєнізовані паради з маршами нічними вулицями міст із запаленими смолоскипами.

В умовах світової економічної кризи нацисти стали здобувати дедалі більше голосів виборців на виборах до райхстаґу: 1928 p.— 2,6 % голосів, 1930 р. - 18,3 %, липень 1932 р. - 37,4 %. Але наступні вибори у листопаді того ж року засвідчили падіння популярності НСДАП - 33,1 % голосів (11,7 млн). Соціал-демократи і комуністи набрали в сумі 13,1 млн. Навесні 1932 р. А. Гітлер зазнав двох поразок на президентських виборах. Лише ворожнеча, що панувала між комуністами і соціал-демократами, завадила їм створити в Німеччині лівий уряд[5, c. 467-469].

А. Гітлер віддавав собі звіт у небезпеці для його кар'єри відходу виборців від партії, а тому категорично вимагав від Президента республіки П. фон Гінденбурґа, щоб той призначив його канцлером. Неодноразові пропозиції зайняти посаду віце-канцлера А. Гітлер відхиляв. Перспектива приходу до влади лівих не влаштовувала також крупних промисловців і генералітет. У результаті складних переговорів із впливовими німецькими підприємцями, політиками та військовими 30 січня 1933 р. в Німеччині було сформовано коаліційний уряд з представників НСДАП та Німецької народної партії, а А. Гітлера президент П. фон Гінденбурґ призначив канцлером. Це ще не означало встановлення нацистської диктатури, адже уряд був коаліційним й нацисти не мали більшості у рейхстазі, але шлях до неї було розчищено.

Готуючись до призначених на 5 березня 1933 р. виборів до райхстаґу, нацисти не гребували найогиднішими методами боротьби проти своїх політичних опонентів. Опираючись на 2,5 млн штурмовиків із СА, вони закрили опозиційні газети й розгорнули шалену пропаганду проти лівих партій (1933 р. міністром пропаганди було призначено Йозефа Геббельса). 27 лютого, за тиждень до виборів, сталася пожежа в рейхстазі. При цьому було затримано молодого голландського комуніста Марінуса ван дер Люббе. Уже тоді виникла підозра, що підпал було здійснено самими нацистами, щоб звинуватити в ньому комуністів і тим відвернути від них виборців, а М. ван дер Люббе було обрано «цапом спокути». На показовому судовому процесі в Лейпциґу представник А. Гітлера Герман Герінґ не зміг довести причетність німецьких комуністів і Комінтерну до підпалу й програв двобій заарештованому у цій справі болгарському комуністу Георгію Димитрову. Незважаючи на це, нацисти відправили до в'язниць 10 тис. своїх політичних противників.

В умовах терору й залякування відбулися вибори до райхстаґу, в результаті яких нацисти разом з іншими націоналістичними групами набрали майже 52 % голосів.

Уже через два тижні в Німеччині було створено перший концентраційний табір Дахау, який заповнювався тисячами демократів. Улітку 1933 р. було розпущено німецькі профспілки, заборонено всі політичні партії, крім НСДАП. За результатами нових «виборів» до райхстаґу в листопаді нацисти оголосили, що за них подали голоси понад 92 % виборців[9, c. 68-69].

А. Гітлер досяг вершин влади й не мав наміру ділитися нею з будь-ким, навіть з тими, хто започатковував нацистський рух. У НСДАП від самого її створення існувало кілька течій, одну з яких, консервативну, очолювали брати Штрассери і Ернст Рем. У ніч з 29 на ЗО червня 1933 р. А. Гітлер здійснив «другу революцію» (інша назва - «ніч довгих ножів»). Було вбито Е. Рема та багатьох інших опозиціонерів і тих, хто просто заважав А. Гітлеру, як, наприклад, колишній канцлер Курт фон Шлейхер.

Аргументи прихильників	Аргументи опонентів
•Ваймарська конституція мала два недоліки: пропорційна виборча система породила слабкі коаліційні уряди; стаття 48 конституції дала Гінденбурґу владу, що дозволила йому знищити демократію •У Німеччині демократія була проголошена, але вона не мала серед німців глибоких коренів. Рес­публіка була породженням поразки у війні й ніколи не мала підтримки більшості німців	•Ваймарська конституція була однією з найліберальніших у Європі. Пропорційна система існувала тоді в багатьох країнах і проблем не вини­кало. Не були там проблемою і ко­аліційні уряди. Щодо статті 48 кон­ституції, то вона була успішно засто­сована президентом Ф. Ебертом у кризовий період 1922-1923 pp. • Демократія не була чимось новим для Німеччини. Тут ще в середині XIX ст. виникли політичні партії
• Ваймарські політики мало дба­ли про народ. Чимало німців звину­вачували республіку в знищенні армії підписанням Комп'енського перемир'я, у приниженні Версалем і репараціями, у жахливій інфляції 1922-23 pp., у залежності від США за позиками	• За кайзерівською конституцією всі чоловіки, які досягли 25 років, мали виборчі права • Саме Ваймарська республіка врятувала німців від знищення, під­писавши перемир'я і Версальський договір. Якби політична еліта ґатун­ку Г. Штреземанна залишилася при владі і якби депресія 1930—1933 pp. не була настільки згубною, А. Гітлер ніколи б до влади не прийшов

Ця подія набула широкого розголосу у світі. Зокрема, Й. Сталін так відгукнувся на «ніч довгих ножів»: «От Гітлер який молодчина! Ось так потрібно розправлятися з політичними противниками!»

2 серпня 1934 р. помер П. фон Гінденбурґ, і того ж місяця А. Гітлер проголосив себе «фюрером (вождем) Третього Райху». Період встановлення нацистської диктатури завершився.

Чи була Ваймарська республіка приреченою від початку, і коли вона припинила своє існування? На перший погляд, відповідь є очевидною - через приреченість республіки в 1933 р. нацисти прийшли до влади, що й означало її падіння. Проте серед істориків побутує й інша думка - загибель республіки, яка потягла за собою нацистську диктатуру, насправді сталася ще в 1930 р. Саме з цього року П. фон Гінденбурґ став керувати країною своїми декретами, а райхстаґ як символ німецької демократії втратив свою роль.

Заключення

У порівнянні режимів в Італії та Німеччині можна встановити сутність тоталітаризму, зокрема фашизму. Фашизм не виникає в будь-який момент історії, навіть історії сучасної. Поява і підйом фашизму збігається з епохою імперіалізмів, а також промислової і фінансової концентрації. Тому існує «епоха для фашизму», на думку німецького історика-філософа Е. Кальте. Вона закінчується із завершенням другої світової війни і виникненням капіталістичної системи.

Фашизм є плодом кризи ліберальної системи, який вражає особливо дрібну буржуазію. Фашизм приходить до влади завдяки союзу, тактичного і суперечливого, між великими приватними інтересами і широкими секторами середніх класів. Фашизм у влади призводить до посилення капіталістичних структур і прискорює процес економічної концентрації. Ця еволюція супроводжується реструктуризацією соціального організму завдяки обробці мас, створенню апарату, фізичного і психологічного терору, діям всемогутнього, національного вождя і засилля єдиною партії, яка представляє собою саме ефективне знаряддя, за допомогою якого старий правлячий клас намагається морально компенсувати економічно ущемлену дрібну буржуазію. велика і роль особистості в історії становлення тоталітарних режимів, які нав'язують свою ідеологію, концентрують військове виробництво, розвиток економіки за рахунок використання терору. Але рано чи пізно тоталітарні системи зживають себе і часто це пов'язано зі смертю лідерів цих режимів.

ВИСНОВОК

Сьогодні, наприкінці ХХ століття багато людей і різні об'єднання говорять і закликають до відродження такої політичної системи, як тоталітаризм. Але є й затяті противники цих течій, які аргументують своє ставлення до них тисячами і мільйонами людських жертв, зруйнованим містами - всім тим, що стало результатом жорстокої, кривавої війни за встановлення в усьому світі фашистського режиму. Саме такі люди зберігають пам'ять про загиблих під час другої світової війни І саме вони, в нашій країні, завжди згадують про загиблих батьків, братів, сестер, дітей, чоловіків 9 травня - в день Перемоги радянського народу над фашистськими окупантами. І хоча з часів війни пройшло більше 50 років, в Росії змінився політичний лад, але жодне покоління людей не забуло тих, хто бився за мирне життя для своїх дітей. І сьогодні, навіть маленька дитина, знає, хто такий Гітлер, якої шкоди він завдав всьому людству, і яке значення має 9 травня для кожного з нас. Для мене, 9 травня завжди означало світ і позбавлення від жорстокості, страждання, смерті. Саме тому, я вирішила розкрити цю тему, щоб зрозуміти, що представляє з себе Гітлер і що послужило причиною ведення ним і його союзником такої політики, яка принесла стільки смерті і нещастя.

План Маршала, його роль у відбудові повоєнної Європи.

Після Другої світової війни економіка європейських ержав була зруйнована. Однією з основних проблем повоєнної Європи бала відбудова економіки і підвищення життєвого рівня населення. 5 червня 1947 США запропонували державам Європи допомогу кредитами, доставкою товарів. Про це оголосив держсекретар Джордж Маршалл, тому заходи стали називати “План Маршалла”. Цілі “Плана Маршалла”: укріплення демократіі в європейських державах, надання їм атріальної та фінансової допомоги, відбудова економіки Європи, позбавлення економіки США від зайвого капіталу.

США надала європейським державам допомогу в розмірі 17 млрд.$. Держави, які потребували допомоги повинні були надати дані про положення в економіці, втратах у війні, стан валютних резервів; вивести представників комуністичних партій з влади і відмовитись від націоналізаціі промисловості; заохочувати підприємництво та ознаьомити США з планами використання допомоги.

В липні-вересні 1947 в Парижі проходила конференція, за підсумками якої 16 держав підписали протокол про згоду прийняти американську допомогу. Але СРСР і країни Східної Європи відмовились від участі в “Плані Маршалла”, розцінивши його як спробу американського імпереалізму встановити свій дмктат на контененті. Тільки Чехословаччина виявила бажання одержати допомогу США, але потім під натиском СРСР відмовилась.

Результати “Плана Маршалла”:

Швидка відбудова економіки, стабілізація внатрішньої політики європейських держав, прагнення до співробітництва, відмова СРСР і держав з комуністичним режимом від допомоги призвело до розпаду Європи.

Висновок: “План Маршалла” зіграв важливу роль в відбудові післявоєнної Європи, усунув небезпеку соціальних потрясинь, але запобіг розпаду світу на два військово-політичних табори на чолі СРСР і США.

 

 

29. Прийняття та наслідки реалізації планів Дауеса та Юнга для Німеччини.

До 1923 і з-за несплати Німеччиною державам переможницям репарацій між країнами загострюються протиріччя. Німеччина не могла платити встановлені їй великі репарації. Цим скористались Франція і Бельгія, окупував Рурський басейн й Рейнську область. В Рурі була сконцентрована тяжка промисловість; і окупація загострила економічну ситуацію в Німеччині. Зупинились підприємства, зросло безробіття і інфляція, зменшилась заробітня плата. Окупаційні франко-бельгійські уряди вводили репресії: стягували штрафи, вдалися до арештів і навіть до смертних вироків. Відповідь тутешнє населення Рурського басейну почало пасивний опір: страйки, саботаж заходів окупаційної влади. Канцлер Німеччини Штреземан зміг впевнити народ припинити пасивний опір.

США і Англія не підтримували Францію в цьому конфлікті, побоювались посилення її в Європі. Тому Франція і Бельгія вимушені були вивести свої війська. Було вирішено передивитися питання про сумму репараційних платежів для Німеччини. В 1924 в Лондоні почала роботу конференція, присвячена питанню виплати репарацій. Конференція схвалила доповідь експертної комісії, відомої як план Дауеса (керівник комісії, банкір, пізніше – віце-президент США).

Суть плана Дауерса:

1. Франція евакуює свої війська з Рурсьої області.

2. Щорічно репарації для Німеччини встановлювались в суммі 1-1,75млрд. на рік (на 4 роки), в останні роки 2,5млрд марок.

3. Загална сума репарацій не встановлювалась.

4. Для збереження гарантій залізничні дороги й Державний банк Німеччини повинен був контролюватися державами переможницями.

Німеччина отримала кредит 200млн. марок для гарантій репараційних виплат.

План Дауерса повинен був оживити економіку Німеччини завдяки іноземним інвестиціям. Разом з тим зростала заборгованість німецької економіки.

Англія, Франція, США, пропонуючи план Дауерса, розраховували, що Німеччина почне осваювати ринок країн Східної Європи, СРСР. Таким чином, вони позбавились від Німеччини – конкурента в Європі.

Другим репараційним планом для Німеччини був план Юнга, прийнятий експерементальною комісією, створеною Лігою Націй, в 1929. В цьому ж році план Юнга утвердила міжнародна конференція в Гаазі. Суть плана Юнга:

1. Розмір репараційних платежів зменшився до 2млн. марок щорічно; виплати повинні були проводитися 37 років.

2. Ліквідація всіх форм контроля за економікою Німеччини.

3. Створення Банка міжнародних розрахунків для отримання і розподілу репарацій. Банк повинен був фінансувати розвиток важкої воєнної промисловості в Німеччині. Завдяки діяльності Банка позиції США в Європі укріпились.

 

Висновок: план Юнга та плана Дауерса сприяв посиленню позицій США в Європі. В той же час була створена база для розповсюдження реваншиських ідей в Німеччині, укріплення крупного Німецького капітала, котрий згодом привів до влади Гітлера.